Становлення і розвиток бюджетних відносин на території України

Програмна анотація. Періодизація бюджетно-економічної історії України. Зародження бюджетних відносин у часи Київської Русі і Га-лицько-Волинського князівства. Бюджетні відносини за часів Польсь-ко-Литовської доби. Бюджетні відносини Запорізької Січі як прикла­ди гармонійного поєднання суспільних та особистих економічних інтересів. Вплив внутрішніх і зовнішніх чинників на бюджетні проце­си за часів Гетьманщини. Розвиток бюджетних відносин на західних українських землях у XIX столітті. Особливості процесу встановлення самостійних бюджетних відносин після повалення самодержавства. Трансформація системи державного управління за роки перебування України в складі Радянського Союзу. Становлення бюджетної систе­ми після здобуття незалежності. Бюджетний кодекс України. Шляхи вдосконалення бюджетних відносин.

|ф| Рекомендована література

1. Андрущенко В. Я, Федосов В. М. Запорізька Січ як україн­ський феномен. — К.: Заповіт, 1995. — 108 с

2. БагалійД. І. Нарис Історії України: доба натурального гос­подарства. — К.: Час, 1994. — 288 с

3. Бюджетний кодекс України: — К.: Велес, 2004. — 64 с

4. Василик О. Д., Павлюк К. В. Бюджетна система України: Підручник. — К.: Центр навч. л-ри, 2004. — 544 с

5. Голобуцький В. Запорозьке козацтво. К.: Вища школа, 1994.— 539 с.

6. Гунчак Т. Україна: перша половина XX ст. — К.: Либідь, 1992.— 328 с.

7. Деркач Н. И., ГордееваЛ.П. Бюджет и бюджетный про­цесе в Украине. — Днепропетровск: Пороги, 1995. — 257 с.

8. Дроздовська О. С Проблеми реформування бюджетного устрою України // Бюджетно-податкова політика: теорія, практика, проблеми: М-ли наук.-практ. конф. — Ірпінь, Націо­нальна АДПС України, 2004. — С 61—64.

9. Конституція України. — К.: Феміна, 1996. — 64 с

10. ЛиликО.Я. Удосконалення міжбюджетних відносин у кон­тексті реформування адміністративно-територіального устрою // Наукові праці НДФІ. — 2003. — № 1 (20). — С 25—31.

11. Мельник Л. Г. Лівобережна Гетьманщина періоду стабілі­зації (1669—1709 pp.). — К.: КДО, 1995. — 104 с.

12. Музиченко П. П. Історія держави і права України. — К.: Знання, КОО, 2000. — 662 с

13. Пасічник Ю.В. Бюджетна система України та зарубіжних країн: Навч. посіб. — 2-ге вид., перероб. і доп. — К.: Знання-прес, 2003. — 523 с

Бюджетна система України пройшла складний і тривалий шлях розвитку. Періодизація бюджетної історії України — скла­дне питання, яке до цього часу не має вирішення. Виходячи з предмета дослідження, найбільш доцільною уявляється періоди­зація, запропонована Ю.В. Пасічником, згідно з якою економічна історія України поділяється на сім періодів.

1. Київська Русь і Галицько-Волинське князівство

2. Польсько-Литовська доба

3. Козацька доба

4. Україна у складі Російської, Австрійської та Австро-Угорсь-кої імперій

5. Україна в 1917—1922 рр. '

6. Україна у складі СРСР

7. Незалежна Україна з дня прийняття Декларації про Держа­вний суверенітет.

Характеристика економічних відносин періоду Київської Русі ускладнюється недостатньою кількістю документальних джерел, які характеризують цей період. Серед головних інформаційних джерел виділяються літописи, князівські земельні грамоти, архе­ологічні матеріали.

На вершині адміністративної ієрархії Київської русі стояло ві­че, яке не мало чітко окреслених повноважень і збиралося сти­хійно або за ініціативи князя. Функції найвищого органу вико­навчої влади виконував князь. Роль представницьких органів влади належала княжим з'їздам, які збирали найбільш впливових бояр та церковних чинів. Боярська рада виконувала роль дорад­чого органу, з яким князь був зобов'язаний погоджувати важливі державні рішення.

Княжа адміністрація складалася з канцлера — печатника, ти­сяцького — головного урядовця, а також обраних від населення соцьких і десяцьких, що виконували військово-адміністративні й частково фінансові функції.

Роль основної казни держави в Київській Русі відігравала казна Київського князя. Розмежування доходів і видатків казни практично не існувало. Головним поповненням казни на початку існування держави була данина з підкорених народів. Розбудова держави ви­магала збільшення обсягів надходження данини, що спричиняло не­задоволення племен, яке переростало у відкриті конфлікти.

