Речі домашнього вжитку як морально-побутові орієнтири селянина в «просторово-часових туннелях» народного житла.

Інтер'єр укр хати постійно змінювався відповідно до днів тижня та великих календарних свят. Якщо в будні долівка була незастеленою, то в неділю господиня застеляла свіжопідмазану підлогу тканими доріжками. Стіл, який у будень не застелявся або застелявся грубою буденною скатертиною без візерунків, у неділю застеляли святковою вишитою чи з тканим візерунком скатеркою, на стіл клали хліб, сіль, ставили квіти. Святково вбирали ліжка: накрив красивими покривалами, подушки виставляли одна на одну в свіжовипраних і випрасуваних вишитих наволочках. Широко викорис штучні квіти для оздоблення, прикрашали стіни витинанками чи іншими паперовими прикрасами. Перед неділею обов'язково підбілювали, підмазували й поновлювали декор на печі та стінах.

В інтер'єрі відображалися значні події родинного життя. Коли в хаті була породілля із немовлям, ліжко завішувалося ширмою або тканиною, перекинутою через жердину. Таку завісу не знімали протягом шести тижнів, коли мати й дитина були найбільш вразливі. своєрідний охоронний засіб, що рятує від "поганих очей".Коли в хаті був покійник, вікна та дзеркала завішували хусткою, знімали святкові прикраси, стіл застеляли скатертиною або тканиною, веретою, килимком тощо.

Кожне річне свято вимагало своїх особливих атрибутів, прикрас, елементів інтер'єру. Перед Великоднем хата обновлялася, милася, підмазувалася, білилася. Це своєрідне очищення після зимового періоду мало значення весняного оновлення життя. На Зелені свята (Трійцю) та на Купайла хата прикраш живими зелами, овочами, квітами, своєрідними рослинними оберегами у вигляді віночків, букетиків, освячувалися і протягом року використовувалися для лікування, обкурювання, магічних дій.

Білет № 13

№1. Зарубінецька й черняхівська археологічні культури. Географія. Хронологічні рамки. Художні ремесла. Фібули як один із чинників хронологізації та періодизації давньоукраїнської культури. Вплив престижних візантійських взірців на формування традицій східнослов’янського золотарства.

Черняхівська культура — археологічна культура у 100—500 роках залізної доби. Поширена на території лісостепового Подніпров'я між Дінцем і Дністром та Прутом і вздовж Буга, а також на південному сході Польщі, Чехії, Словаччини, Угорщини, Румунії, Болгарії. Відкрита у 1900—1901 Хвойкою біля с. Черняхова на Київщині. Пам'ятки черняхівської культури — безкурганні могильники та поселення. Осілі хліборобоскотарські племена черняхівської культури жили у великих неукріплених поселеннях. Населення займалося також різними ремеслами, було розвинене бронзоливарство, залізообробка, ювелірство та гончарство. Посуд вироблявся переважно на гончарському колі. Була розвинена торгівля з римськими колоніями, звідки імпортувалися амфори, скляні кубки, глиняний посуд; у торговельних операціях вживалися римські монети. Черняхівська культура була знищена найправдоподібніше навалоюгунів в кінці IV ст. Найвідоміші пам'ятки: Черняхівський та Ромашківський могильники, Жуківецьке і Ягнятинське поселення.

Зарубине́цька культу́ра —приблизно 200 рік до РХ-200 року після РХ. Басейни Прип'яті, середнього і частково горішнього Дніпра. Одна з головних археологічних культур України Залізного віку. Зарубинецька культура відома великими неукріпленими поселеннями. Вони розташовувались на мисах річок, ярів або на «надзаплавних терасах». Технікою спорудження було дерев'яно каркасне будівництво. Дахи були двосхилими, для покрівлі брали солому, очерет або жердини. Джерелом тепла в житлах були відкриті вогнища.. У вжитку в зарубинців було залізо, серед знарядь-серпи і коси,свідчить про землеробський спосіб господарства. Мешканці цих поселень вирощували просо, пшеницю-двозернянку, ячмінь. розводились корови, свині, коні, дрібна рогата худоба. Існувало полювання і риболовля. Добували залізо.виготовляли кераміку, існував гончарний круг ручного типу, готовий посуд випалювали. Були і ювелірні вироби, їх виготовляли з привізної бронзи. З льону і коноплей, виготовляли тканини.

