Заглавная страница Избранные статьи Случайная статья Познавательные статьи Новые добавления Обратная связь КАТЕГОРИИ: АрхеологияБиология Генетика География Информатика История Логика Маркетинг Математика Менеджмент Механика Педагогика Религия Социология Технологии Физика Философия Финансы Химия Экология ТОП 10 на сайте Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрацииТехника нижней прямой подачи мяча. Франко-прусская война (причины и последствия) Организация работы процедурного кабинета Смысловое и механическое запоминание, их место и роль в усвоении знаний Коммуникативные барьеры и пути их преодоления Обработка изделий медицинского назначения многократного применения Образцы текста публицистического стиля Четыре типа изменения баланса Задачи с ответами для Всероссийской олимпиады по праву Мы поможем в написании ваших работ! ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?
Влияние общества на человека
Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрации Практические работы по географии для 6 класса Организация работы процедурного кабинета Изменения в неживой природе осенью Уборка процедурного кабинета Сольфеджио. Все правила по сольфеджио Балочные системы. Определение реакций опор и моментов защемления |
Лялькар Манджафоко дарує Піноккіо п'ять золотих монет і наказує їх передати татові Джеппетто. Але Піноккіо іде з крутіями Лисицею і Котом
Наступного дня Манджафоко тихенько покликав Піноккіо, щоб ніхто не почув їхньої розмови, і запитав: — Як звуть твого батька? — Джеппетто. — Його ремесло? — Бідність. — І багато він заробляє? — Саме стільки, щоб не мати жодного чентезімо в кишені. Достатньо сказати, що він зняв із себе останню куртку, аби купити мені шкільний буквар. Куртка була зовсім зношена, геть уся полатана. — Бідага, я йому співчуваю! Ось тобі п’ять золотих. Негайно віднеси їх своєму батькові і передай від мене дружній привіт. Піноккіо, ясна річ, тисячу разів подякував лялькареві, по черзі обійняв усіх ляльок трупи, навіть поліцейських, і на сьомому небі від щастя попрямував додому. Проте, не подолавши й кілометра, він зустрів на вулиці кульгаву на одну лапу Лисицю і сліпого на обидва ока Кота. Простуючи дорогою, вони допомагали одне одному, як добрі приятелі. Сліпий Кіт слугував опорою для кульгавої Лисиці, а кульгава Лисиця була сліпому Котові за поводиря. — Добридень, Піноккіо, — сказала Лисиця і ввічливо вклонилася. — Звідкіля ти знаєш моє ім’я? — здивувався Піноккіо. — Я добре знаю твого батька. — І де ж ти його бачила? — Я бачила його вчора, він стояв біля свого будинку. — А що він робив? — Він був у самій сорочці і тремтів од холоду. — Бідолашний тато! Нічого, відтепер він, дякувати Богові, більше не тремтітиме від холоду. — Чому? — Бо я став поважною персоною. — Ти — поважною персоною? — глузливо перепитала Лисиця і голосно захихотіла. Кіт також криво посміхнувся. А щоб його глузливу посмішку не помітив Піноккіо, він передньою лапою погладив вуса. — Нема чого сміятися! — розсердився Піноккіо. — Шкода, що вам доведеться сконати від заздрощів, адже тут, якщо ви хоч трохи у цьому тямите, п’ять новісіньких золотих монет. І він дістав монети, що подарував йому власник лялькового театру. Зачувши чарівний дзенькіт золота, Лисиця мимоволі випростала свою криву ногу, а Кіт вирячив обидва ока і ті зблиснули, мов зелені вогники. Однак він хутко заплющив їх, і Піноккіо нічого не помітив. — А що ти збираєшся робити з цими монетами? — запитала Лисиця. — Перш за все, — відповів Дерев’яний Хлопчик, — я придбаю своєму батькові красиву нову куртку, бажано зі щирого золота й срібла та з ґудзиками із самоцвітів. А потім буквар.
