Інформація, Інформаційні технології і культура

Культурологічні аспекти інформаційних технологій (заголовок1 рівня)

Історичні стани розвитку інформаційних технологій (заголовок 2 рівня)

Інформаційні технології забезпечують інформаційний обмін між людьми, колективами, відображають рівень і можливості систем реєстрації, зберігання, обробки й передачі інформації у різних сферах людської діяльності. Найважливішими історичними етапами розвитку інформаційних технологій є поява писемності, книгодрукування, пошта, телеграфу, телефону, телебачення та ін. Особливе місце в розвитку сучасних інформаційних технологій посідають комп'ютери, електронна пошта, широке використання мережі Internet, які забезпечують не тільки змістовну обробку інформації, а й передачу текстових, мультимедійних (графіка, відео, звук) та інших матеріалів практично на будь-які відстані в реальному масштабі часу.

Ще на ранніх етапах розвитку людства формувалися окремі групи людей, для яких спочатку основним, а відтак і єдиним заняттям стає робота з інформацією. Жерці — спочатку охоронці усних скарбів знань, а потім переписувачі і тлумачі книг — протягом тисячоліть зберігали за собою виняткову владу, засновану на монопольному доступі до фонду людського досвіду. Вони залишалися посередниками між накопиченими знаннями та людьми, зацікавленими в цих знаннях. Цей живий бар'єр почав руйнуватися лише після винаходу книгодруку.

Відомо, що інформаційне середовище суспільства створюється на основі технічних та програмних засобів сучасних інформаційних технологій. Суто технічні та економічні аспекти інформатизації характеризують дуже важливу, але не вирішальну особливість інфор­мації. Інформаційні технології забезпечують створення високоавтоматизованого середовища, яке дозволить одержати доступ до будь-яких знань, що надаються у вигляді інформації.

Ця особливість інформації випливає не з якихось її технологічних властивостей, а з можливостей її функціонування в культурі. Інформаційне середовище, засноване на технічних та програмних засобах являє собою невід'ємний фрагмент культури, а особливості цього середовища тісно пов'язані з його соціально-культурною роллю. Соціально-культурні аспекти інформаційного середовища пов'язані з його роллю в розповсюдженні знань, а інформаційно-технологічні аспекти — з його здатністю зберігати, обробляти й поширювати інформацію.

Протиставлення і єдність інформаційно-технологічних та соціально-культурних моментів (заголовок 3 рівня)

Культура базується па національних традиціях, вона є суто національною. Інформаційні ж технології, як правило, мають всесвітньо-планетарний характер. Будь-яке досягнення в цій галузі є зразком для наслідування і вдосконалення.

У культурі старі досягнення не знищуються, а співіснують з новими. В інформаційних технологіях все застаріле може розраховувати в кращому випадку на існування як музейний експонат, що не діє, але зберігається як культурна цінність.

Інформаційні технології відтворюються масовим тиражем. Відтворення культурних цінностей передбачає їхню індивідуальну варіантність. У своїх вищих зразках культура принципово невідтворна, на них лежить печатка особистості їхнього творця.

Важливою особливістю інформаційних технологій є наявність метаінформації, тобто відомостей про «розміщення» інформації. Метаінформація дає відомості про те, де можна отримати знання, подані у вигляді інформації, і навіть знання, яких в даному інформаційному середовищі немає. Користувач звертається до інформаційного середовища, коли в нього виникає потреба здобути певні знання для розв'язання практичних завдань.

Враховуючи наведені вище характеристики та особливості інформаційно-технологічних та соціально-культурних моментів, визначимо поняття інформаційної культури як одного з елементів національної культури.

Інформаційна культура як елемент національної культури (заголовок 2 рівня)

Інформаційна культура — це сукупність системних відомостей про:

• основні способи подання та здобуття знань,

• уміння та навички застосування їх на практиці.

Інформаційна культура — це культура поводження із знаннями, даними та інформацією. Складовою частиною інформаційної культури є комп'ютерна грамотність. Висока інформаційна культура, як вже відзначалося, передбачає дві основні властивості: уміння адекватно формалізувати знання та вміння адекватно інтерпретувати формалізовані описи. Інформаційна культура — це уміння зберігати потрібну рівновагу між формалізованими і неформалізованими складовими людських знань. Відсутність інформаційної культури може порушити і навіть зруйнувати таку рівновагу, що здатна спричинити деформації як індивідуальної, так і суспільної свідомості.

Формування віртуальної бібліотеки (заголовок 1 рівня)

У 90-х роках на сторінках бібліотечної преси з'явився термін «віртуальна бібліотека». До цього часу він ще не має енциклопедичного визначення і часто вживається в різних значеннях. У найбільш загальному вигляді цей термін використовується для визначення сукупності інформаційних джерел, доступних через Internet.

Віртуальна бібліотека не має єдиного місцезнаходження — її ресурси розподілені по комп'ютерах всіх континентів. Віртуальні інформаційні ресурси — документи, які представлені у вигляді комп'ю­терних файлів. Це можуть бути бази даних, у тому числі й електронні каталоги, зібрання повних текстів класичних літературних творів, електронні версії журналів та газет тощо. Інформаційний потенціал цього віртуального комп'ютерного всесвіту величезний і продовжує стрімко розширюватися. Internet являє сьогодні потужну самостійну інфраструктуру розповсюдження інформації, ігнорувати яку немож­ливо.