Фі́була -металева застібка, виконувала роль прикраси. Складалася з голки, корпуса і пружини. Фібули відомі з бронзової доби і проіснували до раннього середньовіччя. В археології фібули сприяють датуванню культурних шарів, оскільки форма їх змінювалася вродовж різних історичних періодів. Територія України багата на знахідки фібул імпортованих з Римської імперії, готські фібули.

З авдяки постійним торговим зв'язкам, згодом прослідковуються елементи мистецтва Візантії. З приходом нової віри з Візантії змінився світогляд, культура, та з'явилося професійне мистецтво. З'являється новий тип. Ці речі, як правило, виконувалися на замовлення. В «Повісті временних літ»згадується про споруджені Володимиром Мономахом позолочені дошки на домовинах Бориса і Гліба. Пам'яткою ювелірного мистецтва є дошка Євангелія.Широкого поширення набула технікапозолочування предметів з металу: залізні шоломи покривали аркушем позолоченої міді. Золотили також остроги, наконечники стріл тощо.

№2. Харківський університет та його роль у встановленні й розвитку української культури.

У 1805 р. розпочалася історія Харківського університету. Це перший університет, який створено на території України, що вхо­дила до складу Росії. Учені — педагоги й випускники універси­тету зробили значний внесок у розвиток освіти і науки в Слобо­жанській Україні, у справу національного відродження країни. У Харківському університеті працювали Олександр Потебня (1835—1891) — український філолог, філософ, етнограф; Петро Гулак-Артемовський (1790—1865) — поет, історик, ректор цьо­го ж університету; фольклорист, етнограф, літературознавець Микола Сумцов (1854—1922); біолог, фізіолог, ембріолог, імуно­лог Ілля Мечніков (1845—1916). З Харківським університетом пов´язані імена його відомих у майбутньому вихованців, зокре ма історика і етнографа Миколи Костомарова (1817—1885), пси­холога Дмитра Узнадзе (1886—1950) та багатьох інших. Крім навчальної й наукової роботи, університет контролював роботу шкіл своїх навчальних округів і здійснювали цензурний нагляд за літературою, що видавалася в межах цих округів. Українська культура розвивалася в тісному єднанні з культурами слов'янських народів, зокрема з російською культурою.

Білет №14

№1. Фази розвитку й образи скіфського звіриного стилю в ДПМ. Скіфо-сибірський (пермський) звіриний стиль. Порівняльно-історичний метод дослідження двох гілок культури.

В орнаментах, дрібній пластиці, прикрасах побутових речей у скіфській культурі одне з головних місць займає тваринний світ: декоративні зображення тварин або окремих частин їх тіла. Такий напрям у прикладному мистецтві отримав назву “ звіриний стиль ”. Існували певні закономірності, наприклад, риба зображалася тільки на кінських налобниках. Це доводить, що зображення відігравали не тільки естетичну, але й магічну роль. Скіфський звіриний стиль має свої особливості, одна з яких – об'єднання реалізму з декоративними мотивами. Наприклад, на золотій прикрасі для щита з Костромського кургану на Кубані тіло оленя зображене реалістично, а роги – абсолютно неправдоподібної форми. Але композиційно виникає єдиний образ: завитки рогів, розташовані вздовж усієї спини тварини, підкреслюють легкість і стрімкість оленя.

Однією з головних особливостей "звіриного стилю" є контраст чистих поверхонь, гладких обсягів тіла тварини, вирішених характерним перетинанням площин, з гіпертрофованою фактурою деталей. Ця особливість почасти порозумівається оригінальною технологією: скіфські майстри воліли не ліпити, а вирізувати ножем із широким лезом з м'якого воску модель майбутнього виливка з металу. а також аналогії виробів із золота з різьбленими з дерева. Голови, очі, вуха, роги, копита звірів геометризуються, збільшуються в розмірі і, всупереч правдоподібності, довільно переносяться з місця на місце. Так, на лапах пантери і на її хвості можна розглянути мініатюрні зображення зсілих хижаків Замість пазурів лапи звіра закінчуються пташиними головами. Аналогічний прийом "зооморфних перетворень", інтерполяцій характерний для багатьох архаїчних культур, древньоамериканського, єгипетського мистецтва, виробів американських індіанців і аборигенів Полінезії.

№2. Кирило-Мефодіївське товариство і його роль у розвитку української культури.

