Поняття сім'ї та сімейного права

Передмова

Сім’я відіграє важливу роль у вихованні дитини, становленні особистості, функціонуванні суспільства. Із прийняттям Верховною Радою України Сімейного кодексу України у правове регулювання сімейних відносин запроваджено значну кількість новел (розширено можливості договірного регулювання сімейних відносин в майновій сфері, впроваджено нові механізми функціонування зобов’язань щодо надання утримання, вдосконалено порядок розірвання та визнання недійсним шлюбу, окреслено інститути сепарації, нових альтернативних форм влаштування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, тощо). Однак у зв’язку з необхідністю деталізації окремих положень Сімейного кодексу України, а також зважаючи на неоднозначну оцінку деяких новел науковцями та практиками, реформування національного сімейного законодавства триває і надалі. Останнім часом не лише внесено зміни до чинних нормативних актів у цій сфері, але й прийнято низку нових.

Навчальний посібник розроблений на основі чинного сімейного законодавства України із врахуванням останніх значних законодавчих змін та містить систематизований матеріал по всіх темах курсу відповідно до навчальної програми.

Законодавчі положення прокоментовані як авторськими позиціями, так і позиціями інших науковців. Основні дефініції, класифікації виділені курсивом для кращого засвоєння матеріалу. В кінці посібника наводяться переліки нормативно-правових актів, Постанов Пленуму Верховного Суду України та Рішень Конституційного Суду України, а також зібрано бібліографію наукових праць з курсу «Сімейне право України».

Для студентів вищих навчальних закладів, які навчаються за спеціальністю «Правознавство», студентів правничих коледжів, аспірантів, викладачів, практичних працівників, а також усіх, хто цікавиться сімейним правом України.

ПОНЯТТЯ СІМ'Ї ТА СІМЕЙНОГО ПРАВА

Поняття сім'ї

Сім’я є первинним та основним осередком суспільства. Сім’я існувала на всіх етапах розвитку суспільства, однак, її сутність визначалася залежно від умов та специфіки становлення відносин між людьми в той чи інший період. Сім’я як соціальне утворення має багатоаспектне функціональне призначення і створює умови для реалізації найрізноманітніших потреб та інтересів її членів, зокрема, емоційно-духовного, іншого особистісного спілкування, ведення спільного господарства, народження дітей та забезпечення їхнього гармонійного духовного та фізичного розвитку, тобто становлення їх як особистостей, прийняття на виховання та створення такого ж оптимального середовища для адаптації в суспільстві дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування тощо.

З’ясування сутності сім’ї як соціального явища, що є результатом багатовікової історії розвитку суспільства, становить інтерес для дослідження науковцями різних галузей знань, зокрема, соціології, психології, етики, юриспруденції тощо. Традиційно вважалося, що законодавче визначення поняття сім’ї формулювати недоцільно. Як наслідок окремі галузі національного законодавства, оперуючи термінами «сім’я», «член сім’ї», по-різному їх розуміли. Рішенням Конституційного Суду України від 03.06.1999 року № 5-рп/99 (справа про офіційне тлумачення терміна «член сім’ї») щодо використання в чинному на той час Кодексі про шлюб і сім’ю України 1969 року (далі — КпШС України) термінів «сім’я», «члени сім’ї» та похідних від них «сімейний», «сімейні відносини», «родинний» констатувалося, що відповідні положення або конкретний перелік осіб, які вважаються членами сім’ї, відсутні. Але зважаючи на загальний зміст цього Кодексу, особливо розділів II і III, Конституційний Суд України виділив такі важливі ознаки сім’ї, членства в сім’ї, як кровна спорідненість, родинні зв’язки, шлюбні відносини, а положення про встановлення батьківства, викладені у частині З статті 53, дали підстави для визнання ознаками сім’ї фактичних шлюбних відносин.

Із врахуванням офіційних тлумачень Конституційного Суду України та доктринальних у Сімейному кодексі України 2002 року (далі — СК України) уперше на законодавчому рівні сформульовано визначення поняття «сім’ї». Сім’ю складають особи, які спільно проживають, пов’язані спільним побутом, мають взаємні права та обов’язки. Сім’я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства (частини 2, 4 статті З СК України). Відповідно до частини 3 статті З СК України права члена сім’ї має одинока особа.

