Західноукраїнські землі у XIX - на початку XX ст.

Починаючи з 90-х років XIX ст. суспільний рух в західноукраїнських землях вступає в політичний етап свого розвитку — інтенсивно розгортається робота щодо організаційного згуртування та розмежування політичних сил, кристалізуються основні програмні положення, агітація та пропаганда охоплює дедалі ширші верстви населення-Вже в жовтні 1890 р. виникає перша в Галичині політична партія — Русько-українська радикальна партія (РУРП). Це політичне об´єднання було першою легальною українською політичною партією європейського типу і водночас першою в Європі селянською партією, що стояла на соціалістичній платформі. Поява РУРП стала своєрідним сигналом для формування багатопартійної системи в межах національного руху. Невдовзі одна за одною виникають нові партії: Українська національно-демократична партія — УНДП (1899); Русько-український християнський союз (1896), який 1911 р. трансформувався в Християнсько-суспільну партію; Українська соціал-демократична партія — УСДП (1899).

Наприкінці XIX ст. активізується політична думка. У 1895 р. у книзі Ю. Бачинського «Ukraina irredenta» («Україна уярмлена») вперше в історії українського руху було сформульовано та аргументовано тезу про необхідність політичної самостійності України. З часом цей постулат став програмним для більшості українських політичних партій, які між тим по-різному вбачали шляхи досягнення кінцевої мети: РУРП і УНДП були переконані, що до державної незалежності слід іти через виборювання національно-територіальної автономії, а УСДП першочерговим завданням вважала змагання за культурно-національну автономію.

Під впливом загострення соціально-економічних протиріч, посилення національного руху наростає хвиля виступів робітників і селян. їхня активність досягає свого піку на початку XX ст. Влітку 1902 р. аграрний рух охопив понад 500 сіл Східної Галичини, страйкувало майже 100 тис. осіб. Масштабність та інтенсивність страйкового руху особливо зросла в роки першої російської революції, відлунням якого стала наростаюча активність народних мас у західноукраїнських землях. Зокрема, у Східній Галичині 1905 р. кількість страйкуючих підприємств порівняно з 1900 р. зросла майже в 4 рази, а кількість страйкарів — більш ніж у 3 рази. Того ж року на Буковині страйкувало понад 200 підприємств. У цих страйках взяли участь майже в 4 рази більше робітників порівняно з 1901 р.

у другій половині XIX — на початку XX ст. в західноукраїнських землях відбувається поступовий перехід До капіталістичних форм господарювання. Зростає товарність сільського господарства, ширше використовується вільнонаймана праця, поліпшуються знаряддя праці, частіше застосовується техніка тощо. Проте водночас з позитивними зрушеннями зберігає свої панівні позиції поміщицьке зелеволодіння; завдяки перебуванню сервітутів — під поміщицьким контролем юридично вільні селяни фактично потрапляють в економічне кріпацтво; загострюється проблема аграрного перенаселення тощо. Через це в аграрній сфері західноукраїнських земель накопичується комплекс протиріч, які заважали поступальному розвиткові. Ці протиріччя значною мірою були зумовлені колоніальним характером економіки краю.

Наслідками колоніальних форм господарювання в промисловій сфері були: гальмування промислового розвитку західноукраїнських земель; консервація кустарно-ремісничого характеру західноукраїнської промисловості; орієнтація фабричного виробництва на добування та первинну переробку сировини, створення деформованої структури промислового потенціалу; залежність промислового розвитку від іноземного капіталу; хижацька експлуатація природних багатств західноукраїнських земель; фіксація низької енергоозброєності західноукраїнської промисловості; перетворення західноукраїнського краю на ринок збуту.

Динаміку суспільного руху визначали українсько-польське протистояння та невщухаюча боротьба між москвофілами, народовцями та радикалами. Наприкінці XIX ст. суспільний рух у західноукраїнських землях вступає в політичний етап свого розвитку, який характеризується утворенням політичних партій, кристалізацією їхніх програм та активною боротьбою за вплив на маси.

 

Формування навчальних умінь. Дайте характеристику спеціальних навчальних змін, що формуються на уроках історії.

Перша чверть 18 ст. - вперше з'являється історія як навчальна дисципліна при правлінні Петра І. Підручники -питання та відповіді на них. (учень вчив відповіді, а вчитель контролював), навчальної функції у вчителя не було. Ломоносов запропонував вивчення вітчизняної історії як окремий предмет. Підготував підручник в 1760 р. „Древняя российская история". Один з великих вчених того часу -Карамзін, вважав, що історію рухають верхи. На цих ідеях засновано перші підручники.

Кайданов - на початку свого підручника пояснював, як крашс працювати з ним: прочитати текст, пояснити прочитане (метод коментованою читання). Вчитель контролював навчальний процес.

Період сер. 19 ст. - криза самодержавної системи, що проявилася у вільнодумстві. В 50 рр. ідея створення нового підручника.. Замовлення - проф. Іловайському. З'являється новий метод викладання історії - репетиторство (кожний з пунктів параграфа учень мав вивчити і розповісти без коментування).