В1846 р. у Києві - виникнення української політичної організації — Кирило-Мефодіївського товариства (братства). Засновниками Кирило-Мефодіївського товариства були В. Білозерський, М. Гулак, М. Костомаров, П. Куліш, О. Маркевич. Пізніше до його складу увійшли Г. Андрузький, О. Навроцький, Д. Пильчиков, І. Посяда, М. Савич, О. Тулуб. У роботі товариства активну участь брав і Т. Шевченко. Основні програмні положення цієї організації сформульовані у «Книзі буття українського народу» і «Статуті Слов'янського братства св. Кирила і Мефодія». Характерною рисою цього об'єднання була чітка, яскраво виражена релігійна спрямованість. Про це свідчить той факт, що товариство назване на честь відомих слов'янських просвітителів, православних святих Кирила й Мефодія, і сама форма організації була запозичена в українських церковних братств. Глибока релігійність пронизує і програмні документи кирило-мефодіївців, у яких домінують соціальні ідеали первісного християнства, чітко простежується ідея обстоювання загальнолюдських цінностей — справедливості, свободи, рівності й братерства. Громадську роботу кирило-мефодіївці зосередили навколо освіти народу і піднесення економіки України, видання популярних книжок, запровадження широкої мережі початкових навчальних закладів, готували агітаційні відозви із закликами розгортати національно-визвольну боротьбу.

Білет №15

№1. Боспорська, херсонеська та ольвійська скульптурні школи в елліністично-римські часи. Визначальні риси і функції надгробкової портретної декоративної скульптури. Поховальні й вотивні рельєфи на пам’ятниках з Ольвії. Рел’єфи на саркофагах Херсонеса.

Скульптура була широко поширена в грецьких колоніях Північного Причорномор'я. Але більшість тих, що дійшли до нас пам'ятників скульптури відомі лише за певними фрагментами.Основними матеріалами були мармур і вапняк. З мармуру виготовлені привізні зразки, вапняк для місцевих скульптур та рельєфів.У рідкісних випадках є вказівки на виготовлення статуй з бронзи і дерева.

У 5-1 ст. до н. е.. скульптура Боспору представлена головним чином виробами, привезеними з Греції (фрагмент мармурової стели з Пантікапея з зображенням юнака, теракотові фігурні посудини з зображеннями сфінкса, Афродіти і сирени - всі 5 ст. до н. е.., Ермітаж, Ленінград); в першого ст. н. е..різко зростає кількість творів, створених на місці. З 3 ст. до н. е.. поширюються вапнякові надгробні стели з рельєфами, що зображують померлих у героїчних вигляді або сцени з їхнього земного минулого. Об'ємність, типова для ранніх надгробків, в перших ст. н. е..змінюється графічністю, що, мабуть, більше відповідало смакам сарматізованного населення Боспору.

Антична скульптура Херсонеса дійшла до нашого часу теж у фрагментах. До V ст. до н. е.. відноситься мармурова голова бородатого Діоніса;. Кінцем V ст. до н. е.. датується мармурова голова Кібели в калафі (високому уборі) грецької роботи в стилі Агоракріта,учня Фідія.Рідкими пам'ятниками є надгробні стели, прикрашені рельєфними розетками, фронтоном і поліхромним розписом. Високе технічне і художня якість вказує на наявність в Херсонесі кваліфікованої місцевої школи зодчих, скульпторів і живописців.

У VII-V ст.до н.е. Ольвія була колонією Мілета-наймогутнішого з іонійських міст -довго підтримувала з ним найтісніші відносини. Твори скульптури цього часу в основному фрагментарні. Прикладом такої культурної взаємодії може служити уламок невеликого торсу куроса. Цей запозичений греками з Єгипту тип юнацької фігури, що стоїть строго фронтально, протягом VI ст. до н.е. отримав широке поширення у всій Греції. Ольвійський курас виконаний з вапняку. На приналежність його до іонійської скульптурі вказують м'які, текучі форми тіла. Розвивається монументальна скульптура. Розписані яскравими фарбами рельєфи ранньої і зрілої архаїки представляють сцени з різних грецьких міфів і близькі за стилем малюнків на вазах цього часу. З кінця архаїчної епохи помітне прагнення до реалістичного зображення живої натури.При загальній архаїчної пов'язаності пози вже спостерігаються спроби оживити фігуру окремими мотивами. Старанно розробляються складки одягу, трактуються, однак, чисто декоративно. Місцева скульптура Ольвії відома нам набагато менше, ніж місцева скульптура Боспору та Херсонесу.У ольвійському некрополі стояли антропоморфні стели з місцевого раковістого вапняку; виявлено кілька статуй і гермообразние статуї чоловічих і жіночих фігур. До великих ольвійських скульптур місцевої роботи відноситься ряд статуеток сидить на троні Кібели, а також ряд надгробних рельєфів, серед яких виділяється своєю незвичайною композицією сімейне надгробок Метробіі, Деметрія і Демокона, А також двох'ярусна стела Стратона, що відноситься до римської епохи. Можна назвати ще присвятні рельєфи, які передають в місцевій площинній манері античні композиції, наприклад, ритуальні танці.