Найпоширенішим юридичним фактом, з насланням якого пов’язують виникнення сім’ї, є укладення шлюбу. З моменту набуття подружнього статусу жінка та чоловік стають членами однієї сім’ї. Відповідно до частини 1 статті 4 СК України право на створення сім’ї має особа, яка досягла шлюбного віку (для чоловіків — 18 років, а для жінок — 17 років), а у випадках надання права на шлюб за рішенням суду (стаття 23 СК України) — неповнолітня особа. Подружнє співжиття презюмує спільність проживання, спільність побуту і пов’язаність взаємними правами та обов’язками, визначеними законом чи договором. Однак, подружжя вважається сім’єю і тоді, коли дружина та чоловік у зв’язку з навчанням, роботою, лікуванням, необхідністю догляду за батьками, дітьми та з інших поважних причин не проживають спільно. Відповідно до частини 2 статті 4 СК України сім’ю може створити особа, яка народила дитину, незалежно від віку. Отже, з фактом народження дитини може пов’язуватися виникнення нової сім’ї або включення дитини як нового члена до уже існуючої сім’ї її батьків (така сім’я є повною) або одного із них (неповною є сім’я, що складається з матері або батька і дитини (дітей)) (стаття 1 Закону України від 26.04.2001 року «Про охорону дитинства»). Дитина належить до сім’ї своїх батьків і тоді, коли спільно з ними не проживає. Створення нової сім’ї або прийняття нового члена до вже існуючої сім’ї може відбутися також у разі усиновлення, оскільки між усиновлювачами та усиновленою дитиною вини-кають права та обов’язки в такому ж обсязі, як і між рідними батьками та дітьми. Натомість з юридичної точки зору не виникає нової сім’ї і не збільшується кількість членів уже існуючої сім’ї в разі передання дитини на виховання в прийомну сім’ю, у сім’ю патронатного вихователя, створення дитячого будинку сімейного типу, встановлення над дитиною опіки чи піклування. Між дитиною та особами, які прийняли її за таких умов на виховання, не виникають сімейні стосунки, а лише частково прирівняні до них, вони не вважаються членами однієї сім’ї і не можуть набувати прав та обов’язків, обумовлених таким статусом.

Відповідно до статті З СК України сім’я також може виникати на інших підставах, не заборонених законом, і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства. Зокрема, сім’ю можуть створити жінка та чоловік, які проживають однією сім’єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь- якому іншому шлюбі. Вони не вважаються подружжям. Таку сім’ю в побуті називають «цивільним шлюбом», «фактичними шлюбними відносинами». Найбільш вдалим для позначення такого співжиття є термін «конкубінат» (з лат. concubinatus під concubo — лежу разом). Проживання жінки та чоловіка

однією сім’єю без реєстрації шлюбу за умови, що жоден із них не перебуває в будь-якому іншому шлюбі, має такі правові наслідки:

1) майно, набуте ними за час спільного проживання, на-лежить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об’єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 СК України (стаття 74 СК України), тобто такі особи володіють, користуються та розпоряджаються їхньою спільною сумісною власністю на тих самих засадах, що й подружжя. Чоловік та жінка, які не перебувають у шлюбі між собою, але проживають однією сім’єю, мають право на укладення між собою усіх договорів, які не заборонені законом, щодо майна, яке є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя. Між особами, які проживають однією сім’єю, можуть бути укладені, зокрема, такі договори: про порядок користування майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності; про поділ майна, що є об’єктом права спільної сумісної власності; про виділ у натурі частки із майна, що є у спільній сумісній власності; про надання утримання; про припинення права на утримання за домовленістю; про розмір та сплату аліментів на дитину; про припинення права на аліменти на дитину у зв’язку з передачею права власності на нерухоме майно; про спільне проживання та ведення спільного господарства тощо (пункт 172 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 03.03.2004 року № 20/5);

2) у разі тривалого проживання однією сім’єю за умови, що непрацездатність одного з них виникла під час спільного проживання, така особа має право на утримання з таких самих підстав, як і кожен із подружжя у випадку розірвання шлюбу (стаття 76 СК України), проживання з нею, ним їхньої дитини (частини 2-4 статті 84, статті 86 і 88 СК України) (стаття 91 СК України);

