Становл і розвиток філософії Стародавньої Індії

Становл і розвиток філософії Стародавньої Індії

Філософ думка зародилась в епоху формув перших класових сусп-тв. Це був час, коли відходила міфолог культура, на грунті якої виникали релігійно-філософські с-ми. Цей процес охопив і Стародавню Індію. Встановл філософії можна поділити на 4 періоди:

1. Ведичний (VI-II ст.. до н.е.). Виникають Веди – (знання) складені мудрецями релігійно-філософ трактати. «Веди» склад з 4 розділів: «Рігведа» – веда гімнів, або осн веда. Найдавніша збірка хвалебних віршів переважно до богів, що втілюють сили природи. «Самаведа» - зібрання наспівів, пісень, що реінтерпрентують тексти Рігведи для їх використ в ритуально-обрядовій дія-сті. «Яджурведа» - опис ведичних ритуалів і правил жертвоприношень. «Атхарведа» - зібрання текстів магічних заклять і формул. До них входять тексти, які їх інтерпретують. Це «Брахмани» - трактув ритуалів, в яких поясн мета, послідовність і правильність виконання жертвоприношень та «Упанішади» - філософ коментарі до вед, містяться ідеї про карму, реінкарнацію душі, сансару тощо.

2. Епічний (VI-II ст.. до н.е.). Базується на епоси «Махабхарата» і «Рамаяна» У цей час починають встановлюватись класичні філософ с-ми: астика (ортодокс), які визнають знання вед (сюди відносяться такі школи як: Санкхя і Йога, Ньяя, Вайшешика, Веданта, Міманса) і настика (неортодокс), які визнають веди, але не визнають їх святості (сюди належать буддизм, джайнізм, червака-локаяка.

3. Ера сутр (ІІ ст. до н.е.- VII н.е.), містить у собі скорочені та узагальнені філософ с-ми. Засновники тих чи тих релігійно-філософ с-м, які залишили по собі так звані сутри - короткі практ рекомендації, що відобр сутність їх учень

Найголовн особливостями староінд. філософії – це формув на базі міфолог-релігійн світогляду, своєрідність ставлення до Вед, споглядальний характер і слабкий зв'язок з наукою, змалювання духу як безликого, бездіяльного явища, народження логіки, побудова соц філософії на принципах етики страждань і щастя. Але гол особливістю є ідея єдності душі і тіла, духовного і тілесного, свідомості і матерії. Загалом реліг-філософські ідеї мали песимістичний характер. Перші давньоіндійські мислителі вважали, що зло є домінуючим атрибутом людськ існув в матер світі. Людина усвідомлює своє страждання, а тому перебуває в постійн пошуку шляхів його уникнення або подолання. Гол причиною страждання вважалася залежність людини від впливу на неї карми, тобто той багаж, котрий людина тягне за собою протягом свого життя. Вони вважали, щоб звільнитись від зла та страждань потрібно досягти істини (мокшу). У цьому ланцюгу страждань (сансарі) людина обертається в 3 гунах: раджас, тамас, саттва. Людина може досягти нірвани, тобто звільнення від санжари.

Ортодокс філософ с-ми Старод Індії.

До ортодокс філософ с-м належать санкхя, йога, ньяя, вайшешика, веданта, міманса.

Засновником санкхї був мудрець Капілу, який вважав, що є 2 першопричини – пуруша (інтелект) і пракріті (людина, матер). Пуруша є носієм чистої свідомості, як першопричина світу він є абсолютно пасивним і не здатен діяти самостійно. Пракриті є акт енергією, яка не має свідомості і власного вектора розвитку. Еволюція світу почин з єдності пуруші і пракриті, в результаті чого виникає вселенський зародок («махат»), який має інтелект, що починає розбудовувати світ предметів і явищ. Розвиток світу має активність 3 енергій пракриті: енергії світла та радості; руху й пристрасті; темряви та браку розуму. Але, незважаючи на єдність, пракриті протистоїть пуруші.

Елементи йоги частково містились у Ведах, що орієнтували людину на отримання надприр здібностей шляхом спец духовної практики. Філософською основою стає санкхя. Згідно з цим ученням пуруша і пракриті незалежно існували одна від одної, поки пуруша через незнання потрапила в залежність матерії і прагне подолати її. Людина є уособленням цього суперечл поєднання, тому йога вважає, що людина повинна звільнити душу від кайданів матер світу шляхом концентрації, медитації та аскетичних цінностей.

Школа ньяя стала відомою завдяки розробці проблем пізнання та логіки. Гол предметом були логічні методи пізн світу та доведення їх істинності. У вченні про бога виходив з того, що основа світу є не порожнеча, а простір, час ефір, розум та душа. Він так доводить існув бога: все в світі має причину, світ також має причину – Бога. Усі предмети світу склад. з частин, які утв. ціле. Це ціле є Бог.

