Філософія стародавніх Греції і Риму

Становлення філософії Стародавньої Греції відбу­валося в VI—V ст. до н. е. Саме в цей період мудреці-філософи протиставляють міфологічно-релігійним уяв­ленням наївно-стихійний філософський світогляд. Фі­лософія в Елладі виникає як світогляд промислово-торговельної частини населення, що почала боротися за владу, відбираючи її в аристократів-землевласників. Зв'язок з виробництвом, бурхливий розвиток якого був пов'язаний насамперед із застосуванням заліза, розви­ток товарно-грошових відносин, зростання культури, со­ціальне протистояння і перехід від авторитарних аристократичних. форм державного управління до тираніч­них, а через них до демократичних – все це сприяло становленню і розвитку особливої філософії.

Біля джерел формування наївно-стихійної філософії у Стародавній Греції стояла Мілетська школа, засновни­ком якої був Фалес (640—562 рр. до н. е). Він вважав началом усіх речей конкретно-чуттєве, безпосередньо дане. Цим началом у нього є вода. З одного боку, Фалес, розуміючи воду як начало, наївно примушує плавати на ній Землю, а з іншого боку, це не просто вода, а вода розумна, божа. Для Фалеса світ повний Богів. І ці Боги е душі тіл у вигляді джерел їхнього саморозвитку.

Вирішення проблеми пізнання Фалес також грун­тує на принципі єдиного начала (води). Всі знання він зводить до єдиної основи. І цією основою є мудрий пошук і добрий вибір.

Учнем і послідовником Фалеса був Анаксімандр (611 —546 рр. до н. е.). Він першим серед старогрецьких філософів створив філософську працю «Про природу». Саме назви цієї та інших праць свідчать, що перші старо­грецькі філософи, на відміну від староіндійських і старокитайських, були передусім натурфілософами.

Анаксімандр першим дійшов до категоріального ви­значення того, що лежить в основі існування речей. Таке начало Анаксімандр назвав «алейроном». Алейрон, за Анаксімандром, – це щось безконечне, всеохоплююче і безмежне, незнищуване і таке, що перебуває у вічній ак­тивності і русі.

Анаксімандр першим серед філософів висуває ідею еволюційного походження людини. Він вважає, що лю­дина зароджується і розвивається до дорослого стану у череві величезної риби. Народившись дорослою, бо дити­ною вона не змогла б самостійно вижити, людина вихо­дить на суходіл і починає новий період свого існування.

Учень і послідовник Анаксімандра Анаксімен (585 – 524 рр. до н. е.) бачив першоосновою всього сущого по­вітря, яке він вважав найбільш безликим із чотирьох стихій. Анаксімен називає повітря безмежним, тобто «апейрос». Таким чином, апейрон перетворюється із субстанції у її властивість. Апейрон, за Анаксіменом, – властивість повітря.

Найцікавішим у філософії Анаксімена є розуміння ним душі. Фалес і Анаксімандр мало говорили про душу і свідомість. А от Анаксімен бачив у безмежному повітрі начало і тіла, і душі. Душа є повітряне явище, і, маючи властивості повітря, вона здатна до творіння, творчості., Основні філософські принципи мілетців були роз­винуті Гераклітом Ефєським (540—480 рр. до н. е.). Саме Геракліт вперше вводить у філософську мову тер­мін «логос», який у нього означає загальний закон бут­тя, основу світу. Геракліт стверджує: все здійснюється за логосом, який є вічним, загальним і необхідним; вища мета пізнання – це пізнання логосу, а разом з тим пі­знання вищої єдності світобудови і досягнення вищої мудрості, бо ознака мудрості – це здатність погодитися з твердженням логосу, що все єдине. При цьому Ге­ракліт вказує, що пізнання логосу, мудрості дається не всім, хоча всі люди від природи розумні.

Розуміння логосу як об'єктивного закону світобудо­ви, як принципу порядку і міри приводить Геракліта до відкриття субстанційно-генетичного начала всього існу­ючого у вогні. Вогонь у Геракліта є не тільки те, що лежить в основі всього існуючого, а й те, з чого все ви­никає. Все існуюче, вказує Геракліт, завжди було, є і буде вічно живим вогнем, який з часом то спалахує яскра­віше, сильніше, то згасає.

Логос у Геракліта – це закон Всесвіту. У відповід­ності з цим законом все абсолютно змінне, у світі нічого не повторюється, все минуще і одноразове – «все тече». Геракліт є одним із перших філософів, хто помітив, що одне і те саме є водночас відмінне і навіть протилежне. Він вказував, що суттєва зміна – це зміна в свою про­тилежність, що одна протилежність виявляє цінність іншої, суперечливість зближує протилежності.