3) на їхнє прохання суд може постановити рішення про усиновлення ними дитини, оскільки такі особи проживають однією сім’єю, хоча за загальним правилом особи, які не перебувають у шлюбі між собою, не можуть усиновити одну і ту ж дитину (частина 4 статті 211 СК України);

4) у разі народження дитини презумпція батьківства не застосовується. Походження дитини від матері визначатиметься на підставі документа закладу охорони здоров’я про народження нею дитини чи іншого документа, що підтверджує походження дитини від матері. Походження дитини від батька визначатиметься: за заявою матері та батька дитини, за заявою чоловіка, який вважає себе батьком дитини, за рішенням суду (стаття 125 СК України). Походження дитини від батька може бути визначене в добровільному (адміністративному) або судовому порядку;

5) у разі смерті одного з них, якщо вони проживали однією сім’єю не менш як п’ять років до часу відкриття спадщини, мають право на спадкування за законом у четверту чергу (стаття 1264 ЦК України).

Факт проживання жінки та чоловіка однією сім’єю без реєстрації шлюбу за умови, що жоден з них не перебуває в будь-якому іншому шлюбі, може бути встановлений судом у порядку окремого провадження (пункт 5 частини 1 статті 256 Цивільного процесуального кодексу України (далі — ЦПІ< України).

Предмет сімейного права

Предметом правового регулювання є сукупність однорідних суспільних відносин, що регулюється позитивним правом1. Між особами, які є або були членами однієї сім’ї, родичами, з приводу майнових та немайнових благ можуть виникати найрізноманітніші приватні відносини, значна частина з яких становить предмет сімейно-правового регулювання.

Предметом сімейного права є особисті немайнові та майнові приватні відносини:

- між жінкою та чоловіком, які виникають у зв’язку з їхнім наявним чи колишнім подружнім станом або станом конкубінату;

- між батьками та дітьми, які виникають у зв’язку з походженням дітей від цих батьків, засвідченим у встановленому законом порядку;

- між іншими членами сім'ї та родичами щодо виховання, спілкування, представництва інтересів чи утримання у визначених законом випадках;

- між дітьми-сиротами, дітьми, позбавленими батьківського піклування та особами, які прийняли їх на виховання.

Переважна більшість таких відносин є власне сімейними, деякі правильніше було б називати винятково родинними, а частина з них — лише прирівняні до сімейних, оскільки їм не властиві усі конститутивні ознаки сім’ї, визначені статтею З СК України. Наприклад, відносини виховання батьками своїх дітей, з якими вони проживають, є власне сімейними, відносини з утримання повнолітніми онуками своїх баби, діда, з якими вони ніколи і не проживали, є родинними, а от відносини між батьками-вихователями та їхніми вихованцями в дитячому будинку сімейного типу є лише такими, що прирівнюються до сімейних. Однак для зручності усі приватні відносини, які регулюються нормами сімейного права, часто називають сімейними правовідносинами. Деякі норми СК України, інших актів сімейного законодавства спрямовані на врегулювання публічних правовідносин (наприклад, щодо процедури реєстрації шлюбу, народження дитини, розгляду певних заяв тощо), які виникають за участі членів сім’ї, проте, ці відносини є адміністративними, а не сімейно-правовими.

Особливості сімейних правовідносин:

1) сімейні правовідносини мають специфічний суб’єктний склад, оскільки їх учасниками можуть виступати лише фізичні особи, які є або були пов’язані відносинами шлюбу (конкубінату), кровної спорідненості чи прирівняними до них повністю або частково;

2) сімейні правовідносини виникають на підставі особливих юридичних фактів, зокрема шлюбу, усиновлення, родства;

3) сімейні права та обов’язки як особисті немайнові, так і майнові тісно пов’язані з особою і є невідчужувані, тобто їх не можна продавати, дарувати, заповідати, вчиняти щодо них відступлення права вимоги чи переведення боргу;

4) переважна більшість сімейних правовідносин є тривалими;

5) у разі невиконання чи неналежного виконання сімейних обов’язків застосовуються специфічні санкції (наприклад, позбавлення батьківських прав, відібрання дитини тощо).

