Суть язичництва та його вплив на сферу культурного життя давніх слов’ян

Суть язичництва та його вплив на сферу культурного життя давніх слов’ян

Але то лише на перший, неуважний погляд сучасне християнство, зокрема канонічне православ'я, зазнало впливу давньої віри слов'ян. Воно лише розвинулось, зміцніло у боротьбі з іншою культурою. І те, що ми вважаємо залишками язичництва - лише трофеї переможця. Тому що зміст життя наших предків полягав у спорідненості з природою, а жива природа підкоряється сонячним циклам: за ніччю настає ранок, одна пора року змінює іншу - без кінця. Кожен цикл в уяві язичника закінчується смертю, а за нею обов'язково йде відродження, яке означає початок нового циклу, такого самого, як і попередній. І в будь-якій системі вірувань, що має за основу обожнення природи, є бог (у слов'ян це Ярило), який щороку вмирає, щоб потім воскреснути. Так, язичництво теж знає вічне життя, але розуміє його як відтворення живої матерії, а не душі, і символ того безсмертя - колесо (його уособленням був Полоз, бог-змій, покровитель худоби й багатства). Це безсмертя не окремої істоти, а біологічного виду: рослина продовжує себе у насінні, батьки - у дітях, коло замикається. Не можна сказати, що наші предки були аморальні: ми напевно знаємо, що вони шанували батьків, особливо матір, засуджували вбивства та крадіжки. Залишки етики язичництва дійшли до нас крізь сторіччя у вигляді забобонів: не спілкуватися через поріг, не лаятись біля печі, не сідати, не лягати й не ставати ногами на стіл, першою в новий будинок пускати кішку, попід вікнами сіяти мак... Жіночі божества Рожаниці були покровительками народження і мали таємний зв’язок з космосом, з зірками. Душа людини в уяві наших пращурів — це зірка, яка з’являлась і гасла одночасно з народженням і смертю людини. Рожаниця згодом поділилась на образи Лади і її доньки Лелі. Їх ототожнювали із сузір’ями Великої і Малої Ведмедиці. Владикою світу був Сварог, бог вогню і світла. У трипільський період молилися до домашнього вогню, Даждь Бог — бог сонця — дослівний переклад сучасною мовою. Даждь — дай і Бог (добро, багатство), тобто давач добра. Тому і тепер ще кажуть: «Дай, Боже, здоров’я», або «Дай Боже». Це колись звучало «Даждь Боже». Останній сніп жита — Дідух — дух Даждь Бога, завжди зберігався в хаті на покуті. Хорсу поклонялись роксолани, йому жертвували хліб, медяники, коржі. Слово «корж» співзвучне зі словом «Хорс», воно означає «коло» по-індоєвропейськи. Стрибог — бог — родоначальник вітрів. Велес— бог достатку, торгівлі, «скотний бог». Мокоша — жіноче божество — покровителька жінок. Її сфера — рукоділля, прядіння, ткання. Однак поклонялись їй усі. До нас дійшли вишиті на рушниках зображення цієї богині. Культ Мокоші походить від ще давнішого культу Дани — богині води. Богиня Дана присутня в назвах слов’янських рік. Да (вода), на (нене) — мати води. Слово «Дон» — вода, Данепр, Даністр, або Дунай. Слово «данина» походить від назви жертв богині Дані. Купайло — бог літнього сонця. Ярило — бог, близький до Купайла, але діє тільки навесні. Сімаргл — недосліджене божество. Уважають, що це охоронець рослин. У численних зображеннях він сприймається як сторожа дерева життя. Наші предки вірили в існування духів, демонів — лісовик, водяник, русалка, польовик, перелесник, болотяник. Вірили у перевертнів, вовкулак. Міфів є дуже багато. Вони стали основою переказів, фольклору: міф про живу воду, про створення світу з яйця. Існувало багато свят і обрядів. Були святилища, жертовники, де стояли боги і їм приносили жертви. Обряди, пісні були весільні, похоронні, народно-календарного циклу. Свято русаліїв нині злилося зі святом Трійці. Зимові колядки, щедрівки — ці обряди мали магічні функції. Вони і сьогодні збігаються зі святом Нового року, Різдва Христового, Водохрещ. В Україні здавна виготовляли для дітей іграшки — свистки, коники, собачки з дерева, глини. Під час розкопок їх знаходять. А з XII ст. це стало навіть окремим промислом.

