Історія голосних заднього ряду у праслов’янській мові.

Зміни у групах приголосних dl tl

Сполучення [dj], [tj]. Як і в попередніх сполученнях звуків, звук[j] пом’якшив[d], [t], унаслідок подальшої асиміляції ними[j] звуки[d], [t] подовжились. Проривні[d':], [t':] утратили свою довготу пізніше, ніж інші довгі приголосні, які виникли подібним шляхом. Розвиток цих сполучень у різних слов’янських мовах проходивпо-різному.Втрачаючи довготу,[d':] і[t':] виділяли в різних слов’янських мовах різний компонент. Так, фрикативний компонент[z'], [s'] виділився в тих діалектах праслов’янської мови, які лягли в основу сучасних західнослов’янських мов. Наприклад, чес.meze, svice. Компонент[ž '], [š '] розвинувся в діалектах, що лягли в основу південнослов’янських і східнослов’янських мов: укр.межа (<*medj-),лечу (<*letj-);рос.

межа, сижу, лечу; блр. мяжа, сяджу, лячу. У колі східнослов’ян-

ських мов праслов’янське звукосполучення [dj] також не має єдиного рефлексу. Відповідно до нього в українській мові, крім[zj], ужи-

вається [dž]: ходжу, раджу, діалектні меджа, саджа.

У лінгвістичній науці немає єдиного погляду на походження української й білоруської африкати [dž ]: одні науковці вважають, що цей звук сягає колишнього звукосполучення[dj], інші – що в усіх східнослов’янських мовах це сполучення, змінюючись, збіглось ізж, а пізніше, уже в писемний період, під впливом однокореневих слів чи їх форм змінилося на[dž]. Проте більшість лінгвістів першу думку вважає переконливішою. Результати цього виду йотової палаталізації специфічні для української мови, що дає можливість робити висновки про формування певних ознак нашої мови ще в період спільнослов’янської мовної єдності.

19. Перехід[je] в [o]на початку слова.

У позиціях:

-перед складом із голосним переднього ряду,крім ь

-перед наступним наголошеним складом.

jedin-один ъ, jezero-озеро.

Не відбув. перехід:

-якщо у наступному складі був [ь]або голосний непереднього ряду, то початкове звукосполучення [je] в [o] не змінювалося: jelь, jego - |- єль, |-єго.

-якщо наголос падав на другий склад після [ je]: рос.ежевика, ерепениться й укр. ожина.

В окремих словах зміна початкового поясн. аналогійними впливами. Так, у слові jed ь на-одна зміна йе в о відбулась, хоч умов для неї немає, оскільки наступний склад був з голосним ь. Вона зумовлена дією аналогії до слова одинъ. Цією ж аналогією зумовлений і перехід [je] в [o] у слові одиниця з jedinіса, в якому наголошується не перший, а другий склад після [je].

Зміни [je] в [o] проходили поетапно:спершу зник протетичний [j];потім [е], який не міг стояти на початку слова, почав лабіалізуватися й переходити в Ö→Ȯ→ звичайний голосний О, звук непереднього ряду середнього підняття.

У західнослов’янських і південнослов’янських мовах спільнослов’янське початкове звукосполучення [je] зберігається.

За ученими Р. Брандта, Г. Ільїнського форми з початковим [je] і [o] у словянських мовах відбивають ще індоєвропейське чергування [е]-[о].

Висувалося припущення, що початкове звукрспол. [je] у слов’янських мовах з походження пізніше, що воно виникло з [о] внасл. поширення перед останнім [j], який у цій позиції охопив не всі діалекти спільнослов. мови. Якщо перед звуком [о] протетичний [j] не поширився, то він зберігся.

 

20. Деназалізація носових голосних

Деназалізація (втрата носових голосних) відбулась ще у доісторичний період, приблизно в кінці ІХ ст. Підтвердженням є те, що літери, які позначали о-носовий і е-носовий вже у найраніших писемних памятках вживались непослідовно, тобто не було основи для їх розрізнення, бо в живому мовленні носові голосні були відсутні.
В укр. м. о-носовий послідовно перейшов в [у]: rỌка-рука, dỌti-дути.
Що ж до е-носового, то в поліських говорах його рефлексація залежала від наголосу:
в наголошеній позиції ę переходить в а з помякшенням попереднього приголосного: zętь-зять, мętа-мята
в ненаголошеній позиції ę рефлексується як е: десеть, зернетко, колодез.
У літературній мові е-носовий переходить в а з помякшенням попереднього приголосного незалежно від позиції наголосу.
З занепадом носових повязано виникнення чергувань: а-н-ин: почати-почну-почин, а-м-им: жати-жму-зажим, а-ен:ім*я-імен, а-м: взяти-візьму, у-м-им: дути-дму-надимати.
Явище деназалізації характерне для всіх словянських мов, крім польської і окремих говорів македонської мови.

Наслідки занепаду редукованих голосних у системі голосних української мови.