— Тобі — буквар? — Так, мені. Річ у тім, що я хочу піти до школи і старанно вчитися. — Поглянь на мене! — сказала Лисиця. — Дурне навчання вартувало мені однієї ноги. — Поглянь на мене! — повторив Кіт. — Дурне навчання вартувало мені обох очей. Тієї миті білий дрізд, що сидів на дереві при дорозі, затягнув своєї улюбленої мелодії, а по закінченні мовив: — Піноккіо, не слухай, що тобі кажуть ці огидні покидьки! Бідолашний дрізд! Краще б він змовчав! Кіт зробив величезний стрибок, схопив його і махом проковтнув разом із пір’ям, так що дрізд не встиг навіть зойкнути. Зжерши дрозда й облизнувшись, Кіт знову заплющив очі, як і раніше вдаючи сліпого. — Бідолашний дрізд! — сказав Піноккіо Котові. — Чому ти так погано з ним учинив? — Це був гарний урок для нього. Наступного разу він знатиме, що не треба втручатися в чужу розмову. Вони вже подолали півдороги, аж раптом Лисиця зупинилася і звернулась до Дерев’яного Хлопчика: — А чи хочеш ти, щоб у тебе стало вдвічі більше золотих монет? — Що? — Чи хочеш ти п’ять нещасних цехінів перетворити на сто, тисячу, дві тисячі? — Ще б пак! Але як? — Дуже просто. Не йди додому, а прямуй за нами, от і все. — А куди ви мене поведете? — У країну Дурисвітію. Піноккіо хвильку помізкував, потім рішуче мовив: — Ні, не піду. Я вже неподалік дому, де на мене чекає батько. Бідолашний старий, учора я не повернувся, він, напевно, страшенно непокоївся за мене. На жаль, я був нечемною дитиною, і Цвіркун, їй-богу, мав рацію, коли сказав: «Неслухняним дітям погано буде на цьому світі!» Повірте мені, я вже знаю, почім ківш лиха, випробував на власній шкурі. Приміром, учора ввечері у будинку Манджафоко я був за крок від загибелі… Бр-р!.. У мене й зараз мороз по спині від згадки про це! — То ти справді вирішив іти додому? — сказала Лисиця. — Нехай тобі буде гірше, іди! — Іди! — повторив Кіт. — Обмізкуй усе до ладу, Піноккіо, бо ти відмовляєшся від власного щастя! — Щастя! — повторив Кіт. — Твої п’ять цехінів от-от могли б перетворитися на дві тисячі. — На дві тисячі! — знову повторив Кіт. — Але як? — запитав Піноккіо, від подиву широко роззявивши рота.
— Можу тобі пояснити, — відповіла Лисиця. — Ти, мабуть, знаєш, що в країні Дурисвітії є Чарівне Поле. Ти викопуєш на цьому полі невелику ямку і кладеш до неї, скажімо, золотий цехін. Потім засипаєш ямку землею, поливаєш її двома відрами криничної води, посипаєш пучкою солі, а ввечері спокійно лягаєш спатоньки. Вночі цехін проростає і квітне, а коли наступного дня на світанку ти приходиш на поле, — що ти там бачиш? Красиве дерево, обчіпляне незліченними цехінами, як важкий колос у липні — зерном. — Тож, — не сходив із дива Піноккіо, — якщо я на тому полі закопаю мої п’ять цехінів, скільки ж я знайду на ранок? — Розрахунок доволі простий, — відповіла Лисиця, — ти можеш полічити на пальцях. Скажімо, кожен цехін перетворюється на купу з п’ятисот цехінів: відтак помнож п’ятсот на п’ять, і виходить, що наступного ранку ти покладеш собі до кишені дві тисячі п’ятсот дзвінких, блискучих, новісіньких цехінів. — Це ж неймовірно! — вигукнув Піноккіо і від радості почав підскакувати на одній нозі. — Коли я зберу ці цехіни, я залишу дві тисячі собі, а решту п’ятсот подарую вам. — Подарувати нам! — обурено вигукнула Лисиця і вдала скривджену. — Борони тебе Боже від цього. — …Боже від цього! — повторив Кіт. — Ми, — провадила Лисиця, — не трудимося заради ганебного прибутку. Ми трудимося лише для того, щоб інших збагачувати. — …інших! — повторив Кіт. «О, які чесні синьйори!» — подумав Піноккіо. І вмить забув про свого батька, про нову куртку, про буквар, про всі свої добрі наміри і сказав Лисиці й Котові: — Ходімо хутчіш! Я з вами.