Вплив християнства на процеси розвитку культури Київської Русі.

У 988 р. Володимир хрестив Русь не лише з дипломатичних міркувань та через прагнення прилучитися до імператорської влади, а, звичайно, і з огляду на необхідність входження до світової культури. Завдяки християнству Русь долучилася до світової культури, налагодились інтенсивні контакти з Візантією, Болгарією. Християнство є релігією письма. Йому притаманне шанобливе ставлення до Слова. А слово — це культура. Священні тексти і весь світ сприймався християнами як книга. Культура набирає книжного змісту. А крім усього, християнство — могутня база язичницького міфологічно-ліричного епосу.Християнське учення стало головним у формуванні самосвідомості індивіда. Воно, проголосивши принцип всезагальної гріховності, перенесло центр уваги людини на осмислення себе в системі людських відносин, свого місця у світі, своєї відповідальності перед Богом. Християнство змінило культ сили в язичництві на нові моральні цінності, перш за все любов до ближнього, милосердя, всепрощення. Моральному прогресові сприяли принципи рівності перед Богом. Християнство зберегло обрядовість, основні магічні дії язичництва — молитву, хрещення, причащання. Християнство ввело Русь до складу європейських країн, розширило взаємовпливи в духовній та матеріальній культурі. Християнство дало ідеї цілісного світу, в якому конкретні прояви буття пов’язані єдиною першопричиною. Це дало можливість і для глибокого освоєння духовної культури людства.

Види прикладного мистецтва, які набули високого розвитку та поширення на Русі.

Активно розвивалося декоративно-прикладне мистецтво. Вироби з дерева, металу, кістки, каменю, глини не просто задовольняли потреби людей, але й прикрашали їх життя. Характерним для творів прикладного мистецтва був рослинний орнамент, на відміну від геометричного візантійського. В Україні здавна виготовляли для дітей іграшки — свистки, коники, собачки з дерева, глини. Під час розкопок їх знаходять. А з XII ст. це стало навіть окремим промислом. Здавна відоме в Україні писанкарство — вид декоративного прикладного мистецтва.Особливо вражають високою естетикою і технікою виконання ювелірні вироби. Були відомі і застосовувалися чорніння срібла, лиття з дорогоцінних металів, карбування, інкрустація, техніка скані (узори з тонких металевих ниток) і зерні (прикраси з напаяних дрібних металевих кульок). Вершина ювелірного мистецтва — техніка перегородчатої емалі. Прийшла вона з Візантії, але незабаром київські майстри перевершили вчителів. Процес виготовлення схематично виглядав так. На золоту пластину наплавляли тонкі золоті перегородки, отримані порожнини заповнювали емалевим порошком і розплавляли його. У древніх скарбах знайдені прикраси з зображенням сирен, дерева життя, квіткового орнаменту. Німецький знавець ремесел Теофіл (XI століття), перелічуючи в своїй записці країни, які уславилися в різних мистецтвах, на почесному місці назвав Русь, майстри якої були відомі своїми виробами «з золота з емаллю і з срібла з черню».

 

Козацький живопис

За тих часів бурхливо розвивалася гравюра. Великої слави зажили українські художники-графіки Олександр та Леонтій Тарасовичі. У 1702 р. в Києві вийшов друком “Києво-Печерський патерик” із 40 гравюрами Леонтія Тарасевича. Неперевершеним гравером був Іван Щарський. У гравюрах цього майстра складні рослинні орнаменти поєднуються з античними, глибоко символічними сюжетами й реалістичними зображеннями. Так у графіці втілювалися закони мистецтва бароко.

Від тих часів збереглося багато безіменних іконописних шедеврів. Найчастіше народні іконописці зверталися до образу Божої Матері. На іконах козацької доби Богородицю зображено в національному українському вбранні на тлі золоченого різьбленого рослинного орнаменту. Великого поширення в Україні набула ікона Покрови. Образів Покрови збереглося чимало. У нижній частині таких ікон подавалися реалістичні зображення представників козацької старшини, кошових отаманів, гетьманів. Приміром, збереглася ікона Покрови Богородиці із зображенню Богдана Хмельницького. Ще на одному образі з-поміж козаків, які просять захисту в Богородиці, зображено останнього кошового Петра Каднишевського.