Згідно з філософ поглядами вайшешика, увесь світ склад із субстанцій, якостей, дій, все загальності, особливості, присутності та небуття. Субстанція містить 9 елементів: земля, вода, вогонь, повітря, ефір, манас (розум), простір, час, атман (душа). Перші 5 субстанцій склад з невидимих атомів. Розум і душа є вічними субстанціями. Індивід душа усвідомл розумом окремої людини. Верховна душа – це Бог. Власне, Бог створив з атомів увесь світ. Розпад гармонії атомів означає смерть предмета або тіла. Вайшешика традиційно трактує мету людського життя як позбавлення душі від матеріальної залежності (сансари). Досягнення кінцевого стану звільнення свідчить про пізнання істини про світ.

Засновники веданти розробили ідею існув єдиної душі як єдиного бога Брахми. Усе, що існує в світі – Бог, а отже, душа є також богом, тому що бог є єдиною реальністю в світі. Світ- це ілюзія. Бог створив світ за допомогою майї (покривало ілюзії). Людям, яким невідома істина світу, це світ здається не таким, який він є. Людина, яка отримала істину починає бачити світ реально. Шлях до спасіння лежав через осягнення брахману, що можливе через відмову від віддяки (насамперед від матер) та оволодіння 6 якостями: спокоєм духу, вірою, помірністю, відстороненістю, зосередженістю, терпінням. Шлях до спасіння відкритий усім двічі народженим, якщо вони будуть прагнути до звільнення душі, але найлегше це зробити тим, хто належить до варни брахманів. Потім індив дух основа (атман) об’єдн з брахманом.

Школа міманси продовжувала культово-релігійні традиції вед. Послідовники вважали, що веди існують вічно. Вічність слова обґрунтовує вічність вед, тому святий обов'язок кожної людини є суворе дотримування букви старовинних текстів, у першу чергу виконувати свій обов'язок, (дхарму), що дає змогу накопичувати внутр силу апурву, що допомагає звільнитися від карми, а тому і від страждань. Окрім дотримув дхарми, необхідно виконувати релігійний культ, приносити жертви богам.

Філософія конфуціанства.

Засновник – Кун Цю (Конфуцій). Гол твір отримав назву «Лунь юй» («бесіди і висловлювання») і вміщував велику к-сть філософ і реліг настанов. Центр ідеєю став пошук адекватних взаємовідносин між богом Неба й правителем – імператором на землі – Ваном. Вважалося, що бог Неба був невичерпним джерелом благодаті - магічної сили Де, завдяки якій правитель Ван міг управляти сусп-вом, гарантувати жителям Піднебесся захист від хаосу та щасливе життя. Визнаючи першоосновою світу Сина Неба, що шляхом дао, людина має прямувати тим самим шляхом. Конфуцій трактує Дао як з-н дія-сті окремої людини, відповідальної за свої вчинки й думки. Еталоном поведінки людини, яка прямує шляхом дао є благородний муж, який дотримується принципу жень (людяність), і (справедливість, обов’язок), чжи (знання), лі (ритуал), сяо (любов сина до батька). Розв'язуючи суперечності буття людини, Конфуцій ретельно дотримувався свого ж правіша чжун юн — золотої середини, щоразу виходячи з початк тотожності протилежностей. Тим самим сенс його дія-сті як мудреця зводився до встановл прир — божественної рівноваги. Але Конфуцій не помічає, що суперечності залишилися — вони лише піднесені на рівень логіки понять. Так, вимога "шляхетності" — не чинити з ін, як не хочеш, щоб вчинили з тобою", — не узгоджується з ієрархією повноважень. Покарання сина є вияв батьківськ обов'язку і порушувати асиметрію їх взаємин неможливо навіть в ідеальній формі.

У І ст. до н. е. посіло домінуюче становище в стародавньому Китаї. Зміцненню його позицій сприяло учення про космічні сили інь та янь. Особа Конфуція набула статусу божества. У цій с-мі не було пророків.

Філософія даосизму.

