Сучасний слов’янський календар

 

Зміни в суспільному житті давніх народів безумовно призводили до змін в календарі, тобто способі підрахунку часу. Прадавні народи, що сповідували язичницький світогляд, дотримувались місячних календарів. Причина дуже проста: місяць найбільш наближене до Землі світило, зміни його положення добре помітні, не потребують додаткових сузиль. Будь-яка людина, що спостерігає за нічним небом, може легко фіксувати зміни зовнішнього вигляду місяця. Саме тому, найдавніший поділ річного кола у слов’ян-язичників був здійснений по місяцям.

Відтак рік мав 12 та 13 місяців, для вироблення чіткої календарної системи потрібно було багато століть і навіть тисячоліть спостережень. Але, як підтверджує археологія, вже в часи палеоліту існували місячні календарі. Знайдені в с. Мізин на Чернігівщині кістяні браслети донесли до нас місячний календар 20-тисячолітньої давнини.

З розвитком землеробства, календар почав змінюватись, поєднуючи в собі сонячні та місячні фази. Відрахунок місяців по справжніх фазах, змінився таким чином, щоб вирівняти календар до сонячного року. Кількість днів в місяцях була незмінною, 29 або 30 днів, початки місяців уже не співпадали з молодиками (новолунням). Міф про вмирання и воскресіння бога (місяця), який відбувалась в дві фази по 14 днів (від молодика до повні – буяння життя; від повні до молодика – затихання життя), переносилась на образ сонця, яке так само вмирає (від літнього сонцестояння до зимвого) та воскресає і наповнює світ життям (від зимового сонцестояння до літнього).

В Давній Русі довгий час, навіть після введення християнства підрахунок часу вівся за місячним календарем, точніше місячно-сонячним, який мав 12 місяців в звичайний рік і 13 місяців. Кількість днів в місяцях була різна, від того, що поява молодого місяця могла відбуватись через 28, 29 та навіть 30 днів. Тому були місяці і по 28, і по 29 і по 30 днів. Новгородський монах Кірик у 12 ст. склав видатну працю по календарній системі Русі, вона зветься "Вопрошание Кирика", де він зокрема зазначає: "а по 4 недели чтутся в месяц", там же він зазначає, що відрахунок цих «небесних» місяців починався з появою серпа на небі. Рік вирівнювався за допомогою вставного 13 місяця, ще дореволюційний вчений О.Святський проаналізувавши літописи визначив, що цей додатковий вставний місяць випадав на такі роки 19 літнього циклу: 2, 5, 8, 10, 13, 16, 18 [Святский О. Очерк истории асторономии в древней Руси. Часть 1 - С. 97].

Вплив християнської книжної культури призвів до того, що поступово літописці відходили від природного місячного календаря і користувались так званим «книжним календарем». В Ніконовській редакції літопису про березневе місячне затемнення 1476 року мовиться: «месяца марта 10, а небесного февраля 15... начал гинути месяц». Тобто, певний час велось навіть паралельне обрахування місяців, за «книжним» стилем і за «небесними» місяцями. І таких наведень «книжних» місяців і «небесних» достатньо в літописах.

З кожним століттям вплив держави на суспільство ставав всеохоплюючим, племена, а потім князівства втрачали свою самостійність. Правителі вимагали підкорення загально встановленим для усіх племен і країв правил, в тому числі і календаря, якого повинні були дотримуватись усі піддані. Тривалий час, аж до початку 18 ст., в різних кінцях слов’янщини ще тримались місячно-сонячних календарів. Початок року у слов’ян святкувався в березні, І-ший Новгородський літопис (як і інші літописи) зазначає: «В лето 6645, наступушу в 7 марта». З цього уривку, видно, що початок нового року в Давній Русі був приурочений до повні, що наступала з приходом фенологічної весни. Тобто, початок року у давніх слов’ян не мав якоїсь чіткої прив’язки до числа, а коливався в межах кінця лютого – початку березня.

За у мови існування родо-племінного ладу, ця система була цілком правильною, глибинно язичницькою, адже відповідала принципу здорового глузду аграрного народу. Господарський рік безумовно починався з оголення землі від снігу, а місяць був найкращим небесним світилом по якому можна було рахувати початок нового літа.

З поступовим насадженням християнства, березневий новий рік сусідству вав з візантійським вересневим. Але, він вкрай довго приживався і, практично, не встиг стати частиною народного календаря. Один з новгородський рукописів Софійського собору XII ст. повідомляє: "начаток же сущиих (богослужбових) книг в первые месяцы сентября есть, в тот бо день начаток всего лета многих ради вин Греком мнится" [Святский О. Очерк истории асторономии в древней Руси. Часть 1 - С. 101]. Тобто, початок року в вересні "грекам мниться", і тільки в 14 ст. свято Симеона (01.09) починає іменуватися "літопроводцем".