Велику популярність мав за тих часів світський портретний живопис. Портрети замовляли представники козацької старшини, власне, тому їх і називають козацькими. Чудовим зразком козацького портрета є зображення стародубського полковника Михайла Миклашевського початку XVIII ст. та знатного військового товариша Григорія Гамалії кінця XVII ст.

Надзвичайну популярність мали в Україні народні картини “Козак Мамай”. Протягом XVIII ст. зображення козака Мамая можна було побачити в кожній українській хаті. Козаків малювали олійними фарбами на полотні, стінах, дверях, віконцях, кахлях, скринях, посуді й навіть на вуликах, вважаючи символічне зображення Мамая оберегом.

Наснажене животворними визвольними ідеями звитяжного XVII ст., духовне життя українців у XVIII ст. хоч і зазнавало всіляких утисків з боку держав-колонізаторів, проте залишалося розмаїтим і доволі багатим. Найкращі здобутки українських митців XVIII ст. — архітектура бароко, картини “Козак Мамай” та ікони народних майстрів не тільки не втратили своєї мистецької вартості, а й увійшли до золотої скарбниці світової культури, навіки прославивши своїх творців і народ, що їх виплекав.

 

24.Навчальні заклади ХVІІІ ст.

В останній чверті ХVІІІ ст. на Лівобережжя і Слобожанщину було поширено дію загальноросійської освітньої реформи. Для дітей дворян створювалися головні чотирирічні народні училища, для дітей купців, міщан і урядовців — малі дворічні училища. Освіта набувала станового характеру і перетворювалася на привілей вищих верств населення.

Упродовж другої половини ХVІІІ ст. початкові народні школи існували й на Правобережжі та західноукраїнських землях. Утиски і переслідування з боку влади призвели до поступового зменшення їхньої кількості. Більшість початкових шкіл Правобережжя контролювали єзуїти, а польська початкова освіта для українських селян була фактично недоступною.

Середню освіту давали засновані в першій половині ХVІІІ ст. Чернігівський, Харківський, Переяслівський колегіуми. Це були всестанові навчальні заклади, створені за зразком Києво-Могилянської академії. Наприкінці ХVІІІ ст. Чернігівський і Переяславський колегіуми були перетворені на духовні навчальні заклади — семінарії, а Харківський — у казенне училище.

На Правобережжі й західноукраїнських землях іноземне панування також уповільнювало розвиток середньої освіти. На Правобережжі існували гімназії для дітей польської шляхти, навчання в яких велося польською або німецькою мовами. Надзвичайно обмеженим був доступ українців у католицькі й протестантські навчальні заклади на Закарпатті.

Величезне значення для розвитку освіти і науки Україні мала Києво-Могилянська академія. У ХVІІ—ХVІІІ ст. із нею пов’язана більшість здобутків українського народу в освіті, філософії, богослов’ї, мовознавстві, літературі, публіцистиці, історії. У стінах академії формувалася українська літературна мова, розвивалися літературні жанри, закладалися основи національного театру.

Однак у 60-х рр. ХVІІІ ст. період розквіту академії змінюється занепадом. Поступово погіршується матеріальне становище академії.

Падінню престижу академії сприяло й те, що українська шляхта, прагнучи урівнятися з російським дворянством, віддавала своїх дітей на навчання до російської столиці. В академії здійснюються русифікаторські заходи — від студентів і викладачів під загрозою виключення і звільнення з посад вимагали дотримання «російського правопису і московської вимови».

У 1829 р. Києво-Могилянську академію було перетворено на типовий для Російської імперії духовний навчальний заклад.

Важливим осередком вищої освіти на західноукраїнських землях продовжував залишатися Львівський університет. Із приєднанням Галичини до Австрійської імперії у ньому відбулися певні зміни. Австрійський уряд дозволив існування певних кафедр, які увійшли до так званого Українського інституту (Студіям Рутеніум). Діяльність цієї структури суворо регламентувалася. У навчальний процес було запроваджено викладання української мови. Однак викладання інших предметів здійснювалося лише польською і німецькою мовами. Інститут проіснував до 1805 р.

Ситуація в освітньому житті галичан суттєво змінилася із заснуванням імператрицею Марією Терезією в 1776 р. у Відні Греко-католицької генеральної семінарії (Барбарерум). Щорічно в ньому могли навчатися 29 юнаків із Галичини. Згодом частина випускників цього закладу ставали вченими, письменниками, громадськими діячами.