Продовжувався розвиток надгробкової скульптури. Серед відомих творів — надгробок воєводи Адама Кисіля (с. Низкиничі, тепер — Волинська обл.), де реалістично передані портретні риси, і надгробний пам'ятник архієпископа Яна Тарнавського (Львів, 1670), автором якого був львівський скульптор Олександр Прохенкович. Ставали популярними надгробкові епітафії.
Наприкінці XVII ст. заможні власники для виконання надгробкових пам'ятників запрошували закордонних майстрів, зокрема С.Шванера і А.Шлютера (Німеччина). Властива А.Шлютеру стилева барокова манера була популярною у Польщі та деяких регіонах України ще на початку XVIII ст. Андреас Шлютер — провідний європейський майстер пізнього бароко. Його називали "Північним Мікеланджело". Творчість А.Шлютера певною мірою пов'язана з Україною.

*Поява і розвиток портретної скульптури яскраво характеризуєпревалювання індивідуального начала над колективним. Теперскульптор хоче показати себе, виявити свою індивідуальність,залишити про себе у творі мистецтва конкретну пам'ять

№2. Т.Г.Шевченко геніальний український поет та художник

Творчість Шевченка — багатогранна, як його талант. Він був і глибоким ліриком, і творцем епічних поем, і видатним драматургом та різнобічно обдарованим митцем. Шевченко написав багато високохудожніх поетичних творів, у яких — поруч версифікаційних і стилістичних засобів народно-пісенної поетики — було й чимало нових, оригінальних рис, що ними поет значно розширив і збагатив виражальні можливості українського вірша.

У духовній історії України Шевченко посів і досі беззастережно посідає виняткове місце. Значення його творчої спадщини для укр культури важко переоцінити. Його «Кобзар» започаткував новий етап у розвитку української літератури і мови, а його живописна і граверська творчість стала визначним явищем не тільки укр а й світового мистецтва. Поезія Шевченка, при всьому зв'язку з усною народною творчістю, попередньою українською та європейською літературами, була явищем наскрізь оригінальним і новаторським. Творчість великого поета внесла в укр літературу незнане багатство тем, жанрів і формальних особливостей.

Тарас Шевченко у своїй творчості відобразив саме ті думки і настрої, які були важливими в житті українців його часу. Про те, що його творчість знайшла відгук у серцях людей, свідчить те, що в другій половині XIX і на початку XX ст. чи не єдиною книжкою у більшості сільських хат України був «Кобзар», вірші з нього вчили напам'ять, за ним училися читати. На той час твори Шевченка об'єднали укр народ.

Поява Шевченка - поета і художника, митця і борця, що став символом української нації, - була зумовлена всім ходом історичного і духовного розвитку України з її тривалою, сповненою драматизму, героїчною боротьбою за волю.

Тарас Григорович Шевченко, як художник займає одне із самих почесних місць в укр образотворчому мистецтві. Шевченко був одним із перших художників, які прокладали новий реалістичний напрям, основоположник критичного реалізму в укр мистецтві. Загальновідомо, що Шевченко був одним із зачинателів і першим видатним майстром офорту у вітчизняному мистецтві. Сам він прекрасно володів всіма відомими тоді засобами графічного зображення.

Обдарований від природи хлопчина рано відчув тягу до малювання. Велике місце в Шевченковому доробку належить портретам. Створені ним образи відзначаються невимушеністю, відсутністю нарядності, вдалою композиційною бадьорістю і свіжістю барв, намагання дати психологічну характеристику людині. Шевченко зробив великий внесок у розвиток побутового жанру і став його основоположником в укр мистецтві. Особливо хвилювало художника підневільне, часто трагічне становище жінки.

Білет №16

№1. Трипільська культура, як духовно-історична спільність землоробськіх традицій. Антропо-, зооморфні сюжети у мистецтві трипільської доби.(5-4 тис до РХ). Монументальна кам’яна скульптура мідного віку: антропоморфні, стели, ідоли, фаломорфні (менгіри).