Розділ 13 Таверна «Червоні Раки» Вони йшли до самісінького вечора і дісталися нарешті до таверни «Червоні Раки». — Зайдімо сюди, — запропонувала Лисиця, — підвечеряємо і годинку перепочинемо. Опівночі ми знову рушимо в дорогу, а вдосвіта будемо на Чарівному Полі. Вони увійшли до таверни і сіли втрьох за один стіл. Однак ніхто з них не мав апетиту. Бідолашний Кіт, що страждав на важкий розлад шлунку, спромігся з’їсти лишень тридцять п’ять червонобоких рибок у томатному соусі та чотири порції тельбухів із сиром пармезан. Йому здалося, що тельбухи кепсько приготували, тож він велів принести собі три порції масла і тертого сиру. Лисиця теж залюбки перехопила б чогось. Та лікар приписав їй сувору дієту, відтак вона змушена була обмежитися ніжним і добре просмаженим зайчиком та легкою закускою — кількома вгодованими курочками і двійком молодих півників. На десерт вона замовила ще рагу з куріпок, тетеруків, кроликів, жаб, ящірок і винограду. А більше їй нічого не хотілось. Їжа, сказала Лисиця, до того їй осоружна, що вона не може на неї дивитися. Піноккіо — той їв менше од усіх. Він замовив половинку волоського горіха, скибочку хліба, та і цього не торкнув. Бідаху так поглинула мрія про Чарівне Поле, що йому здавалося, ніби він ситий золотими монетами. Після того, як усі повечеряли, Лисиця звернулась до господаря таверни: — Дайте нам дві найкращі кімнати — одну для синьйора Піноккіо, другу для мене і мого друга. Перед подальшою мандрівкою ми хочемо трішки подрімати. І майте на увазі: опівночі нас треба розбудити, бо ми маємо продовжити свою подорож. — До ваших послуг, синьйори, — сказав господар і лукаво підморгнув Лисиці й Котові, що мало означати: «Усе гаразд, ми розуміємо одне одного».
Щойно Піноккіо ліг у ліжко, як одразу ж заснув і побачив сон. Уві сні він стояв посеред поля, засадженого деревами, а дерева були всуціль обвішані кетягами золотих цехінів, які на вітрі дзвеніли: «Дінь-ділінь, дінь-ділінь, дінь-ділінь», немов кажучи: «Рвіть нас, рвіть!» Але тієї чудової миті, коли він простягнув руку, щоб набрати жменю цих прекрасних монет, його зненацька збудили три гучні удари в двері. То був господар таверни, який повідомив, що пробило північ. — Мої супутники вже готові? — запитав Дерев’яний Хлопчик. — Ще б пак! Вони пішли дві години тому. — Що за поспіх? — Кіт одержав звістку, що його старше кошеня обморозило собі лапки і йому загрожує смертельна небезпека. — А вони сплатили за вечерю? — Що ви! Вони надто чемні персони, аби проявити таку нетактовність стосовно вас. — Шкода! Така нетактовність жодним чином не образила б мене, — вимовив Піноккіо і почухав за вухом. Потім він запитав: — А мої добрі друзі часом не сказали, де вони чекатимуть мене? — На Чарівному Полі, завтра на світанку. Піноккіо сплатив один цехін за вечерю і полишив трактир. Він ішов чи не наосліп, бо панував такий густий морок, що неможливо було розгледіти навіть власну руку. Ні звуку навколо. Тільки якісь великі птахи раз у раз перелітали через дорогу від плоту до плоту і крильми торкалися носа Піноккіо. Він із жахом відсахувався і кричав: «Хто там?», і відлуння околишніх згірків повторювало: «Хто там, хто там, хто там…» Незабаром на пеньку він побачив крихітну комаху, що світилася блідим сумним сяйвом, як маленький ґніт у прозорій порцеляновій лампі. — Хто ти такий? — запитав Піноккіо. — Я тінь Цвіркуна, — відповіло маленьке створіння тихим замогильним голосом. — Ну чого тобі? — запитав Дерев’яний Хлопчик. — Хочу тобі дати пораду. Повернися і віднеси чотири цехіни, які ще залишилися в тебе, бідолашному батькові, що весь цей час плаче і побивається, не знаючи, де ти пропав. — Узавтра мій батько буде поважним синьйором, бо ці чотири цехіни перетворяться на дві тисячі! — Не довіряй, мій хлопчику, тим, хто обіцяє зробити тебе казково багатим. Вони зазвичай або божевільні, або шахраї. Послухай мене і повернися! — Але я хочу йти далі. — Та ж зараз глупа ніч!.. — Я піду далі! — Ніч темна… — А я піду далі! — Шлях небезпечний… — Я далі піду! — Зауваж, що діти, які вперто наполягають на своєму, рано чи пізно гірко шкодують про це. — Наша пісня гарна й нова!.. Добраніч, Цвіркуне. — Добраніч, Піноккіо. Бережи тебе небо від лиха й грабіжників! По цих словах Цвіркун раптово згас, як свічка, на яку дмухнули. І дорогу знов затягло непроглядним мороком.
Розділ 14
|
|||||||
Последнее изменение этой страницы: 2016-09-13; просмотров: 375; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы! infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.144.117.162 (0.029 с.) |