Відкриття у Львові в 1783 р. Греко-католицької семінарії знаменувало початок створення першої вищої теологічної школи для галицьких українців. Дещо раніше подібний заклад був заснований на Закарпатті, у Мукачеві в 1744 р. Пізніше він був перенесений до Ужгорода, де на його основі утворили навчальний заклад для підготовки вчителів.

 

25.Суть та риси українського барокко

Монументальність форм, експресивність, введення алегорій та символів, пишна декоративність орнаментики, парадність та урочистість, що притаманні бароко, знайшли відтворення в мистецтві цього періоду. Злиття принципів бароко з національною народною традицією визначило своєрідність його варіантів. Специфічно риси бароко, які виявилися в усіх видах мистецтва - архітектурі, живописі та графіці, скульптурі, художньому металі та гаптуванні. Розвиткові мистецтва сприяло піднесення філософської думки, науки, літератури. Прийшовши на зміну художній культурі Відродження і маньєризму, бароко відкрило нові можливості для мистецтва, що особливо яскраво виявилося в синтезі мистецтв, у створенні грандіозних міських і паркових ансамблів.

Для бароко характерні урочистість і вражаючі ефекти, динамічність композиції й декоративна пишність. В архітектурі це виявилось у примхливих планах, великих контрастах об'ємів, перевантажених скульптурних оздобах, світлотіньових і кольорових ефектах. Живопис і скульптура бароко відзначаються декоративно-театральними композиціями, тонкою розробкою колориту й ефектів освітлення.

Теоретичну основу під українське літературне бароко підводили курси риторики й поетики, які читалися в тодішніх школах, насамперед в Київській академії. Письменники, в творчості яких найвиразніше виявилися риси бароко були викладачами чи вихованцями цієї академії. Перші його прояви помітні на Україні на межі 16 і 17 століть. Для стилю бароко в музиці характерні величність, пишність, декоративність, драматизм, заглиблення у внутрішній світ людських почуттів, синтез мистецтв (у жанрах опери, ораторії, кантати) й водночас прагнення до відділення музики від слова (розвиток інструментальної музики).

Відійшовши від властивих ренесансній культурі уявлень про чітку гармонію та закономірність буття і безмежні можливості людини, естетика бароко будувалася на колізії між людиною та зовнішнім світом, між ідеологічними й чуттєвими потребами, розумом і природними силами, які уособлювали тепер ворожі людині стихії.

Разом з тим культура бароко далека від сентиментальної сльозливості або пасивної споглядальності. Її герой - здебільшого яскрава особистість з розвиненим вольовим і ще більш розвиненим раціональним началом, художньо обдарований і дуже часто благородний у своїх вчинках.

У бароковому мистецтві відчувається болісне переживання особистої самотності, “покинутості” людини напризволяще в поєднанні з постійним пошуком “втраченого раю”. У цих пошуках митці бароко постійно коливаються між аскетизмом і гедонізмом, небом і землею, Богом і дияволом. В образотворчому мистецтві для барокових творів характерне звернення до релігійних сюжетів, де художників, насамперед, цікавлять сюжети чудес та мучеництва, де яскраво проявилися властиві бароковій стилістиці гіперболічність, афектованість, патетика.

Бароко - це мистецтво, збудоване на контрастах, асиметрії.Однією з основних рис барокової культури, не тільки аристократичної, але й міських низів та селянства, є потяг до синтезу різних видів і жанрів творчості.

Період другої половини 17 - 18 століття називають епохою староукраїнської культури, тобто тієї, що передувала новій, створеній за останні два століття. Мистецтво тієї доби розвивається в стилі бароко, котрий проникає в усі культурні сфери і набуває свого розквіту у 18 столітті як відоме всьому світові “українське бароко”.

Новий стиль виявляється у житловій, громадській, культовій забудовах, яким притаманне органічне поєднання рис професійної та народної архітектури. Споруди приваблюють своїми пишними формами, складними конструкціями, відзначаються багатством декору. Результатом розвитку власне української традиції стають хрещаті в плані храми, тобто такі будівлі, що в плані являли собою хрест, між кінцями якого вбудовувалися квадратні виступи. Такі хрещаті в плані церкви народилися з дерев'яної архітектури, принципи якої були стилістично близькими західному бароко.