З 1700 року по всій Росії, вводиться січневий новий рік, оскільки вся країна переходила на західноєвропейський юліанський календар. Нині є безліч спроб прив’язати цей «новий рік» до християнського світогляду. Але, такі спроби є результатом неглибокого вивчення історії календаря. Юліанський календар вводився римським язичницьким імператором Юлієм Цезарем і до християнства жодного стосунку не має. Кінець грудня – початок січня у римлян, час вшанування дволикого Януса. Один його лик дивтись в минуле, інший в майбутнє, тому він є на межі часу, завершує старий і починає новий рік. Окрім того, юліанський календар, будучи сонячно-місячним, все ж враховує метонів (19-річний) цикл. Тобто, кожні 19 років молодик випадає на 1 січня, наступний молодик на 1 лютого. Чим зберігається цикл вікових посвят новонародженого.

Враховуючи глобальність сучасних суспільних процесів, ми вважаємо за можливе, користуватись тимчасово сучасним григоріанським календарем, одночасно працюючи над відновленням нашого прадавнього місячно-сонячного календаря та над його адаптацією до сучасного етапу розвитку слов’янського народу.

У сучасному язичницькому календарі є вісім головних свят: Різдво Божича, Стрітення, Великдень, Жива, Купайло, Спаси, Овсень, Діди. Ці свята відповідають сонячним рівноденням та сонцестоянням, а також проміжним відрізкам між ними.

Під час святкування головних свят року Обрядова дія складаються з двох частин: Священної (Небесної), у якій беруть участь лише жерці, та мирової (земної), у якій беруть участь усі члени роду. Графічно Слов’янський Відичний календар зображується у вигляді восьмикутної Зірки, яку часто можна побачити на Великодніх писанках.

Пам’ятай! Вірне і вчасне святкування свят поєднує людину із природою, а отже і з Богом-Богами, даючи їй можливість піднятися на вищий щабель духовної досконалости.

 

Слов’янське літочислення

 

Природою дано кожному народу самобутнє усвідомлення себе. Тому у кожного народу відмінний відлік часу, початком якого є певна визначна для нього подія. Слав’яни живуть у єдності з духом і тілом Всесвіту, пізнаючи його у різних проявах. Для вдосконалення людської Боги час від часу створюють значні природні зрушення (катаклізми), які змінюють якість нашого самоусвідомлення. Випробовуючи нас, духи завжди вказує шлях до кращого життя. Будь-яке випробування, що символізує смерть старого,одночасно є початком чогось нового, неа тому збудований Всесвіт, а отже і наше життя.

Сім з половиною тисяч років тому, води Середземного моря прорвались в прісноводне озеро[11], яке з того часу перетворилось на море, яке ми нині звемо Чорним. Частина родів і племен, що заселяли раніше плодючі приозерні низовини, рятуючись від наступу води, рушили на північ, в межиріччя Дніпра та Дунаю.

Там було засновано нову спільноту родів і племен. Так було сотворено мир нашим племенам, дано можливість почати нове життя в Білому Світі. Значно пізніше, у IX ст. н.е. грецькі астрономии, шукаючи найкращу дату для часу «сотворення світу», зупинились сааме на даті 5508 р. до н.е. Якими були їхні мотиви, зараз достеменно сказати складно. Існує версія, що розрахунок був простий, мовляв у Бога один день як тисяча років, а раз Адам сотворений на 6 день, то й Ісус прийшов, в 6-му тисячолітті. Але, ця версія не пояснює чіткого датуваня в роках. Візантійська ера подиву гідним чином збіглась з прадавніми подіями у причорноморській зоні. Варто погодитись і з тим фактом, на який вказала к.ф.н. Г.С.Лозко, що це датування фіксує, також, початки трипільської археологічної культури.

Разом з утвердженням писемності на Русі, устійнюється і ера «від сотворення світу», яка стає єдиною не тільки на Русі, але й у інших слов’ян, більш як на півтисячоліття. В нас, у Східній Слов’янщині, як ми вказали у попередній главі, це літочислення було відмінено разом із місячно-сонячним руським календарем, указом російського царя Петра І, в 1700 році (7208 році).

Сьогодні за цим літочисленням 7522 рік. Розуміючи під ним саме утворення нової родо-племінної спільноти, тобто миру (громади), в Родовому Вогнищі Слов’янської Рідної Віри згадану еру звуть «ерою від сотворення миру», тобто, від заспокоєння Матері-Землі після чергового зрушення (потопу). Тоді як, рідновіри Об’єднання Рідновірів України, цю ж еру звуть «ерою від Трипілля». Власне і одне, і інше трактування не позбавлені сенсу, але треба пам’ятати, що введено це літочислення було у Східному Римі в ІХ ст., замінивши собою антіохійську еру (5969 р. до н.е.).