Гераклітівський вогнелогос притаманний не тільки всій світобудові, а й людині, її душі. Душа має при цьо­му два аспекти: речово-натуральний і психічно-розумо­вий. Завдяки тому, що душа вогняна, вона має самозростаючий логос.

У соціальній філософії Геракліта закладаються ос­нови демократії. Він підкреслює, що народ у державі вище за все має ставити закон, він має боротися за нього, як за свій власний дім. А це необхідно робити тому, що всі людські закони живляться від єдиного Боже­ственного Закону – Логосу.

Наступним кроком у становленні античної філософії була італійська філософія, до якої належали Піфагорій­ський союз, школа елеатів і Емпедокл.,

Засновником Піфагорійського союзу був Піфагор (6л. 584—500 рр. до н. е.). Піфагор вбачав найвищу мудрість у числі, і в основу бачення космосу поклав число. Саме завдяки числу поняття «космос» втілило в собі розуміння Всесвіту як впорядкованого явища.

Піфагор стояв на межі міфології і магії, а з іншого боку – біля джерела філософії і науки. Вважається, що Піфагор, як ніхто інший, відобразив складний, супе­речливий процес народження філософської думки. Як свідчать джерела, він першим вживає поняття «філо­соф», «філософія».

Вчення елеатів – новий крок у становленні старо­грецької філософії, в розвитку її категорій, особливо ка­тегорії «субстанція». У іонійців субстанція ще фізична, у піфагорійців – математична, у елеатів вона вже філо­софська, бо ця субстанція – буття.

Продовжувач іонійської філософської традиції Ксенофан (565—470 рр. до н. е.) є представником надміфологічного і надфізичного світогляду. У Ксенофана фізична і власне філософська картина світу починають розходитись. Філософія починає виділятися із світо­глядної фізики.

Оригінальне розуміє Ксенофан єдність світу. На його думку, єдність світу – це і є Бог, а Бог – це чистий розум. У цього Бога немає тілесної сили, бо його сила в мудрості. Мудрість наділена надзвичайною силою, тому філософ, за Ксенофаном, і є Бог. Такий Богофілософ править світом завдяки силі своєї думки, без ніяких фізич­них зусиль. Такий Бог є найвищим проявом цілісності, а в основі такої цілісності – думка, розум. Тут Ксенофан вперше в історії світової філософії фактично фіксує думку, що будь-яка філософія є ідеалізм, бо вона діє силою мис­лення (понять, категорій тощо), тобто силою ідеального. Ця сила передається Богофілософом людям, і саме за­вдяки мудрості люди шукають істину.

Поняття Богофілософа, яке започатковує Ксенофан, розвиває Парменід (бл. 540—470 рр. до н. е.), довівши його до поняття цілісності буття. У центрі уваги Парменіда дві найголовніші філософські проблеми: питан­ня про співвідношення буття та небуття і питання про співвідношення мислення і буття. І обидва ці питання, вважає Парменід, вирішуються розумом шляхом дове­дення. Тут Парменід вперше в історії філософії вико­ристовує метод доведення філософської тези, а не про­стого її проголошення, як це робили філософи до нього.

Парменід вказує, що небуття не існує тому, що його неможливо ні пізнати, ні словесне оформити, бо те, чого немає – немислиме. Парменід визнає існуючим тільки те, що мислиме і що має здатність виразитися словом. Тому для Парменіда зрозуміло, що думка про предмет і сам предмет є одне і те саме, що буття і мислення то­тожні і як процес, і як результат. У той же час парменідівська теза про тотожність мислення і буття проголо­шує, що предмет і думка про нього існують самостійно, бо думка тільки тоді думка, коли вона предметна, а пред­мет тільки тоді предмет, коли він осмислюється.

Учнем Парменіда був Зенон із Елеї (його акме при­падає на 460 рр. до н. е.). Із багатьох праць Зенона («Суперечки», «Проти філософів», «Про природу») за­лишились тільки деякі фрагменти. Зенона називають винахідником діалектики, яка постає у нього як мистец­тво міркування і суперечок. Міркування Зенона діста­ло назву епіхейрема («епіхерема»), тобто стислий умо­вивід, а також апорія – непрохідність, безвихідне ста­новище. За допомогою апорій (епіхерем) Зенон дово­див одиничність буття, що одне і те ж подібне і неподіб­не, одне і множина, перебуває у стані спокою і рухаєть­ся. Увесь хід думок Зенона говорить, що буття у нього є просторовим явищем, що існуючим, у його розумінні, є те, що має величину або просторовий об'єм.