Занепад зредукованих у слабкій позиції і їх вокалізація в сильній – одне з найважливіших фонетичних явищ давньоруської мови. В її фонологічній системі одним з найістотніших явищ, зумовлених занепадом редукованих було припинення дії з-ну відкритого складу. Втрата зредукованих у слабкій позиції спричинилася до виникнення нових закономірностей у складоподілі, оскільки приголосний, що стояв перед зредукованим і творив з ним склад, тепер відійшов до попереднього складу і закривав його: са-дъ – сад, съ-нъ – сон, правь-да – прав-да. У зв’язку з цим к-сть складів зменшилася й утв. нові закриті склади; перестав діяти і з-н розташування звуків у складі за наростаючою їх звучністю.

Сформувалося нове морф. явище – можливість вираження форм слів за допомогою нульової флексії.

Внаслідок вокалізації сильних [ъ], [ь] виникли нові [о], [е], або секундарні. Зредуковані у різних формах того самого слова чи у споріднених словах могли бути сильними і слабкими, отже, в одній позиції вони змінювались в [о], [е], а в другій – зникали, що й зумовлювало виникнення чергування секундарних [о], [е], з нульовою фонемою: сон – сна(сЪнъ-съна), орел – орла(орЪл-оръла).

Етимологічні [о], [е] в новому закритому складі, що утв. в процесі занепаду слабких [ъ], [ь] у наступному складі подовжилися (компенсаційне подовження). Витрата голосу, що припадала на вимову зредукованих, внаслідок скорочення останніх і їх подальшого повного занепаду передалася на голосні попереднього складу: волъ – в о л(о – подовжений). Ця зміна характерна для тих діалектів, на основі яких сформ. укр. мова.

Скорочення тривалості слабкого зредукованого і подальший повний його занепад відбився і на якості попереднього сонорного, що стояв на початку слова, цей сонорний посилив своє звучання. В укр. мові він, набуваючи нормального звучання, виділив препозитивний [і], тобто розклався на два звуки: і+сонорний: ръжа – іржа, мьгла – імла.

25. Чергування [о], [е] з нульовою фонемою.

Внаслідок вокалізації сильних [ъ], [ь], крім давніх, успадкованих ще від спільнослов*янського періоду голосних [о], [е], або так званих е т и м о л о г і ч н и х (воза, ночи, село, меду), в давньоруській мові виникли й нові [о], [е], або секундарні, вторинні: сотня, сон, овес, орел.

Фонетична закономірність чергування /о/, /е/ з нульовою фонемою зрідка порушується впливом аналогії. Внаслідок аналогії в говорах, на основі яких сформувалась українська мова, не виникло чергування в словах типу: лоб – лоба.

В іменнику заєць з нулем звука чергується голосний [е], що не походить з [ь]: [заjец'] - [заіц'а]. Цей іменник у давньоруській мові вживається з суфіксальним [а]. Форми заяць, заяці відомі деяким сучасним південно-західним говорам української мови. За аналогією до іменників з суфіксом -ец' (отець – отця, хлопець – хлопця), в якому голосний [е] випадний, слово заєць теж стало вживатися з цим суфіксом: [заjаць]→[заjац']→[заjец']→[заіц'а].

Крім випадних, у давньор. м. виникли також вставні секундарні [о], [а]. Якщо слабкий зредукований занепадав на кінці слова після сонорних [р], [л], [м], [н], перед якими був інший приголосний, то сонорний перебирав на себе компенсаційну звучність, а пізніше перед ним виділявся голосний [о] або [е]: огнь→огн۪'→огон'(огонь). Такі [о], [е] укр.м., як і рос.м. та білор.м., послідовно зберегла: вогонь, вузол, свекор.

Як фонетичне явище чергування /о/, /е/ з нульовою фонемою стало реалізуватися на морфологічному рівні, виконуючи одну з функцій при творенні нових словоформ і нових слів, набрало морфологічного значення: сто – сотий, пісня – пісень, вітер – вітряний.

Іменники з основою на – u

До цього типу належать іменники лише чол.р. До іменників ŭ- основ входила невелика група, проте важко назвати всі слова, бо дуже рано вони почали змішуватися з ǒ-основами.

Сюди відносять: сынъ, волъ, мєдъ, домъ, полъ(половина), вдьхъ(верх). Крім цих 6 у різних джерелах можуть зараховувати й інші іменники типу: лєдъ, миръ.

 

40. Іменники з основами на приголосний.

Основа на –n

І Іменники чол. р., які в Н.В. одн. закінчуються на ы (камы, пламы), вєлєнь, пємєнь, корєнь, грьбьнь, крємєнь, дєнь. Усі іменники, крім камы, пламы в формі Н.В. у старосл. пам*ятках фіксуються з формою на нь

ІІ Іменники сер.роду з закінч. (юс малий): им(юс), плєм(юс), врěм(юс)

Основа на –s

Іменники сер.роду на [-о]: слово, нєбо, дрєво, око, оухо, диво, коло.

Особливість відмінювання – при відмінюванні з*являється приголосний –s

Основа на –t

Тільки сер.рід, які закінчуються на –n, позначали недорослих, таких за віком істот: козьл(юс), осьл(юс). У відмінках з*являлась t

Основа на –r

У формі Н.В. одн. – закінчення [и]

Сюди належало двоє 2 імен: мати, дьшти!!! Мали основу на – ter, у непрямих відмінках виступає – р.