Для того, щоб чітко (до року) з’ясувати, яке було літочислення до реформи Петра, подивимось будь-який літопис часів Давньої Руси. Наприклад, „Повість минулих літ”: „В літо 6473. Іде Святослав на хозар; почувши же хозари вийшли проти з князем своїм Каганом і зступилися битися, і була битва, подолав Святослав хозарів і град-столицю і Білу Вежу взяв”. „В літо 6475. Іде Святослав на Дунай на болгар. І билися обидві сторони, і здолав Святослав болгар, і взяв градів 80 по Дунаю, і сів княжити в Переяславці, маючи данину з греків”.

Візантійські церковнослужителі, установили початок року на 1 березня. Таке датування не суперечило і руськиій язичницькій традиції, починати рік з першою повнею фенологічної весни, тобто таяння снігів. Тому, відлік початку року кінцем лютого – початком березня, за язичницьким звичаєм, не сильно суперечив церковним канонам. Але, річ у тому, що грецька (візантійська) церква з часом змінила дату новго року, перемістивши її на 1 вересня (1492 р.).

Деякі літописці починали рік з березня, на 6 місяців раніше 1 вересня візантійського року («старший» березневий, або ультра березневий, рік), інші — з березня на 6 місяців пізніше 1 вересня («молодший» березневий, або просто березневий, рік). Отже, при перекладі на січневий рік сучасної ери для дат між березнем і груднем до 1492 треба віднімати в 5507, для подій з січня по серпень віднімати 5508, для подій з вересня по грудень – 5509 років.

Потрібно сказати й про те, що слов’яни використовували й інше літочислення. У «Слові о полку і гореві Ігоря Святославовича» є згадка про літочислення за «віками Трояновими», сьомий вік яких припадає на 1068 р. хр. ери. (коли князь Всеслав ворожив на свою наречену). Таким чином, нині маємо 1546 рік віків Троянових.

Отже, шановний читачу, літочислення є справою змінною, не постійною. Досить часто воно має виключно ідеологічний характер, спрямований на утвердження в широких народних масах певної думки. Найголовніше для нас, усвідомлення того, що літочислення від народження Ісуса Христа, ніяким чином не сприяє утвердженню природного для слов’ян світогляду.

КОЛОРОД

Язичницьке розуміння часу

 

Люди часто запитують: „а що було на початку творення Всесвіту?” Це питання позбавлене сенсу, оскільки час народжений разом із світом та є його основою. Поза часом немає нічого, навіть Богів, які так само народжуються і вмираю, а отже існують в часі. Час є віссю всесвіту, стовбуром Світового Древа, де Сварог і Лада (два голубоньки) в’ють гніздо (Білий Світ). Час має початок і матиме кінець, але кінець буде початком нового часу, тобто народженням нових реальностей і нових/старих Богів.

Новий час народжується, коли гине старий, тоді Сварог разом з Ладою починають лаштувати Всесвіт. Час і міра – це важливі складові буття, в межах яких існує усе суще. Здоровий глузд навчає нас розуміти та знаходити міри всього у світі, аби бути щасливими та мудро використовувати відведений відрізок життя (часу). Всюдисущий час діє у світі Богів і Людей, тому вмирають Боги і вмирають люди. Смерть і народження – це і є життя, що існує в часі. Пізнаючи себе і світ, людина позбавляється страху плину часу. Це можна уявити на прикладі маятника, коли його низ знаходиться у русі (бурхливому зміні миттєвостей), верх залишається майже непорушним (уповільненій зміні миттєвостей), але при цьому обидва кінці складають єдине ціле.

Живучи в часі, ми не можемо знати, яка його природа, бо вихід за час є неможливим. Духовний досвід показує, що високі переживання, єдність із Рідними Богами дають нам можливість взаємодіяти з часом – пришвидшувати або уповільнювати його для окремо взятих місць, сутностей чи явищ. Під час Священних Станів можна мовби виходити з нього і в одній миті переживати таку повноту життя, яка не вміщається ні в один земний відрізок часу. Вічність, є поняття умовне, оскільки вічний у тільки час, який згортає і розгортає світу.

Ми наближаємося до вічности часу, коли витрачаємо своє життя на ціннісні переживання, пізнання природи та служіння своєму призначенню.

