Тема 1. Предмет і методологія політичної економії як науки

Тема 2. Економічні потреби та економічні ресурси.

Тема 6 Ринковий механізм

 

1.Попит і його чинники. Пропозиція і її чинники.

2. Взаємодія попиту і пропозиції. Ціноутворення в ринковій економіці.

3. Розв’язання ринком основних проблем організації національної економіки.

4. Форми ринкової конкуренції.

1.Ринковий механізм – це механізм, за допомогою якого, здійснюється регулювання цін, темпів та обсягів суспільного виробництва. Елементами ринкового механізму є попит, пропозиція, ціна.

Попит – це кількість товарів і послуг, які покупець зможе і бажає придбати протягом певного періоду при кожному рівні цін на них. Основним фактором (за інших незмінних умов), який впливає на величину попиту, є ціна.

Об’єктами попиту можуть бути будь-які товари і послуги, що мають вартісну оцінку і певну корисність для споживання. Залежність між величиною попиту і ціною знаходить відображення у законі попиту. Він відображає обернену залежність між ціною і величиною попиту: вища ціна – менший попит і навпаки.

Крім ціни, на попит впливають також й інші змінні (чинники): зміна доходів і чисельність споживачів, ціни і доступність споріднених товарів (замінюючих та доповнюючих), зміни смаків і уподобань споживачів, очікування змін цін на ринку. Графічне відображення оберненої залежності величини попиту від ціни називається кривою попиту (D).

Пропозиція – це кількість товарів, які виробник зможе і захоче виготовити при кожному рівні цін на них. Прямий зв'язок між ціною і величиною пропозиції називають законом пропозиції. З підвищенням цін зростає обсяг пропозиції, і навпаки, зниження цін призводить до скорочення пропозиції.

Крім ціни, на зміну пропозиції впливають такі фактори: технічний прогрес; зміна ціни факторів виробництва; кількість виробників; очікування зміни ціни на ринку; податки та дотації з боку держави. Графічне відображення прямої залежності величини пропозиції від ціни ілюструє крива пропозиції (S).

2. Між попитом і пропозицією існує тісний взаємозв'язок. У процесі їх взаємодії на конкурентному ринку формується ринкова рівновага і ціна ринкової рівноваги.

Ціна ринкової рівноваги (рівноважна ціна) – це ринкова ціна, сформована під впливом рівноваги попиту і пропозиції. Попит формується споживачем, який захоче заплатити за товар (послугу) ту ціну, яка відповідатиме корисності даного товару. Пропозицію на ринку формують виробники, які працюють заради прибутку, тому вони захочуть продати товар по ціні, яка перевищує витрати виробництва (вартість товару).

Зв'язок між виробником товару і покупцем здійснюється на ринку за допомогою ціни. Ціна – це грошова сума, що сплачує споживач за одиницю товару чи послуги. На рис. 5 відображене формування ціни рівноваги. Точка перетину кривих попиту (D) та пропозиції (S), яка визначає рівноважну ціну (2 одиниці), показує скільки товару споживачі бажають купити, а виробники – продати (4 одиниці).

 

 

 

Рис.6.1. Ринкова рівновага

 

В залежності від ситуації на ринку ціна може співпадати із вартістю товару, бути нижчою або вищою від неї. залежно від форм конкуренції розрізняють ринкові ціни, олігополістичні та монопольні. Залежно від типів ринкової системи виділяють регульовані та нерегульовані ціни.

На ціну може впливати держава, встановлюючи верхню і нижню границі (межі) ціни. Верхня границя – це максимальна ціна на товари і послуги. Вона завжди нижча від ціни ринкової рівноваги і встановлюється для доступності важливих товарів та послуг (продовольчих, ліків, комунальних послуг) для всіх верств населення. В результаті попит перевищуватиме пропозицію, і на ринку виникає дефіцит товару.

Нижня границя ціни – це найнижча ціна, встановлена на ті чи інші товари і послуги. Така ціна завжди є вищою від ціни ринкової рівноваги. Встановлюється вона для зацікавлення власників ресурсів у збільшенні обсягів виробництва і продажу необхідних суспільству товарів і послуг. Проте це призводить до перевищення пропозиції над попитом і створення надлишку товарів.

