Розвиток культури у Західноукраїнських землях у XIX ст. «Просвіти», НТШ.

На початку 30-х років на арену національного життя виступає нове покоління інтелігенції, вихованців Львівської семінарії, очолюване "Руською трійцею" — Маркіяном Шашкевичем (1811-1843рр.), Яковом Головацьким (1814-1888рр.) та Іваном Вагилевичем (1811-1866 рр.). Великий інтерес проявляли діячі „Руської трійці” до народної творчості, вони збирали і записували українські народні пісні та перекази. В 1833 р. був підготовлений їх перший рукописний збірник – „Син Русі”, до якого були включені вірші руською мовою. Цей збірник друку не призначався - М. Шашкевич розглядав його лише як пробу сил. Вихід у світ „Русалки Дністрової” з радістю зустріла передова інтелігенція. На жаль, церковна ієрархія греко-католицької церкви не зрозуміла й не підтримала молодих ентузіастів „Руської трійці”. Власті Галичини і вище духовенство зустріли появу альманаху вороже.

Науко́ве товари́ство імені Шевче́нка (акронім: НТШ) — академічна організація, утворена 1873 року у Львові. У 1920-30-х роках зазнавала переслідувань від польської влади, 1939 зліквідована радянською владою; відновлена 1947 року в Західній Європі. В українській історії перша суспільна установа, яка, сповідуючи Шевченкові ідеї служіння Україні, присвоїла собі Його ім'я (початкова назва інституції — «Товариство ім. Шевченка»). Після першого етапу розвитку, пов'язаного з розбудовою видавничої літературної діяльності, Товариство за оновленим статутом, прийнятим у 1892, перетворюється в багатопрофільну академію наук — з пріоритетом до проблем українознавства.

Товариство «Просвіта» виникло у 1868 році у Галичині. Його виникнення стало противагою антиукраїнським течіям у культурному житті: колонізаторській, підтримуваній цісарською владою, — з одного боку, і русофільській, — з другого. Для опрацювання статуту Товариства був створений комітет із представників академічної молоді. 2 вересня 1868 року Міністерство освіти дозволило заснувати Товариство «Просвіта». Цей дозвіл став підставою для скликання у Львові першого загального збору. Організація збору була доручена конституційному комітетові.

 

 

Українські громади та їх роль у розвитку української культури у другій пол. XIX ст.

Перші товариства «Громади», як національно-культурні осередки української інтелігенції виникли в Києві та Петербурзі у 50-х роках XIX століття. Їх засновниками і першими членами стали відомі діячі української культури М. Костомаров, П. Куліш, П. Чубинський, В. Антонович, М. Драгоманов, М. Лисенко, М. Старицький та інші. Одним із активних членів «Громади» тих часів був Т. Шевченко. Одночасно виникають «Громади» в Харкові, Одесі, Полтаві, Чернігові, інших містах України. Підтримуючи національне відродження, активно починає діяти інтелігенція. Виникають громади в Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі. Осередком національно-культурної роботи у 70—90-х роках XIX століття стала Київська — так звана «Стара Громада», що утворилася на основі таємного гуртка хлопоманів. Її лідерами були представники нової хвилі української інтелігенції — В. Антонович, Т. Рильський, А. Свидницький, П. Житецький. Входили також визначні наукові і культурні діячі: М. Драгоманов, П. Чубинський, М. Лисенко, М. Старицький, П. Косач, О. Русов, М. Левченко, Я. Шульгін, І. Левицький (Нечуй), В. Науменко, І. Рудченко (Білик) та інші (близько 70 членів).

Так розпочався рух, який став одним із основних духовних та ідеологічних витоків відродження нашої держави. «Громади» другої пол. XIX століття об'єднували кращих представників національної інтелігенції, громадських діячів, вчених, освітян, літераторів, студентської молоді тощо.

 

 

Наступ російського царизму на українську культуру у другій пол. XIX ст.