У літературі виділяють також деякі інші особливості сімей-них правовідносин. Виділення таких особливостей і притаманність їх лише сімейним відносинам як предмета регулювання сімейного права чи будь-яким іншим приватним відносинам є одним із основних аргументів тривалої наукової дискусії щодо визначення місця сімейного права в системі галузей права України як самостійної галузі чи підгалузі цивільного права. Кожна із концепцій мала своїх прихильників. На різних етапах становлення системи права одні науковці підтримали позицію щодо самостійності сімейного права як галузі права, а інші — як під-галузі цивільного права. Одним із аспектів такої доктринальної

дискусії щодо співвідношення сімейного та цивільного права, який дійсно має важливе практичне значення, є співвідношення норм Сімейного та Цивільного кодексів України (далі — ЦІ< України). Відповідь на це питання є однозначною. Відповідно до статті 8 СК України, якщо особисті немайнові та майнові відносини між подружжям, батьками та дітьми, іншими членами сім’ї та родичами не врегульовані цим Кодексом, вони регулюються відповідними нормами ЦК України, якщо це не суперечить суті сімейних відносин. Як зазначила 3. В. Ромовська, у статті 8 СК України визнано «знатне походження» сімейного права від великої матері — цивілістики. Це питання є актуальним для правозастосовчої практики не лише національного законодавства, але й законодавства інших країн, де крім Цивільного, діє Сімейний чи інший аналогічний кодекс. Наприклад, щодо співвідношення відповідних кодексів в польському праві (КЮ та КЦ), Тадеуш Смичинскі вважає, що воно має бути таким, як між lex specialis a lex generalis. На цьому етапі становлення системи права України відповідно до концепції поділу права на публічне та приватне (приватне право — це підсистема норм права, що регулює відносини між юридично рівними суб’єктами диспозитивним методом; публічне право — це підсистема норм права, що регулює відносини між юридично підпорядкованими суб’єктами імперативним методом) у науці сімейного права не викликає дискусії віднесення сімейного права до приватного права і з цим варто погодитися.

Сімейне право України — це підсистема правових норм, спрямованих на врегулювання на диспозитивних засадах особистих немайнових та майнових відносин, які виникають між фізичними особами у зв’язку зі шлюбом (конкубінатом), кров-ним спорідненням, усиновленням, іншим прийняттям дитини на виховання.

СІМЕЙНІ ПРАВОВІДНОСИНИ

ШЛЮБ

Поняття та ознаки шлюбу

Відповідно до статті 21 СК України шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану. У літературі дискусійним є питання щодо правової природи шлюбу. Пропонується розглядати шлюб як договір, таїнство та інститут особливого роду1. На думку 3. В. Ромовської, слово «союз» підкреслює законодавче визнання теорії договірної природи шлюбу, яка зумовлює його добровільний характер2.

Ознаки шлюбу:

1) сімейний союз (відповідно до частини 4 статті З СК України шлюб є підставою створення сім’ї, тобто перебування в шлюбі як правовий стан передбачає спільне проживання, спільний побут і пов’язаність взаємними правами та обов’язками подружжя. Однак абзац 2 частини 2 статті З СК України містить застереження, що подружжя вважається сім’єю і тоді, коли дружина та чоловік у зв’язку з навчанням, роботою, лікуванням, необхідністю догляду за батьками, дітьми та з інших поважних причин не проживають спільно. Натомість народження дітей не є конститутивною ознакою шлюбу, оскільки з юридичної точки зору сім’я існує за наявності чи відсутності дітей у подружжя, і статус батьків не є складовою частиною статусу подружжя);

2) моногамний союз (на відміну від законодавства мусульманських країн, де допускається полігамія, національне сімейне законодавство не надає особі права на перебування в двох чи більше зареєстрованих шлюбах одночасно);

3) різностатевий союз (укладати шлюб можуть лише жінка та чоловік);

4) рівноправний союз (подружжя мають рівні права та обов’язки);

5) союз, зареєстрований державними органами реєстрації актів цивільного стану (проживання жінки та чоловіка однією сім’ю, але без реєстрації шлюбу, не є підставою для виникнення у них прав та обов’язків подружжя).