3. В ринковій економіці мають місце три фундаментальні проблеми:що, скільки, для кого і як виробляти, які розв’язуються за допомогою ринкового механізму. Тут підприємець здійснює виробництво заради прибутку. Прибуток – це різниця між виторгом і витратами виробництва (між ціною і вартістю товару). Виторг визначається як добуток ціни товару на його кількість. Якщо на ринку пропозиція товарів перевищує попит на них, виникає надлишок товару на ринку. Це супроводжується падінням ціни на дані товари (послуги) і відповідно зменшенням прибутку виробників. Тому неприбуткове виробництво скорочується, а капітал переміщується у прибутковіші сфери виробництва.

Протилежним станом ринкової кон'юнктури є дефіцит товару на ринку. Недостатня кількість товарів призводить до зростання їх ціни і відповідно – до збільшення прибутку виробників цих товарів. Тому капітал переливається у цю сферу виробництва із менш прибуткової, що призводить до наповнення ринку даними товарами. У кінцевому, завдяки механізму ринкового саморегулювання, урівноважується попит і пропозиція. Таким чином спрацьовує механізм саморегулювання («невидима рука» ринку).

Вирішальну роль у визначенні видів і кількості продуктів, які виробляються, відіграє попит споживачів. Вони витрачають свої гроші на ті товари і послуги, які вони бажають і в змозі купити. Тому фірми виробляють лише ті товари і послуги, на які є попит і виробництво яких приносить прибуток.

Проблема «як виробляти» пов’язана із конкурентноспроможністю виробництва. Конкурентноспроможністю виробництва досягається за рахунок: впровадження нової техніки, удосконалення форм і методів організації виробництва, зниження витрат виробництва. Відповідно до цього здійснюється розподіл ресурсів між окремими галузями та фірмами, які вироблятимуть продукцію кожної галузі. Ринкова система залучає ресурси в ті галузі, попит споживачів на продукти яких достатній і в яких виробництво цих продуктів є прибутковим.

Вирішення проблеми «для кого виробляти товари» дає відповіді на питання: хто буде купувати виготовлені товари та оплачувати послуги? Які товари і послуги хочуть отримати за свої доходи споживачі? На яку продукцію є попит?

Відповіді на ці питання будуть залежати від: грошових доходів суб’єктів економіки; цін, які сформуються на ринках товарів і послуг; поведінки споживачів, яка залежить від їх потреб, доходів та ін.

4. Ринковий механізм найкраще спрацьовує за умови досконалої конкуренції, коли на ринку є велика кількість незалежних виробників та споживачів певного виду товару. Проте в загальній структурі ринку також існують інші моделі з недосконалою конкуренцією:монополістична конкуренція, олігополія,чиста монополія.

В цих структурах не досягається ефективність ринкової системи, тут не повною мірою спрацьовує ринковий механізм, не раціонально розподіляються ресурси та ін.

Загальна характеристика ринкових структур

Характерні ознаки	Структури ринку
Досконала (чиста)конкуренція	Монополістична конкуренція	Олігополія	Чиста монополія
Кількість фірм	Дуже багато	Багато	Декілька	Одна
Тип продукту	Стандартизований	Диференційований	Стандартизований або диференційований	Унікальний
Умови вступу на ринок	Дуже легкі	Порівняно легкі	Обмежені	Дуже складні
Контроль над цінами	Відсутній	Обмежений	Обмежений взаємозалежністю або значний	Значний або повний
Приклади	Сільське господарство	Виробництво одягу, взуття	Виробництво автомобілів, сталі	Місцеві підприємства комунальних послуг

 

Тема 7

Тема 8

ТЕМА 9

Тема 10

Тема 11

Тема 1. Предмет і методологія політичної економії як науки

1. Виникнення і розвиток політичної економії. Предмет і функції політичної економії.

2. Методологія та методи дослідження в політичній економії. Економічне моделювання.

3. Макро- і мікроекономіка. Позитивна і нормативна економіка. Мета економічної політики.

1. Термін “економіка” вживали давні греки (Ксенофонт та Арістотель) ще V-IV ст. до н.е. Цей термін походить від двох грецьких слів: ойкос, що означає “дім”, “господарство”, і номос – “закон”, “вчення”.