Засновник - давньокитайськ мислитель Лао-цзи. Згідно з легендою, він залишив рукопис в 5000 знаків, який згодом отримав назву «Дао де цзин» («Книга про дао та шляхи його досягнення». В основу своїх філософ. роздумів Лао-цзи поклав 3 гол поняття: «дао», «де», «у-вей». Дао – це першопричина всіх речей, предметів навколишн світу. Мудреці говорили, що людина залежить від землі, земля – від неба (комосу), небо від дао, а дао – від самого самого. Йому не можна дати конкретного імені, адже він є першопричиною, яка дає імя всім предметам навколиш світу. Все розпочинається з Дао й повертається до нього, воно є гол з-ном буття, визначає його розвиток і зміну. Мудра людина повинна підкорятися закону Дао шляхом звільн від егоїзму й поєдн з природою. Це вказувало на важливу ідею даосизму: матер світ був відносним, так як життя і смерть на землі. Тому можна було сподіватись на безсмертя. Другим поняттям є Де. У філософ. трактатах говорилося про те, що Дао породжує предмети, а Де їх формує та розвиває. Третій термін - У-вей. Це будь-яка дія-сть людини, що перешкоджає розвитку та існуванню дао.

На чолі пантеону даоських богів стояла трійця: Шан Ді, Дао-Цзи, творець світу Пань-Гу. Даоським культом керували жерці і ченці. Даоські мудреці говорили, що кожна людина після народження отримує певну к-сть енергії, яку вона з необхідністю витрачає протягом життя. Втрачену енергію можна поповнити з природи, повітря, їжі з/д спец. методик і навіть отримати її надлишок, що надасть власнику надприр здібностей, зокрема і безсмертя. Людина має дбати про чистоту тіла й душі. Наповн енергією тіла є способом очищ душі й отрим абсолютн щастя під час єднання з небом.

Філософія Мілетської школи.

Осн представниками є Фалес, Анаксімандр, Анаксімен. Засновником вважають Фалеса. Філософи Мілетськой школи стояли у витоків грецької науки: астрономії, географії, математики, метеорології, фізики. Ввели першу наук термінологію, вперше стали писати свої вигадування прозою. Школа розглядала світ як живе ціле; не робила принципової відмінності між живим і мертвим, психічним і фізичним. Свої астрономічні, географ і фізичні пізнання Фалес зв'язав в уявлення, матеріаліст в основі не дивлячись на ясні сліди міфологічних уявлень. Фалес вважав, що те, що все існує виникло з якогось вологого первовещества, або «води». З цього єдиного джерела все постійно народжується. По символічній картині Фалеса, сама Земля тримається на воді і оточена з усіх боків океаном; вона перебуває на воді, як диск або дошка, плаваюча на поверхні водоймища. В той же час речова першооснова «води» і вся природа, що сталася з нього, не мертві, не позбавлені одухотвореності. У Всесвіті все повно богів, все одухотворено, все має душу. Приклад і доказ заг одухотвореності Фалес бачив у властивостях магніта і янтару; оскільки магніт і янтар здатні приводити тіла в рух, то, отже, мають душу. Анаксімандр першим дійшов до категоріальн визнач начала. Таким він назвав айперон. Це щось безкінечне, всеохоплююче і безмежне, незнищуване і таке, що перебуває в постійн активності і русі. Земля, формою подібна до зрізу колони, займає середину світу і нерухома; тварини і люди утворилися з відкладень висохлого морського дна і змінили форми при переході на сушу. Світ не вічний, але після руйнув його з безмежного виділ новий світ, і цій зміні світів немає кінця. Анаксімен бачив в основі всього сущого повітря, яке він вважав найбільш безликим із 4 стихій. Повітря називає айперос, а айперон – це властив повітря. Найцікавішим у його філософії є розуміння ним душі. Анаксімен бачив у безмежному повітрі начало і тіла, і душі. Душа є повітряне явище, і, маючи властивості повітря здатна до творіння і творчості.

Філософія Демокріта.

Гол досягненням філософії Демокріта вважається розвиток ним вчення Левкіпа про «атом» — неділиму частку речовини, що володіє дійсним буттям, не руйнується і не виникає. Атоми рухаються і утворюють найрізноманітніші з'єднання, які сприймаються людьми як різні речі, процеси, що виникають і зникають. Але це розмаїття, стверджує Демокріт, удаване: немає різних речей, процесів, є лише різні з'єднання одних і тих самих атомів. Вважав первоначалом атом (буття) і пустоту (небуття). Оригінально пояснює виникн життя; стверджує, що живе виникло із неживого за межами живого без ніякого творця і розумної мети; розглядаючи душу, вважає її як сук-сть атомів. На уяві про тілесність душі побудоване вчення про пізн. При цьому розрізняє 2 види пізнання: темне та істинне, а також з/д чуттів і через мислення.