Починаючи з XI ст. збільшується роль внутрішніх джерел на­повнення казни. Значну її частку складали доходи від судочинст­ва, які почали надходити після уніфікації норм давньоруського права Володимиром Великим.

У X—XII ст. у Київській Русі існувало кілька видів кредитних відносин, серед яких головними були позичка та надання грошей під проценти, а також надання позички в натуральній формі, під певну частину натурального продукту. Основою внутрішніх на­ходжень князівства були різні мита та збори податкового харак­теру.

Заставне мито збиралося до початку торгівлі та за проїзд. До нього належали побережні платежі (платежі з плаваючих засобів, що приставали до берега), перевізні (за перевіз на переправах), мостовщина (за переїзд через мости), костки (за перевезення ван­тажу, за проїзд по дорогах, що охоронялись).

Торговельне мито (явки) стягували окремо з людей і з това­ру. Стягувалося також гостинне мито за зберігання товару. Після прийняття християнства духовенство збирало мито під час ярма­рків, що влаштовувалися у дні святкування храмових свят.

Існували різні форми надходження податкових платежів. Зби­рання данини було характерним явищем в IX — на початку X століття. її розмір визначався окремо для кожного племені.

Подать — збірний термін, що включає уроки, дари, оброки. Під уроками розумілася будь-яка повинність, яку потрібно було виконати до певного терміну. Оброки стягувалися з певного предмета.

З кінця XI ст. об'єктом оподаткування стає кожне господарст­во. За одиницю оподаткування бралася соха, яка означала конк­ретний розмір земельного наділу. Господарства, що входили до сохи несли колективну відповідальність за своєчасну сплату і по­вноту платежу. До XII ст. збір здійснювався в натуральній формі, пізніше — частково у грошовій.

Основними платіжними засобами Київської Русі були інозем­ні монети, переважно арабські срібні дирхеми. Крім того, вико­ристовувалися візантійські міларісії та західноєвропейські дена-рії. Перші руські монети — златники і срібляники були викар-бувані Володимиром Святославовичем на честь хрещення Русі. Використовувалася також гривня — грошова одиниця у вигляді злитку срібла вагою 160—200 грамів.

Витратна частина казни Київської Русі спрямовувалася на да­рунки іншим народам, оплату послуг військових формувань ін­ших народів, утримання збройних формувань, будівництво посе­лень і споруд, протягом певного періоду частина витрат князівст­ва спрямовувалася на сплату данини монголо-татарам, розмір якої, згідно з літописами, становив десяту частину з усього насе­лення.

У XIV—XVI ст. українські землі були розірвані між кількома державами з різним соціально-політичним устроєм, що наклало відмінності й на бюджетні відносини, які є складовою соціально-економічних.

Після занепаду Києва внаслідок монголо-татарської навали економічне й культурне життя України переміщається до Гали-цько-Волинського князівства, яке незабаром теж втрачає свою могутність. У 1340 р. західноукраїнські землі опинилися під вла­дою Литви. При цьому була повністю збережена система князів­ського управління. Литовці переймали українську культуру, пи­семність, військову організацію, рівень яких був вищим за литовський. У князівстві панувала руська мова. Збереглася й християнська віра.

У XVI ст. литовське князівство втрачає свою самостійність. Війна з Москвою вимушує литовців звернутися за допомогою до Польщі, яка погодилася допомогти за умови об'єднання в одне політичне ціле. 1 липня 1569 р. утворилася Річ Посполита. Україна знову була розірвана. Значна її частина відійшла до Речі Посполитої — держави зі сталими нормами життя, мовою, куль­турою, адміністративним устроєм. Буковина з середини XVI ст. перебувала у складі Молдавії, яка у 1564 р. визнала протекторат Туреччини. Закарпаття входить до складу Угорщини, а після її поразки поділяється між Австрією і Семигородом. Значна части­на Українських земель опинилася під владою Москви.

Головною особою держави за часів польсько-литовської доби був великий князь, у руках якого, як і за часів Київської Русі, концентрувалася виконавча, законодавча та судова влада.

Роль представницького дорадчого органу використовувала Пани-Рада, що складалася з бояр, урядовців та міщан, до яких пі­зніше приєдналися службові князі, магнати та маєткова аристок­ратія. За необхідності князь користувався Таємною Радою, що складалася з 8—10 наближених до нього осіб. У кінці XV століт­тя князь передає Пани-Раді значну частину своїх повноважень, зокрема право ведення дипломатичних відносин, законотворчої діяльності тощо. Після Люблінської Унії (1569) усі права Пани-Ради — переходять до Вольного Сейму, котрий з 1529 року був визначений як державна установа.