Сучасником Зенона був Емпедокл (бл. 484-424 рр. до н. е.) – автор філософських поем, оратор, ритор, лікар, інженер, самобутній поет і філософ. Емпедокл приймає як першоначала світу всі чотири традиційні стихії: зем­лю, воду, повітря й вогонь. Ці першоначала у Емпедокла не переходять одне в одне, вони пасивні. А тому, за Емпедоклом, джерелом Всесвіту е боротьба двох психіч­них начал: Любові і Ненависті. Любов – космічна при­чина єдності і добра. Ненависть – причина роздріб­неності і зла. Цікаві спостереження Емпедокла щодо людського пізнання. Емпедокл стверджував, що все пізнається таким, яким його людина мислить. Так, кос­мічну любов і ненависть людина пізнає через свою лю­бов і ненависть. Предмет пізнання, за Емпедоклом, – світ як цілеі. Але людина пізнає тільки ту частину світу, яку здатна охопити її думка.

У період розквіту класичної Греції (479—431 рр. до н. е.), особливо в часи правління Перікла, коли ра­бовласницька демократія досягла свого розквіту, утвер­джується оригінальна філософія Анаксагора (500— 428рр. до н. е.). Анаксагор у центр своєї філософії ставить проблему якісного перетворення тіл.

Своє вчення Анаксагор сформулював у вигляді кос­могонічної гіпотези, відповідно до якої початковий стан світу – це нерухома суміш, що не має форми, незчислен­ної кількості найдрібніших, чуттєво несприйнятних час­ток (або «насіння речей») – В певний момент в якійсь частині простору ця суміш починає швидко обертатися внаслідок дії зовнішнього агента – «нус» (у перекладі з гр. – розум, дух). Концепція розуму (нус) Анаксагора справила значний вплив на подальший розвиток філо­софської думки («вічний першорушій» у Арістотеля, ідея «первинного поштовху» у філософії Нового часу). Ро­зум, за Анаксагором, найлегший із речей, ні з чим не змішується, містить в собі повне знання про все і має надзвичайну силу. Весь хід світової еволюції є наслідком початкового обертального руху, викликаного розумом.

Поступово космічний вихор уповільнив свій рух, набувши обертального руху небесної сфери. Приведе­не у рух «насіння речей» прагне з'єднатися із собі подіб­ним, утворюючи більш-менш однорідні маси речей. Та­ким чином, в основі всіх речей, за Анаксагором, лежить множина «насіння речей». У всьому є все. Окрема ж річ є тим, що в ній переважає. В ході різноманітних перетворень загальна кількість будь-якої речовини за­лишається незмінною. Анаксагор також заперечував пустоту, визнавав безкінечну подільність речовини. Останнім представником школи елеатів був Меліс (його акме припадає на 440 рр. до н. е.). Меліс також був послідовником Парменіда, однак він реорганізував його вчення у двох принципових пунктах: уявне і кінечне буття у вченні Парменіда Меліс замінив реальним і без­кінечним буттям.

Значним етапом у розвитку античної філософії було атомістичне вчення. Його започаткували в античності Левкіп (6л. 500—440 рр. до н. е.) і Демокріт (6л. 460-370 рр. до н. е.).

Обґрунтовуючи першоначала, Левкіп і Демокріт вва­жали, що ними є атоми (буття) і пустота (небуття). Атомісти розглядають буття як антипод пустоти.

Левкіп і Демокріт стверджують, що атоми – це не­подільна, гранично тверда, непроникна, без будь-якої пус­тоти, не здатна сприйматися відчуттям (через малу вели­чину) самостійна частинка речовини. Атом вічний, не­змінний, тотожний самому собі; всередині його не відбу­вається ніяких змін; він не має частин і т. п. Та це тільки внутрішня суть атома, а є і зовнішні властивості атомів. І це передусім форма: атоми бувають кулькоподібні, ку­тасті, гачкоподібні, якірноподібні, увігнуті, випуклі і т. д. Атомісти вважали, що число форм атомів нескінченне.

Окрім форм, атоми розрізняються також за поряд­ком і положенням. Кожен атом оточений порожнечею. Атоми Левкіпа і Демокріта цілковито без'якісні. Якості виникають у суб'єкта в результаті взаємодії, атомів і органів чуття.

Оригінальне пояснюють атомісти виникнення жит­тя, Демокріт стверджує, що живе виникло із неживого за межами природи без-ніякого творця і розумної мети. Демокріт визначає людину як тварину, яка від природи здатна до всякого навчання і має у всьому своїми по­мічниками руки, розум і гнучкість мислення. Душу ато­місти вважають теж сукупністю атомів. Атомісти вчи­ли і про смертність душі.

На уяві про тілесність душі побудоване вчення Де­мокріта про пізнання. При цьому Демокріт розрізняє два види пізнання: темне (незаконнонароджене) й істин­не (законнонароджене), а також два види Пізнання – за допомогою чуттів і через мислення. Демокріт глибоко розуміє складність і трудність процесів пізнання, досягнення істини. З цього приводу він образно гово­рив, що «дійсність – у безодні», вона глибоко лежить на дні морському.