Українське бароко 17 ст. нерідко називають “козацьким”. Це, звичайно, перебільшення, але якась частина істини в такому визначенні є, бо саме воно, козацтво, було носієм нового художнього смаку. Відомо чимало відомих творів архітектури та живопису, створених на замовлення козацької старшини. Але козацтво не лише споживало художні цінності, виступаючи в ролі багатого замовника. Будучи насамперед величезною військовою і значною суспільно-політичною силою, воно виявилось також здатним утворити власне творче середовище й виступати на кону духовного життя народу ще й як творець самобутніх художніх цінностей. Козацькі думи, козацькі пісні, козацькі танці, козацькі літописи, ікони, козацькі собори - все це не порожні слова. За ними - величезний духовний досвід 17 - 18 століть, значну частину якого пощастило втілити у своїй художній діяльності саме козацтву. Все це залишило в культурній свідомості народу глибокий слід. А краса козацького мистецтва породила легенду про золоте життя під булавою гетьманів, про козацьку країну, країну тихих вод і світлих зір.

Стиль бароко найвиразніше проявивсь у кам'яному будівництві. Характерно, що саме в автономній Гетьманщині і пов'язаній з нею Слобідській Україні вироблявсь оригінальний варіант барокової архітектури, який називають українським, або "козацьким" бароко. Позитивне значення мала побудова в Україні храмів за проектами Бартоломео Растреллі (Андріївська церква в Києві, 1766р.). Серед українських архітекторів, які працювали в Росії, найвідоміший Іван Зарудний. У кам'яних спорудах Правобережжя переважало "загальноєвропейське" бароко, але і тут найвидатніші пам'ятки не позбавлені національної своєрідності (Успенський собор Почаївської лаври, собор св. Юра у Львові, а також собор св. Юра Києво-Видубицького монастиря, Покровський собор у Харкові та ін.). Продовженням бароко став творчо запозичений у Франції стиль рококо. В ньому перебудовано Київську академію, дзвіниці Києво-Печерської Лаври, Софіївського собору, головної церкви в Почаєві.

“Козацький собор” древніший за саме козацтво. Першу відому п'ятиверху церкву збудував над могилою Бориса і Гліба у Вишгороді давньокиївський архітектор за наказом Ярослава Мудрого.

Перше таке кам'яне диво на Лівобережній Україні з'явилося в столиці найбільшого козацького полку в Ніжині 1668 року. З'явилося не в монастирі, а, як і належить козацькому собору, на широкій площі серед міста. Через кілька років подібна споруда з'явилася в Густинському монастирі, знаменуючи собою союз козацтва і церкви в національно-визвольній боротьбі.

Твори образотворчого та декоративно-прикладного мистецтва, стародруки, що відносяться до одного з найцікавіших періодів в історії культури українського народу - другої половини XVII - XVIII століть - часу становлення та розвитку в українському мистецтві загальноєвропейського стилю бароко. Характерною особливістю бароко є проникнення світського світогляду в усі сфери художньої діяльності. Монументальність форм, експресивність, введення алегорій та символів, пишна декоративність орнаментики, парадність та урочистість, що притаманні бароко, знайшли відтворення в мистецтві України цього періоду. Злиття принципів бароко з національною народною традицією визначило своєрідність його українського варіанту. Провідне місце у культурному житі тодішнього суспільства посідав жанр портрета, який також можна віднести до яскравих і самобутніх явищ національної художньої культури. Художня мова відтворення портретного образу своєрідно переплітала барочні ідеї та національні традиції, яким також були притаманні риси театралізації, умовності, певна символічна система.

Вишуканий стиль бароко якнайкраще виражав духовні інтереси української козацької старшини і вищого духовенства, їх прагнення до рафінованої аристократичності. Значною мірою через портрети сотників і полковників, видатних політичних і культурних діячів епохи козацької автономії ми маємо уявлення про Україну тих часів.

Бароко мало синтетичний характер, охопивши всі сфери духовної культури - архітектуру, літературу, образотворче і прикладне мистецтво, музику, театр. Це був універсальний стиль, особливості якого закономірно і глибоко виявилися в багатьох ланках духовного життя суспільства.

Українське бароко 17 ст. називають “козацьким”, тому що саме козацтво було носієм нового художнього смаку. Будучи насамперед величезною військовою і значною суспільно-політичною силою, воно виявилось також здатним утворити власне творче середовище й виступати на кону духовного життя народу ще й як творець самобутніх художніх цінностей.

