Соціально-етнічні спільноти людей та тенденції їхнього розвитку

Важлива роль у життєдіяльності суспільства нале­жить соціально-етнічним спільнотам. Різноманітні соці­ально-етнічні спільноти як суб'єкти суспільних, зокре­ма національних та міжнаціональних відносин, надають їм особливої своєрідності, неповторності, збагачуючи за­гальний процес розвитку етносуспільного буття, соціу­му загалом.

У загальному вигляді етносуспільні відносини мож­на характеризувати як взаємовідносини людей, що на­лежать до різних соціально-етнічних спільнот. Етно­суспільні процеси мають глобальний характер. Вони, зокрема, зумовлюються тією обставиною, що більшість соціально-етнічних спільнот (а їх у сучасному світі на­раховується більше чотирьох тисяч) проживають у ба­гатонаціональних державах. Все це суттєво актуалізує глибоке вивчення як історичних тенденцій, так і сучас­них складних та суперечливих процесів розвитку соці­ально-етнічних спільнот, етносуспільного буття.

Історично першою етнічною формою спільноти лю­дей є рід. Як форма спільності людей, що заснована на кровнородинних зв'язках і веде своє походження по одній лінії – материнській (у період матріархату) чи батьківській (у період патріархату), має спільну мову, спільні звички, релігійні вірування та деякі елементи первісної культури.

Рід як соціальна спільнота людей виникає з первіс­ного людського стада. Він згуртовує в єдине ціле членів общини, є її ядром, забезпечує відтворення потомства (нащадків) шляхом певного регулювання шлюбно-сімей-них відносин на основі екзогамії (заборони шлюбів все­редині роду). Родовий устрій характеризується таки­ми рисами, як первісний колективізм, панування суспіль­ної власності, відсутність приватної власності, моногам­ної сім'ї, майнової та соціальної диференціації. Чи­сельність родової общини була незначною – не пере­вищувала 30—50 чоловік. Але з розвитком первісного суспільства чисельність родів поступово збільшується, пізніше відбувається об'єднання їх у фратрії (братства), фратрій – у племена, а тих, у свою чергу, в союзи племен.

Плем'я утворюється з сукупності близьких одна одній родових общин, як правило, з певної кількості пов'язаних шлюбними відносинами родів. Плем'я – це відносно стала спільнота людей, що характеризуєть­ся кровнородиНними відносинами, певною спільністю співплеменників, єдиною мовою, племінною самосвідо­містю, спільними елементами первісної культури, В ос­нові даної спільноти лежить колективна власність на землю і загальна праця. Близькородинні племена час­то об'єднувались у групи чи союзи племен.

Родоплемінна організація суспільства була історично необхідною умовою формування та розвитку форм. спільнот людей, через яку пройшли всі народи світу. На зміну родо-племінним відносинам на вищому сту­пені свого розвитку приходять нові соціально-етнічні спільноти людей – народності. Їхнє формування є наслідком розкладу первісного суспільства, зародження спочатку сімейної, а потім і приватної власності, поси­лення економічних зв'язків між союзами племен, їхньої консолідації.

Народність – це соціально-етнічна спільнота лю­дей, що характеризується спільністю території, єдиною мовою (поряд із існуванням різних діалектів племен, що входять у народність), елементами єдиної культури. Кожна народність має також свій побутовий спосіб (уклад) життя, свої види господарської діяльності, свої обряди, традиції, свою назву. Народності утворювались як на основі розкладу первісного устрою і заміни його рабовласницьким (наприклад, у Римі, Стародавньому Єгипті), так і на базі переходу від первісного до фео­дального суспільства в тих країнах, яким рабовласниць­кий лад не був властивий (наприклад, в Україні, Росії).

Процес ліквідації економічної роздробленості, зміцнення господарських зв'язків між окремими народ­ностями, об'єднання місцевих ринків всередині тієї чи іншої держави в загальнонаціональний та інші фактори привели до появи більш зрілої, розвиненої соціально-етнічної спільноти людей – нації.

У літературі немає чіткого визначення поняття «на­ція». Немало вчених висловлюють сумнів щодо мож­ливості дати більш-менш прийнятне визначення нації, посилаючись на виняткову складність, суперечливість та своєрідність цього феномена. Визначення, які в літе­ратурі можна знайти, тісно пов'язані з різноманітними теоріями Нації. Умовно їх можна поділити на кілька основних груп: психологічні, культурологічні, етнологічні та історико-економічні.

Засновниками психологічної теорії нації є французь­кий філософ та історик Е. Ренан і австромарксист О. Ба-уер. Закономірності формування та розвитку націй роз­глядались як похідні від свідомості і психіки окремої особистості, «психології народів». Так, в ренанівському трактуванні «нація – це душа, духовний принцип». О. Ба-уер вважав, що нація являє собою «сукупність людей, спільністю долі згуртованих у спільність характеру».