При вирішенні однієї з головних філософських про­блем – проблеми щастя – Демокріт говорив, що щастя в душі. Душа має бути поміркованою в насолоді, має перемагати у собі жагу, – а цього вчить філософія.

У другій половині V ст, до н. е. в Греції з'являють­ся філософи, які отримали назву софісти. Старогрець­ке слово «софістес» означало знавця, майстра, художни­ка, мудреця. В умовах античної демократії риторика, логіка і філософія виходять на перший план у системі освіти. Риторика – мистецтво красномовства – стає царицею всіх мистецтв. У судах і народних зборах вміння говорити, переконувати стає життєво важливим. Тому і з'являються платні вчителі «мислити, говорити і робити» – софісти.

Величезною заслугою софістів у сфері філософії було те, що вони привернули увагу до проблеми людини, су­спільства, знання. Софістів прийнято ділити на стар­ших і молодших. Старші – Протагор (481—411 рр. до н. е.), Горгій, Гіппій, Продік, Антіфонт, Ксеніад;

молодші – Алкідам, Трасімах, Крітій, Каллікл. Старші софісти були сучасниками піфагорійця Філолая, елеатів Зенона і Мелісса, фізиків Емпедокла, Анаксагора і Левкіпа. Молодші софісти жили і працювали в кінці V на початку IV ст. до н. е. Софісти – це не єдина школа або течія. Спільне в їхніх поглядах – раціоналіс­тичне пояснення явищ природи, етичний і соціальний релятивізм, відмова від релігії: Протагор проголосив тезу: «Людина – міра всіх речей: для існуючих – що вони існують, для неіснуючих – що вони не існують». Будь-яка істина – чиясь думка (погляд). Тобто, істина, за Протагором, завжди суб'єктивна. Істинне те, що вва­жає за істину той чи інший суб'єкт. Це і є релятивізм.

Величезний вплив на античну філософію справив Сократ (469—399 рр. до н. е.). Сократ – перший афінський (за народженням) філософ, сучасник Демокріта. Він цікавий не тільки своїм вченням, а й усім своїм життям, оскільки його життя стало втіленям його вчення.

У центрі філософії Сократа – людина. Але вона ним розглядається насамперед як моральна істота. Тому філософія Сократа – це етичний антропологізм. Інтере­сам Сократа були чужі як міфологія, так і метафізика. Філософія Сократа народжувалася під двома основними девізами: «Пізнай самого себе» і «Я знаю, що я нічого не знаю». Перший девіз був написаний над входом у храм Аполона у Дельфах, другий приписується Сократу.

При філософському дослідженні етичних проблем Сократ користувався методом, який він називав майєвтикою. Ціль майевтики – всебічне обговорення будь-якого предмету, визначення поняття. Сократ першим підніс знання до рівня понять. Якщо до нього філосо­фи і користувались поняттями, то робили це стихійна. І тільки Сократ звернув увагу на Те, що якщо нема понят­тя, то немає і знання.

Переконання Сократа в існуванні об'єктивної істи­ни приводить його до висновку, що існують об'єктивні моральні норми, що відмінність між добром і злом не

відносна, а абсолютна.

Поставивши у центр своєї філософії людину, Сократ стверджує, що пізнати світ людина може, тільки пізнав­ши себе, свою душу, справи, і в цьому основне завдання

філософії. ^ В історії філософії з іменем Сократа пов'язується

існування так званих сократичних шкіл, які мали на­зви; кініки, кіренаїки, мегарики.

Платон (427 – 347 рр. до н. е.) – один із найвидат-ніших філософів в історії людства, походив із афінського аристократичного роду. Справжнє ім'я Платона – Арістокл, Платон – прізвисько (від «платюс» – «широ­кий», «широкоплечий»). Його погляди глибоко продумані. В цілому вони складаються у систему, до якої входять: 1) вчення про буття; 2) вчення про Бога;

3) вчення про світ; 4) вчення про походження світу;

5) вчення про душу; 6) вчення про пізнання.; 7) вчення про моральність і 8) вчення про суспільство.

Перш за все, філософія Платона є оригінальним вченням про ідеї. Відповідно цього вчення, світ чуттє­вих речей не є світом дійсно сущого: чуттєві речі пере­бувають у безперервній зміні, то виникають, то гинуть.

Всьому тому, що е в них справді сущим, чуттєві речі зобов'язані своїм безтілесним прообразам, які Плагон називає ідеями. Ідеї вічні, незмінні, безвідносні; вони не залежать від умов простору і часу. По відношенню до чуттєвих речей ідеї є одночасно і їх причинами, і тими зразками, за якими були створені ці речі. Водночас ідеї є також метою, до якої прагнуть істоти чуттєвого світу.