Українське козацьке бароко розвивалось під впливом норм естетики, з одного боку - європейського бароко, з другого - народної. Разом з тим воно є ланкою в розвитку загальноєвропейської культури, становлячи одну з національних шкіл цього великого художнього стилю.

 

26.Козацькі літописи Г. Грабянки, Самійла Величка, Самовидця.

Літопис Самійла Величка— наймонументальніший твір української історико-мемуарної прози XVII—XVIII ст., який разом з Літописом Самовидця, Літописом Григорія Грабянки й "Історією Русів" творить комплекс козацької історіографії. Сам літопис не дійшов до нас у належному вигляді – дуже знищений перший том, значно менше другий. Цілком ймовірно, що книга не закінчувалася 1700 роком, бо і в заголовку, і в багатьох місцях третього тому згадуються події принаймні до 1720 року. Тому, є думка, що втрачені й прикінцеві сторінки літопису. Самійло Величко для створення свого Літопису не обмежився вузькими локальними матеріалами та власними спогадами. Навпаки, він використав різноманітні іноземні джерела. Але за найправдивіше джерело для Величка правили діаріуш (Щоденник) козацького літописця Самійла Зорки, особистого писаря гетьмана Богдана Хмельницького та дрібні козацькі «кронички». Літопис Величка написаний українською літературною мовою 18 століття з елементами народної мови. Літопис є одним з найголовніших і найбільш вірогідних творів української історіографії 2-ї половини 17 — початку 18 століття. Літопис складається з 4 частин:

перша — «Сказание о войне казацкой з поляками через Зеновія Богдана Хмельницького…» — змальовує події 1648—1659 років, окремими епізодами сягаючи у 1620 рік, Описуючи війну Якова Остряниці 1638 року, Величко додає до автентичного джерела, яким користувався, — щоденника польського хроніста Шимона Окольського — власний коментар;

друга і третя частини, які охоплюють 1660—1686 та 1687—1700 роки, названі «Повествования летописная с малороссийских и иных отчасти поведениях собранная и зде описанная», містять значну кількість власних спостережень Величка і ґрунтуються на документах гетьманської канцелярії;

у 4-й частині зібрано додатки з різних документів 17 століття.

Вперше опублікований Київською Археографічною комісією у 1848—1864 роках під назвою «Летопись событий в юго-западной России в 17 в.», тт. I—IV. Величко є також автором перекладу з німецької на українську мову збірника «Космографія» та передмови до нього.

Літопис Григорія Грабянки — козацький літопис 2-ї половини XVII — початку XVIII століття, складений гадяцьким полковником Григорієм Грабянкою.

Користувався популярністю серед старшини Війська Запорозького, поширювався у багатьох списках. В центрі уваги Літопису події Хмельниччини 1648—1654 рр. та Руїни.

Літопис Грабянки— одна з найвидатніших пам'яток української історіографічної прози кінця XVII — початку XVIII ст. За ним, а також за літописами Самовидця і Величка закріпилася назва «козацькі літописи». Але така назва досить умовна, бо кожен цей твір є складною, багатоплановою композицією, в якій поєднуються характеристики історичних діячів, описи подій — битв, повстань, змов тощо, окремі документи, тлумачення тих чи інших періодів життя України і яка надто далека від традиційної літописної форми. Твір Грабянки значною мірою компілятивний. Серед своїх головних джерел автор називає спогади сучасників подій, а також твори вітчизняних та іноземних історіографів. Найбільше Грабянка користувався літописом Самовидця; «Синопсисом», який був вперше виданий 1674 р., довгий час служив свого роду підручником історії і витримав близько 30 видань; латиномовною працею «Польські аннали» офіційного історіографа польских королів Веспасіана Каховського, 3 томи якої вийшли у Кракові 1683, 1688 та 1698 рр.; а особливо поемою поляка Самійла Твардовського «Громадянська війна», виданою в Калішу 1681 р. Крім того, Грабянка посилається на твори Мартина Кромера, Мартина та Йоахіма Бєльських, Мацея Стрийковського, Олександра Гваньїні, Самуїла Пуфендорфа та Йоганна Гібнера. Але літопис не є простим механічним зведенням відомостей, взятих з різних джерел. Це самостійний твір, в якому відчутне виразне авторське начало. "Літопис Григорія Грабянки" описує історію з часів виникнення козацтва і до 1709 року.У тексті літопису подається багато державних документів, гетьманських універсалів, актів, грамот.