Іменники з основою на приголосний відмінювалися однаково. Форми Н.В. одн. відрізнялися від форм непрямих відмінків. Це пов*язано з дією ЗВС

Н. sēmen→semę=cьм(юс малий)

Р. sēmene→c(ять)мєнє

Відмінювання основ на приг. почало руйнуватися ще у праслов. мові під впливом більш продуктивних відмін.

Раніше цього впливу зазнали іменники ж.р. з основою на –r

Історія голосних заднього ряду у праслов’янській мові.

До голосних заднього ряду праслов’янської мови належали: a, o, u, ъ, Ѫ (он). Праслов. [о] виник з двох давніх індоєвропейських коротких голосних – [а] та [о]. Гол. [а] розв. з давніх і.є. довгих голосних - [а] та [о]. Зредукований ъ розв. з і.є. короткого u та з новіших сполучень ir, il, ur, ul (з короткими голосними), що виникли на слов’янському ґрунті внаслідок втрати складотворчості сонантів [r], [l] і перетворення їх на сполучення “голосний + приголосний”. Праслов. u (оу, сучасний у) розвинувся із дифтонгів au, ou, eu. Ѫ виник зі звукосполучення “носовий + голосний заднього ряду”(an, om), а також з і.є. складотворчих сонантів r, l.

 

 

7. історія консонантизму у праслов'янській мові

Прасл. м. успадкувала спрощену систему приг. Це відбулося за рахунок втрати придихових dh, th …лабіовелярних gw, hw; не успадкувала палатальних g’, k’.

g’ – ж’

k’ – з’

Фонема х (ch) – у сист. прасл. м. – це фонетичний новотвір.

Приг. х виник за умов: приг. с на праслов. грунті переходив у х після i, w, г, к, крім тих випадків, якщо далі стояв проривний приголосний: porsos→*porxъ (порох)

З хронологічного погляду с→х відбувся до монофтонгізації дифтонгів.

Необхідно звернути увагу на втрату сонантів. З них розвинулись специфічні, у яких перед р, л, м, н почав виступати ŭ або ǐ.

*-v ۪ rs→vǐrsъ→vьrxъ

*-g ۪ rl→gŭrlo→gъrlo

Отже, сист. прасл. консонантизму після перетворень і початком уже нових перетворень можна представити:

•губні: б, п, в, м.

•передньоязикові: д, т, з, с, ц, л, н, р.

•середньоязикові: й.

•задньоязикові: г, к, х.

8. Фонетичні зміни, спричинені дією закону відкритого складу.

Зміст фонетичного закону відкритого складу полягає в тому, що звук меншого ступеня звучності займав місце ближче до початку складу, а більшого – ближче до кінця. Голосні звуки як найбільш звучні містилися в кінці складу, творячи його межу. Таким чином, всі склади внаслідок дії цього закону стали відкритими. Паралельно діяв з-н складового сингармонізму (в межах складу мали бути звуки лише наближеної артикуляції) та принцип висхідної звучності (звуки у складі розташ. За принципом від найменшої звучності до найвищої).

Наслідки дії ЗВС:

1. Переміщення приголосних на межі складу: утв. нових груп приг.(супровідні зміни – спрощення (dn, tn,dm,ps,kst – зникає проривний), вставлення між приг. нового голосного (з’яв. ъ після б,т у преф. об-, от-), вставлення нового приг. (se sr a – se str a), асимілятивно-дисимілятивні зміни (ve dt i – ve- dt i – ve- tt i – ve- st i)).

2. Занепад кінцевих приголосних (найчастіше s, рідше – d,t,r,n) – sunu s, domu s, mate r, medu m.

3. Монофтонгізація дифтонгів (перед приг. та в абс. кінці слова; між голосними монофтонгізація не відбувалася – складники дифтонга розподілялися між оточуючими складами).

4. Поява носових голосних (перед наст. приг., в абс. кінці слова)

5. Поява протези (зі збігом двох сусідніх голосних утв. зіяння(гіатус), щоб це усунути на початку слова приєднувалися приголосні: v перед ы, ъ; j перед ь, i, a, e та ін. – ablko - jablko.

6. Зміни сонантів r, l, m, n: or, ol, er, el перед голосними не змінилися, а перед приголосними ъ, ь перетворювались у призвук, а сонорні набували складотворчості (z ьr no – z ь r no).

9. Монофтонгізація дифтонгів у праслов*янській мові.

Монофтонгізація дифтонгів - праслов'янське фонетичне зміна, можливо, викликане тенденцією до зростаючої звучності і що полягає в переході дифтонгів eɪ̯ в i, oɪ̯ в ě і, ймовірно, i, oṷ і eṷ в u в положенні перед приголосними і на кінці слова. Більшістю вчених датується V-VI століттями н. е. Монофтонгізація дифтонгів - одна з ключових подій в хронології праслов'янської мови. Монофтонгізація дифтонгів перебудувала фонологическую систему, послужила причиною такого явища, як друга палаталізація, особливо сильно вплинула на морфонологию. Як пише Ж. Ж. Варбот, «про це свідчить залежність зміни закономірностей кореневого вокалізму кореневих імен від монофтонгізація дифтонгів: протиставлення вокализма імені вокалізму дієслова (за якістю чи кількістю) виявляється актуальним для морфонологии іменного отглагольного словотворення лише до монофтонгізація дифтонгів».