Платонівська ідея або, як часто її називав Платон, «ейдос», – фактично об'єктивоване поняття.

Ідеальний світ Платона протистоїть звичайному світові не тільки як абстрактне – конкретному, сутність

— явищу, оригінал – копії, але і як добро – злу. Тому ідеєю всіх ідей, найвищою ідеєю Платона виступає ідея добра як такого – джерело істини, краси і гармонії. Ідея добра безлика (хоча неоплатоніки вважали платонівську ідею добра Богом). Ідея добра виражає безли­кий аспект філософії Платона, тоді. як Бог-творець – особисте Начало. Бог і ідея добра дуже близькі. Ідея добра увінчує піраміду ідей Платона.

Філософія Платона характеризується також своєрід­ним протиставленням тіла і душі. Тіло – смертне, а душа безсмертна. Тіло живої істоти створене із часто­чок вогню, землі, води і повітря, позичених у тіла космо­су. Призначення тіла – бути тимчасовим вмістилищем душі, її рабом. Як і тіло, душа створена богами. Душі творяться із залишків тієї суміші, із якої Бог створив душу космосу. За Платоном індивідуальна душа скла­дається з двох частин: розумної і нерозумної. За допо­могою першої частини людина здатна мислити, а друга сприяє почуттям: завдяки їй людина закохується, відчу­ває голод і спрагу, буває охоплена іншими почуттями.

На протиставленні тіла і душі ґрунтується гносеоло­гія Платона. Суть теорії пізнання Платона полягає в тезі, що «знання – це пригадування (анамнез) «того, що колись душа знала, а потім забула. Метод анамнезу — метод сходження до ідей, до загального не шляхом узагальнення часткового і одиничного, а шляхом про­будження в душі забутого знання, знаходження його в ній. Найголовнішим у методі анамнезу є мистецтво ло­гічного мислення, філософської бесіди, питань і відпові­дей і т. д.

Оригінальні думки Платона у трактуванні такого. явища, як держава. Спостерігаючи недосконалість дер­жавного устрою, Платон висуває власний зразок дер­жавної досконалості, яка в історії філософії отримала назву «ідеальна держава Платона». Будуючи власний зразок держави, Платон зауважує, що всі існуючі види державного устрою недосконалі не тому, що вони ґрунтуються на соціальній нерівності, а тому, що ця соціаль­на нерівність не відповідає природній нерівності лю­дей. В ідеальній державі існує три групи громадян, три стани і така держава сповнена чеснот: вона мудра муд­рістю своїх правителів-філософів, мужня мужністю своїх стражів, розсудлива послушністю землеробів і реміс­ників. Ця держава найбільш справедлива, бо в ній усі служать її як певній цілісності і всі займаються своїми справами, не втручаючись у справи інших.

Арістотель – теж один із найвидатніших старо­грецьких філософів (384—322 рр. до н. е.). Він про­жив складне і цікаве життя. Двадцять років пробув в «Академії» Платона. Вважаючи себе учнем Платона, Арістотель був самостійно мислячим філософом, саме йому належать відомі слова: «Платон мені друг, але істи­на дорожча». Як і Платон, Арістотель залишив після себе велику творчу спадщину, яку можна розділити на вісім груп: праці з логіки, загальнофілософські, фізичні, біологічні, психологічні, етичні, економічні та мистецтво­знавчі.

Дітищем Арістотеля є логіка. Наука про мислення і його закони викладена великим вченим у ряді його творів, які об'єднані під спільною назвою «Органон» («Зна­ряддя»). Головною ж його філософською працею є «Метафізика». При цьому слід пам'ятати, що в часи Арістотеля слова «метафізика» ще не було. Це поняття, як уже зазначалося, вводить систематизатор творів Арі­стотеля Андронік Родоський (1 ст. до н. е.), який, опрацювавши рукописи Арістотеля, почергово укладає після творів із фізики твори з філософії. Звідси «те, що після фізики», тобто «метафізика».

Він розрізняє «першу» і «другу» філософії. Фізика для Арістотеля все ще філософія, але «друга». Предме­том «першої» філософії є не природа, а те, що існує за нею. «Перша філософія, за Арістотелем, – наука «найбільш Божа» у подвійному розумінні: по-перше, володіє нею скоріше Бог, ніж людина; по-друге, її пред­метом є «божественні предмети». Тому Арістотель свою філософію називає теологією, вченням про Бога. Однак Бог – це тільки «одне з начал». Тому філософія Арістотеля все-таки ширше теології. Вона вивчає вза­галі «начала і причини всього існуючого, оскільки вояо береться як існуюче».