Термін “політична економія” (гр. politicos, oiconomia – “мистецтво державного управління господарством”) уперше вжив французький економіст Антуан Монкретьєн у праці “Трактат політичної економії” в 1615 р. Як окрема дисципліна і предмет викладання політична економія сформувалася в кінці XVII - на поч. XVIII ст.

У сучасній економічній науці також вживається термін “аналітична економія” (економікс), який запровадив Альфред Маршал (“Принципи аналітичної економії”, 1890 р.).

Предмет економічної науки змінювався в процесі розвитку суспільного виробництва. Так, в епоху Середньовіччя (у XV – XVIII ст.) панувала економічна школа меркантилізму (фр. merchante – “ торговець”, “купець”). Меркантилісти досліджували джерела багатства країни і вважали, що багатством є гроші, а джерелом багатства – торгівля. Основними представниками цієї школи були Т. Мен, А. Монкретьєн, А. Сєрра та ін.

Представники школи фізіократів (XVIII ст.), основоположником якої був Франсуа Кене, вважали, що багатством є продукти землі, а джерелом багатства – сільськогосподарське виробництво.

Класична школа «Політична економія» сформувалася у XVII – XIX ст. (Вільям Петті, Адам Сміт, Девід Рікардо, Томас Мальтус, Джон Мілль та ін.). Відповідно до поглядів прабатька цієї школи В. Петті, багатством є сукупність вироблених продуктів, а джерелом багатства – праця, незалежно від сфери її застосування. А. Сміт у праці “Дослідження про природу і причини багатства народів” (1776 р.) підсумував розвиток політичної економії.

З другої половини XIX ст. розвиток економічної думки відбувався у трьох різних напрямках. На основі класичної школи політичної економії розвинулись марксистська політекономія (Карл Маркс, Фрідріх Енгельс та ін.), неокласичний напрям (Альфред Маршал, Леон Вальрас, Карл Менгер та ін.) та історичний напрям (Вільгельм Рошер, Луї Брентано та ін.).

Протягом тривалого періоду поширеним напрямом економічної теорії було кейнсіанство (зародилось в умовах гострої соціально-економічної кризи 20-і початку 30-х років ХХ ст.), яким обґрунтовувалась необхідність активного державного втручання в макроекономічні процеси. В 60-70 роках ХХ ст.набув поширення неокласичний напрям, в якому виділялись:

- монетаризм;

- економіка пропозицій;

- теорія раціональних сподівань.

У сучасному розумінні політична економія – це наука про те, як суспільство забезпечує задоволення потреб людей, раціонально використовуючи обмежені економічні ресурси. Вона досліджує особливості та закономірності процесів виробництва, розподілу, обміну та споживання товарів і послуг.

Політична економія як наука виконує такі функції:

1) теоретико-пізнавальну – пояснює закономірності розвитку національної економіки, процеси і явища економічного життя суспільства;

2) практично-прогностичну – виробляє рекомендації для проведення економічної політики та прогнозування соціально-економічного розвитку країни;

3) світоглядно-виховну – формує економічне мислення, економічну психологію та економічну культуру людей;

4) методологічну – формує поняття, категорії та наукові узагальнення, які використовуються в інших економічних науках.

 

2. Метод науки – це спосіб, знаряддя дослідження певного об’єкта. Методологія – це сукупність методів і прийомів дослідження.

Економічна наука використовує логічні методи (аналіз і синтез, наукова абстракція, індукція і дедукція та ін.), методи історичного аналізу, економіко-статистичні методи, методи математичного моделювання та ін.

Першим кроком на шляху економічного дослідження є спостереження, тобто виявлення і нагромадження економічних фактів (описова або емпірична політична економія). Наступним кроком є економічний аналіз, що передбачає систематизацію, тлумачення та узагальнення фактів.

Аналіз передбачає розчленування об’єкта на окремі елементи і дослідження кожного елементу як необхідної складової частини цілого. Синтез передбачає поєднання окремих елементів об’єкта і дослідження його як єдиного цілого.

Здійснення економічного аналізу передбачає використання методу наукової абстракції. Суть цього методу полягає в тому, що при дослідженні певного економічного явища чи процесу увага зосереджується на його усталених і типових ознаках і не враховуються випадкові, швидкоплинні та другорядні ознаки.