Значну роль у структурі Литовсько-Руської держави відігра­вали удільні князі, у внутрішні справи яких не мав права втруча­тися навіть Великий князь. Після втрати удільними князями своїх прав роль місцевих органів влади виконують у великих волостях намісники-старости, а у великих містах — воєводи. Крім держав-

них функцій намісники-старости виконували і ряд господарсь­ких. На них було покладено обов'язки збору податків, виконання¹ судових, поліцейських функцій, контроль за використанням се-' лянських земель тощо. У сільській місцевості існували сільські громади на чолі зі старостою, який обирався один раз на рік.

Юридична база за часів існування Литовсько-Руського князів-* ства спиралася на міждержавні й міжнародні угоди, привілейні' грамоти, земські устави та збірники законів. Виконання міжнаро-' дних угод і договорів потребувало залучення певних коштів. ^;

Привілейні грамоти не нормували загальних прав, а стосува­лися окремих осіб, або міст, регламентуючи або уточнюючи дію» щодо них окремих законів. Посередництвом привілейних грамот князь міг перекладати на певних осіб частину своїх функцій. Грамоти, що наділяли міста магдебурзьким правом звільняли їх* від підпорядкування загальнодержавним законам і передавали владу місцевим органам самоврядування. і

Роль конституційних норм і норм взаємовідносин населення із загальнодержавними і місцевими органами влади на окремих зе­млях відігравали земські устави, які видавалися князем і містили регламентацію бюджетних відносин.

У перші роки існування Литовсько-Руської держави за основу юридичних норм приймалася «Руська правда», прийнята за часів Київської Русі. З часом виникла необхідність зафіксувати нові норми права. У 1468 році було прийнято Судебник Великого кня­зя Казимира IV, котрий включав 25 статей, які регламентували маєткові права, судові процедури тощо. «Устав на волоки», при­йнятий у 1528 p., регламентував розмір землеволодінь, обмежую­чи права селян та встановлення для них низки натуральних пови­нностей.

Починаючи з 1529 року соціально-економічні відносини в державі регулюються Литовським статутом, який був значно до­сконалішим за більшість тодішніх західноєвропейських кодексів і зберігав своє правове значення аж до першої чверті XIX ст.

Трансформації соціально-економічних відносин відображали­ся на бюджетних процесах, що характеризувалися багаторівневі-стю та мінливістю.

Основу економіки України XIV—XVI ст. становили земле­робство, скотарство, різні промисли та торгівля. Найбільш роз­винутими галузями були скотарство, мисливство, рибальство, бортництво, соляний і деревообробний промисли. Велике зна­чення мали ліси, що були основою лісових промислів, у тому чи­слі виробів із дерева.

Збір податків відбувався за такими рівнями: загальнодержав­ний, окремого князівства (пізніше — воєводства), повіту, села, окремого пана і, нарешті, осадчого.

Платниками державі були міста, села, окремі власники майна. Міста до 1480 р. платили мито за право здійснення торговельної діяльності. Власники маєтків, через які проходили торговельні шляхи, зобов'язувалися стягувати мито з торговельних караванів на користь держави. Для контролю за стягненням мита всі шляхи були переділені митними кордонами.

У сільській місцевості збиралися податки, які називались «по-димщина». Грошовий податок, який збирала держава, називався «серебщина». Пани платили державі, стягуючи з населення пода­ток натурою: сіном, збіжжям, медом, худобою тощо. У XIV—XV ст. селяни проживали здебільшого «дворищами», які налічували по кілька хат, і виступали як одиниця оподаткування. Кілька дво­рів об'єднувались у село, кілька сіл становили волость — адміні­стративну одиницю.

Частину доходів держави становили відрахування від здійс­нення судових дій. Частина податків і платежів, що збиралась на користь держави, становила плату за службу чиновників.

Крім загальнодержавних податків і платежів власники землі, по якій проходив торговельний шлях, збирали мито на свою ко­ристь. Мито на користь держави і власника землі було значним, що підтверджують відомості про те, що купці часто обирали «не­законні» шляхи, хоча там і була загроза пограбування.

Залежно від виду платежів селяни поділялись на три групи. Тяглі селяни працювали у пана зі своєю худобою. У XVII ст. панщина становила 100 днів на рік. Після отримання права на се­лян пани щороку збирали «стації» — курей, качок, гусей, яйця та ін. Крім того, була особиста служба селян: ремонт шляхів, мо­стів; сторожівщина, служба на панському дворі. Ремісники і службові селяни мали певну спеціалізацію — колісництво, кова­льство, пекарство. Вони створювали сотні, якими керував сотник. З промислів сплачувались визначені податки. Службові селяни (рибалки, бортники, конюхи) проживали біля замків. Чиншові селяни платили збори (чинш) зі своєї власної землі медом, збіж­жям, шкірою тощо.