Виникнення культурологічних теорій нації пов'язане, з іменем К. Реннера (Шпрингера). Він уявляв націю як безкласову духовну спільність індивідів, як культурний союз, породжений свідомістю етнічної приналежності людини. Нація, писав Р. Реннер, «це союз особистостей. які однаково розмовляють», «культурний союз». В основі культурологічної теорії нації, таким чином, лежить спіль­ність національної культури, зокрема національної мови.

Досить значного поширення набула етнологічна те­орія нації. Вона увібрала в себе деякі елементи як пси­хологічної, так і культурологічної теорії. Її прихильни­ки вважають, що основними ознаками нації є спільність походження, етнічної самосвідомості, національних по­чуттів, прихильність до етнодуховних цінностей. Од­нак у більшості етнологічних. концепцій нації, як і в попередніх теоріях; недооцінюється значення соціаль­них аспектів у розвитку націй.

Розглянемо, нарешті, історико-економічну теорію нації, засновником якої є теоретик марксизму К. Каутський. Він вважав, що ознаками нації є загальна тери­торія і мова, а також спільність економічного життя, та традицій. Головними ж ознаками нації, на його думку, є спільна територія та спільна мова.

Спираючись на аналіз проблем нації К. Каутським та О. Бауером, Й. Сталін дав таке визначення нації: «На­ція – є стійка спільнота людей, що історично склалася, яка виникла на базі спільності мови, території, економіч­ного життя та психологічного складу, що проявляється в спільності культури». Розглядаючи дані ознаки нації, Сталін всіляко їх догматизував, що; зокрема, проявилось в абсолютизації ролі класового принципу, закріплюва­ло, шляхом політизації національного життя, ділення націй на «державні» та «недержавні». Діставши назву «марксистсько-ленінського» (як відомо, ні засновники марксизму, ні В. І. Ленін визначення нації не давали), сталінське визначення нації зберігається в більшості підручників, словників і досі.

У сучасній науковій, навчальній, дивідкошіі літера­турі, зокрема західній націології, даються різні визна­чення нації. За основу беруться ті чи інші ознаки нації, які, на думку авторів, є властивими для неї, Так, автори «Міжнародного видання американської енциклопедії» стверджують, що нація – це «велика кількість людей, які вважають себе спільнотою. Вони часто мають одну чи кілька таких ознак: мову, культуру, релігію, політичні та інші інститути, історію та віру в спільність долі. Вони, як правило, займають суміжну територію». Упорядни­ки «Словника американської спадщини англійської мови» стверджують, що «нація – це населення певної території, котре має спільні звичаї, походження, історію і часто мову». Вебстерівський міжнародний словник англійської мови визначає націю як «спільність людей, які складаються з однієї чи кількох національностей, що мають більш-менш певну територію та уряд».

Таким чином, нація являє собою надзвичайно склад­ний динамічний організм, який перебуває в безкінечно­му русі та розвитку. Ті чи інші ознаки нації певною мірою «працюють» на різних етапах її розвитку. Так, на етапі становлення нації особливо важливу роль ві­діграють такі її ознаки, як територіально-мовна та еко­номічна єдність. У процесі подальшого розвитку, зок­рема міграційних процесів, можливі відгалуження нації у вигляді діаспори; в цьому разі зазначені вище ознаки нації вже не відіграють такої суттєвої ролі, як у період її становлення. У розвитку соціально-етнічних спільнот, зокрема націй, національних та міжнаціональних відно­син спостерігається домінуюча тенденція до етнічного ренесансу.

Діалектика розвитку процесів етносуспільного буття

Соціально-етнічні спільноти як суб'єкти суспільних відносин реалізують свої багатогранні потреби та інте­реси в процесі розвитку етносуспільного буття. Етносуспільне буття являє собою сукупність реальних, об'єк­тивно існуючих зв'язків, відносин, форм спілкування людей, що відбуваються в процесі освоєння ними сфери етнонаціонального, міжнаціонального, загальнолюдсько­го. Воно є реальним процесом життєдіяльності етносоціальних спільнот, етнічних індивідуальностей, спрямо­ваним на задоволення своїх інтересів, потреб

Етносуспільне буття включає в себе насамперед особ­ливе та неповторне буття особистості, етнічної індивіду­альності. Освоюючи та збагачуючи сферу етносуспільного буття, особистість творить своє, тільки їй властиве буття в сфері національного, міжнаціонального, загаль­нолюдського. Без самобутньо існуючого еносуспільного буття конкретної етнічної індивідуальності немож­ливе й нормальне функціонування та розвиток такого буття в цілому. А тому специфічні особливості розвит­ку етносуспільного буття пов'язані з виділенням з усіх сфер суспільного життя, процесу формування особис­тості як етнічної індивідуальності, як основної умови прогресу сфери національних, міжнаціональних та за­гальнолюдських відносин, важливого фактора історич­ного процесу.

Етносуспільне буття – саморегульована система. Процес його розвитку та функціонування грунтується на діалектичному поєднанні об'єктивного та суб'єктив­ного – об'єктивної саморегуляції га свідомих механізмів саморегулювання.