Умови укладення шлюбу

Як зазначав Д. І. Мейєр, умови укладення шлюбу звичайно поділяють на позитивні та негативні, розуміючи під першими обставини, існування яких є необхідним для укладення шлюбу, а під другими — обставини, відсутність яких робить можливим його укладення. Однак, на думку автора, такий поділ умов не має практичного інтересу. Така позиція відповідає і засадам укладення шлюбу, які визначені національним сімейним законодавством.

Умовами укладення шлюбу є:

1) досягнення шлюбного віку, який відповідно до статті 22 СК України встановлений для жінки у сімнадцять, а для чоловіка — у вісімнадцять років. Особи, які бажають зареєструвати

шлюб, мають досягти шлюбного віку на день реєстрації шлюбу. Статею 23 СК України за заявою особи, яка досягла чотирнадцяти років, за рішенням суду їй може бути надано право на шлюб, якщо буде встановлено, що це відповідає її інтересам. Заява про надання права на шлюб розглядається судом в окремому провадженні. У такій заяві має бути вказано, з ким особа має намір зареєструвати шлюб. До участі в справі залучають одного або обох батьків (усиновлювачів) неповнолітньої особи, піклувальника, особу, з якою передбачається реєстрація шлюбу, а також інших заінтересованих осіб. Заперечення батьків (піклувальників) щодо надання права на шлюб не є підставою для відмови в задоволенні заяви, оскільки головним критерієм для задоволення заяви є встановлення судом факту про відповідність такого права інтересам заявника. Резолютивна частина рішення повинна відповідати вимогам частини 2 статті 23 СК України, згідно з якою суд надає право на шлюб (а не знижує шлюбний вік), а також містити прізвище, ім’я та по батькові особи, право на шлюб з якою надається судом (пункт 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 21.12.2007 року «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя»). У СК України не встановлено максимального віку, з досягненням якого не можна було б реєструвати шлюб та не встановлено мінімальної чи максимальної різниці у віці між нареченими (подружжям).

2) наявність вільної згоди на укладення шлюбу. У канонічному праві розкривається сутність самого поняття «згоди». Подружня згода — це акт волі, на підставі якого чоловік і жінка через нерозривний союз взаємно себе віддають і приймають одне для одного для утворення подружжя. Подружня згода не може бути заступлена ніякою людською владою. Вільною є згода, вчинена нареченими без фізичного насильства, психологічного тиску один щодо одного, або з боку третіх осіб щодо факту реєстрації шлюбу, а також вчинена нареченими в стані, коли вони усвідомлювали значення своїх дій та могли керувати ними. Примушування жінки та чоловіка до шлюбу не допускається (стаття 25 СК України). Не може виразити вільної згоди на укладення шлюбу також недієздатна особа. Фізична особа може бути визнана судом недієздатною, якщо вона внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними (стаття 39 ЦК України).

Окрім вимоги щодо наявності вільної згоди наречених на укладення шлюбу, яка передбачена також і статею 51 Конституції України 1996 року, стаття 16 Загальної декларації прав людини містить вказівку щодо необхідності досягнення також і повної згоди, яка передбачає обізнаність наречених у всіх істотних обставинах один щодо одного (наприклад, щодо стану здоров’я). Наречені зобов’язані повідомити один одного про стан свого здоров’я (стаття ЗО СК України). Держава зобов’язана забезпечити умови для такого медичного обстеження. Відповідно до Порядку здійснення добровільного медичного обстеження наречених, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 16.11.2002 року № 1740, добровільне медичне обстеження наречених проводиться з метою визначення стану їхнього здоров’я для профілактики захворювань, небезпечних для подружжя та їхніх нащадків. Його проведення можливе тільки за бажанням наречених. Державний орган реєстрації актів цивільного стану під час приймання заяви про реєстрацію шлюбу інформує осіб, які подають таку заяву, про таку можливість та за їхнім бажанням видає направлення. Медичне обстеження осіб за направленнями державних органів реєстрації актів цивільного стану проводять в акредитованих лікувально- профілактичних закладах за визначенням Міністерства охорони здоров’я Автономної Республіки Крим, управлінь охорони здоров’я обласних, Севастопольської міської та Головного управління охорони здоров’я Київської міської держадміністрацій. Перелік таких лікувально-профілактичних закладів ці органи доводять до відома державних органів реєстрації актів цивільного стану. Ці заклади зобов’язані провести медичне обстеження наречених протягом 20 днів після їх звернення до цих закладів. Відомості про результати медичного обстеження є таємницею, повідомляються лише особам, які пройшли обстеження, і заносяться до медичних карток. Приховування відомостей про стан здоров’я одним із наречених, наслідком чого може стати (стало) порушення фізичного або психічного здоров’я іншого нареченого чи їхніх нащадків, може бути підставою для визнання шлюбу недійсним (стаття 41 СК України);