Виділяють індуктивний та дедуктивний напрямки економічного аналізу. Індукція передбачає систематизацію та узагальнення фактів, що дає змогу сформулювати закон чи теорію, які відображають закономірності функціонування економіки (рух від фактів до теорії). Дедукція полягає в тому, що дослідник на основі логіки, інтуїції чи випадкового спостереження формулює певну гіпотезу (тобто неперевірену теорію), а потім перевіряє її правильність на основі фактів (рух від теорії до фактів).

Індукція та дедукція є взаємодоповнюваними методами економічного аналізу. В політичній економії логічний метод тісно пов'язаний з історичним підходом, що дає змогу простежити еволюцію розвитку економічних систем та їхніх елементів.

При дослідженні економіки вчені часто використовують припущення “за інших одинакових умов”, яке означає, що всі чинники, за винятком того, який у даний момент розглядається, залишаються сталими.

У процесі економічного аналізу виділяються економічні категорії, виводяться принципи, закони, теорії. Економічні категорії – це узагальнені логічні поняття, наукові терміни, що відображають суть реальних економічних явищ і процесів (напр. “товар”, “гроші”, “інфляція” та ін.). Економічні закони відображають сталі причинно-наслідкові зв’язки між економічними явищами та процесами (напр., закон попиту який відображає взаємозалежність між ціною і величиною попиту).

Економічні закони бувають емпіричними (вони є очевидними, їх можна виявити на основі фактів) і теоретичними (відображають зв’язки між абстрактними узагальненнями і не можуть бути виявлені на емпіричному рівні). Економічні закони мають об’єктивний характер, виявляються через практичну діяльність людей та характеризують основні тенденції економічного розвитку суспільства. Вони мають історичний характер та діють в конкретних історичних умовах.

В результаті економічного аналізу виводяться економічні теорії – сукупність положень, що пояснюють явища господарського життя. Важливим засобом вивчення економіки є моделювання. Економічні моделі відображають економічну дійсність у спрощеному вигляді. Вони можуть бути графічними, табличними, математичними.

3. В економічній науці використовуються два рівні аналізу: макроекономічний і мікроекономічний.

Макроекономіка досліджує національну економіку в цілому. У макроекономіці використовуються такі узагальнені показники, як валовий внутрішній продукт (ВВП), загальний рівень зайнятості, загальний рівень цін, сукупний попит і сукупна пропозиція тощо.

Мікроекономіка вивчає діяльність окремих суб’єктів національної економіки (домогосподарств та фірм), закономірності їхньої поведінки та прийняття ними рішень, а також досліджує особливості формування окремих ринків і галузей. Мікроекономіка використовує такі показники, як ціна конкретного товару, витрати окремої фірми, видатки окремого домогосподарства, попит і пропозиції на окремий товар тощо. Мікроекономіка та макроекономіка тісно взаємопов’язані.

Важливо розрізняти позитивну і нормативну економічну науку. Позитивна економічна наука досліджує фактичний стан економіки, уникаючи суб’єктивних оцінок. Позитивна економіка має на меті описати, пояснити і передбачити динаміку обсягу національного продукту, зайнятості, доходів та інших показників і дає відповідь на питання: “як є?”.

Нормативна економіка відображає погляди людей стосовно того, якою має бути економіка, який конкретний захід політики доцільно використати для розв’язання тієї чи іншої економічної проблеми, тобто дає відповідь на питання “як має бути?”.

Економічна теорія є основою для формулювання економічної політики. Під економічною політикою розуміють сукупність заходів держави, спрямованих на досягнення певних економічних цілей.

Основними цілями економічної політики в ринковій економіці є:

- економічне зростання, яке забезпечує вищий рівень життя населення країни;

- повна зайнятість працездатного населення;

- стабільний рівень цін;

- економічна ефективність національного виробництва (одержання максимальної віддачі від використання обмежених ресурсів);

- справедливий розподіл доходів, економічна забезпеченість громадян, які не взмозі заробити необхідні їм кошти;

- раціональне міжнародне співробітництво, забезпечення торговельного та платіжного балансу країни.

Досягнення цих цілей можливе за умови свободи економічного вибору, конкуренції та виваженого втручання держави в економічні процеси.