Соловйов намагався поєднати вивчення історії у гімназії та у вузі Видав „Учебную книгу по русской истори". Вважав, що вчитель має пояснювати всі складні місця, всі підручники мають бути доступними і зрозумілими, Але, писав дуже складно для розуміння школярів, не було ілюстрацій, великий об"єм. Написав підручник „Русская летопись" для молодших школярів (в змісті - літописи, документи). Тобто, схилявся до реального методу навчання. На поч.. 20 ст. - виданий підручник під ред. Коваленко „оповідання з укр.. історії для початкових шкіл". Крип"якевич - „Коротка історія України, Чайківський -Всесвітня історія" в 2-х частинах. 1920 р. - під ред. Покровського „Русская история в самом сжатом очерке".

 

 

Білет №18

Хеттська цивілізація

Хеттське царство сформувалося у XVIII—XVII ст. до н. е. в Малій Азії в зручному для транзитної торгівлі місці між Європою та Азією і проіснувало до XII ст. Це було дуже нестале державне утворення. Вивчення хеттської історії розпочалося відносно пізно — з другої половини XIX ст. Важко дати систематичний нарис хеттської культури, оскільки залишилось мало джерел. До того ж вони ще недостатньо досліджені. За допомогою наявного археологічного матеріалу можна в загальних рисах простежити розвиток матеріальної культури та мистецтва від стародавнього протохеттського періоду до розквіту хеттської цивілізації і занепаду хеттського впливу в епоху ассирійського панування у VIII ст. до н. е. На ранньому етапі ще збереглися залишки родового ладу, які накладали відбиток на міфологію та літературу. У мистецтві та релігійних легендах значне місце відводилось культу богині-матері. В історико-політичній літературі (літописи, царські маніфести та інші акти державного значення) знайшов відображення процес утворення Хеттської держави. До речі, хетти використовували клинопис, який вони запозичили в Месопотамії, пристосувавши до своєрідних форм хеттської мови. Від вавилонян вони запозичили також грошову, вагову (шекель, міна) системи. Взагалі хеттська література перебувала під значним впливом вавилонської. Хеттські писці переробляли та переписували вавилонські поеми (наприклад, епос Гільгамеша). Вавилонський вплив відчутний на релігійно-магічній літературі, медичній. Можливо, під єгипетським впливом виникла ідеологія обожнення царя та царської влади.

Хетти створили яскраві зразки образотворчого мистецтва. Особливо вражають рельєфи сцен боїв, царів, священних тварин. Своєрідністю відзначалася архітектура. Циклопічне мурування, система оборонних споруд, планування палаців, застосування колон із своєрідними декоративними скульптурами споріднюють хеттську архітектуру з будівельною творчістю народів егейського та мікенського світу. Проблема взаємовідносин між хеттськими племенами Малої Азії, хуритами Північної Месопотамії та Сирії і, нарешті, найдавнішими племенами Егейського моря та материкової Греції є дуже цікавою. Хетти були посередниками між країнами Передньої Азії та Східної Європи.

Культурний розвиток первісного населення Палестини — ханаанеї — був значно нижчий, ніж у єгиптян. Аж до II тис. до н. е. вони перебували на стадії первісного ладу, їхня культура в цей період зазнала вирішального впливу Єгипту. У другій половині II тис. до н. е. тут з'являється писемність — аккадськии клинопис, єгипетська ієрогліфіка, а також так зване синайське письмо, яке можливо, було прототипом фінікійського алфавіту.

Кожна община, місто і плем'я Палестини мали свого власного бога-покровителя. Влаштовувались людські жертвоприношення.

Приблизно в першій половині XIII ст. до н. е. в Палестині з'явилося об'єднання споріднених племен — Ізраїль. Завоювання Палестини ізраїльськими племенами відбувалося досить легко і швидко. Перші спроби створення тут держави починаються у XI ст. до н. е. і завершуються наприкінці цього ж століття.

Культура Ізраїля була подібна до культури ханаанейської. Відчувався сильний вплив Єгипту, Вавилону та Фінікії. Про літературу знаємо у тому переробленому вигляді, в якому деякі її твори увійшли до складу Біблії.

Наприкінці V — початку IV ст. до н. е. було завершено відбудову Єрусалиму та організацію єрусалимської общини. В цей час було встановлено текст закону (тори), що приписувався Мойсею. До тори увійшли міфи та легенди, які були визнані жречеством Яхве правовірними, а також правові та обрядові приписання, проголошені обов'язковими для общини.

Поступово склалася Біблія, до якої увійшли п'ять книг (Буття, Ісход, Левіт, Числ, Второзаконіє), написаних Мойсеем; історичні книги, в яких викладалась переважно історія благочестя (книги Ісуса Навіна, Судей, Руфь, Царств, Паралі-поменон, Єздри, Неємії та Єсфірь); повчальні, в яких містилось вчення про благочестя (книга Іова, Псалтир та книги Соломонові); пророчеські (Ісайі, Ієрємії, Ієзєкііля, Даніїла та ін.) тощо.