3) відсутність перешкод до укладення шлюбу. Відповідно до статті 29 СК України орган державної реєстрації актів цивільного стану зобов’язаний попередити наречених про відповідальність за приховання перешкод до реєстрації шлюбу. Такими перешкодами є:

- перебування одного з наречених в іншому зареєстрованому шлюбі, оскільки жінка та чоловік можуть одночасно перебувати лише в одному шлюбі і мають право на повторний шлюб лише після припинення попереднього шлюбу (стаття 25 СК України);

- наявність кровної спорідненості чи відносин усиновлення між нареченими.

Відповідно до статті 26 СК України у шлюбі між собою не можуть перебувати такі особи: родичі прямої лінії споріднення; рідні (повнорідні, неповнорідні) брат і сестра (повнорідними є брати і сестри, які мають спільних батьків, а неповнорідними є брати і сестри, які мають спільну матір або спільного батька); двоюрідні брат та сестра, рідні тітка, дядько та племінник, племінниця; усиновлювач та усиновлена ним дитина (шлюб між усиновлювачем та усиновленою ним дитиною може бути зареєстровано лише в разі скасування усиновлення); рідна дитина усиновлювача та усиновлена ним дитина, а також діти, які не є братами, сестрами, але були усиновлені одними усиновлювачами (за рішенням суду їм може бути надане право на шлюб).

НЕДІЙСНІСТЬ ШЛЮБУ

Розірвання шлюбу судом

Судовий порядок розірвання шлюбу зазнав значних змін. Насамперед законодавство, яке діяло до 01.01.2004 року, передбачало можливість розірвання шлюбу в суді між подружжям, яке мало дітей до 18 порядку позовного провадження, незважаючи на наявність чи відсутність між ними згоди на розірвання шлюбу. Відповідно до статті 109 СК України подружжя, яке має спільних дітей до 18 років, має право подати до суду заяву про розірвання шлюбу за взаємною згодою. У спільній заяві подружжя має вказати відомості щодо часу реєстрації шлюбу, наявності спільних дітей, наявності спільної згоди на розірвання шлюбу та інші необхідні дані. Ця справа розглядатиметься в порядку окремого, а не позовного провадження. Суд не повинен з’ясовувати причини розірвання шлюбу, а також вживати заходи щодо збереження сім’ї, зокрема встановлювати строки для примирення сторін. Суд встановлює, чи вимога про розірвання шлюбу відповідає дійсній волі дружини та чоловіка і чи після розірвання шлюбу не будуть порушені їхні особисті та майнові права, а також права їхніх дітей. Для забезпечення інтересів дітей ще однією новелою СК України є вимога щодо подання разом із такою заявою договору подружжя про виховання і договору про утримання дітей. У договорі про виховання дітей подружжя має домовитися про те, з ким із них проживатимуть діти, яку участь у забезпеченні умов їхнього життя братиме той з батьків, хто буде проживати окремо, а також про умови здійснення ним права на особисте виховання дітей. Якщо батьки проживають окремо, то визначення місця проживання дитини віком до десяти років відбувається за згодою між батьками, дитини віком від десяти до чотирнадцяти років — за згодою батьків та самої дитини, а дитини віком від чотирнадцяти до повноліття — за бажанням самої дитини (стаття 29 ЦК України). Щодо здійснення тим із батьків, котрий проживатиме окремо, права на особисте виховання дитини, то в договорі може бути визначено конкретний час (дні тижня, години; вихідні та святкові дні; канікули) для такого спілкування. Законом встановлено просту письмову форму для такого договору, однак, за бажанням сторін він може бути посвідчений нотаріально. За відсутності нотаріального посвідчення відповідність умов договору вимогам закону перевіряє суд. Також передбачено укладення іншого договору між подружжям, яке звертається до суду зі спільною заявою про розірвання шлюбу. Частина 2 статті 109 СК України передбачає укладення договору про розмір аліментів на дитину. Незважаючи на таку назву, видається можливим у такі договори включати також інші умови щодо утримання дитини, зокрема відносно строків, форми, порядку надання такого утримання, а також підстав для його припинення, зміни розміру тощо. Договір між подружжям про аліменти на дитину має бути нотаріально посвідчений. У разі невиконання цього договору аліменти можуть стягуватися на підставі виконавчого напису нотаріуса.