У Арістотеля закони мислення є одночасно і законами буття. У «Метафізиці» Арістотель дає визначення основ­ного закону буття, подаючи його у двох формах: корот­кій і повній. Коротке формулювання гласить, що одно­часна існувати і не існувати не можна, а повне ствер­джує, що неможливо, щоб одне і теж одночасно було і не було притаманне одному і тому ж в однаковому ро­зумінні.

Арістотель розглядає категорії як найбільш загальні роди висловлювань, які в подальшому не зводяться один до одного і не узагальнюються. Арістотель нараховує десять категорій: сутність, якість, кількість, час, відношен­ня, місце, стан, дія, володіння, страждання При цьому він рішуче відділяє категорію ^сутності від інших кате­горій, вказуючи, що тільки вона означає в загальній формі те, що здатне до окремого, самостійного існування

Арістотель вважає, що суть буття речі – її форма Форма – не якість, не кількість, не відношення, а те, що становить сутність речі, без чого її немає. Форму ніхто не творить і не виробляє. Форми існують самі по собі і, будучи внесеними в матерію, начебто творять речі. До того ж в матерію їх, у кінцевому підсумку, вносить Бог Під матерією Арістотель розуміє: по-перше, неозначену і безформну речовину; по-друге, це те, з чого річ склада­ється, і те, з чого річ виникає. Арістотелівська матерія пасивна, нежива, нездатна сама по собі з себе нічого наро­дити. Матерія і форма – два співвічні начала. Все, що існує в природі, складається з матерії і форми Матерія є чиста можливість або потенціал речі. Форма робить матерію дійсністю, тобто втіленням у конкретну річ.

Вчення Арістотеля про душу. Душу може мати тільки природне, а не штучне тіло. Причому це тіло має бути здатним до життя. Здійснення можливості життя природного тіла Арістотель називає душею. Арістотель розрізняє три види душі Два з них належать до фізич­ної психології, оскільки вони не можуть існувати без матерії Третій вид – метафізична, розумна душа

Вчення Арістотеля про пізнання. За Арістотелем, розумна душа притаманна людині і Богові Вона неза­лежна від тіла, бо мислення вічне. Але коли спогляда­ють розумом, необхідно, щоб у той же час споглядали і через уяву, зауважує Арістотель. А це означає, що ре­альне пізнання неможливе без чуттєвого Пізнання. Пред­мет науки – загальне, те, що осягається розумом. Але загальне існує лише в одиничному, яке чуттєво сприймається, і пізнається через нього. Людина пізнає за­гальне тільки за допомогою відповідної уяви. Але уява не просто переробляється в поняття, а тільки сприяє тому, щоб закладені у душі форми буття перейшли із стану потенції в стан акту. Щоб перевести знання за­гального із стану потенції в стан акту, потрібен розум.

До наших днів зберігають цінність багато ідей Арісто­теля з питань соціальної філософії. Полемізуючи з Платоном, Арістотель відстоював ідею приватної власності, оскільки саме вона відповідає природі людини, вказує на оптимальні форми правління державою. Найвищими формами державної влади Арістотель вважав форми, за яких виключалась можливість корисливого використан­ня влади і за яких власті служать всьму суспільству.

Філософія Арістотеля завершує найбільш змістов­ний період в історії філософії, який часто називають філософією класичної Греції. Ця філософія високо ціну­валась ще в античний період, відігравала визначальну роль в епоху середньовіччя, справила значний вплив на європейську філософію Нового часу і сучасну філо­софську культуру

Еллінізм має свою, досить довгу (кінець IV ст. до н. е. – V ст н. е.) історію. У філософії ця історія постає як втома і розчарування, елліністичну філософію часто визначають як загибель античної філософії, іі де­градацію. Але це насамперед філософська системати­зація класичної грецької філософії і сувора школа її переусвідомления.

В елліністсько-римський період античності найбільш відомими були такі філософські школи, епікурейська, скептична, стоїчна і неоплатонівська. Впливовою в цей період була школа Епікура (6л 342—270 рр до н. е.). Він був послідовником філософії Демокріта, але підійшов до атомізму Демокріта з етичних позицій. Натурфілософія Епікура спирається на такі універсальні принципи: по-перше, ніщо не. виникає з нічого і в ніщо не перетворюється, по-друге, всесвіт завжди був таким, яким він є тепер, тому що немає нічого такого, у що він міг би перетворитись; по-третє, всесвіт складається з тіл і порожнечі, і про існування тіл свідчать відчуття, а існу­вання порожнечі підтверджується рухом, який у ній реалізується; по-четверте, тіла або неділимі і незмінні (атоми), або складені з атомів; по-п'яте, всесвіт безмеж­ний як за обсягом порожнього простору так і за кількістю своїх складових – як атомів, так і їх поєднань. Тут Епікур фактично повторює Демокріта. Оригінальність натурфілософії Епікура проявляється в тому, що для пояснення можливості зіткнення атомів, які рухаються у пустоті з однаковою швидкістю, він вводить поняття спонтанного (тобто внутрішньо зумовленого) «відхи­лення» атома від прямої лінії. У Демокріта атоми ру­халися лише по прямій лінії. Цей рух встановлений раз і назавжди, і світ, таким чином, за Демокрітом, є жорстко детермінованим: у ньому панує лише не­обхідність. Визнання можливим спонтанного «відхи­лення» руху атома від прямої лінії робить можливою випадковість у світі і розкриває природу свободи лю­дини.