Трипільська культура —археологічна культура часів енеоліту.. VI - V тис до н. е. племена трипільської культури розселювалися в басейні Дністра і Південного Бугу.

Основою господарства за цього періоду було хліборобство і скотарство, полювання, рибальство і збиральництво також мали важливе значення. Сіяли пшеницю, ячмінь, горох. Землю обробляли з допомогою мотик, зроблених з рогу оленя, каменю або з кістки та з палиць-копалок з загостреними кінцями. Урожай збирали з допомогою серпів з кремінними вкладнями. Зерно розтирали кам'яними зернотерками.

Найвідоміші в мистецтві Трипілля розписна кераміка виготовлена без застосування гончарного круга.
Різноманітні орнаменти на посудинах – джерело інформації про світогляд і релігійні вірування трипільців. Встановлено, що в основі орнаментальних композицій були певні космологічні уявлення. Найінформативнішими є стилізовані антропоморфні та зооморфні зображення, серед яких переважала символіка, пов'язана з небесними світилами і фантастичним змієм-драконом. Антропоморфна пластика – різні за стилем і формою жіночі і чоловічі зображення, в яких втілено образи шанованих божеств, що уособлюють у землеробсько-скотарських племен ідею родючості і загального добробуту. Були стилізовані фігурки без ніг –закінчувалися клином. Ці клини встромлялися в якийсь п'єдестал. Голівки цих "жінок" нагадували голову сови. Інший тип фігурок – більш реалістична жіноча фігура, вже з позначеними, але не до кінця доведеними ногами. Третій тип – фігура сидячої жінки. Призначені вони були для ритуальної мети: були пов'язані з культом жінки.
Крім антропоморфних фігурок трипільці виготовляли фігурки диких і свійських тварин. Особливо улюбленими були зображення ведмедя – хранителя і володаря води. Найшановнішими свійськими тваринами, судячи зі статуеток, були вівця, бик і баран. В окремих святилищах знайдено не тільки поодинокі фігурки цих тварин з великими рогами і добре промодельованими формами, а й десятка статуеток, кинутих до культових ям під час релігійних обрядів.
Ще одна цікава деталь трипільського гончарного ремесла – голови биків з розлогими рогами; такі голови прикрашали посуд.
У мідному віці розвивається глиняна пластика та монументальна кам'яна скульптура у вигляді антропоморфних стел. Складається обряд курганних поховань (особливо у степовій частині Європи). З'являються умови для майнового розшарування, виділення родо-племінної верхівки, посилюється інститут батьківського права в роді, племені.
Менгі́р - доісторична пам'ятка мегалітичної культури, що являє собою вертикально поставлений кам'яний блок. Досить часто зустрічаються у вигляді паралельно стоячих рядів.На території України менгіри знаходять дуже рідко (переважно в Криму). З найбільш відомих - Бахчисарайський менгір та Скельські менгіри (село Родніківське, що в Байдарській долині). ВКіровоградській області (Нечаївка) існує алея менгірів "Межові камені"(даний археологічний пам'ятник ще не вивчався спеціалістами).

Призначення менгірів не має однозначного пояснення — скоріш за все вони правили зарелігійно-культові споруди, пов'язані з культом Сонця.

№2. І.Я. Франко, як видатний митець і дослідник української ультури.

За радянських часів в Україні використовувався культ Франка для політичних цілей, а радянське франкознавство однобічно і тенденційно висвітлювало його творчість, представляючи Франка як активного поборника ідей «українсько-російського єднання», переконаного соціаліста, войовничого атеїста.

В Україні була вилучена з ужитку низка його творів: «Не пора …», «Великі роковини», «Розвивайся ти, високий дубе…», інші сфальшовані чи тенденційно скорочені (передмова до збірки «Мій Ізмарагд», «Що таке поступ», «Соціалізм і соціал-демократизм», «Народники і марксисти», «Соціальна акція, соціальне питання і соціалізм», рецензія на книгу Ю. Бачинського «Ukraina irredenta», «Михайло Павлик, замість ювілейної сильветки» й ін.). Деякі твори І. Франка які були заборонені в СРСР побачили світ у виданні «Іван ФРАНКО, МОЗАЇКА із творів, що не ввійшли до Зібрання творів у 50 томах»

З іншого боку, наголошувався вплив російських революційних демократів на Франка, а одночасно штучно підкреслювались ворожі взаємини між Франком і Грушевським, українським консервативним табором тощо.