Після Люблінської унії почалася масова роздача землі польсь­ким панам, що викликало стихійні втечі селян. Щоб заохотити селян залишатись на землі, польські пани оголошували «слобо­ди» — звільнення від сплати податків на панщині на 20—40 років.

Розвиток виробничих сільськогосподарських відносин сприяв торгівлі, що вимагало чітких грошових відносин. З 50-х років XIV ст. і до другого десятиріччя XV ст. у Львові карбувались мі­сцеві монети — великі срібні руські півгроші з гербом Галицької Русі — левом, а також мідні денарії.

Князь Володимир Ольгердович у 60—90-х роках XIV ст. у Києві карбував свої монети. Проте вітчизняні гроші не мали зна­чного поширення. Основними платіжними засобами у XTV—XV ст. були чеські, угорські, татарські, литовські, польські, італійські, молдавські, генуезько-кримські монети. Після Люблінської унії було створено єдину грошову систему Речі Посполитої. Основ­ними монетами стали шеляги (соліди), гроші, три- і шестигрошо-вики, півторагрошовики. У 1580 р. було введено в обіг польський злотий, або таляр. В обігу були також західноєвропейські таляри і дукати.

Починаючи з XV ст. товари почали продаватись у кредит, під заставу, почали використовуватись векселі, зароджувалась іпоте­чна система. Розвиток лихварства призвів до створення «банків­ських торгових домів», де відсоткові ставки становили 50-100 %. Окремі торговельні угоди регламентувались державним законо­давством.

Незважаючи на національні утиски від монголо-татар, литов­ців, поляків, український народ довів, що ідея створення незале­жної держави є особливою ознакою нації. Осередком розвитку цієї ідеї було козацтво. На початку XVI ст. козаки, виборовши свободу, створили перші осередки державності — Запорізьку Січ та Гетьманщину. Підґрунтям державності була українська націо­нальна думка, яка теоретично і практично забезпечила створення основ держави — мову, адміністративний устрій, військову, пра­вову, господарську, фінансову і бюджетну системи.

Запорізька Січ існувала з 1553—1554 до 1775 р., у тому числі Стара Січ — до 1709 p.. Січ в Альошках — з 1709 по 1734 p., Но­ва Січ—з 1734 до 1775 р.

Організатором Запорізької Січі вважається канівський старо­ста Дмитро (Байда) Вишневецький, який зібрав розрізнені коза-,; цькі ватаги і збудував на віддаленому, стратегічно розташовано- ^! му за дніпровими порогами острові Мала Хортиця форт, що мав бути заслоном від татар. На Січ міг прийти добровільно кожен і християнин чоловічої статі, незалежно від соціального та майно­вого стану. Жінок і дітей категорично не приймали. На Січі па­нували демократичні устрої. Усі запорожці, які перебували на військовій службі, мали рівні права. Козацьких ватажків — геть-

мана й отамана, а також їхню адміністрацію обирали на стихій­них зборах.

Усіх козаків поділяли на курені (військова, а також господар­ська одиниця), які самостійно обирали своє правління. У мирний час влада адміністрації була обмеженою. У військовий час адмі­ністрація користувалась абсолютною владою, включаючи право застосування смертної кари. Вживання спиртних напоїв під час походу вважалось неабияким злочином.

У Новій Запорізькій Січі, яка існувала з 1734 по 1775 р. над р. Підпільною і перебувала під протекцією Росії, представницьким ор­ганом була козацька рада (Коло), яку скликали щорічно, зазвичай — на Різдво. На цій козацькій раді обирали всю старшину — кошового отамана, суддю, писаря та інших чиновників. Кошовий отаман був найвищим керівником — воєначальником, суддею, відав зовнішні­ми відносинами. Отаман формував Кіш (уряд), який також затвер­джувався на військовій раді в Січі. Важливе місце посідав писар, який вів листування, відав архівом, підписував документи. Голо­вним фінансистом був шафар, який завідував скарбом — сховищем грошей та інших цінностей. До фінансової діяльності були причетні кантаржей — наглядач за вагою і мірою, довбиш — окрім обов'язків оповісника забезпечував збір хліба і підвід з паланок; а також невеликий штат канцеляристів. Шафар і його апарат прийма­ли доходи, видавали гроші, вели облік грошових коштів та матеріа­льних цінностей, звітували кошовому. Така сама структура, але де­що в зменшеному вигляді була і в куренях. Безпосередньо за укріпленою територією, де перебував Кіш, простягались паланки —. заселені території, де велось господарство.