Опис явища Традиційно вважається, що причиною цього фонетичного зміни є те, що дифтонги суперечили тенденції до зростаючої звучності. Однак В. Н. Чекман піддає дане положення сумніву, вказуючи на типологічну поширеність такого явища як монофтонгізація дифтонгів. Стародавні дифтонги з довгою першим частиною дали в праслов'янській мові звуки з висхідною інтонацією, а дифтонги з короткою першою частиною - звуки з низхідній інтонацією. Е. А. Галинська вважає, що довгі і короткі дифтонги збіглися досить рано, ще в протославянской період.

Стадії переходу А. Мейе вважав, що при монофтонгізація дифтонги * oɪ̯ і * eṷ пройшли через стадії * eɪ̯ і * joṷ відповідно. С. Б. Бернштейн не погоджується з таким трактуванням історії * oɪ̯. Х. Лант пропонує наступні проміжні стадії в процесі монофтонгізація: * eɪ̯> * ie> i; * aɪ̯> * ae> ě. Чеський учений Я. БИЧІВСЬКЕ дає таку схему: * ai> * œi> * œ> * jœ.

Проблема подвійний Рефлексація дифтонги * oɪ̯ Дифтонг * oɪ̯ в більшості випадків монофтонгізіровался в * ě, однак у ряді випадків він давав * i: у формах ім. п. мн. ч. основ на * -o- і вказівних займенників чоловічого роду (* plodoɪ̯> * plodi «плоди», * toɪ̯> * ti «ті»); у формах 2-го і 3-го особи наказового способу од. ч. (* beroɪ̯s> * beri «бери»); у формах дат. п. од ч. коротких форм особових займенників (* moɪ̯> * mi «мені», * toɪ̯> * ti «тобі», * soɪ̯> * si «собі»); у формах 2-ї особи однини атематичні дієслів (* dasoɪ̯> * dasi «даєш») У науці це намагалися пояснити інтонаційними відмінностями або тим, що в одній ситуації дифтонг був під наголосом, а в іншій безударним. С. Б. Бернштейн відзначає, що всі ці пояснення не відповідають дійсності, і пише про те, що поки питання залишається невирішеним. Ю. В. Шевельов вважає, що у всіх цих випадках * i сходить не до * oɪ̯. Давальний відмінок займенників, на його думку, сходить не до формам типу * moɪ̯, а типу * meɪ̯, продовження яких ми бачимо в mi. У формі ім. п. мн. ч. основ на * -o- Шевельов бачить вплив типу на -jo-. Форми імперативу він також пояснює впливом дієслів III класу, де -i закономірно на всі інші. А. Мейе зазначає, що незрозуміло, чому тільки у формах 2-го особи од. ч. атематичні дієслів повинно було узагальнити медіальне закінчення.

Проблема збігу або відмінності рефлексів * ē і * oɪ̯ Одні славісти вважають, що * ē і * oɪ̯ в ході розвитку праслов'янської мови змінилися в різні звуки, інші - що в один. І. Міккола вважав, що * ē змінювався в дифтонг ėä, який нібито в положенні перед ударним складом і після нього змінювався в ɪ̯ä. Цей же дифтонг під наголосом і перед палатальних згодним, за припущенням вченого, в одній частині слов'янських мов змінювався в ɪ̯e / iḙ, в іншій в ė. Ці звуки Міккола позначив загальним знаком ě. У той же час дифтонг * oɪ̯ (у трактуванні Мікколі * aɪ̯) давав ê. Згодом, як стверджував фінський вчений, ě і ê збіглися. С. Б. Бернштейн стверджував, що * ē змінювався в ä, а * oɪ̯ в ê, а пізніше вони збіглися в ä в одних слов'янських діалектах і в ê в інших. Е. А. Галинська зазначає, що теза про відмінності рефлексів * ē і * oɪ̯ НЕ підкріплений жодними аргументами, і вважає, що більш вірна друга точка зору, згідно якої рефлекси * ē і * oɪ̯ спочатку не розрізнялися.

Приклади * kreɪ̯v'> * kriv'> крів', кривої, кривий, Крива, кривий, крі̑в «лівий», krȋv, křivý «кривий, неправильний, брехливий», krivý, krzywy, křiwy, kśiwy, полабо. kreivė. СР kreĩvas «кривий»; * snoɪ̯g'> * sněg'> снѣг', сніг, снiг, снѣг', сняг, сні̏jег, snẹ̑g, sníh, sneh, śnieg, sněh, sněg, полабо. snẹg. СР sniẽgas, snìegs, snaygis, snaiws. * soṷx'> * sux'> сух', сухий, сухий, сухí, соух', сухий, су̑х, sȗh, suchý, suchý, suchy, suchi, suchy, полабо. säuche. СР saũsas, sàuss, αὖος «сухий»; * beṷsteɪ̯> bl'usti> баласти, блюсць, баласти, др.-бљусті. СР baũsti «примушувати, лякати, карати», baoδaitē «спостерігає, помічає», बोधति () «прокидається, помічає», πεύθομαι «дізнаюся, пильную», anabiudan «наказувати, розпоряджатися».