Характеристична для еволюції світогляду Франка його публіцистика, якій не бракувало й наукового підходу, тому часто в його творчості втрачаються грані між науковим і публіцистичними есе. Франко бачив Україну як суверенну одиницю «у народів вольних колі». При цьому він багато уваги приділяв здобуттю загальнолюдських прав. Почавши свою громадську діяльність з москвофільського гуртка, він незабаром покинув його для народовецького табору. За студентських часів Франко захоплювався соціалізмом, студіював Маркса й Енґельса, а коли побачив облудність «нової релігії», її завзято поборював. Назагал у Франка помітна еволюція від крайнього радикалізму до поступового націонал-демократизму. В своїй статті «Що таке поступ» Франко одним із перших спрогнозував появу тоталітаризму і тоталітарної держави.

Білет №17

№1. Синкретизм культури скіфо-сарматского часу. Периодизація історії народів Північного Причорномор’я раннього залізного віку: кімерійський(9-8 ст. до. н.е.), скіфський(7-3 ст. до н.е.), сармотський(2-4 н.е.).

Скіфська культура – це синкретичний культурний феномен, який утворився внаслідок поступової і тривалої міграції на захід іранських кочових племен з Центральної Азії, які асимілювали культури передньоазійських та причорноморських народів. Але ця асиміляція не була повною, тому населення скіфського царства не було ані етнічно, ані культурно однорідним. Ймовірніше, що у складі кочової людності, яка потіснила кіммерійців, були й ірано-арійські племена, й угро-фінські, й, можливо, тюркомовні, а зустріли вони у степах та лісостеповій зоні Східної Європи праслов’ян, балтів, що виділилися з праслов’янської єдності, угро-фінів, іранців, іллірійців, фракійців. У 8 ст. до н.е. тут з’явилися грецькі колонії, які справили величезний культурний вплив на скіфів.

Культура сарматів- скориставшись кризою скіфської держави, вони поступово зайняли їх місце у цьому регіоні. Сарматські племена панували у степах між Волгою та Тисою з 2 ст. до н.е. по 4 ст. н. е., коли їх культура була знищена навалою гунів. Це були типові кочовики, матеріальна культура, побут, релігійні вірування, космологія, міфологія яких подібна до відповідних культурних ознак скіфів-кочовиків та інших кочових культур Євразії. Сармати були вже народом-військом, де все чоловіче населення, а не лише окремі верстви, були воїнами. Цей народ зумовив нову хвилю культурного впливу з Далекого Сходу та Середньої Азії у Європі: поява бірюзово-золотого звіриного стилю, на якому позначився вплив китайської цивілізації, а разом з ним – поліхромії; нові способи ведення бойових дій: вдосконалена тактика набігів, переслідування, втечі тощо. Ймовірно від сарматів вперше був запозичений носіями автохтонних для України культур, у тому числі праслов’янами, каптан з вузьким рукавами.

Скіфо-сарматський період – це невід’ємна сторінка історії нашого краю, зокрема історії культури України. Безумовно, ці кочові народи прискорили культурний обмін між народами та певною мірою оформили подальший культурний розвиток праслов’ян. Зокрема тривалі контакти праслов’ян та носіїв інших культур східної Європи з кочовиками підготували їх до зустрічі з тюркомовними кочовиками – гунами, обрами й ін., дозволили набути досвіду опору їх експансії.

№2. Внесок М.І.Костомарова у ввчення та популяризацію української культури.

Яскрава фігура М. Костомарова, людини високоосвіченої, щирої і доброзичливої, приваблювала багатьох молодих людей, У 1845 — 46 рр. разом з Гулаком і Білозерським заснував Кирило-Мефодіївське братство, де брав активну участь у складанні програмних документів — «Книг буття українського народу», «Статуту Слов'янського товариства св. Кирила і Мефодія», відозв «До братів-українців», «До братів-росіян», «До братів-поляків»; автор записки про об'єднання слов'янських народів.

З 1858р. жив у Петербурзі. В 1859 — 1862 рр. — екстраординарний професор кафедри російської історії Петербурзького університету. Влаштовував літературні «вівторки», куди сходилися земляки-українці Брав діяльну участь у створенні журналу «Основа», у виробленні його національно-культурної програми. На початку 1862р. залишає працю в університеті і зосереджується на науковій роботі.

В історію української літератури Костомаров увійшов як письменник-романтик: віршові збірки «Украинские баллады», «Вітка», історичні п'єси.