Якісно новим для античної філософії є поняття "нескінченності", "незнищенності" Космосу, в якому існує багато різних світів. Ці світи не відрізн істотно від світу, в якому ми безпосередньо живемо. Розум дійсності в уяві Демокріта підпорядковане принципові необхідності. Ця необхідність абсолютна настільки, що не визнає навіть теологічної її інтерпретації: "Боги не потрібні Космосу". Виявл причин і наслідків, які простягаються у нескінченний ланцюг, і є, з погляду Демокріта, гол предметом пізнання. Там, де виникали пит про можливість, випадковість, Демокріт вбачає проблему пошуку невідомих причин. Так, його концепція ейдосів — чуттєвих образів, виявляє себе як спроба знайти причину розбіжностей між поняттям про атомарну будову Космосу і чуттєвими даними. Ейдоси виникають як проміжне утвор між об'єдн атомів (конкретною річчю) і відповідним органом чуття людини. Кожна річ виділяє у середовище щось подібне до предмета, яке проникає в око, тактильні органи, вухо тощо. Власне образ предмета виникає у просторі між предметом і органом чуття, потрапляючи до суб'єкта як відбиток.

Філософія Сократа.

У ценрі філософії Сократа - людина, насамперед як моральна істота. Тому його вважають засновником автономної філософ. етики. Основами свого філософ. Вчення вважав принцип необхідності пізнання самого себе та заг пізнання на основі принципу «я знаю що я нічого не знаю». Сократ розробив влсний метод пошуку істинного знання, який він назвав маєвтикою Її мета - всебічне обговор будь-якого предмету, визнач поняття й стимулювати співрозмовника на самостійний пошук її розв’язання. Сократ звернув увагу на те, що якщо немає поняття, то немає знання. Метод полягав у досягненні понятійного знання. Це досягнення відбувалось з/д індукції. Гол темами філософ роздумів були: добро й зло, любов, щастя, людські чесноти. Найголов. у методі: мис-тво лог. мислення, філос. бесіди, питань і відповідей. Був прихильником етичного реалізму, згідно з яким будь-яке знання є добро, а незнання – зло. Осн чесноти для Сократа — це стриманість, мужність, справедливість. Став прикладом єдності своїх етичних поглядів і практичного життя. Він неодноразово зазначав, що йому допомагав внутрішній голос «даймон», який керував його вчинками і допомагав знайти правильне раціональне рішення.

Ідеальна держава Платона.

Розглядаючи форми державності, Платон визначає 2 «правильні» з них — монархію та аристократію. Сюди він відносить і демократію, якщо ост дотримується законів; і 4 «неправильні» — беззаконну демократію, теократію, олігархію і тиранію. Першу модель ідеальної держави Платон розробляє у діалозі «Держава». За своїми осн рисами ідеальна держава у Платона — це поліс. Його поліс — «правління кращих» (аристократія).

Цінними для сьогодення є ідеї Платона про те, що держава не повинна бути узурпатором, а має діяти на благо сусп.-ва, і керувати нею повинні чесні і кваліфіковані люди (філософи). Саме в цьому напрямі йдуть зараз дискусії про роль держави у суспільстві та її морально-професійний уклад. Будуючи власний зразок держави, Платон зауважує, що всі існуючі види держ устрою недосконалі не тому, що вони ґрунтуються га соц нерівності, а тому, що ця соц. нерівність не відповідає прир нерівності людей. Згідно з розробленим Платоном планом, у ідеальній державі (полісі) мають жити 3 головні сусп. прошарки: правителі, воїни, робітники (селяни, ремісники, торгівці). Кожен представник цих прошарків повинен якомога старанніше виконувати свої обов’язки, поєднуючи в собі такі якості, як мудрість (для правителів), мужність (для воїнів), і послух (для робітників). Це дасть можливість уникнути користолюбства і несправедливості. У роботі «Закони» Платон пропонував ідею створення тоталітарної держави на основі жорстокого контролю, де вся влада зосереджувалась б в руках мудрих правителів, які за допомогою діалектики ідей та методів насильства робитимуть людину щасливою.

Емпірична філософія Бекона.

Ф. Бекон (1561—1626 рр.) — родоначальник нової форми англ матеріалізму і всієї тогочасної експеримент науки. Саме він сформулював поняття матерії як вираз природи і нескінченної сукупності речей. Матерія, за Беконом, перебуває у русі, під яким він розумів активну внутр силу, «напругу» матерії і назвав 19 видів руху. Рух і спокій він вважав рівноправними властивостями матерії, що ставило його та ін філософів перед важко вирішуваною проблемою: як, яким чином абсолютн спокій перетвор на рух, і навпаки?