Об'єктивне і свідоме саморегулювання процесу фор­мування і розвитку етносуспільиого буття здійснюється шляхом діалектики об'єктивних умов і суб'єктивних факторів, що перебувають в органічній єдності. Отже, функціонування етносуспільного буття як саморегульо­ваної системи відбувається на основі діалектичної єдності невпорядкованих, стихійних детермінант і впорядкова­них, свідомих факторів. Елементи невпорядкованості, стихійності в розвитку етносуспільного буття проявля­ються в неконтрольованих людьми процесах об'єктивно­го і суб'єктивного порядку, що діють як стихійні регу­лятори. Регулятпвно-саморегулятивна діяльність з роз­витку етносуспільного буття, що здійснюється на основі глибокого вивчення, пізнання суб'єктами особливостей дії законів соціально-економічного, національного і міжнаціонального, духовного розвитку, специфіки їхнього прояву на кожному конкретному стані, має бути спря­мована на виявлення сфери і міри впливу стихійного на розвиток духовного світу етнічної індивідуальності. Для оптимізації такої діяльності, важливе місце в якій належить пізнанню особливості дії стихійного в тій чи іншій сфері етносуспільного буття, необхідне глибоке пізнання механізму їхньою функціонування, суспіль­ного процесу в цілому.

Тому нове бачення ролі чинників процесу об'єктив­ної саморегуляції етносуспільного буття пов'язане з подоланням уявлень про стихійне, неупорядковане, не­стійке як руйнівне начало, яке протистоїть практиці розвитку, етносуспільного буття і має бути подолане в процесі соціального управління

Об'єктивна саморегуляція, її складові містять в собі як конструктивні, творчі, так і руйнівні моменти. Через це будь-яка абсолютизація ролі неупорядкованих, сти­хійних, нестійких механізмів процесу об'єктивної само­регуляції етносуспільного буття пов'язана з недооцін­кою свідомих факторів регулятивно-саморегулятивної діяльності, що неминуче призведе до гальмування само­розвитку, самопідтримки етносусйільного потенціалу особистості і суспільства. Все це передбачає органічну взаємодію, взаємозбагачення упорядкованих і неупоряд­кованих, організованих і неорганізованих процесів у саморозвитку етносуспільного буття. Механізми, чин­ники об'єктивної саморегуляції та свідомого саморегу­лювання в даному процесі діалектичне взаємопов'язані і мають «сполучатися», доповнювати один одного.

Невід'ємним елементом успішного і ефективного функціонування такої системи є постійне пізнання суб'єктом етносуспільного буття, його об'єктивних за­конів, суспільного розвитку в цілому, зокрема супереч­ливого характеру розвитку національних та міжнаціо­нальних відносин. Свідоме регулювання національних, міжнаціональних відносин, природно, не заперечує об'єк­тивного характеру функціонування законів у всіх сфе­рах суспільного життя. Навпаки, за умов надзвичайно складного і суперечливого процесу розвитку етносуспільного буття, яким є наш час, особливо зростає значення свідомого та цілеспрямованого використання об'єктив­них законів, суспільного розвитку.

Отже, система суспільних (передусім національних та міжнаціональних) відносин виступає як об'єктивний, саморегульований фактор, що здійснює важливий регулятивний вплив на процес формування етносуспільно­го буття. Водночас останнє являє собою об'єкт нау­кового регулювання і свідомого саморегулювання, постій­но «відчуває» на собі перетворюючий вплив системи суб'єктивних факторів. Переоцінка значення об'єктив­них умов применшує роль свідомих засад, що може при­звести до посилення неупорядкованості, стихійності, за­буття важливості соціальної регулятивної діяльності, особливо внутрішніх механізмів свідомого саморегулю­вання. Об'єктивні умови (як і суб'єктивні фактори) можуть або сприяти формуванню етносуспільного буття, або гальмувати його. Тому було 6 марним чекати позитивного результату у справі становлення та роз­витку його цінностей від самого лише факту залучення людини в систему суспільних відносин.

Ефективний процес розвитку етносуспільного буття можливий шляхом утвердження свободи як неодмінної. умови самоорганізації життя народів. Він передбачає перетворення соціально-етнічних спільностей, етнічних індивідуальностей зі стану етносоціальних об'єктів у справді вільні, творчі суб'єкти розвитку.

Етносуспільне буття, національні і міжнаціональні відносини, що складають його суть, завжди є динаміч­ним процесом. Практика функціонування таких відно­син, форм спілкування не дає підстав вважати, що най­ближчим часом вони стануть менш суперечливими. Навпаки, ймовірно, що різноманітність, масштабність, глибина, а відповідно і складність та суперечливість цих відносин зростатимуть. Ось чому має посилюватись і значення цінностей етносуспільного буття, ефективного процесу його регулювання та саморегулювання, їхнього формування як фактора перетворення цих цінностей у домінанту життєтворчої особистості.