Хронологія

Відносна хронологія Монофтонгізація дифтонгів відбулося після переходу * ū> * y, оскільки новий * u Діфтонгічне походження спіткала доля старого, і він зберіг свою якість. Ю. В. Шевельов, навпаки, висловив думку, що до моменту монофтонгізація дифтонгів * ū вже встигло змінити свою якість, але не встигло перейти в * y. На думку З. Штібера, перехід * eu> * ju стався раніше, ніж зміни * sj> * š і * zj> * ž. Про це говорить те, що * seu- змін илося в šujь «лівий» без переходу u в i, як в * sjuti> * šiti «шити». Ю. Шевельов вважає, що ці процеси проходили одночасно. В. К. Журавльов вважає, що саме після монофтонгізація дифтонгів сталася дефонологізація ознаки довготи голосних у праслов'янській мові. Е. А. Галинська поміщає монофтонгізація дифтонгів після переходу * ē в * ä, але до підвищення підйому * ä в * ê в частині праслов'янських діалектів і до утворення носових.

Абсолютна хронологія Ю. В. Шевельов, який вважав монофтонгізація дифтонгів з другим елементом u і дифтонгів з другим елементом i двома різними процесами, відносить перший з них до V-VI століть, а другий до VI-VII століть. З. Штібер датує монофтонгізація дифтонгів V або VI століттям н. е., Л. Мошинський кордоном старої і нової ер, А. Лампрехт відносить до періоду ок. 475-550 рр.

Дані писемних пам'яток У VI ст. н. е. візантійський історик Менандр Протектор записав ім'я одного з антських вождів як Κελαγαστός, яке польський вчений Е. Налєпа ототожнив зі слов'янським ім'ям * cělogost'. Дане свідоцтво є доказом на користь того, що монофтонгізація дифтонгів вже здійснилася в VI столітті.

Дані запозичень Монофтонгізація дифтонгів сталася після контактів слов'ян з готами (III-IV ст.), Про що свідчить ряд готських запозичень в праславянском: * cěsar'ь «цар» <kaisar <caesar «цезар (титул)»; * gobino / gobina «багатство, достаток» <gabei, рід. п. gabeins; * kupiti «купити» <kаuрōn «промишляти торгівлею» <саuрō «крамар, шинкар»; * kusiti (спокусити) <kausjan «пробувати»; * lixva «Лихва, відсотки, зростання» <* leiƕa «позика, позичка», lеiƕаn «позичати»; * userędzь «сережка» <* ausihriggs або * ausahriggs «сережка». Праслов'янська мова ще не пережив монофтонгізація під час запозичення назви племені дулібів * dudlěbi з згерм. deudo- і laifs по одній етимології та * daud-laiba- «спадок померлого» за іншою. Монофтонгізація дифтонгів ще не здійснилася до часу перших контактів слов'ян з латишами. Про це свідчить передача * ei як ie в krievs «русский» (СР кривичі) і, можливо, в суфіксі -nieks (з * -nik'). Прибалтійсько-фінські мови в найдавніших слов'янських запозиченнях передають * ou як uo: kuomina (тік), kuoma (кум) luoso (калюжа), bluoda (страва). Аналогічно в найдавніших російських запозиченнях з фінського і карельського uo передано як * ou> u: Сумь (з Suomi), рос. діал. луда «брила каменю, граніту, піщана мілина, кам'янисте русло ріки» (з luodo). Оскільки у фінській мові на місці сучасного uo під час цих контактів було * ō, деякі дослідники припускають, що в процесі монофтонгізація слов'янське * ou пройшло через стадію * ō.

Дані топонімів Монофтонгізація дифтонгів сталася вже пізніше початку колонізації слов'янами земель балтів (V століття), про що говорять запозичені слов'янами гідроніми Лучеса (Laukesa) і Гуя (Gauja). На час початку експансії слов'ян на Балкани монофтонгізація дифтонгів ще не здійснилася, про що свідчить запозичення латинської назви Poetovio як Ptuj, однак більш пізні топоніми демонструють передачу au як ov (Lauretum> Lovret, Lauriana> Lovran, Tauriana> Tovrljan), (Lapides) lausiae > Lavsa / Lavca), що говорить про завершення процесу монофтонгізація дифтонгів до часу запозичення цих назв.