Ф. Бекон обґрунтував у теорії пізнання принцип емпіризму. З цього принципу він виводить пріоритетність індукт методу і фактично стає його фундатором. Він глибоко дослідив характер індукт методу наук пізнання: отримання заг положень, загал знання про світ шляхом вивчення різноманітних індивід речей та їх властивостей. Бекон визначив також с-му «ідолів», тобто видимих і невидимих перешкод у процесі пізнання істини: ідоли роду, печери, театру та ринкової площі. Ідоли печери — це особисті вади конкретн людини, причина яких може бути різною: погане виховання, психічна неврівноваженість, власні уподобання, власні упередження тощо. Якщо ідоли роду є обумовленими загал для усіх людей природою — створювати судження за аналогією з власними здібностями, то ідоли печери обумовлені індивід природою особи, властиві лише відповідним групам, індивідам. Ідоли площі — перешкоди, що виникають внаслідок спілкув між людьми з/д слів. У багатьох випадках знач слів були встановлені, не виходячи із сутності речей, а на основі випадк враження від зустрічі з предметом. Ідоли театру — перешкоди, що народжуються серед вчених з причини некритичного засвоєння помилкової думки. Ідоли театру не властиві людині від народження, вони виникають внаслідок підкор розуму хибним уявленням. Бекон не заперечував існув Бога. Він визнавав, що Бог створив світ, але згодом перестав втручатися у його справи. Отже, він визнавав існув 2 істин: божественної і земної. Гол філос. ідея - основа пізання лежить лише через досвід людини. Що більше досвіду акумулює людина, тим ближче вона до істинного знання. Пізн має на меті допомогти людині реалізувати матер і дух потреби, сприяти прогрес розвитку сусп-ва, пануванню людини над природою.

Філософія Просвітництва.

Просвітництво — культурно-істор термін, що відбиває певну епоху розв людства, сутність якої полягає в широкому використ розуму для сусп прогресу. Є продовженням гуманіст тенденцій XIV—XV ст., але відрізн більшим раціоналізмом і критичністю. Гол прагненням просвітників було знайти з/д дія-сті людськ розуму прир принципи сусп життя. З цієї точки зору було піддано гострій критиці всі наявні форми і відносини людей у сфері права, моралі, економіки, політики тощо. Під впливом Просв розпоч реформи в країнах Зх Євр, що сприяло створ і розбудові громад сусп-ва.

Вважається, що Просв започатковане в Англії під впливом філософ ідей Д. Локка, який створив вчення про державу, владу і право. Він розробив концепцію так званого громад сусп-ва, згідно з якою люди створ державу тому, що прир стан людини ненадійний. Мета створ держави — збереж свободи і власності. Локк уперше висунув ідею про необхідність розподілу державної влади.

Франц Просв порушує проблему вдосконал сусп.-ва шляхом реформ. Велике знач мали твори Ш. Монтеск’є, зокрема «Перські листи» та «Дух з-нів», де він методом порівняльн аналізу описує типи держ устрою. Висував ідею величезного знач геогр фактора (територія, клімат, родючість землі) у розв сусп-ва, він не заперечував ролі способу життя, вир-ва. Проголосив ідею заг миру.

Ф. Вольтер у своїх творах висував ідеї, спрямовані проти феодалізму та кріпацтва, він боровся проти церкви, реліг нетерпимості, фанатизму, деспотії. Він — рішучий прибічник рівності громадян перед з-ном, але треба звернути увагу на те, що він вважав неминучим поділ людей на багатих і бідних. Певний час мислитель визнавав за можливе поліпшити життя людей за рахунок так званого «освіченого монарха», тобто вченого, розумн і справедл царя чи імператора, але на схилі свого життя припускався думки, що найкращий держ устрій - республіка. Залишився переконаним в неминучості сусп прогресу.

Блискучий полеміст і талановитий письменник Ж.-Ж. Руссо написав праці, в яких торкається питань розвитку цивілізації, держави, моралі, розмірковує над проблемами соц нерівності та виховання. Критика ним існуючих порядків відрізнялась яскравістю стилю і разючою силою слова. Цивілізація, твердить він, псує людину, погіршує її природні якості саме завдяки своїй раціоналізованості, поміркованості. Поділ праці, який має величезне значення для прогресу, є не лише благом, а й злом, оскільки людина втрачає цілісність. Звідси вже крок до визнання проблеми відчуження людини в сусп.-ві. У вихованні Руссо спирався на чуття людини, звертався до її щирого серця. В цьому він вбачав можливість збереж і розв справді люд відносин у сусп.-ві. Рішуче виступає проти соц нерівності, вимагає свободи і забезпеч повноти юрид прав.

Теорія пізнання Канта.

У центрі філософії Канта стоять проблеми теорії пізнання. Основне, чим відрізняється підхід Канта до вирішення цих проблем, порівняно з попередніми представниками різних філософських систем, полягає в тому, що він здійснив перехід від метафізики субстанції до теорії суб’єкта. Головне, за Кантом, не вивчення речей самих по собі, а дослідження самої пізнавальної діяльності людини. Перш ніж пізнавати світ, вважає Кант, потрібно пізнати своє пізнання, встановити його межі і можливості. Це був великий поворот філософії до людини.