Суд постановляє рішення про розірвання шлюбу після спливу одного місяця від дня подання заяви. До закінчення цього строку дружина і чоловік мають право відкликати заяву про розірвання шлюбу.

Якщо між подружжям існує спір, відсутня взаємна згода на розірвання шлюбу, або коли один із подружжя не заперечує проти розірвання шлюбу, але ухиляється від подання спільної заяви до суду чи державних органів реєстрації актів цивільного стану, позов про розірвання шлюбу може бути пред’явлений одним із подружжя (стаття 110 СК України). Розірвання шлюбу відбуватиметься в порядку позовного провадження. Позовна заява пред’являється в суд за місцем проживання відповідача, або за місцем проживання позивача у разі, якщо на його утриманні є малолітні або неповнолітні діти, або якщо він не може за станом здоров’я чи з інших поважних причин виїхати до місця проживання відповідача. За домовленістю подружжя справа може розглядатися за місцем проживання будь-кого з них (стаття 109, частина 2 статті 110 ЦПК України).

Окрім самого подружжя, позов про розірвання шлюбу, якщо цього вимагають інтереси того з подружжя, хто визнаний недієздатним, може пред’явити опікун. Позов про розірвання шлюбу не може бути пред’явлений протягом вагітності дружини та протягом одного року після народження дитини (також у разі народження мертвої дитини або смерті дитини до одного року)» окрім деяких винятків. Допускається звернення до суду одного з подружжя із позовом про розірвання шлюбу навіть протягом вагітності дружини та одного року після народження дитини у таких випадках: 1) один із подружжя вчинив протиправну поведінку, яка містить ознаки злочину, щодо другого з подружжя або дитини; 2) протягом вагітності дружини, якщо батьківство зачатої дитини визнане іншою особою; 3) до досягнення дитиною одного року, якщо батьківство щодо неї визнане іншою особою або за рішенням суду відомості про чоловіка як батька дитини виключено із актового запису про народження дитини (стаття 110 СК України).

За відсутності зазначених обставин, які є винятками із загального правила, у разі подання заяви про розірвання шлюбу одним із подружжя під час вагітності дружини або протягом року після народження дитини така позовна заява підлягає поверненню, про що суддя постановляє ухвалу (частина 3 статті 121 ЦПК України). Встановивши зазначені обставини, суддя відмовляє у відкритті провадження у справі за заявою про розірвання шлюбу, а якщо воно було відкрито, — припиняє провадження у справі. Ухвали такого роду не є перепоною для повторного звернення до суду з тих самих підстав у зв’язку зі зміною обставин, згаданих у вказаній нормі (абзац 2 пункту 9 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 21.12.2007 року «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя»).

Позовна заява за формою та змістом має відповідати вимогам, встановленим статтею 119 ЦПК України. Розгляд справи проводиться у межах заявлених вимог і на підставі пред’явлених доказів, тому в позовній заяві має бути повний виклад обставин, якими обґрунтовуються позовні вимоги, і посилання на відповідні засоби доказування. У позовній заяві про розірвання шлюбу зазначаються відомості про рік народження кожного з подружжя, дату та місце реєстрації шлюбу, причини його розірвання, наявність спільних дітей, відомості про них, пропозиції щодо їх виховання та утримання після розірвання шлюбу, інші вимоги, наприклад, щодо поділу майна, сплати аліментів на користь одного із подружжя, які можуть розглядатися в одному провадженні разом із вимогою про розірвання шлюбу. До заяви додаються свідоцтво про шлюб, копії свідоцтв про народження дітей, інші необхідні документи.