 

Сила часу

 

Зробивши усі народи різними, природа дала їм різне розуміння часу, тому у кожного народу є свій час найвищих злетів і падінь. Час різний для всіх, тому що змінюється не він сам, а щось, що знаходиться в часі (людина, народ, всесвіт). Час – це один із головних стовпів всесвіту. Коли Боги принесли роду земному відання Правди, вони заповіли нашим предкам зайняти дієву (сонячну, активну) життєву позицію. Заповіли йти шляхом Слави і Честі, бо то найвища ознака праведності наших душ. Майбутнє є тим, до чого ми йдемо, а не тим, що йде до нас. Час є великим учителем, і хто пізнає його таємниці, стає дуже мудрим і могутнім.

Відайте: час є умова існування свідомості. Але саме завдяки своїй свідомості ми можемо його змінювати. Час не входить у природу свідомости, він є передумовою її виникнення. Коли ми бачимо і відчуваємо єдність із всесвітом, ми ніби розчиняємось у часі. Кожна людина в тій чи іншій мірі несе у собі Світло Рода – духовну силу, яка дозволяє їй творити божественні (надзвичайні) речі. Якщо певна сукупність людей (наприклад, слов’яни) організують своє життя за конами Правди, вони отримають можливість впливати на зовнішній світ, а отже, керувати своїм часом.

Головним чинником досягнення цього є наявність узгодженої співпраці суспільних станів: 1)духовного; 2)організаційного; 3)господарського – як у середині народу, так і серед народів. Силою часу може в повній мірі оволодіти лише єдиний і багатопроявний організм, яким завжди виступав певний народ. Створюючи організаційно єдине ціле і задіюючи духовні сили і прагнення у певному напрямку, наші предки завжди отримували те, чого прагнули. Головною у цьому процесі була повна узгодженість народу. Об'єднання зусиль повинно йти, розширюючись від людини до людини, від безлічі маленьких груп до великих народів і людства загалом. Саме таким чином ми можемо самі створити Світанок Богів, новий Золотий Вік всезагального щастя і добра.

Знайте! Коли певні народи є свідомими творцями свого життя і створюють свій час, то частина часу усього людства стає підвладною їм. Інша ж частина цього часу залишається примусовою для пасивних народів планети, або й зовсім нав'язується їм. Загальний час стає підвладним лише об'єднанню людей. Ворожнеча всередині народу і між народами, втрата Любови та Справедливости знищує цю здатність до володіння часом.

 

Розуміння Колороду

 

Сьогодні в світі дуже багато різних концепцій посмертного життя, тому з повагою ставлячись до всіх традицій, ми опираємось на свій, рідний, ввібраний з молоком матері – слов’янський звичай (язичництво).

Осягаючи суть власного буття, людина рано чи пізно приходить до висновку, що все у Всесвіті взаємозв'язано і сам світ – це єдина велика система. Про цю єдність говорили не тільки наші Предки, світоглядні доктрини всього людства в тому або іншому вигляді стверджують, що ми живемо в Богові і Бог живе в нас. Кажучи мовою науки – ми знаходимося в середині більшої системи – Всесвіту і є її частиною. Всесвіт живе за своїми законом, які примушують нас розвиватися, підніматися на все більш вищий рівень самоусвідомлення. Внаслідок того, що все в світі має єдине джерело – всесвіт, наші слов'янські язичники називають, великого Родителя всього видимого, і невидимого ім'ям Род.

Всесвіт дуже різноманітний. Тому люди (душі), залежно від рівня свого розвитку, по різному його розуміють і називають різними іменам, по суті мовлячи про одне і те ж.

Але так чи инакше, по рівню зростання знань і снаги ділили його на три загальні сходинки – рід людський (всі люди і народи які живуть на землі), рід небесний (світ Богів) і Род Всебог (все видиме і невидиме), що містить в собі два попередні рівні. Ці три вертикальні рівні буття знайшли своє відображення в кожному прояві Всесвіту.

Це стосується і кожного народа. Будь-який народ має в собі ті ж три рівні – сім'я (пара), рід (клан), які об'єднуються народом. Переходячи на рівень людини, ми теж можемо відзначити, що він триєдиний і має в собі дух, душу і тіло.

Якщо всесвіт уявити як Сонце, то Дух кожної істоти це його промінь, наше істинне „Я”. Дух і душа це те, чим є людина насправді, тим, що її формує – її вільний початком. Дух виступає прямим втіленням вищої сили, яка веде все живе до удосконалення і розвитку душі. Саме дух здійснює зв'язок з Богом. Предки вірили, що все живе одержує свій дух як частинку єдиного духу.

Дух, проявляючись в кожній істоті, веде її до виконання вищого призначення. Саме за допомогою духу, людина має можливість одержувати інтуїтивне прозріння, піднятися над тілесним буттям і одержувати знання і щастя Божественного світу.