Доля праіндоєвропейської дифтонгів в інших індоєвропейських мовах Праслов'янська був не єдиним індоєвропейською мовою, які пережили процес монофтонгізація дифтонгів, хоча в інших мовах цей процес відбувався інакше і в інший час. У санскриті дифтонг aṷ (в якому збіглися * eṷ, * aṷ, * oṷ) перейшов в ō, а aɪ̯ (в якому збіглися * eɪ̯, * aɪ̯, * oɪ̯) в ē. У той же час довгі дифтонги āṷ і āɪ̯ зберегли свою якість. У давньогрецькому у V ст. до н. е. дифтонг eɪ̯ перейшов в ẹ, а у II ст. до н. е. в i. У тому ж V ст. до н. е. oṷ змінився через стадію ọ в ū. У II ст. н. е. aɪ̯ перейшов в e, а в наступному столітті oɪ̯ дав ü. В латині в першій половині III ст. до н. е. oṷ перейшов в ū. У середині II ст. до н. е. eɪ̯ змінилося в ī, а oṷ, який знову утворився зі старого oɪ̯, в ū. У прагерманском * eɪ̯ дав * ī. Решта праіндоєвропейське дифтонги в ньому збереглися.

10. виникнення носових голосних у праслов'янській мові.

Вознікновеніе носових голосних - праслов'янське фонетичне зміна, що полягає в переході поєднань * on, * om, * en, * em і почасти * un, * um, * in, * im в * ę (ɛ) та * ǫ (ɔ) в положенні перед приголосними. Дана зміна в чому аналогічно монофтонгізація дифтонгів. Однак у більшості слов'янських мов носові проіснували лише кілька століть, поступово перейшовши в чисті голосні. Із сучасних слов'янських мов носові є тільки в польському і кашубському.

Опис явища Деякі дослідники поставили виникнення носових в один ряд з такими фонетичними явищами, як монофтонгізація дифтонгів і метатеза плавних, вважаючи, що всі вони мотивовані тенденцією до зростаючої звучності. Однак згідно з радянським і литовському мовознавцю В. Н. Чекманів, всі три ці зміни могли статися і незалежно один від одного. Носові утворювалися в положенні перед приголосним звуком, але не перед іншим носовим (поєднання * -mn- і * -nm- просто піддавалися спрощенню): * tīmnā> * tina «твань»; * inmen> * jьmę «ім'я». У 1925 році один із засновників фонології Н. С. Трубецькой висунув теорію, згідно з якою праслов'янські носові були біфонемнимі поєднаннями (en і on). Дану теорію підтримали Ю. В. Шевельов та З. Штібер. Т. Лер-Сплавінскій вважав, що вона недостатньо обґрунтована, оскільки дані слов'янських мов не дозволяють робити таких висновків. Також цю теорію критикував С. Б. Бернштейн, який вважав, що носової елемент був органічною частиною цих голосних.

Доля груп * in, * un На кінці слова після * i і * u приголосний n просто відпадав: * sūnun (сина, знахідний відмінок)> * syn', * gostin> * gostь (гостя, знахідний відмінок). Існує гіпотеза, згідно з якою групи * in і * un в положенні перед приголосним переходили в * ī (> * i) і * ū (> * y). В якості прикладів наводять такі лексеми: * gnida «гнида» при glìnda і gnida «гнида» з * gninda; * isto «яєчко» при ìnkstai «нирки»; * žila «жила» при жем. ginsla; * ryba «риба» при rambùs «ледачий», rumbulis «круглий чурбак»; * lyko «лико» при lùnkas «лико»; * vyknǫti «звикати» при jùnkti «звикати»; * višьňa «вишня» при vìnkšna «в'яз»; * plita «плита» при πλίνθος «цеглина, плитка»; суфікс * -ig' при -ingas; суфікс * -ik' при -inkas. Сюди ж відносять Ігор, запозичене з Ingvarr, і Іжора, запозичене з Inkerinmaa або Ingerimaa. Противники даної гіпотези вважають, що для більшості випадків можна знайти і альтернативні паралелі, що не містять носових: * gnida «гнида» - anic, gnit; * žila «жила» - gýsla «вена», gislo, jil «сухожилля», filum «нитка»; * isto «яєчко» - eista «ядро, яєчко»; * vyknǫti «звикати» - jaukus, iaukint. Також передбачається, що Ігор і Іжора були запозичені в період після зникнення носових в давньоруській мові. При цьому існує ряд слів, у яких * in і * un дали * ę і * ǫ: * męk'k' «м'який» при mìnkyti «м'яти, місити», mìnkštas «м'який»; * pamęt' «пам'ять» при atmintìs «пам'ять»; * v'zęti «взяти» при imti «брати».

Якість праслов'янських носових голосних А. Мейе писав про те, що праслов'янські носові відрізнялися за вимовою від французьких носових. Вони, на думку французького славіста, вимовлялися так, як у сучасному польському, тобто з запізненням додаткової носової артикуляції щодо основної. Радянський славіст С. Б. Бернштейн вважав, що вимова праслов'янських носових голосних розрізнялося по діалектам. Якість * ǫ коливалося, на його думку, від ą до ų, а якість * ę від ę до ą̈. Російський мовознавець Е. А. Галинська вважає, що в Лехитські і болгарських говірках праслов'янської мови носової переднього ряду звучав як ą̈ (нижнього підйому), а в інших говорах як ę (середньо-верхнього підйому). Носовий заднього ряду, на думку наукового, на всій території праслов'янської мови звучав як ǫ (середньо-верхнього підйому).