Основу доходів Нової Січі становили доходи від ведення госпо­дарства, хоча в окремі періоди правителі Росії щедро винагороджу­вали запорожців за допомогу у військових операціях. Структуру ос­новних доходів Запорізької Січі наведено у табл. 1.1.

Таблиця 1.1

ДОХОДИ ЗАПОРІЗЬКОЇ СІЧІ XVII— XVIII ст.

Джерела доходів	Характер доходів
Кошові регалії і домени	Доходи від промислової експлуатації рибальських і мисливських угідь, земель
Військова здобич	Воєнні трофеї
Королівська субсидія, царське жалування, ге­тьманська платня	Допомога грішми, хлібом, горілкою, військовими з боку Росії й Гетьманщини, до 1648 р. — Польщі
Військовий оклад	Податок на користь січової й паланкової старшини
Мито	За перевіз товарів із сусідніх країн транзитом через запорізькі землі
Господарська десятина та медове	Стягувалися у паланках від хуторів і млинів нату­рою, від промислів і пасік — грошима. За користу­вання посполитими військовою землею — 10 % урожаю
Торговельне	Податок акцизного типу з крамарів на січовому ринку — 10 % вартості товарів
Куфовий збір	Від кожної привізної бочки (куфи) спиртних на­поїв по одній кварті (близько 1 л) або її вартість грошима
Податок із шинків	Плата в скарб господарів, які мали шинки (корчми)
Подимне	Податок з хат по селах, населених не козаками, підданими Війська, що жили в паланках
Мостове	Плата за перевози на Дніпрі й польових річках
Орендна плата	За крамниці і дуби (вантажні човни), що належали куреням. Витрачалась на потреби курінного това­риства
Руга, роковщина	На утримання церкви і духівництва
Інші доходи	Безхазяйне, виморочне, конфісковане майно, ви­куп за полонених і засуджених, судові штрафи

Податки стягувались через ціни на товари. Козаки, на відміну від іншого населення, не сплачували податків на споживчі това­ри. Кіш міг звільняти від інших податків заслужених або збідні­лих козаків.

Значну частину доходів отримувала Січ від зовнішніх надхо­джень. Королі, царі, а потім і гетьмани за послуги запорожців у військових битвах періодично пересилали на Січ гроші, провіант, різне спорядження. Військовою здобиччю було золото і срібло, дорогий посуд, зброя, цінні тканини, килими, ікони, худоба. Од­нак військова здобич не була основним джерелом доходів. Ваго­му їх частину приносила торгівля, сплата податків від продажу товарів на території Січі, мито за транзит товарів.

На Січі не знали форм ведення бюджетного процесу, не до­тримувались фінансових формальностей і лише під кінець існу­вання Січі у Коші було заведено деяку статистичну звітність та існувало фінансове рахівництво під назвою «Секрети Війська За­порізького».

Запорізька Січ мала завершену систему збирання й витрачан­ня коштів скарбу (табл. 1.2).

Таблиця 1.2

ДОХОДИ ТА ВИДАТКИ СКАРБУ ЗАПОРОЗЬКОЇ СІЧІ У XVIII ст.

Доходи	Видатки
Зовнішні джерела	Зовнішні напрями
1. Військова здобич 2. Царське жалування, гетьманська платня 3. Задоволення претензій іншими дер­жавами 4. Продукти від царського уряду 5. Доходи від зовнішньої торгівлі	1. Утримання російських полків під час військових дій з Туреччи­ною 2. Дари царям та російським чино­вникам 3. Спорядження Запорозького вій­ська на військові операції за межа­ми Січі 4. Задоволення претензій від інших держав
II. Внутрішні джерела	II. Внутрішні напрями
1. Кошові регалії та домени 2. Мито 3. Внутрішні податки 4. Орендна плата 5. Конфісковане майно 6. Викуп за полонених 7. Судові штрафи 8. Кредитні операції	1. Утримання церковних установ 2. Утримання урядовців Коша 3. Поточне утримання господарст­ва Коша 4. Допомога збіднілим козакам та іншим членам Війська Запорізько­го 5. Видача кредитів 6. Резерв

Характерною особливістю дохідної частини є трудові пови­нності, які виконувались безоплатно. Бюджет Січі був беззбитко­вим, і його збалансування досягалось трудовими повинностями, зменшенням платні, регулюванням експортно-імпортних опера­цій, покриванням частини державних потреб за рахунок старши­ни, хоча щодо останнього зворотний процес також мав місце.