Дух – це зерно душі. Душа людини – це „ж и ва” – часточка самого життя, втілення життєдайної Сили Рода. Це своєрідна брунька Дерева Життя, жолудь, який падає вниз, в грубші світи, щоб з часом прорости в новій вищій якості – стати маленьким, але таким же деревом, тобто Богом в Бозі. Саме через дух, проходить Світло Род – божественна сила, яка дозволяє людям творити дива. Одночасно, те що конкретно буде створено – залежить від душі, бо всесвіт кожній істоті дає свободу вибору.

Душа, яка до того ж в людини є не одна, безпосередньо пов'язана з особою людини і має в собі два початки: Світлий і Темний. Для того, щоб жити вічно, душа повинна розвиватися за рахунок добрих справ, сумлінно служивши роду земному і славити Богів, збільшуючи частину Світла (знань, інформації) і Вогню (снаги) в собі.

При цьому ми проходимо шлях розвитку від грубо-тілесних істот до тонкотілесних. Таким чином, з одного боку, кожен з нас розвиває свою особисту свідомість, а з іншого — ми виступаємо складовою частиною Цілого, Всесвіту-Бога, співтворцями і безпосередніми виконавцями його Божественного задуму. Коли людина живе неправедно (не відає, не знає законів всесвіту), творить кривду і руйнує світ навколо себе, це робить її душу темною і важкою. Тому після смерти людини душа, вібруючи на низьких частотах, може провалитися в нижній світ непроявленого буття – Пекло. Коли Душа потрапляє в Пекло (нижній груботілесний світ), вона сама заподіює собі страждання: кривду і лихо, яке вона зробила, лягають на неї важким тягарем і завдають непосильних страждань. Але у язичницькому звичаї наших предків Потойбіччя – це ще і місце, з якого починається нове народження після попереднього.

Постійні народження живих істот в Білому Світі складають основу Колороду – кола переродження душ. Прийшовши у втілений, тілесний світ, душі розвиваються (еволюціонують), одержуючи все більш довершене тіло. На землі вони проходять чотири царства – мінеральнеі, рослиннеі, тваринне і людське.

Вершиною колороду Душ в Білому Світі є її народження в тілі людини. Народившись в тілі людини, душа послідовно проходить в своєму зростанні різні стани: невідаючих, господарів, витязів, відаючих. Проявляючись в певній расі, вона народжується в тому народі, який краще всього відповідає завданням її розвитку в цьому втіленні. Перебування в тих або інших історичних епохах може проходити послідовно, а може і ні, – все залежить від загального завдання душі, мислеобразів, бажань і вчинків, проявлених в кожному конкретному втіленні.

Кожен народ також не однорідний, тому залежно від рівня свого розвитку втілені душі створюють в кожному народі ступені розвитку душ – суспільні стани. У індо-європейській традиції відомі такі стани – невідаючі (шудри), господарі (вайш’ї), витязі (кшатрії) та відаючі (брахмани). Перероджуючись в певному народі – душа послідовно проходить всі рівні його суспільства (варнашрама), народжуючись в кожному з них. Закінчуючи своє перебування в людських тілах, душі починають народжуватися в божественних, духовних світах роду небесного.

Процес розвитку людських душ за допомогою перевтілень здійснюється достатньо повільно. Для того, щоб оволодіти божественними властивостями, нам дано поле дії – земний світ. Вичерпавши весь досвід, який базується на різноманітних земних переживаннях, як неприємних, так і радісних, людина досягає самопізнання. Так вона усвідомлює своє божественне походження і єдність з Богом. Це розуміння веде її до досконалости з такою ж внутрішньою невідворотністю, з якою сім'я трави дає траву, а сім'я дуба дає дуб, а божа частинка – Бога. Щоб одержати досвід, людині потрібна не одне, а багато життів. В залежності і від того завдання, яке ставить перед нею всесвіт, людина живе багато разів, утілюючись в різні епохи, в самих різних умовах, до тих пір, поки земний досвід не зробить її абсолютно мудрою.

Душа залежно від свого загального завдання може втілюватися мільйони і сотні тисячі разів на Землі та в інших світах.

Унаслідок того, що завдання і минулий досвід у всіх різний, кожна душі втілюються на своєму місці в суспільстві. Тому, деякі з них за одне життя проходять такий шлях розвитку, на який для інших необхідно декілька втілень.