Наслідки Освіта носових призвело до виникнення чергувань ę / ьn; ę / en; ę / in, im; ǫ / on: * jьmę (ім'я) - * jьmena (імена), * zvǫk' (звук) - * zvon' (дзвін), * pamętь (пам'ять) - * pominati (поминати), * s'žimati (стискати) - * žęti (жати).

Приклади * h1ɪ̯enhater> * jętry «ятровь» при jéntė, याता () «дружина брата чоловіка», ἐνάτηρ, ianitrīcēs мн. ч. «дружини братів»; * k'u̯entos> * svęt' при šveñtas, swenta-, spǝnta- «святий», «святість», вед. श्वान्तः «процвітаючий», svinêt, «святкувати»; * g'ombhos> * zǫb' «зуб» при žambas «гострий предмет, грань балки, мис», zùobs «зуб», जम्भः () «зуб, паща», мн. «Щелепи», γόμφος «кілочок», алб. Гег. dhąmp «зуб», туги. dhëmp - те ж, kamb «гребінь», тохаров. А kam «зуб», В keme; * g'hans> * gǫsь «гусак» при žąsìs, sansy, हंसः () χήν, anser, gans.

Хронологія

Відносна хронологія Освіта носових передувало такій зміні, як третя палаталізація, оскільки вона відбувалася після * ę. Крім того, носові утворилися після взаємодій * nj> '' '' і * mj> '' '', оскільки в іншому випадку в праславянском * vonja і * zemja дали б * vǫja і zęja, а не * von'a і * zeml 'a, як це було насправді. В. Н. Чекман вважав, що носові утворилися до метатези плавних, оскільки їх утворення відбулося послідовніше, ніж метатеза плавних, що дала кілька різних результатів у слов'янських мовах. Е. А. Галинська вважає, що виникнення носових сталося після таких змін, як перехід ē> * ä, підвищення підйому * ä в * ê в частині праслов'янських діалектів і монофтонгізація дифтонгів.

ській мові вже в VII ст. н. е. А. Лампрехт датував виникнення носових 700-825 рр.

Дані писемних пам'яток Ряд латинських і грецьких писемних пам'яток містить імена слов'янських князів, що дозволяє встановити час, коли носові голосні в слов'янських мовах ще існували: Ім'я моравського князя Святополка (* svętop'lk'), жив у IX столітті, зафіксовано в латиномовних пам'ятниках як Suentopulcus, а в грецькомовних як Σφεντόπλικος; Ім'я святого Вацлава (* vętjeslav', ср В'ячеслав), який загинув у першій половині X століття, було передано в церковної латини як Venceslaus, а по-німецьки як Wenzel; У творі Костянтина Багрянородного «Про управління імперією» ім'я сербського князя Мутіміра (* mǫtimir'), жив у IX столітті, передано як Μοντιμῆρος, а російського князя Святослава як Σφενδοσθλάβος.

Дані топонімів Важливим для встановлення хронології виникнення носових Ю. В. Шевельов вважав назва міста Стогін, запозиченого хорватами з Stamnum. Оскільки am відбилося в слов'янському не як носової, Шевельов зробив з цього висновок про відсутність носових в праславянском на момент заселення слов'янами Далмації.

Східно-романські мови Так як балканська латинь найбільш інтенсивно контактувала зі слов'янськими мовами в період між VI-XI ст., Носові голосні в слов'янських запозиченнях перейшли в сучасні румунська і молдавська мова у вигляді спрощених поєднань з сонорним згодним: дǫбрава> думбраве (dumbrávă; ср рус. Діброва); зǫб «зуб»> zâmbi «посміхатися». Примітно що у споконвічній романської лексиці носові голосні спочатку розвинулися, а потім спростилися як і в сусідніх слов'янських мовах: лат. non> nǫ> ну / nu «ні»; con> cǫ> ку / cu «c».

Подальша доля носових в слов'янських мовах Носові голосні існували в старослов'янській мові, де позначалися спеціальними літерами - ѫ (ǫ) і ѧ (ę) у кирилиці та 15px (ǫ) і 10px (ę) в глаголиці. Із сучасних слов'янських мов вони збереглися тільки в польському, а й то частково. Крім того, вони зафіксовані в полабських мовою, а також у словенському діалекті Юнской долини (: sl: Podjuna) в Карінтії і в деяких македонських говорах. В інших слов'янських мовах вони перейшли в чисті голосні: в давньоруському в першій половині X століття * ę перейшло в a, а * ǫ в u: м'ясо, рука. в чеській і словацькій в другій половині X століття * ę перейшло в ä (у словацькому збереглося після губних, в чеському залежно від умов пізніше дало a, e або i), а * ǫ в u: maso, ruka, mäso, ruka; в Верхньолужицька * ę перейшло в ä, а потім перед твердим приголосним в a, а перед м'яким у e, а * ǫ в u: mjaso, ruka; в Нижньолужицька * ę перейшло в ě під наголосом і в e в безударном складі, а * ǫ в u: mjeso, ruka; в словенській мові вже в X столітті * ę перейшло в e, а * ǫ в o: meso, roka; в сербохорватської мовою * ę перейшло в e, а * ǫ в u: Месо, рука; в болгарській мові в XII-XIV ст. * ę перейшло в e, а * ǫ в ь: Месо, річка; в македонською мовою * ę перейшло в e, а * ǫ в а: Месо, раку. У польській мові в XII-XIV століттях * ę і * ǫ злилися в носовому гласному нижнього підйому ą. Згодом, у XVI столітті, ą короткий (в старопольською мовою всі голосні розрізнялися за ознакою довготи-стислості) дало ę, а ą довгий - ǫ (графічно ą). І вже в XVII столітті польські носові втратили носової призвук в положенні перед ł і l (ę також і на кінці слова) і розпалися на поєднання чистий голосний + носовий приголосний в положенні перед проривних приголосними.