Кант вважає, що людський розум пізнає не «речі в собі», а явища речей, результат їхньої дії на органи відчуттів людини. «Речі в собі» стають явищем завдяки апріорним формам споглядання (простір—час) та апріорним формам мислення (якість, кількість, причинність, реальність та ін.), тобто таким формам, які мають позадосвідне походження. Наступна сходинка пізнання — це розум, який, за Кантом, завершує мислення і при цьому, не створюючи нічого нового, він заплутується у невирішених протиріччях — так званих «антиноміях» чистого розуму. Кант вважає, що таких антиномій чотири, але вирішити їх неможливо, оскільки кожну з тез, що складають антиномії, можна однаково логічно довести або спростувати. У своєму вченні про антиномії людського розуму Кант упритул підійшов до розробки діалектичної логіки, де протиріччя виступають як необхідна умова розвитку знання.

У філософії Канта поєднані матеріалізм (визнання об’єктивно­го існування «речей у собі») та ідеалізм (твердження про апріорні форми споглядання і розсудку) з агностицизмом (заперечення пізнання об’єктивної дійсності). Це своєрідний компроміс між матеріалізмом та ідеалізмом.

Етичні погляди Канта.

Дуже глибокі думки висловлює Кант і в інших сферах, зокрема в галузі етики. Він багато пише про людину як частину природи, про людину як кінцеву мету пізнання, а не як засіб для будь-яких цілей, тобто визнає самоцінність людини. Кант ставив питання про співвідношення понять «людина» і «особистість». Відомий Кант і як творець вчення про надісторичну, незалежну від умов життя, загальну для всіх людей мораль. Він створив учення про так званий категоричний імператив (закон, повеління), що існує в свідомості людей як Вічний ідеал поведінки. Наявність такого імперативу надає людині свободу і разом з тим в сукупності створює всезагальний моральний закон для суспільства.

В етичному вченні Кант дотримується принципів, які він розвинув у своїй теорії пізнання. Так, що стосується проблеми необхідного та вільного в діяльності людей, то він вважав, що дана суперечність — уявна: людина діє необхідно в одному відношенні, вільно — в іншому. Людина діє з необхідністю, оскільки вона з своїми думками, чуттями розміщується серед інших явищ природи і в цьому відношенні підкоряється необхідності світу явищ. Разом з цим людина є моральною істотою. Як моральна істота, вона належить до світу духовного. І в цій якості людина — вільна. Моральний закон, який дається лише розумові, це "категоричний імператив", закон, який потребує, щоб кожний індивід діяв так, щоб правило його індивідуального життя, поведінки ставало правилом поведінки кожного. У разі, коли дії збігаються з моральним законом, здійснюються людиною на підставі власної схильності, їх не можна назвати моральними. Дія людини буде моральною тільки в тому випадку, коли індивід здійснює її з поваги до морального закону. Етика не повинна будуватися з розрахунку на емпіричне щастя. Суперечність між моральною поведінкою людини і результатом цієї поведінки в емпіричному житті не знімається нашою моральною свідомістю. Не знаходячи справедливого стану речей у світі явищ, моральна свідомість діє у світі уявному. Існування таких понять, як "свобода", "безсмерття", "Бог", пояснюється вірою в уявніш світ, даний тільки думкам, але неосяжний для думок (трансцендентний світ). Трансцендентність уявного світу буде існувати завжди, бо людина не здатна своїм розумом вийти за межі антиномічності загальних і необхідних понять.

Філос. історії Гегеля.

Вчення Гегеля про дух, який він характеризує як заверш щабель розвитку абсолютної ідеї (після інобуття в природі), по суті є спробою сукупного визнач людини в її соц-істор розвитку.

Духовність, що виробл в людині, становить суттєву відмінність людини від природи. За традицією тріадичності розвиток "духа" розгляд Гегелем у 3 формах: суб'єкт, об'єкт та абсол дух.

Вчення про суб'єкт дух Гегель поділяє на: 1) антропологію, предметом якої є "душа", або "дух в собі". Розв душі представл у вигляді тріади — "прир", "чуттєвої" та дійсної душі. Освітлення "прир змін" душі ведеться в плані вікової психології з елемент педагог; 2) феноменологію духу, предметом якої є "свідомість", або "дух для себе" в його відокремленні і відношенні. Це найбільш значущий розділ вчення про суб'єкт дух, оскільки розв свідомості охарактериз у зв'язку з практ перетворенням та створенням дійсності в процесі труд дія-сті та соц боротьби; 3) психологію, предметом якої є "дух як такий", або "сам в собі визначаючий дух як суб'єкт для себе". Суттєва новизна цієї част вчення пов'язана з тлумаченням "єдності теорет і практ духа" як "дійсно вільної волі", в якій втілен "вільний дух".