Оскільки між подружжям існує спір щодо необхідності розірвання шлюбу, то суд зобов’язаний з’ясувати фактичні взаємини подружжя, дійсні причини розірвання шлюбу. Жодного вичерпного чи приблизного переліку таких обставин СК України не містить. Однак на одну з них звертає окрему увагу: небажання чоловіка мати дитину або нездатність його до зачаття дитини, а також відмова дружини від народження дитини або нездатність її до народження дитини може бути причиною розірвання шлюбу (частина 2 статті 49 та частина 2 статті 50 СК України). Причини припинення шлюбу шляхом його розірвання можуть бути об'єктивного характеру, тобто незалежними від волі одного або обох подружжя (наприклад, безплідність одного із подружжя), або суб'єктивною характеру, тобто залежними від волі одного або обох подружжя (наприклад, подружня зрада, зловживання спиртними напоями, наркотиками, побої, різні віросповідання, різниця у віці, освітньому рівні, різні погляди на питання сімейного співжиття, небажання мати дітей одним із подружжя тощо).

З метою вжиття заходів для збереження сім’ї суд може відкласти розгляд справи і призначити подружжю строк для примирення, межі якого законодавством не встановлені (стаття 11 СК України, частина 5 статті 191 ЦПК України). Суд вживає таких заходів, якщо це не суперечить моральним засадам суспільства. При визначенні строку на примирення суд заслуховує думку сторін та враховує конкретні обставини справи. Ухвала суду про відкладення розгляду справи та надання сторонам строку на примирення не підлягає оскарженню в апеляційному та касаційному порядку.

Під час розгляду справи про розірвання шлюбу суд також бере до уваги наявність малолітньої дитини, дитини-інваліда та інші обставини життя подружжя. Суд постановляє рішення про розірвання шлюбу, якщо буде встановлено, що подальше спільне Життя подружжя і збереження шлюбу суперечило б інтересам одного з них, інтересам їхніх дітей, що мають істотне значення.

У разі розірвання шлюбу судом шлюб припиняється у день Набрання чинності рішенням суду про розірвання шлюбу (частина 2 статті 114 СК України). Якщо один із подружжя помер до набрання чинності рішенням суду про розірвання шлюбу, вважається, що шлюб припинився внаслідок його смерті. Якщо у день набрання чинності рішенням суду про розірвання шлюбу один із подружжя помер, вважається, що шлюб припинився внаслідок його розірвання. Зазначені правила стосуються лише припинення шлюбів, розірваних у судовому порядку після 01.01.2004 року, тобто після набрання чинності Сімейним кодексом України 2002 року. Щодо шлюбів, розірваних у судовому порядку до 01.01.2004 року, то моментом їх припинення є дата реєстрації розірвання шлюбу в державному органі реєстрації актів цивільного стану (стаття 44 КпШС України 1969 року).

Розірвання шлюбу, здійснене за рішенням суду, має бути зареєстроване в державному органі реєстрації актів цивільного стану за заявою колишньої дружини чи чоловіка. Розірвання шлюбу засвідчується Свідоцтвом про розірвання шлюбу (стаття 115 СК України). Реєстрація розірвання шлюбу може провадитися незалежно від строку, що минув після постановлення судом рішення про розірвання шлюбу, яке набрало чинності. Така реєстрація провадиться за письмовою заявою подружжя або одного з них за пред’явлення копії рішення суду (витягу з рішення суду) про розірвання шлюбу, що набрало чинності, а також паспорта або паспортного документа, квитанції про сплату встановленої судом суми державного мита. Відділ реєстрації актів цивільного стану, який одержав повідомлення про відсутність відмітки про розлучення за місцем зберігання актового запису про шлюб, у десятиденний термін запрошує заявника для реєстрації розірвання шлюбу і в його присутності реєструє розірвання шлюбу. У паспортах або паспортних документах, що посвідчують осіб розлученого подружжя, проставляється штамп про реєстрацію розірвання шлюбу, де зазначають прізвище, ім’я, по батькові особи, з якою розірвано шлюб, місце і час цієї реєстрації.

Режим окремого проживання

Серед інших новел правового регулювання шлюбних відносин з 01.01.2004 року з’явилася можливість застосування такого механізму збереження сім’ї та шлюбу, як сепарація. Відповідно до статті 119 СК України за заявою подружжя або позовом одного з них суд може постановити рішення про встановлення для подружжя режиму окремого проживання у разі неможливості чи небажання дружини і (або) чоловіка проживати спільно.