Абсолютна хронологія Ю. В. Шевельов та З. Штібер вважали, що носові голосні існували в праслов'ян ській мові вже в VII ст. н. е. А. Лампрехт датував виникнення носових 700-825 рр.

Дані писемних пам'яток Ряд латинських і грецьких писемних пам'яток містить імена слов'янських князів, що дозволяє встановити час, коли носові голосні в слов'янських мовах ще існували: Ім'я моравського князя Святополка (* svętop'lk'), жив у IX столітті, зафіксовано в латиномовних пам'ятниках як Suentopulcus, а в грецькомовних як Σφεντόπλικος; Ім'я святого Вацлава (* vętjeslav', ср В'ячеслав), який загинув у першій половині X століття, було передано в церковної латини як Venceslaus, а по-німецьки як Wenzel; У творі Костянтина Багрянородного «Про управління імперією» ім'я сербського князя Мутіміра (* mǫtimir'), жив у IX столітті, передано як Μοντιμῆρος, а російського князя Святослава як Σφενδοσθλάβος.

Дані топонімів Важливим для встановлення хронології виникнення носових Ю. В. Шевельов вважав назва міста Стогін, запозиченого хорватами з Stamnum. Оскільки am відбилося в слов'янському не як носової, Шевельов зробив з цього висновок про відсутність носових в праславянском на момент заселення слов'янами Далмації.

Східно-романські мови Так як балканська латинь найбільш інтенсивно контактувала зі слов'янськими мовами в період між VI-XI ст., Носові голосні в слов'янських запозиченнях перейшли в сучасні румунська і молдавська мова у вигляді спрощених поєднань з сонорним згодним: дǫбрава> думбраве (dumbrávă; ср рус. Діброва); зǫб «зуб»> zâmbi «посміхатися». Примітно що у споконвічній романської лексиці носові голосні спочатку розвинулися, а потім спростилися як і в сусідніх слов'янських мовах: лат. non> nǫ> ну / nu «ні»; con> cǫ> ку / cu «c».

Подальша доля носових в слов'янських мовах Носові голосні існували в старослов'янській мові, де позначалися спеціальними літерами - ѫ (ǫ) і ѧ (ę) у кирилиці та 15px (ǫ) і 10px (ę) в глаголиці. Із сучасних слов'янських мов вони збереглися тільки в польському, а й то частково. Крім того, вони зафіксовані в полабських мовою, а також у словенському діалекті Юнской долини (: sl: Podjuna) в Карінтії і в деяких македонських говорах. В інших слов'янських мовах вони перейшли в чисті голосні: в давньоруському в першій половині X століття * ę перейшло в a, а * ǫ в u: м'ясо, рука. в чеській і словацькій в другій половині X століття * ę перейшло в ä (у словацькому збереглося після губних, в чеському залежно від умов пізніше дало a, e або i), а * ǫ в u: maso, ruka, mäso, ruka; в Верхньолужицька * ę перейшло в ä, а потім перед твердим приголосним в a, а перед м'яким у e, а * ǫ в u: mjaso, ruka; в Нижньолужицька * ę перейшло в ě під наголосом і в e в безударном складі, а * ǫ в u: mjeso, ruka; в словенській мові вже в X столітті * ę перейшло в e, а * ǫ в o: meso, roka; в сербохорватської мовою * ę перейшло в e, а * ǫ в u: Месо, рука; в болгарській мові в XII-XIV ст. * ę перейшло в e, а * ǫ в ь: Месо, річка; в македонською мовою * ę перейшло в e, а * ǫ в а: Месо, раку. У польській мові в XII-XIV століттях * ę і * ǫ злилися в носовому гласному нижнього підйому ą. Згодом, у XVI столітті, ą короткий (в старопольською мовою всі голосні розрізнялися за ознакою довготи-стислості) дало ę, а ą довгий - ǫ (графічно ą). І вже в XVII столітті польські носові втратили носової призвук в положенні перед ł і l (ę також і на кінці слова) і розпалися на поєднання чистий голосний + носовий приголосний в положенні перед проривних приголосними.

11. Історія дифтонгічних сполук *or, *ol, *er, *el

Історія повноголосся

Протоукраїнські діалекти успадкували *or, *ol, *er, *el з праслов*янської мови

1. *ort 2 .*tort

*olt *tert

*ert *telt

*elt *tolt