Використовуючи містичні практики переживання досвід минулих життів, часто людина відчуває себе майже тією ж людиною, що і сьогодні, але насправді завжди є істотні відмінності. При цьому життєві обставини, добробут, положення, умови життя не головне, важливі ті душевні уміння і навики, які ми одержуємо в кожному конкретному втіленні. Відчуття суті своєї душі, або свого Я, в минулих життях допомагає розпізнати його і в нинішньому житті. Душа, якщо ми цього не хочемо, ніколи не вмирає, вона є нашою вічною основою, саме дякуючи їй формується наше тіло і ми розвиваємося. Звичайно люди добре усвідомлюють своє життя в тілі, але деколи не можуть ясно усвідомити функції своєї особи на астральному, ментальному і інших планах. Містичні вправи допомагають не тільки побачити і усвідомити життя на цих рівнях, але і направити його на сприятливий розвиток, зцілення і гармонізацію тіла, душі та духу.

Людство і народи

 

Людство є єдиним організмом. Цей єдиний організм ми називаємо Миром, в традиції індуїзму, він також відомий як Ману. Цей єдиний організм має голову, руки, нутрощі і ноги. Тобто це ті ж вже відомі нам суспільні стани, але на рівні народів.

Так само як і в окремо взятому народі, серед людської спільноти є народи по своїй внутрішній природі більше схильні до духовної і наукової діяльности, інші до організаційної і військової, треті до торгової, а четверті просто живуть як можуть, загалом, нічого і не створюючи для людства. Вдумливий читач може сам віднести той або і ний народ до однієї з категорій. Дійсно всі народи різні і їхні досягнення також різні. В цьому немає ніякої расової неповаги, бо кожна сім’ян душ втілюється такою расою, на рівні якої вона може жити, ні про що не турбуючись, там, де тепло і багато природної їжі. Навчившись служити, сім’я душ починає якісніше проявляти себе в людському світі. Вона утілюється в тих народах, які орієнтовані на володіння матеріальними благами і торгівлею.

Вдосталь насолодившись матерією, сім’я душ пробує себе у владі і силі – народжується в народах зайнятих великою політикою, в народах витязях і організаторах. Повоювавши, науправлявшись, вичерпавши велику кількість пристрастей, сім’я душ народжується в духовно спрямованих народах які орієнтовані на наукову діяльність і пізнання божественного світу. Ці перевтілення проходять для сім’ї душ протягом кількох згортань і розгортань всесвіту. Тобто за один виток Дня Богів сім’я душ не може перейти з одного рівня на інший. Відтак, кожна окрема душа народжується виключно в межах своєї раси, тобто сім’ї душ.

Розуміння цього правила робить всі расистські доктрини не спроможними тому, що кожна раса і народ, який їй відповідає, лише сходинки в еволюційному розвитку душ, коли вони знаходяться в людській подобі. Проявляючись в тих або інших народах і расах, душі проходять духовні уроки, і розвиваються, поки не досягнуть досконалости, а тілесна форма при цьому – то вже слідство її діянь – долі (карни). При цьому душі розуміють багатопроявного Бога по-різному. Народи невідаючі можуть взагалі Бога не визнавати, бо головне для них щось близьке і відчутне – дух лісу, гори, неба і так далі.

Вони теж взаємодіють з всесвітом, але усвідомити його можуть лише як розрізнені сили, духи. Тобто, всесвіт для них постає якоюсь однією своєю іпостасю. Для прикладу, таку особу, представника такого роду можна представити як мурашку, яка побачила ступню людини і вирішила, що ступня це і є Бог. На наступному рівні народи – торговці, вони вірять в Бога, як в дарувальника благ, який дає їм можливість працювати і насолоджуватися матеріальним світом. Його зображають, відповідно, в золоті, звичайно він має склочний, сварливий характер (торговця). Особу на такому рівні розвитку можна представити як мурашку, яка потрапила в людський шлунок, бачить багато їжі і вважає, що це і є всесвіт. Як ми зрозуміли, це Боги земного рівня, відповідальні за матеріальні блага.

У народів-воїнів поняття про Бога, йдуть ще глибше, він для них великий воїн, який дозволяє їм завойовувати землі, встановлювати свою владу над іншими силою меча і вогню, але заради справедливости. Він звичайно зображається як громовержець, ну а рай – відповідно, місце, де можна порубатися на мечах і насолодитись коханням жінки. Це можна уявити, неначебто мурашка подумала що руки – кулаки, це і є Бог, який може захистити, відібрати у інших і нагодувати.

У народів, орієнтованих на наукову і духовну діяльність – Бог багатопроявний, він навчає знанням і дає відповіді на всі можливі і неможливі питання, захищає, годує і трудиться. Тобто всі вище названі рівні можуть знайти своє місце і бути щасливі, втілюючи свою духовну природу. Єдність всіх народів як єдиного організму це і є – Мир (Ману). Бог – це все видиме і невидиме. Маючи як своє тіло не тільки людство, але і всесвіття, Бог проявляється як множина, де кожне особа, прояв (іпостась) і його частинка – самостійна істота на яку покладено певне призначення.