Січ не мала власної грошової системи, і в обігу перебували гроші різних країн. У Січі проводились кредитні операції і про­даж цінностей з відстрочкою платежу. Застосовувались кредитні операції та угоди, розраховані на певний термін, пов'язані з пе-

реданням у тимчасове користування майна та інших матеріаль­них цінностей. З військової суми купцям могли надаватися дер­жавні позики.

Бюджетні відносини, які мали місце на Запорізькій Січі, не лише відображали реалії того часу, а дали майбутнім поколінням гарні приклади гармонійного поєднання суспільних та особистих інтересів, захисту членів суспільства, які не могли себе самостій­но забезпечити, збалансування особливими методами доходів і видатків.

Існування гетьманської держави охоплює період з 1648 р. до кінця XVIII ст. коли бюджетні надходження з України стали складовою загальнодержавних надходжень Російської імперії.

Гетьман був фактично першою особою в Гетьманщині, вико­нуючи адміністративні, військові, судові, законодавчі функції. Однак з 1662 до 1722 р. постанови Малоросійського приказу, а з 1722 до 1727 р. та з 1764 до 1786 р. постанови Малоросійської першої та другої колегій набували першорядного значення порі­вняно з нормативними актами гетьманів. З 1734 до 1750 р. функ­ції гетьмана було передано Правлінню гетьманського уряду — колегіальній установі під головуванням російського старшини. В окремі роки до території Гетьманщини, що охоплювала в основ­ному Лівобережну Україну, приєднувались території Правобере­жної України.

Адміністрацію гетьмана було створено на той самий військо­вий взірець, що й гетьманський уряд, і пристосовано до поділу українського війська на «полки», які були як військовими, так і територіальними одиницями. Поруч із козацьким існувало стано­ве управління, міста мали значні права із самоврядування, окремі з них користувались магдебурзьким правом і в них функціонува­ли свої органи влади.

Основою відносин між Гетьманщиною та Росією були акти, укладені при Б. Хмельницькому, так звані «статті», жалувана грамота царя Олексія Михайловича гетьманові та війську, а та­кож кілька грамот меншого значення.

Відсутність чіткого визначення договірних відносин дозволя­ло російському уряду трактувати окремі положення «статей» Хмельницького на свій розсуд, вносити до них зміни. Із самого початку взаємин з Гетьманщиною Росія постійно втручалась у її внутрішні справи. Постійні зміни умов договору в односторон­ньому порядку з боку Росії, зростаючий тиск на гетьманські уря­ди, безвідмовне сприйняття порушень укладених угод з часом привело Гетьманщину до втрати своєї незалежності.

Практично до 30-х років XVIII ст. на Гетьманщині не існувало чіткої бази і внутрішніх юридичних норм щодо оподаткування. Для здійснення фінансових повноважень гетьман видавав так звані «універсали», які регламентували розмір податків, механізм їх збору, податкові пільги тощо. За основу збору податків прави­ли традиції. У 1723 р. виникла Генеральна скарбова канцелярія — найвищий фінансовий орган гетьманської адміністрації, на який покладались обов'язки щодо збирання податків із населен­ня, відання прибутками і видатками, військовими та ранговими маєтностями. В адміністративно-територіальних одиницях — полках таку владу мали полковники зі своєю адміністрацією.

Основу економіки Гетьманщини становило сільське господар­ство. Промисловість та торгівля залишались не дуже розвинени­ми. Російський уряд, як і уряд інших монархічних держав Євро­пи, стимулював економічний розвиток Гетьманщини лише тією мірою, яка не становила загрози власному розвиткові.

У XVIII ст. у Гетьманщині сіяли пшеницю, овес, ячмінь, греч­ку, просо, льон. Досить розвиненим було вирощування тютюну, а на північних землях — коноплі. Незважаючи на постійне збіль­шення площ і відмінну якість земель, зростання врожайності не відбувалося, оскільки застаріла система господарювання, приму­сова праця, застарілий реманент, тяжкі побори з селян, марнотра­тна система трипільної сівозміни не сприяли цьому. Середні врожаї пшениці лише в 3—4 рази перевищували кількість посія­ного зерна.

Важливою галуззю сільського господарства було вирощуван­ня тютюну, котрий який масово експортувався до Росії. Широко­го розвитку набуло бджільництво. Окремі пасіки Правобережжя налічували до 15 тис. вуликів.

Сільське господарство було основою супутніх промислів, зокре­ма млинарства та ґуральництва. На 1782 р. лише в Гетьманщині на­лічувалось 3,3 тис. водяних млинів і близько 12 тис. вітряних.