Поезія Костомарова характеризується широкою проблематикою і розмаїттям жанрових форм: Громадянська лірика Костомарова пройнята мотивами боротьби з тиранією, поетизацією козацької слави України. Твори на історичні теми нерідко у формі алюзій спроектовані на проблеми сучасності.

Костомаров — один з перших українських літературних критиків. З його історичних і суспільних поглядів випливає розуміння народної поезії як втілення національного духу, а також індивідуальної творчості як продовження фольклорного процесу на новому рівні. З діяльністю Костомарова пов'язана поява в Україні культурно-історичної школи у літературознавстві. Ст. «Обзор сочинений, писанных на малороссийском языке» є по суті першою професійною критичною працею в укр літературознавстві. Костомаров приділяв увагу проблемі самобутності української літератури, її народності, з'ясуванню ідейно-естетичних функцій комічного в літературі.

Роль М. Костомарова в розвитку української і російської історіографії величезна. Він був першим ученим Східної Європи, що радикально змінив підхід до роботи історика, поставивши наріжним каменем не опис подій і осіб, а історію народу в його соціокультурній цілісності і єдності найрізноманітніших сфер життя.

«Щира любов історика до своєї Батьківщини може виявлятися тільки в строгій повазі до правди», — повторював Микола Іванович. Цим принципом він керувався все своє життя.

Білет № 18

№ 1. Народне ДПМ, як етнофольклорний жанр.

Народна творчість - це історична основа, на якій розвивалася і розвивається світова художня культура, одна із форм суспільної свідомості і суспільної діяльності, явище соціально зумовлене.

Народна творчість включає в себе різні види художньої діяльності народу - поетичну творчість, театральне, музичне, танцювальне, декоративне, образотворче мистецтво, народне будівництво. Народна творчість існує як сукупність численних видів, жанрів, родів. Усі її види об'єднує основне - пізнання та відображення трудової діяльності людства, його історії, побуту тощо, хоча кожен із них має певні особливості функціонального призначення, матеріалу, засобів вираження.

В процесі трудової діяльності людей розвивались естетичні почуття людини, вчилися бачити та відчувати красу форм, кольорів, звуків і т. ін. Для того, щоб народилось мистецтво, людина повинна була навчитись не тільки вправно працювати інструментами та з їхньою допомогою відображувати бачене на камені, в глині, відтворювати звуки, але вона повинна була навчитись художньо-образно сприймати дійсність. Але й образне мислення - це ще не мистецтво. Воно стає мистецтвом лише тоді, коли матеріалізується в певних доступних людині засобах - в слові, камені, звуці, жесті і т. ін. Художня творчість була водночас пізнанням світу, образним мисленням і практичною дією.

Словесні, музичні, хореографічні засоби ще не були самостійними, а перебували в стані взаємозв'язку та взаємопроникнення, їх виділення, відокремлення - процес в історії художньої творчості порівняно пізній, він виходить за межі первісного мистецтва.

Виникнувши внаслідок трудової діяльності, мистецтво, нерозривно пов'язане з життям народу, було тільки народним. Демократизм народного мистецтва як особливого засобу пізнання, відображення та творення дійсності, виховання й гуртування людей мав важливе значення для майбутнього розвитку художньої культури.

Із класовим розшаруванням виникло мистецтво панівних класів, змінилися його зв'язки із життям народу. Художня професійна діяльність почала зосереджуватися в руках привілейованої меншості, інтереси якої розходилися з інтересами народу. На різних етапах історичного розвитку мистецтво як соціальне явище зумовлене існуючими класами: рабовласниками, феодалами, капіталістами, воно своєрідно відбиває їхні інтереси.

ДПМ є складовою частиною традиційної народної культури, яка включає крім того музичне, поетичне, театральне, танцювальне, образотворче мистецтво, народне будівництво тощо. Види мистецтва не є ізольованими, контактують один з одним, взаємодоповнюють себе, широко й усебічно розкриваючи життя народу, глибини його душі. Та кожен вид вносить до скарбниці світової художньої культури щось своє, нове, ориґінальне. Багатство, колоритність, високий рівень розвитку української традиційної культури та народного мистецтва є справді вражаючими. І одним з найбільш цікавих видів, що з прадавніх часів живе й розвивається на основі спадковості традицій як колективна художня діяльність, є народне декоративно-прикладне мистецтво. Воно щонайповніше поєднує здобутки традиційної матеріальної та духовної культури народу, заторкуючи також і сфери знань, естетичних поглядів, смаків, етичних переконань, звичаєво-обрядові аспекти тощо.

