Інститут держави: поняття і види

Поняття «інститут держави» уживається у двох значен­нях. У широкому розумінні інститут держави — це один із соціальних інститутів, пов'язаний із виділенням публічної влади із суспільства. У вузькому розумінні слова інститут держави — це відносно відособлена і самостійна частина державної організації, що має певні функції.

Розрізняють організаційні та функціональні інститути держави. До організаційних інститутів держави належать інститут президента, інститут парламенту, інститут уряду, інститут місцевих органів виконавчої влади. Серед фун­кціональних інститутів виділяють інститут виборів і рефе­рендуму, інститут адміністративного контролю, інститут конституційного контролю.

Важливе значення має класифікація інститутів держави за принципом розподілу влади, оскільки вона поєднує і організаційний, і функціональний моменти. У цьому плані виділяють:

1) інститут законодавчої влади;

2) інститут виконавчої влади;

3) інститут глави держави;

4) інститут судової влади; ' '

5) інститут контрольної влади.

Інститути держави змінюються в ході історичного роз­витку. Деякі інститути зникають (інститут абсолютної монархії), інші виникають.

Інститут законодавчої влади

Поняття законодавча влада має кілька значень. Зако­нодавча влада — це:

1) повноваження видавати загальнообов'язкові норма­тивно-правові акти, що належить народу, або делеговане народом своїм представникам у парламенті;

 

2) носій народного суверенітету, вираз волі народу,
інтересів народу;

3) система органів держави, що мають право приймати
закони.

У сучасній державі законодавча влада, як правило, но­сить представницький характер. На основі виборів народ передає владу своїм представникам і таким чином уповно­важує представницькі органи здійснювати державну владу. У цьому сенсі можна говорити про первинність представ­ницьких органів в механізмі державній владі, їхньому пріоритеті та верховенстві: законодавча влада є першою серед рівних.

Верховенство не означає і не має означати єдиновладнос-ті законодавчих органів. Є сутнісні та політико-юридичні обмеження цієї влади. Сутнісні обмеження випливають з її делегованості (тільки народ володіє всією повнотою держав­ної влади), визначаються принциповою залежністю від волі виборців. Політико-юридичні обмеження пов'язані з тим, що будь-який закон має відповідати політичним та юридич­ним реаліям, а також фундаментальному праву — консти­туції, інакше органи конституційного нагляду можуть ви­знати його недійсним.

Разом із безпосередньою законотворчістю законодавчий орган має ряд інших важливих повноважень. Особливу парламентську прерогативу складає рішення фінансових питань, зокрема розгляд проекту державного бюджету і контроль за витрачанням фінансових коштів держави.

Парламент бере участь у формуванні органів виконавчої, а іноді — й судової влади, призначенні різних посадовців, аж до глави держави в парламентарних республіках. Залеж­но від форми правління парламент в тій чи іншій мірі бере участь у процедурі призначення глави уряду і кабінету.

Парламент здійснює контроль за роботою уряду, ін­ших посадовців виконавчої влади. Вираз недовіри уряду, перевірка виконання законів, парламентські розслідуван­ня служать могутніми засобами парламентського контролю. Парламентський контроль призначений для того, щоб за­конодавча влада була в курсі урядової політики, що прово­диться, конституційними методами сприяла її суспільній корисності і реально гарантувала вільний розвиток особи.

Таким чином, слід виділити такі укрупнені функції законодавчого органу:

1) законодавча діяльність є визначальною в компетенції парламенту;

 

2) представницька функція пов'язана із забезпеченням
партійного, територіального, корпоративного, етнічного
представництва;

3) установча функція полягає в затвердженні та при­
значенні різних осіб на державні пости, створення органі­
заційних структур, спеціальних комісій тощо;

4) функція контролю та відповідальності проявляєть­
ся в обговоренні основних напрямів урядової політики,
бюджету та звіту про його виконання, парламентських за­
питів депутатів уряду або міністру, контрольній діяльності
парламентських комісій, виразі недовір'я уряду.