Наприкінці XVII ст. розгортається виробництво селітри. Ге­тьманські селітряні майдани були на р. Самарі та р. Орелі. На по­чатку XVIII ст. з'являються вони на правому березі Дніпра. У північних полках значне місце займало виробництво поташу, який давав великий прибуток.

За І. Мазепи поширилось виробництво паперу, на той час ви­сокої якості. Продовжували розвиватись і деякі традиційні про­мисли — залізорудний, скляний, полотняний, шкіряний, бондар­ний, добування дьогтю та смоли, соляний, хоча російський уряд намагався контролювати їх розвиток.

Зовнішня торгівля Гетьманської України незважаючи на пога­ні шляхи, брак грошей, високі позичкові проценти (від 20 до 50 на рік), обмеження і перепони з боку російського уряду, все ж набула певного розвитку. В основному торгівля відбувалася з Ро­сією, хоча окремі сільськогосподарські товари вивозились у пів­нічні країни, Польщу, через Чорне море, на Південь.

Петро І вживав заходів, щоб експорт українських товарів здій­снювався через російські порти, що збільшувало транспортні ви­трати і вимагало багато часу. Поступово практично всі торгове­льні зв'язки Гетьманщини підпорядкувались Росії. До Росії вивозили переважно сировину — шкіру, вовну, алкогольні напої, худобу. З Росії надходили предмети домашнього вжитку, сільсь­когосподарський реманент, оброблені хутра, тканини.

На торговельних операціях багатіють українські купці. Купец­тво об'єднувалось у торговельні компанії, які проводили не лише торговельні операції, а й збирали податки до міської та військової скарбниць.

Наприкінці XVIII ст. все вагомішу роль у торгівлі починають відігравати російські купці. У київських крамницях торгували німецькими й російськими шовковими, вовняними й залізними товарами. Розвивалися торговельні зв'язки з Австрією, Саксоні­єю, Пруссією, Гданськом.

Внутрішня торгівля проводилась у містах і великих селах у від­повідні до церковного календаря строки. Великі торговельні ярмар­ки тривали тижнями і відбувались у Ніжині, Ромнах, Києві, Полтаві, Переяславі, Харкові. До 1780 р. у Гетьманщині проводилось близь­ко 400 ярмарків, а дрібніша торгівля здійснювалась на 700 базарах.

За часів Гетьманщини на бюджетні процеси мали вплив як зо­внішні, так і внутрішні чинники. З боку Росії відчувався постій­ний тиск із намаганням контролювати фінанси Гетьманщини, із внутрішнього — цілий комплекс різнопланових чинників, викли­каних неврегульованими юридичними нормами, особливостями соціально-економічного устрою, національними, демографічни­ми, політичними процесами.

Податкова система Гетьманщини справляла найбільший тиск на найнезаможніші прошарки населення — селян та міщан. Мі­щани були змушені платити податки на товари, якими торгували, тоді як козаки, торгуючи у їхньому місті податків не сплачували. Результатом стало зменшення кількості міст з 200 у 1723 р. до 122 у 1783 р.

Основи зовнішніх взаємин з Росією були закладені за часів Б. Хмельницького і потім уточнювались після виборів нового геть-

мана, а також в односторонньому порядку з боку Росії. Основні напрями взаємин були такі:

♦ Безоплатне утримання російської армії. Селяни і козаки-підпомічники збирали гроші, продукти харчування, фураж.

♦ Виконання повинностей. Селяни і міщани повинні були за­безпечувати підводами, кормами, волами, погоничами потреби армії, пошти, чиновників. У роки російсько-турецької війни 1735—1739 pp. було притягнуто до обозної служби 205 тис. се­лян. На утримання російських полків витрачалося у 10 разів бі­льше коштів, ніж становив її річний бюджет. Тяжким випробу­ванням для українців були примусові каральні роботи, бу­дівництво фортифікаційних споруд. Козаків і посполитих відпра­вляли до Петербурга, Астрахані, Кавказу, половина з яких поми­рала від нестерпних умов життя, епідемій, каліцтв.

♦ Передавання частини бюджетних коштів Лівобережної України до Росії.

Протягом усього періоду існування Гетьманщини простежують­ся три рівні збирання податків, зборів, виконання повинностей:

1. У державну казну — до військового скарбу.

2. На користь місцевої старшини в полках, сотнях.

3. На утримання землевласника, пана, збирачів податків. До державної казни надходили:

1. «Показанщина» —- податок на виробництво горілки (від од­ного «казана» — апарату для виготовлення горілки).