У вченні про "об'єкт дух" (філософія права) Гегель дає своє розуміння всесвітньої історії. Першим щаблем розвитку волі Гегель вважає одиничну волю, завдяки якій деякий суб'єкт стає правоздатною особою. Другий та третій щаблі Гегель розкриває в моралі та моральності як праві суб'єктивної волі. При цьому свої погляди він зіставляє з тлумаченням моралі Кантом і Фіхте. Він вважав за необх розгляд моральні визнач в контексті соціал визначеного буття людей, які вже розгляд як члени різних соц утворень. Формами розвитку морального духа Гегель вважає родину, громадське сусп.-во та державу. Під час розробл концепції громадського сусп.-ва він використав висновки такої науки як ПЕ, що було видатною подією для нім клас філософії.

Філософія марксизму.

Марксист філософія, безумовно, важл етап у розвитку світової філософії. Карл Маркс (1818—1883 pp.) і Фрідріх Енгельс (1820—1895 pp.) дають уявлення про осн напрями творчої та сусп-політ дія-сті засновників якісно нової філософії, нового способу мислення. Їх світогляд формувався під величезним впливом Гегеля, згодом Фейєрбаха.

Базуючись на ідеях Фіхте та Гегеля щодо акт дія-сті суб’єкта, Маркс уперше висуває ідею дія-сті як матер-перетво­рювальної сусп практики. Саме таким чином розгортається погляд на людину як продукт саморозвитку природи і сусп.-ва, в основі якого лежить людська праця. Ідея відчуження людини в сусп.-ві, де панує приватна власність, — гол в працях Маркса. Він доводить, що в основі будь-якого відчуж лежить відчуження в матер, економ сфері; звинувачує приват власність у тому, що вона, зрештою, породжує всі форми відчуж, і займає позицію заперечення приват власності. Маркс стверджує ідею про необхідність перетвор приват власності на реальну власність кожного індивіда, тому людина вільного сусп-ва, де ліквідовано відчуженість, —людина багата на різні потреби, інтелектуально, морально і фізично розвинена. Тобто це універс людина, яка живе в гармонії з сусп.-вом і природою. Маркс гостро критикує так званий «казармений комунізм», який уніфікує людину, спрощує її потреби, веде до зрівнялівки, не дає умов для всебічного розвитку особистості.

Суть матеріаліст розуміння історії викладено в першому розділі «Нім ідеології» Маркса і Енгельса. Завдяки цьому був сформульований принцип, що дає змогу матеріаліст виріш питань розвитку сусп.-ва. Цей принцип спирається на визнання самого факту існув простих, ясних, очевидних кожній людині передумов її життя. Ними є матер передумови, які створені попередніми поколіннями людей. Таким чином, склад цілісна концепція сусп-ва, основою якого є безпосер процес вир-ва сусп життя, пов’язаних з ним форм люд спілкув, породжених базисом політ надбудови та різних форм сусп свідомості.

Концепція практики як основи і гол змісту людського життя дає підставу Марксу для гострої критики всього попереднього матеріалізму як метафізичного, споглядального, тобто такого, що розглядає людину поза соціальними умовами її життя. Принцип революційно-перетворювальної практики потребував адекватного методу пізнання — діалектики. Підкреслюючи величезне значення гегелівської діалектики, її революційну сутність, Маркс зазначає, що цю діалектику треба «поставити на ноги», тобто наповнити матеріалістичним змістом.

Марксизм як певна філософія і сусп-політ доктрина швидко набув послідовників і популяризаторів у Європі, Америці.

Позитивізм.

Це філософ концепція, сформана 30 р ХІХ ст. Контом. Історія позитивізму має 3 періоди розв.

Перший, початк позитивізм. Представники: О. Конт, Г. Спенсер, О. Михайловський. Згідно з вченням Конта, філософія не є наукою із власним об'єктом, що якісно відрізн від об'єктів конкретних наук, а узагальнює досягн конкретних наук, є їх узагальнен класифікацією. Позитивізм як філософ напрямок заснова­ний на принципі: справжнє знання досяг лише як результат окре­мих конкр наук. Програма початк позитивізму зводилася до таких засад: пізнання необхідно звільнити від усякої філософської інтерпретації; вся традиц філософія повинна бути скасована і змінена спец науками; у ф-фії необхідно прокласти третій шлях, який подолав би суперечність між матеріалізмом та ідеалізмом.