Кожним плем'ям - громадою, кожним містом і державою правлять певні Божества-Покровителі. Храми цих Богів зводяться в почесних, місцях сили, таким чином, підтримується благе буття народу і раси. Коли відбувається падіння або запустіння святинь – вмирає, тобто переходив на вищий або нижчий ступінь і сам народ. Так впала Римська Імперія після руйнування Храмів Гестії (Вести), так само впала Русь після заборони язичництва.

Виникає питання, а чому зараз панує безлад, і не всі народи в загальній масі дотримуються своєї Родової Віри, яка відповідає його рівню розвитку? Тому, що кожна раса і нація виносить з минулого традицію, спадщину, карму (добру і погану). Для одних прийшла релігія виступає благом, бо підносить ці народи на більш вищий рівень розуміння дійсности, а інших відкидає назад, в примітивніше світобачення.

Чому можливо те, що цілі народи приймають чужий світогляд? Це слідство того, що у них є певна провина перед іншими народами, і вони повинні загладити її своєю нинішньою діяльністю. Закон один для всіх, як для людей, так для цілих націй і рас, тому лінія поведінки, якої дотримується який-небудь народ, визначає долю цього народу. Тобто, гонителі обов'язково піддадуться гонінням, ті, хто руйнував, втратять і свої храми.

Наприклад, Британська імперія, поневоливши Індію і багато африканських пелмен, нині фактично поневолена переселенцями (мігрантами) з цих країн, які розмивають британську ідентичність і культуру. Кожна дія обертається для її творця, тим самим! Щоб це не відбувалося надалі, кожен народ повинен усвідомити і праведними діями виправити своє майбутнє. Індивідуальний розвиток крок за кроком звільняє людину від будь-якого наслідку і проблеми. Але відносно більшости часто діють правила стада, і лише коли процентне співвідношення високо розвинених душ стає домінуючим, такий народ і, навіть культура, у повному складі йде до Світла і Щастю, раю на Землі.

Пам'ятаймо! Світогляд, природжені схильності і політичний курс народу зумовлюють результат, якого досягне та або інша нація. Якщо якась нація жадає світової влади, то у результаті вона буде переможена – не людьми, так природою. Якщо вона прагне до багатства заради багатства і володінню всім явним світом, то вона неминуче розориться, і її представники будуть розсіяні по всій Землі. Всі імперії, побудовані на обмані і несправедливості, врешті-решт, рушаться зсередини. Всесвіт справедливий - досягти успіху може тільки праведнк.

Народи, як індивідууми, помиляються і страждають. Ми, як співтовариства і як цивілізація, стали егоїстичними, тому і приходимо в занепад. Нації воюють і розоряються, слабшають і вмирають, щоб переродиться на новому рівні і це стосується не тільки народів, але і рас... Ближче за всіх до межі підійшла біла раса – вона вимирає, за деякими прогнозами на 2030-2050 років білих буде всього 8 % від всіх землян. Тому, якщо не відбудеться духовне очищення і перехід до рідного і оптимального світобачення, ми можемо зникнути назавжди.

Але, ми віримо і знаємо, що цього не відбудеться тому, що корінь традиції збережений. Кожна смерть – це нове народження, народження в новій вищій якості. Слов'яни зберегли свій світогляд, обряди, звичай і сьогодні вони повертаються. Багато пророків припускали, а сьогодні ми бачимо своїми очима, що саме на Русі, на берегах Дніпра-Славути починається новий духовний підйом язичництва. Спочатку русини, а далі інші слов'яни і весь рід людський поверне собі розуміння законів всесвіту – відання. На цьому етапі розвитку цивілізації – духовна єдність слов'ян головна умова подальшого розвитку людства, від цього залежить, чи буде проведений перехід до благості – етапу вищого, духовного розвитку або людський рід самознищуватиметься через екологію і неправедні взаємини між народами.

Язичники постійно закликають божественні душі, які приходять до нас через певні проміжки часу, приносячи з собою нові знання і сили, щоб в черговий раз здійснити Великий Духовний Перехід, входження в епоху Любови і Справедливости. Тому сьогодні у всіх Слов'янських країнах відроджується Звичай, і прокидаються душі волхвів, повертаються з духовного полум'я всесвіту.