2. Тютюнова десятина. Справлялась спочатку з посівів нату­рою, а з 1723 р. — у грошовому виразі.

3. Податки на торговельну діяльність. Стягувалися в розмірі 2 % від вартості товару. У 1714 р. було введено «поголовщи­ну» — податок, що збирався не з вартості товару, а з «голови» купця.

4. Податок із млинів. Стягувався в розмірі третини помолу для забезпечення потреб російської армії. Сплачувався всім трудовим населенням, починаючи від 1665 р.

5. Податки з промислів. Збиралися переважно натурою.

6. Митні збори в частині, визначеній гетьманською адмініст­рацією. Мито було зовнішнім і внутрішнім. Зовнішнє мито поді­лялось на «індукти» — за ввезення товару та «евекти» — виве­зення товару. За царювання Єлизавети митні кордони Російської імперії було перенесено до польського та турецького кордонів і таким чином скасовано митну територію Гетьманщини. Внутрі­шнє мито брали за проїзд територією Гетьманщини, окремо «пе­ревізне» — через річки, «мостове» — через містки.

7. Інші податки з населення — «куничне» з весіль. У 1765 р. було запроваджено подушний податок, який згодом поширився на всю Україну.

8. Державні «загальнонародні» повинності, обов'язковість яких підтверджувалася грамотами І. Скоропадського, Д. Апостола. Найбільш поширеними були постачання селянами і міщанами підвід, коней, волів і погоничів для російської армії, перевезення провіанту, пошти, чиновників.

На користь місцевих органів влади збирали податки на їхнє утримання. Окремі податки і мито збирали у містах на утримання ратуш.

Розміри податків були неоднакові в кожному полку. Податки часто здавали на «відкуп» в оренду окремим організаціям або особам, які збирали зазвичай значно більше. Особливо це було поширеним за гетьманування Самойловича. В окремі періоди державний скарб не був відокремлений від приватних доходів ге­тьманів. Так було за гетьманування Б. Хмельницького, І. Само­йловича, І. Мазепи. За гетьманування І. Брюховецького, Д. Апос­тола ці фінансові ресурси були розмежовані. У 1728 р. було по­новлено посаду генерального підскарбія. Державний скарб був відокремлений від скарбу гетьмана і переданий під контроль ро­сійського уряду. Призначалися два підскарбії, причому один із них обов'язково повинен був бути росіянином. їхня діяльність регламентувалася спеціальними інструкціями. Вони організову­вали збирання грошових та натуральних податків, стежили за ви­тратами, контролювали підлеглі їм органи, у тому числі в полках і магістратах.

Після поділу Польщі під владою Росії опинилася переважна більшість українських земель за винятком Галичини, Буковини та Закарпаття. Характерною ознакою Імперської присутності була армія, форпости якої розміщувалися по всій території України. Найобтяжливішою повинністю, якою обкладалося населення, бу­ла військова. Починаючи з 1797 року термін служби в армії ста­новив 25 років.

Після завершення Російсько-французької війни на українсь­ких землях настали реакційні часи. Українські села перетворюва­лися на своєрідні військові табори. Селяни не мали права само­стійно одружуватися. Регламентувалася кількість дітей. За най­меншу провину передбачалося жорстоке покарання. Після скасу­вання кріпацтва у 1861 році катастрофічно зросла чисельність малоземельних селян, адже земельні наділи до реформи були бі­льшими, ніж земельні ділянки, виділені після реформи. Внаслі-

док реформи фінансової системи всі кошти держави було зосере­джено у віданні відповідного міністерства.

Наприкінці XVIII ст. земля в Україні належала переважно ве­ликим землевласникам. Основною ж галуззю сільського госпо­дарства було землеробство, зокрема зернове виробництво. Зерно­ві культури займали понад 90 % посівних площ. Крім тради­ційних пшениці, вівса, ячменя висівали коноплю, льон, тютюн. Зростали посіви цукрового буряка. У Південній Україні набуло розвитку тваринництво.

Тісно пов'язаною із сільським господарством була промисло­вість України. Крім мануфактур, які задовольняли внутрішні проблеми маєтків, з'явилися мануфактури, що працювали на ри­нок — паперові, металоробні, порцелянові тощо. Важливого зна­чення набувають цукроварні. За період з 1783 по 1860 pp. кіль­кість промислових підприємств в Україні зросла у 10 разів.

Швидкі темпи розвитку важкої промисловості та металургії наприкінці XIX ст. викликали бум розвитку вугледобування. Прискореними темпами розвивався залізничний транспорт. У 1913 році загальна довжина залізниць становила понад 10 000 км.