Найважливіші для розуміння суті традиційної культури українців види художньої діяльності, що їх об'єднує декоративно-прикладне мистецтво, висвітлюються укладачами у рамках пропонованого проекту.

№2. Роль М.С. Грушевського у національно-культурному розвитку України.

Груше́вський — професор історіі, організатор української науки,політичний діяч і публіцист, голова ЦР(1917-18), академік, автор понад 2000 наукових праць.

У 1917 він випустив книгу «3 політичного життя старої України, Розвідки, статті, промови». До неї ввійшли праці вченого з української історії ХІІ—ХУІІ століть. Звертає на себе увагу проблематика відібраних розвідок. Поряд з двома статтями про ранні періоди українства автор вмістив у книгу матеріали про ті політичні моменти, які в попередні часи та й в 1917 р. поставали в громадській свідомості як найбільш суперечливі.

Невдовзі мала вийти в світ книга «Під хмарою стоячою. 3 українського життя».\

Тоді ж автор готував до друку ще дві книги. Перша — «3 історії українознавства і національного усвідомлення (Українознавство ХІХ в. Українська історіографія і М. Костомаров, В. Антонович, Ол.Лазаревський й ін.)». Друга-«Розвідки й причини до укр історії» (Вступний виклад з історії України. Звичайна схема «рускої історії». Етнографічні категоріі. Спірні питання староруської етнографії. Нові спроби конструкції початків слов'янського й українського життя. Анти й ин.)".

Планував видати брошуру «Новий лад України», в якій хотів показати «як мае уложитися нове життя Укр й її відносини до центральних органів Російської республіки».

Невтомний вчений, публікатор, Голова ЦР працював над наболілими проблемами України з велетенським завзяттям.

Очевидно, що в концепціі, розробленій М, Грушевським, укр революція визначалась за характером національно-демократичною, органічно поєднувала завдання національного відродження і державотворення та необхідність соціальних зрушень в інтересах широких мас українства. Керівники революції мали на меті забезпечити всі можливості для повнокровного розвитку українського народу, для вільної і ефективної життєдіяльності кожного його індивіда.

Для М. Грушевського безкласовість укр нації зумовлювала висновки щодо обов'язкозої необхідності об'єднати зусилля різних, незалежно від національних ознак, верств населення для досягнення стратегічної мети ук-раїнської революції — всеосяжного національного відродження. Українська ж революція уявлялась достоту демократичною, понад те — соціалістичною і за змістом і за орієнтаціями та ідеалами.

Отож, є всі підстави стверджувати, що справжнім ідеологом української революції, творцем її концепції став Грушевський. Саме його праці містять найголовніші, найвагоміші елементи платформи українського національно-визвольного руху, національного державотворення, національного відродження в цілому.

Білет № 19

 

 

 

Білет №20

№1 Декоративно-прикладне мистецтво Київської Русі X-XIIст.

Активно розвивалося декоративно-прикладне мистецтво. Вироби з дерева, металу, кістки, каменю, глини не просто задовольняли потреби людей, але й прикрашали їх життя. Характерним для творів прикладного мистецтва був рослинний орнамент, на відміну від геометричного візантійського.

Особливо вражають високою естетикою і технікою виконання ювелірні вироби. Були відомі і застосовувалися чорніння срібла, лиття з дорогоцінних металів, карбування, інкрустація, техніка скані (узори з тонких металевих ниток) і зерні (прикраси з напаяних дрібних металевих кульок). Вершина ювелірного мистецтва — техніка перегородчатої емалі. Прийшла вона з Візантії, але незабаром київські майстри перевершили вчителів. Процес виготовлення схематично виглядав так. На золоту пластину наплавляли тонкі золоті перегородки, отримані порожнини заповнювали емалевим порошком і розплавляли його. У древніх скарбах знайдені прикраси з зображенням сирен, дерева життя, квіткового орнаменту. Німецький знавець ремесел Теофіл (XI століття), перелічуючи в своїй записці країни, які уславилися в різних мистецтвах, на почесному місці назвав Русь, майстри якої були відомі своїми виробами «з золота з емаллю і з срібла з черню».

Літопис Руський.

Книгу цю писали триста літ. Дванадцять поколінь передавали з рук до рук вікопомне перо. Передавали, щоб закарбувати діяння давно минулих днів. Закарбувати словом у пам’яті тих, що жили. Тих, що живуть. І тих, що будуть жити.