 

Сім’ї душ

Сім'я душ - це група душ, яка може нараховувати від кількох десятків до декількох тисяч, а то й мільйонів осіб. Ми знову і знову втілюємося разом з цими душами, маючи з ними іноді дружні відносини, засновані на взаємній підтримці, а іноді — негативні і вельми повчальні. Ми вчимося бути батьком, матір'ю, сестрою, братом, дитиною, а також виконуємо інші ролі, зокрема ролі коханих і подружжя. Зрештою ми навчаємося взаємодіяти з будь-яким членом своєї духовної сім'ї у всіх аспектах взаємин. Тому ми можемо виявити, що наші батьки в минулому житті були нашими дітьми, або що зі своїми братами або сестрами ми перебували колись в шлюбі (от це і є справжній рід – єдність ненароджених, живих та мертвих).[12]

Такого типу ролеві відносини, взаємне чергування ролей передбачає, що ми вчимося, контролюємо інших або самі знаходимося під контролем, опиняючись у відносинах «друг-ворог», «вчитель-учень», «господар-слуга», «домінування-підпорядкування». Таким чином, всі типи взаємин опрацьовуються в сім'ї душ знову і знову, поки ми не розвинемо глибокі взаємозв'язки вселенського рівня. Так ми вчимося головному божественному закону – Любові і Справедливості, випробовувати любов у всіх її різновидах і ділитися нею з іншими. Якщо один або декілька членів такої сім'ї відстають в своєму розвитку, вони тягнуть назад всю сім'ю душ. Якщо хтось робить великий стрибок в розвитку, він приносить позитивну енергію всій сім'ї, таким чином, впливаючи на кожного члена.

Треба чесно визнати, що саме в сім'ї ми часто набуваєте негативних думковобразів, з якими потім йдете по життю. Наша повсякденна поведінка, образ мислення, життя, підхід до рішення проблем і ще багато чого іншого, освіта, культура — все, що ми можемо собі уявити, бере початок в сім'ї. Коли ми ростемо, ми неусвідомлено вбираємо моделі поведінки наших батьків, іноді в точності копіюємо те, що бачили і чули в дитинстві. Пригадаймо, коли ми сваримося, які слова вимовляємо? Хто так говорив – мама чи тато? Накопичивши безліч негативних моделей поведінки і реалізовуючи їх в собі ми передаємо їх у спадок. Таким чином з'являється карна повернення (ходіння по колу) і щоб вийти з цієї колії карми треба визнати, що вона існує, відпустити це і почати прокладати свою дорогу у відповідності з бажаннями своєї душі.

Наша душа влаштована так, що вона блокує всі неприємні спогади, причому як цього життя, так і минулих, повністю перекриваючи їм вихід на свідомий рівень. Тільки завдяки зміненим станам свідомости, ми можемо все пригадати. Звичайно на свідомому рівні нам здається, що все навколо чудово і лише іноді ми згадуємо негативні моменти. Але, не дивлячись на це, всі травмуючі образи минулого залишаються в нашій душі, тим або іншим чином впливають на життя. Для того, щоб, повернути силу своїй душі - спокій, здоров'я і успіх необхідно відпустити неприязнь, пробачити, зрозуміти і прийняти родителів такими, якими вони є або були. Якщо ми хочемо наповнитися силою предків, по-іншому це зробити не можна.

Обов'язково треба пробачити один одного, незалежно від того, який би біль ми один одному не заподіяли. Будучи членами однієї групи душ, родителі постійно живуть у нашій душі, тому між нами і нашими родителями є дуже цікава особливість зв’язку – перенесення образу (потенціалу). Як би ми не втікали від них, не сприймаючи і віддаляючись, вони завжди виявляються навколо вас. Наші родителі приходять до нас в енергетичному образі і проявах – чоловіка або дружини, співробітника, друга або начальника, тієї людини, яка поряд з нами і має пряме відношення до нас. Люди, в своїй більшості, вибирають собі дружину або чоловіка, зовньо і внутрішньо схожих на батьків і матерів або навпаки – повну їх протилежність.

Так або иначе, родителі до визначеного моменту виступають тією віссю, навколо якої крутиться ваше життя. Причому не має значення, багаті або бідні наші батьки, розумні або неосвітчені. Це відбувається тому що, жінкою або чоловіком з якими ми зустрілися прийшовши в цей світ – були наші мама чи тато. Зростаючи, ми несвідомо прагнемо знайти партнера, схожого на нашого батька або матір. Ми вступаємо у шлюбні відносини з тією людиною, яка найбільш схожа на когось з родителів, душу, яку нам треба пробачити і прийняти, подолати або пізнати, – працюючи над собою в цьому житті.

Немає нічого дивовижного, коли у вашій сім'ї, роді є люди, з якими ви в напружених взаєминах. Їх не слід викидати з свого життя, адже вони також частина вас, частина вашої сили. Просто слід переробити всі негативні думкообрази які виникають, змінити їх емоційне сприйняття. Наші думкобрази, це і є ті зерна карни, зміна яких під час практики подорожі в минуле приводить до зміни нашого сьогоднішнього і творіння позитивного майбутнього.

Родострій