Провідні українські книгозбірні також мають розкрити засобами віртуальної бібліотеки свої історико-культурні фонди. Для цього насамперед потрібно визначити архітектуру складової частини цієї бібліотеки, яка розкриватиме пам'ятки східнослов'янської писемності й українського друку з фондів окремої книгозбірні. Архітектура має сприяти прискоренню дослідницького процесу при роботі з пам'ятками української книжкової культури шляхом подолання інформаційних бар'єрів між згаданими пам'ятками і сучасними фахівцями. В основі цих бар'єрів лежить те, що археографічний характер інформації, зафіксованої в історико-культурних фондах бібліотек, не відповідає семантичній спроможності її сприйняття сучасними фахівцями.

Інформаційні бар'єри (заголовок 2 рівня)

До таких бар'єрів слід віднести:

• мовно-часові як наслідок історичної зміни понять, пов'язані з неоднозначністю трактування термінів, як результат залежності від розбіжностей між мовою пам'яток писемності та друку України і мовою, яка вживається сучасними дослідниками;

• культурно-освітні, що випливають з недостатнього рівня підготовки дослідника до сприйняття ним археографічної інформації.

У зв'язку з цим виникає потреба реалізації архітектури віртуальної бібліотеки як гіпертекстової електронної енциклопедії з української книжкової культури, що має стати засобом подолання вищеназваних семантичних інформаційних бар'єрів між історико-культурними фондами бібліотек та їхніми фахівцями.

Усне слово як засіб публічного спілкування (заголовок 1 рівня)

Історія ораторського мистецтва (заголовок 2 рівня)

Загальновідомо, що історія ораторського мистецтва починається з античної Греції. І хоча перші спогади про ораторське мистецтво і його кращих представників ми знаходимо в «Ілліаді» та «Одіссеї», створених ще у 1X-VI1I ст. до н.е., та «золоте століття» грецького красномовства настало у другій половині V ст. до н.с. У ті давні часи вчитися ораторському мистецтву було справою престижною. Майже всі громадяни Греції намагалися досягти успіхів у мистецтві красномовства. Так поступово воно перетворюється у вагомий фактор суспільного життя Афін, знаряддя політичної боротьби.

Саме в цей період і виникає теорія красномовства — риторика як теоретичне узагальнення практики ораторського мистецтва, а також зібрання правил і методичних прийомів навчання красномовству.

В той же час. з'являється і професія ритора — учителя красномовства. Видатний давньогрецький учений Аристотель (384-322 pp. до н.е.) у своїй праці «Риторика» дає наукову розробку ораторського мистецтва. Якщо до нього теоретики красномовства обмежувалися виключно переліком ораторських прийомів, то Аристотель уперше обґрунтував ораторське мистецтво як особливий вид людської діяльності. Протягом багатьох століть теоретики красномовства поділяли його точку зору, лише розвиваючи і доповнюючи її. Саме Аристотель вважав, що для здійснення акту людського спілкування необхідні три елементи:

• особа, що говорить;

• промова, яку ця особа проголошує;

• особа, яка цю промову слухає.

Отже, ще в стародавні часи люди високо цінували усне слово і розуміли, яку силу воно може мати, впливаючи на переконання і свідомість людей.

Усне мовлення в сучасних умовах (заголовок 2 рівня)

В сучасних умовах усне мовлення широко застосовується у всіх сферах суспільного життя, воно є ефективним засобом виховання, освіти, науки, культури тощо. Статистичні дані свідчать про те, що більшість людей частіше слухає і говорить, ніж читає і пише. Вчені також вважають, що пересічний міський житель, який протягом 10-11 годин на добу знаходиться у мовному спілкуванні, близько 75% часу витрачає на те, щоб слухати і говорити, і лише 25% — на те, щоб читати і писати. Пояснюється це тим, що сприйняття при читанні залежить від самого читача, тобто воно є активним процесом, який потребує певних зусиль і зосередженості. Усну ж мову «творить» той, хто говорить, а слухач майже не витрачає зусиль на її сприйняття.

Проблема усного спілкування займає нині одне з провідних місць у дослідженнях учених в галузі філософії, соціології, психології, педагогіки, культурології. Саме поняття «спілкування» — досить широке та багатогранне. І його можна розглядати як необхідну умову життя людини, як джерело творчого перетворення індивіда в особистість, як форму передачі знань, як засіб впливу одне на одного.

Найбільш повною характеристикою усного спілкування можна вважати визначення, сформульоване вченим Б. Паригіним: «Є всі підстави розглядати спілкування як складний та багатогранний процес, який може одночасно виступати як процес взаємодії індивідів, як інформаційний процес, як ставлення людей одне до одного, як процес їхнього взаємовпливу».

Отже, сьогодні, незважаючи на інтенсивний розвиток засобів масової інформації, люди постійно потребують живого спілкування, безпосереднього контакту з тим, хто говорить: учителем, Педагогом, керівником, лектором, колегою тощо. Без спілкування, основної форми людського буття, неможливий зв'язок між людьми та процесом їхньої спільної діяльності. Потреба в людському спілкуванні, не пов'язаному з суто споживацькою метою, є одним з показників куль­турного вдосконалення особистості.

Донедавна усне спілкування в Україні, особливо в діловій сфері, велося переважно російською мовою. В останні роки ситуація стала поступово змінюватись. Із здобуттям Україною державної незалежності культурно-просвітницька, виховна та наукова діяльність набувають державного характеру. В цьому процесі значна роль належить Законам України «Про освіту», «Про мову», «Основи законодавства про культуру».