Внутрішня політика уряду Бісмарка. «Культуркампф».

Об»єднання Німеччини, прийняття імперської конституції не привело до розв’язання корінних проблем соціального розвитку суспільства, які залишилися від минулого. Бісмарк рішуче замінив економічний лібералізм системою протекційних мит запровадженою для заохочення розвитку великої промисловості та оберігання її інтересів від іноземної конкуренції на внутрішньому ринку. У 70-х рр.. німецький рейхстаг прийняв численні закони, спрямовані на зміцнення єдності імперії та посилення загальноімперського державного апарату. У 1871-73 рр. було введено єдину золоту валюту. Наступного року було створено загальноімперську пошту, наприкінці 1875 р. прийнято єдині для всієї країни цивільний і кримінальний кодекси, а також ряд законодавчих актів, які почали діяти з 1879 р. Протягом 1872-75 рр. проведено адміністративну реформу Пруссії, в результаті якої юнкери були позбавлені своєї станової влади. Проти Бісмарка виступали юнкери. один з виявів боротьби Бісмарка був «культуркампф» (боротьба за культуру). Вони виступали за централізацію, буржуазно-монархічну державу. У 1872-73 рр. рейсах прийняв ряд антиклерикальних законів які обмежували права католиків в справі народної освіти, забороняли діяльність єзуїтських органів. Поширилася політика опруссачення населення інших німецьких земель. Політика культуркампф викликала опір всередині країни та за кордоном. Папа Пій 9 оголосив у 1875 р. травневі закони 1873 р. не дійсними.

Зовнішня політика Німеччини у 70-90 рр. 19 ст.

Уряд Бісмарка прагнув до гегемонії, щоб досягти мети були два способи: загрожувати війною одним державам; створити систему пронімеччиня воєнно-політичних блоків. Але така політика викликала недовір»я в інших державах. На початку 80-х р. припадають колоніальні загарбання Німеччини в Африці. Починається боротьба за проникнення на Латиноамериканський континент. Через це почалися суперечки на міжнародній арені. У 90-х рр..Бісмарк звернув свої погляди на Австро-Угорщину та Росію, прагнув створити союз. 6 червня 1873 р. в Шенбруні підписано між 3 монархами договір – «Союз трьох імператорів». Але нова коаліція не мала сталого характеру. Лише після Берлінського конгресу 1881 р. було відновлено союз. Але на середину 80-х р. союз вичерпав можливості. Тоді Бісмарк підписав з Росією в червні 1887 р. «договір перестраховки» на 3 роки, згідно нього країни мають дотримуватися Нейтралітету. Але система союзів зазнала краху. На межі 70-80 –х років внаслідок зусиль німецької дипломатії виник Троїстий союз. Формувався він в кілька етапів: 1879 р. підписано айстро-німецький союзний договір, який мав антиросійське спрямування; 1882 р. підписано договір між Австро-Угорщиною, Німеччиною, Італією, який мав назву троїстий союз. Згідно нього Німеччина та Австрія обіцяли воєнну допомогу в Італії в разі нападу Франції. Між Німеччиною і Францією існує політика «озброєного миру». Виникали воєнні тривоги, криза між ними загострилася, і також виникала загроза війни. Швидкий розвиток капіталізму штовхав правлячі кола до загарбання заморських територій. Мета: джерела сировини; ринок збуту; сфера впливу. Виникла Німецька Південно-Західна Африка та Східна Африка. У 90-х зовнішня політика почалась розвиватись. Німеччина почала вступати в боротьбу за вже зайняті колонії.

Зовнішня політика Німеччини.

На межі 19 – поч.. 20 ст. Німеччина вступила в монополістичну стадію капіталістичного розвитку. На цей час вона перетворилася в одну з найбільших імперіалістичних держав. Порівняно з англійським і французьким імперіалізмом німецькі монополії розвивались видки темпами. Розвиток монополій характеризувався зростанням виробництва. на п. 20 ст. виникає тенденція, яка відбивала і прагнення до створення більших і сильніших монополістичних об»єднань. Такі об»єднання виникають у залізоробній промисловості. У 1894 р. було 7 залізоробних промисловостей, 1897 р. – п»ять, а в 1904 р. – вони об’єднались в чавуноливарний синдикат. В 90-х р. виникли перші стальні об»єднання.