Другий позитивізм, або емпіріокритицизм, виріс з першого. Його відомі представники: австрійс фізик Е. Мах, нім. філософ Р. Авенаріус, франц. математик Ж. А. Пуанкаре. Вони звернули увагу на факт релятивності (тобто відносності) наук знання і зробили висновок про те, що наука не дає істинної картини реальності, а надає лише символи, знаки практики. Заперечується об'єкт реальність наших знань. Філософія зводиться до теорії пізнання, відірваної від світу.

Третя форма - неопозитивізм, який має 2 різновиди: логічн позитивізм і семант. Предметом філософії, на думку логічних позитивістів, повинна бути логіка наук, логіка мови, логічний аналіз речень, логічний синтаксис мові. Другий різновид неопозитивізму сприяв розвитку семантики. Це напрям визначає мові головну роль в усіх сферах дія-сті. Усі соц колізії обумовлені недосконалістю мови та людського спілкування. Представники: Б. Рассел, А. Тарський, К. Поппер Л. Вітгенштейн та ін.

Суч позитивізм — постпозитивізм (І. Лакатош, Т. Кук, П. Фейєрабенд) висуває методологію дослідниц програм, ідеї гуманізації науки, теорет плюралізму і істор контексту науки.

Прагматизм.

Філософ течія, що виник у США на поч 70 р. ХІХ ст. та пошир в Англії, Італії, Китаї. Центром уваги стала окрема людина та її дія-сть. Репрезентували Пірс, Джеймс, Дьюї. Вони розробляли філос ідеї, згідно з якими мисл людей необх було сприймати як спосіб адаптації до навкол дійсності, істину – як момент самореалізації людини з відповідним відчуттям життєвого успіху, аналіз філос – як метод поясн конкретного мисл і вірувань людини, спрямов на виріш її життєвих проблем. Гол принцип прагматизму проголошує теза про те, що у кожної людини — своя філософія, свої, властиві лише їй способи філософствування, бо "філософствувати означає мати індивід спосіб сприйн і відчуття биття пульсу косм життя", а сама філософ спрямованість обумовл природженим темпераментом людини. З точки зору прибічників прагматизму, філософія є методом залагоджув суперечок філософів, заснован на практ наслідках наших дій. Вони стверджують, що істиною є те, що краще працює на нас. Її добиваються лише для практики, а не для самоцілі. Цей підхід різко відрізняє філософію прагматизму від європ філософ традиції шукання істини.

Досліджуючи проблеми пізн, Дьюї розробляє центр. поняття прагматизму — досвід, який він розуміє як всі форми життєдія-сті людей і всі прояви їх життя. Прагматизм не цікавиться проблемами онтології, оскільки філософія має бути пов'яз з дозволом реальних потреб людей, їх інтересів, напруги. Центром філософії, на думку Д. Дьюї, є гносеологія. Початок пізн — це завжди криза в дія-сті і філософ методологія підпорядк забезпеченню успішності дій людини. Тому кожній людині необх мати не один, а безліч методів або способів пізн світу, тих інструментів, які сприяють ефективності дії, її успішності. Виходячи з цього принципу, прагматизм звертає увагу на те, що будь-яка істина — умовна і неоднозначна. Цей принцип був підхоплений і поширений представниками природознавства XX ст, що оголосили конвенціалістську (договірно-умовну) концепцію істини як Основоположну особливість сучасного природознавства і філософ гносеології. Також Дьюї підкреслював, що мисл почин тоді, коли ситуація виявилася прo6лeмaт, коли ми знаходимося у скруті і не можемо придумати нічого кращого. Мисл підпорядковане потребі в безпосередній дії і сама наука покликана допомогти людині зробити що-небудь.

Екзистенцій на філософія.

Екзистенціалізм виник на поч XX ст. в Німеч, Франції, Італії, набувши великого впливу в усьому світі. Біля джерел цієї філософії був С. К'єркегор, який першим сформулюв поняття "екзистенція" — "внутр" бут­тя, що поступово переходить у зовн.

Екзистенціалізм є філософ вираженням глибоких потрясінь, які спіткали зх цивілізацію в XX ст. Його прибічники вважають, що катастрофічні події новітньої історії оголили нестійкість, слабкість, кінцевість будь-якого людськ існув. Самим глибинним знанням про природу людини екзистенціалізм визнає усвідомленість нею власної смертності й недосконалості. В центрі уваги екзистенціалістів були питання провини та відповідальності, рішення та вибору, ставлення людини до смерті тощо, а проблеми науки, релігії, моралі, мист-ва цікавили їх лише настільки, наскільки вони стосувались названих питань. Осн проблемами екзистенціалізму стали: людина як унікальна істота, філософія буття, гуманізм, історія західноєвроп цивілізації, проблема свободи та відповідальності, смерті.