У другій пол. XIX ст., як і раніше, розвиток української культури відбувався в умовах імперських колонізаторських режимів, які панували в Україні. Найтяжче доводилось народній освіті. Хоча преса 60-х pp. і відзначала особливе тяжіння до грамоти, яке з'являлося в народі імперські правителі зовсім не дбали про те, щоб навчити бодай читати й писати кожну українську дитину. Число початкових шкіл в Україні під владою Росії зросло протягом другої половини XIX ст. з 1300 до 17000. Зрештою царський уряд на поч. XX ст. майже зовсім усунувся від матеріального утримання всієї мережі початкових шкіл (так званих однокласних з трирічним терміном навчання і двокласних, в яких навчалися п'ять років). Понад чотири п'ятих їх перейшло під опіку земств, хоча міністерство народної освіти залишило за собою право розробляти і контролювати всі навчальні програми. Валуєвський циркуляр і Емський указ чітко визначили головний напрямок освітньої політики російського царизму в Україні: не допустити українську мову в школу. Навчання в усіх ланках освіти (від початкової до вищої) велося лише російською.

На кін. XIX ст. неписьменність населення була в Україні масовим явищем. Від двох третин до трьох чвертей неписьменних зареєструвала на кінець XIX ст. офіційна статистика Австро-Угорської імперії серед населення західноукраїнських земель. А в окремих (особливо — гірських) повітах тут серед селян не було жодного письменного.

Театральна культура у другій пол. XIX-на поч. XX ст.

Із поч. XIX ст., поряд з домашніми аматорськими театрами в поміщицьких маєтках (театр поміщика Д.Трощинського в с.Кибинцях на Полтавщині, Г.Тарновського в с.Качапівці на Чернігівщині та ін.), де акторами виступали переважно кріпаки та аматори з поміщицьких родин, і мандрівними вертепними театрами, у великих містах стали виникати постійні професіональні театральні трупи й почали будуватися театральні приміщення. Професіональні театри були створені в Києві (1805), Полтаві (1810), Харкові (1812), Одесі (1804), Катеринославі (1847), Чернігові (1853). Одним із перших на Україні постійне приміщення театру на 740 місць було збудовано в 1806 р. в Києві, потім - у Харкові, Полтаві, Львові, Одесі та інших містах.

Театральні трупи на Лівобережжі переважно були російськими, на Правобережжі - російськими й польськими, а Галичині - німецькими й польськими. Ставили вони різні п'єси - водевілі, оперети, драми, трагедії - російських та іноземних авторів - Гоголя ("Ревізор", "Одруження" та ін.), Шекспіра ("Отелло", "Гамлет"), та ін.

У 1819 р. на сцені полтавського театру за участю М.Щепкіна були поставлені п'єси "Наталка Полтавка" і "Москаль-чарівник" І. Котляревського. Це стало початком українського національного професіонального театру. Великою популярністю користувалися п'єси Квітки-Основ'яненка. Крім Щепкіна, що почав свою акторську діяльність в Україні у трупі І.Штейна, визначним артистом був К.Соленик (1811-1851). Для розвитку реалістичного театру в Україні велике значення мали гастролі видатних російських акторів (трагіка П.Мочалова, коміка А.Мартинова та ін.)

 

.

Микола Лисенко-класик українського музичного мистецтва.

Мико́ла Віта́лійович Ли́сенко (10 березня 1842, с. Гриньки, Полтавська область)— український композитор, піаніст, диригент, педагог, збирач пісенного фольклору, громадський діяч. Особливо багато зробив для професійної обробки музичного фольклору найвидатніший наш композитор Микола Лисенко.

У творчому доробку Миколи Лисенка близько 600 пісень: як професійно оброблених народних, так і написаних на тексти вітчизняних і зарубіжних поетів. Він поклав на музику майже 100 творів Т.Шевченка, багато віршів І.Франка, Лесі Українки. Лисенко — творець української оперної класики, зокрема опер "Наталка-Полтавка" і "Тарас Бульба", перших українських опер для дітей — "Коза Дереза", "Пан Коцький", "Зима і весна". Композитора переслідували за його патріотичну творчість і за безпосередню участь в українському національному русі.

Постійні творчі зв'язки підтримував Лисенко з російськими творцями музичної класики —Петром Чайковським, Михайлом Римським-Корсаковим, які також розробляли невичерпні скарби українського фольклору. Чайковський до самої смерті впродовж двадцяти років відвідував Україну, подовгу жив тут.