Політичний розвиток німецької держави 19-20 ст.

На початку 90-х р. бонапартиський режим вичерпав себе. Зазнала краху політика переслідування. У 1888 р. на трон сів Вільгельм ІІ – монархіст. Почався формувати режим «особистої влади». Між ними і Бісмарком виникли суперечності про ставлення до соціалізму. У цей період можна виділити 2 етапи: 1890-1894 рр. – новий курс (політика соціального маневрування); 1894-1898 – ера Штумма. На початку 20 ст. були дві проблеми: політика панівних класів щодо робітничого руху; відносини між двома панівними класами – юнкерством і буржуазією. «Новий курс»: прийнято соціальні закони, закон про збільшення армії і модернізація суспільства. Проти нового виступали соціал-демократи. У жовтні 1894 р. канцлер Капріві був звільнений у відпустку, а його змінив Гогенлое. «Ера Штуммана»: прагнули ліквідувати обмежені права конституцією 1871 р.; виходять антидемократичні законопроекти про переворот 1895 р. політика уряду зазнала краху, почав зростати робітничий рух.

Особливості соціально-економічної еволюції Англії.

В останній третині 19 ст. зовнішня торгівля Англії зросла. Розвивалась її промисловість, і особливо успішно машинобудування. Але у текстильній, вугільній промисловостях розвиток сповільнився. В цілому темпи розвитку англ. економіки відставали від темпів розвитку економіки інших країн. Роль Англії як промислової держави в світі послабшала. Тим часом в Англії швидкими темпами йшов процес концентрації і централізації капіталу, а також зрощення банківського капіталу з промисловим і утворення фінансового капіталу. Економічна криза і тривала депресія спричин7илися до численних банкротств і таким чином прискорили концентрацію капіталу. На к. 19 р. в Англії виникли перші великі монополістичні об»єднання (виробництво мила, шпалер.). англійський капіталізм вступав у стадію імперіалізму. Фактори які не сприяли економічному розвитку: розвиваються Німеччина; у 1894 р. її обігнала США; старі капіталістичні держави втрачали свої позиції; стара техніка; занепад с/г; слабість технічної освіти; колоніальні загарбання.

Політика англійських лібералів і консерваторів.

У політичному житті Англії панували дві великі партії лібералів і консерваторів, які по черзі змінювали одна одну при владі: своєю постійною боротьбою вони відволікали увагу трудящих. Ліберали представляли інтереси в основному великої буржуазії, користувалися підтримкою дрібної буржуазії і впливали на верхівку робітничого класу, лідер партії Вільям Гладстон. Консерватори спиралися на земельних власників, заможних фермерів, англіканську церкву. Створили в 1883 р. національний союз консервативних асоціацій, лідер: Бенджамін Дізраелі. Протягом 1870-1899 рр. перевага була на боці лібералів. Гладстон у 1872 р. запровадив таємне подання голосів на виборах до парламенту: у 1884 р. парламентська реформа, кількість виборців збільшилась у два рази; у 1885 р. країну поділили на 11 виборчих округів; виділили асигнування на школу; 1888 р. реформа місцевого врядування: створено виборні ради, які накладали великі податки. У 1891 р. консерватори прийняли закон про безплатну початкову освіту. У цей час велике значення мало «ірландське питання» внаслідок голоду почався рух селян під керівництвом земельної ліги, яку в 1878 р. створив Майкл Девітт. Ліга висунула вимоги націоналізувати землі в Ірландії і відати її селянам. Селяни використали тактику бойкоту. В ірландському національному русі керівництво захопили ліберали. Створена в 1870 р. Ліга гомруля обмежила свої вимоги самоврядування. Ірландська фракція перейшла до тактики обструкції: вони гальмували роботу парламента. На чолі Чарлз Парнелл. На початку 1886 р кабінет Гладстона розробив поміркований проект гомруля: ірландський парламент дістав право управляти внутрішніми справами. Але проти проекту виступила група на чолі з Чемберленом. вони оголосили себе уніоністами і зірвали прийняття гомруля. До влади прийшли консерватори. Прем»єром став Салсбері. Зробили:провели закон про викуп землі; потім дали її в оренду селянам. Ліберальна партія ослабилась.