В теорії пізнання Епікур – сенсуаліст. Відчуття самі по собі завжди істинні, тому що виходять із об'єк­тивної реальності; помилки виникають внаслідок тлу­мачення відчуттів.

Від природи людина живе прагненням до щастя. Мета пізнання – звільнити людину від невігластва і забобонів, страху перед богами і смертю, оскільки саме вони перешкоджають щастю людини. Боги у Епікура не втручаються у справи людей В етиці Епікур об­ґрунтовує розумну насолоду, в основі якої лежить уник­нення страждань і досягнення спокійного і радісного стану духу. Найбільш розумним принципом поведінки людини він вважав не активну діяльність, а спокій (ата­раксію), невтручання у суспільне життя.

Новим кроком вперед у розвитку філософії є вчен­ня Тита Лукреція Кара (99—55 рр до н е) – рим­ського поета і філософа. Цим кроком є насамперед ети­ка Лукреція, розуміння ним людини За Лукрецієм, лю­дина – це дитя живої і творчої природи, згусток сил і здібностей.

Лукрецій із захопленням ставиться до матеріалістич­ного вчення Епікура, яке позбавляє людство від віри у богів, що управляють світом, і від страху смерті як пер­шоджерела корисливості, розбрату, чвар, нещастя і біду­вання Пізнання природи, ла Лукрецієм, єдиний засіб позбавлення людини від марновірства.

Якщо Епікур бачить щастя людини на шляху пізнан­ня світу і самообмеження, то Лукрецій звеличує розум людини, що оволодіває вершинами знань і мистецтв.

Лукрецій як поет захоплюється красою природи, гар­монійної будови світу. Багатоманітність явищ світу по­стає перед ним як єдине ціле, до кінця зрозуміле у своїх закономірностях. У гармонії будови світу Лукрецій бачить фізичну основу для своїх етичних повчань, шукає аргументи для вирішення проблем суспільного життя. Разом із тим Лукрецій говорить про «винуватість» при­роди, її «приховану силу», що перевертає і топче людські справи.

У III—VI ст. у Римській імперії поширилося вчен­ня неоплатонізму.

Основне філософське джерело неоплатонізму – вчення Платона, яке було витлумачене неоплатоніками в дусі містицизму. Все існуюче вони вважали різними щаблями еманації (випромінювання) Бога Платонівські «ідеї» перетворилися в неоплатоніків у численних богів і демонів, а філософія, в кінцевому підсумку, виродила­ся в міфологію і теософію Відволікаючи філософію від вивчення об'єктивного світу і орієнтуючи її на містич­не осягнення надчуттєвого світу, неоплатоніки ствер­джували, що найвищим благом є безпосереднє злиття людини і Бога. Сказане не означає, що результати цієї філософії мізерні. Вчення неоплатоніків, поряд з ученнями мілетців і піфагорійців, Геракліта і елеатів, атомістів і Платона, Арістотеля і стоїків, скептиків – це золотий фонд європейської і світової культури, це пам'ятники свого часу і прогнозування майбутнього.

Середньовічна філософія

Виникненню середньовічної філософії передував ряд змін не тільки у сфері економічно-політичних віднвсин, а передусім у світоглядній орієнтації тодішнього су­спільства, Розвиток монотеїстичної релігійності призвів до перемоги християнства, яке й стало пануючою ідео­логією в Європі. Християнство, як і будь-яка інша іде­ологія, прагнуло знайти філософське обґрунтування своїх основних ідей.

Першою спробою філософського обгрунтування християнства була патристика. Це був визнаний офіцій­ною церквою напрямок у філософії, який розроблявся «батьками церкви». До них належать: Афанасій Олек­сандрійський, Василь Великий, Григорій Нісський, Гри­горій Назіанзін, Амвросій Медіоланський, Августин Блаженний, Іоанн Дамаскін та ін.

Одним із найбільш яскравих представників патріс-тики був єпископ із Гіппона (Північна Африка) Авгус­тин, якого католицькі богослови нарекли ще й ім'ям Блаженний. Августин вважав, що філософія поза бого­слов'ям – ніщо Воюючи з «язичеством», як він називав античну філософію, Августин намагався розгорнути хри­стиянську теологічну систему на основі неоплатонізму. Платонівські «ідеї» перетворюються в Августина в «дум­ки творця перед актом творіння», а «надчуттєвий світ» – в ієрархію християнського неба із Богом на чолі.

Вся історія для Августина – це боротьба між прибіч­никами християнської церкви, які будують «град Божий» на землі, і прибічниками сатани, який організував світське життя на землі, світську земну державу 3 часом все більшого поширення набуває «вічна світова держава», втілена в католицькій церкві. Августин пропагує вер­ховенство церковної влади над світською і світове па­нування космополітичної організації католицизму. Він намагається виправдати рабство і соціальну нерівність. Аналізуючи співвідношення віри і розуму, Августин віддає перевагу вірі. Розум може помилятися, на той час як віра завжди вказує людині шлях до істини (Бога). Погляди Августина справили великий вплив на всю се­редньовічну філософію та ідеологію.

Видатний представник середньовічної схоластики – Фома Аквінський (1225 – 1274). Народився поблизу Неаполя (Аквіно), отримав ґрунтовну освіту. Якщо Августин у своїх філософських пошуках спирався на філософію Платона, то Фома звертається до філософії Арістотеля. В основних працях «Сума теології» та «Сума проти язичників» Фома намагається підвести підсумки теолого-раціоналістичних пошуків зрілої схоластики, поєднати віровчення із формами (істинами) здорового глузду, наблизити християнське вчення до людини. Он­тологія, гносеологія, етика, вчення про державу Арісто­теля давали для цього Фомі надійні підстави.

Основний принцип філософії Фоми – гармонія віри і розуму Фома проводить розмежування між філосо­фією і релігією, між знанням і вірою, доводить мож­ливість гармонії між знанням і вірою, а також не­обхідність їх співіснування. Він розрізняє істини розу­му і одкровення. Відповідно, філософія і теологія не заперечують одна одну.

Фома з повагою ставиться до людини. Особистість для нього – «саме благородне у всій розумній природі». Інтелект – це завжди особистий інтелект, частина ціло­го. Людина мислить «за допомогою» (через) інтелекту. Фома віддає перевагу інтелекту у порівнянні з волею. Фома каже, що розум сам по собі вище волі, але в житті людини любов до Бога важливіша, ніж пізнання Бога.

Фома дає декілька доказів існування Бога, в яких Бог – це першорушій, першопричина, найвища доско­налість у світі й мета руху у світі.

У пізнанні Фома – поміркований реаліст, він вважав, що загальні поняття первинні щодо речей, виступав проти крайнього реалізму, який вів до пантеїзму. Пер­винні щодо речей означає, що до речей поняття існували у Бозі. На противагу реалістам номіналісти, як відомо, вважали загальні поняття лише іменами властивостей, притаманних конкретним речам (лат. потіпа – ім'я).

У трактаті «Про правління правителів» Фома по­єднує уявлення (що беруть початок у Арістотеля) про людину як суспільну істоту, про спільне благо як мету державної влади, про моральне добро як середину між порочними крайнощами та ін. із християнськими до­гматами і доктриною про верховний авторитет римського папи, Фома із застереженнями визнає право народу повстати проти тирана, який систематично спотворює справедливість.

З другої половини XIX ст. вчення Фоми стає осно­вою філософської течії «неотомізму».

Своєрідним етапом розвитку філософської думки;

пізнього середньовіччя є творча спадщина Роджера Бекона, Дунса Скота і Уільяма Оккама.

Основна тенденція вчення Роджера Бекона (близь­ко 1214—1292) об'єктивно антицерковна і антисхолас-тична. Особливо це видно з визначення предмета філо­софії. Творіння – це об'єктивний світ. Пізнавши тво­ріння (природу), філософія допоможе пізнати творця (Бога). Увесь цей процес у Р. Бекона одягнутий у богословський «одяг» як намагання не принизити ролі Бога. Кінцевою метою вивчення філософії, за Р. Беконом, має бути творець. Між наукою і вірою немає різниці.

Роджер Бекон обґрунтовує необхідність експеримен­тальних наук. І тут він виступає як мислитель нового плану, який пориває зі схоластичною вченістю. Він вва­жає, що характерною рисою людини має бути віротер­пимість. Християнство не найдосконаліша релігія. Всі інші релігії не гірші. Це і є підтвердженням його вільно­думства.

Р. Бекон глибоко поважає античну спадщину, стає провісником майбутнього гуманізму. Засуджує хрес­тові походи. Робить критичні зауваження на адресу керівників християнської церкви. У розв'язанні цієї проблеми універсалій Бекон дотримується номіналіс­тичної лінії, тобто вважає, що істинно реальними є лише індивідуальні речі.