Літопис Самовидця — козацький літопис староукраїнською мовою, одне з фундаментальних джерел з історії Східної Європи 17 століття, зокрема періоду Хмельниччини і Руїни в Україні. Написана очевидцем подій, вихідцем з старшини Війська Запорозького.

Літопис Самовидця складається із вступу, який оповідає про стан України перед Хмельниччиною, і двох головних частин:

перша присвячена часам Хмельниччини й Руїни (до 1676 включно) й написана, правдоподібно, значно пізніше описуваних подій;

друга — доведена до 1702 включно, становить Літопис у стислому розумінні цього слова, написаний на Лівобережжі, найповніше (з уваги на локальні новини) у Стародубі.

Літопис Самовидця писаний доброю українською мовою того часу, близькою до народної. Автор літопису документально не відомий, належав до козацької старшини й посідав якийсь час видатне становище в українському уряді. Дослідники віддавна намагалися встановити його ім'я. Це стало можливе після праць Вадима Модзалевського про Романа Ракушку-Романовського. У 1920-их pp. низка авторів (Віктор Романовський; Олександр Оглоблин і особливо Микола Петровський) незалежно один від одного, на підставі аналізу автобіографічного матеріалу в Літописі, дійшли висновку (втім, вперше висловленого ще в 1846 істориком-аматором Д. Сєрдюковим), що автором Літопису Самовидця найправдоподібніше був Роман Ракушка-Романовський, генеральний підскарбій за Івана Брюховецького, а в останні десятиліття свого життя — священник у Стародубі. Ця думка була прийнята більшістю істориків (Дмитро Багалій, Михайло Грушевський, Дмитро Дорошенко, Іван Крип'якевич та інші й зокрема новітня історіографія), але деякі автори називали інших кандидатів на авторство Іван Биховець, військовий канцелярист (Л. Окіншевич), Федір Кандиба, полковник корсунський (М. Андрусяк, Михайло Возняк) та ін.

Ориґінал Літопису не дійшов до нас. Збереглося кілька колій, зроблених у XVIII столітті або й пізніше. Найдавніші й найповніші — це списки Г. Іскрицького (перша половина XVIII ст.) й Якова Козельського (друга пол. XVIII ст.), які й покладено в основу наукових публікації цієї пам'ятки. Вперше, діставши його від Пантелеймона Куліша (від нього й назва Літопису Самовидця), опублікував Літопис, Осип Бодянський (1846); більш науково підготоване видання Київської Археографічної Комісії за редакцією і вступною статтею Ореста Левицького (1878), перевидане Інститутом історії АН УРСР (1971) і «Harvard Series in Ukrainian Studies» (1972).

Хмільницький літопис — пам'ятка української історіографії й літератури першої половини 17 століття, належить до числа так званих місцевих літописів.

Літопис складений невідомою особою, що походила, імовірно, з міста Хмільника на Вінничині. Автор літопису реєстрував історичні події на Правобережжі, зокрема в Хмільнику, в 1636-1650 роках, а також факти поточного життя. Описав у хронологічному порядку козацькі повстання 1636-1638 років під проводом Павла Павлюка й Карпа Скидана, перші роки війни Богдана Хмельницького: битви під Жовтими Водами, Корсунем і Пилявцями, поразки польського війська на Поділлі, перемоги Максима Кривоноса біля Немиріва, Махнівки, Животова, Бердичева, Тульчина, спустошення Поділля від татаро-турецької навали тощо.

ЛЬВÍВСЬКИЙ ЛІТÓПИС — літописна пам'ятка 1-ї пол. 17 ст., вміщена в рукописній книзі М.Гунашевського. Назва умовна. Відображає події в Україні-Русі з 1498 по 1649 рр. Л. Л. подає цінні відомості про зовнішньополітичне та економічне становище України, взаємини з Польщею, Московією, Кримським ханством. Багато уваги приділяє козацьким повстанням 30-х років 17 ст., національно-визвольній війні українського народу під проводом Б.Хмельницького 1648—1654 рр., наводить ряд фактів з її історії, яких немає в інших джерелах. Текст Л. Л. виявив на початку 19 ст. історик Д.Зубрицький. Вперше опубліковано у Москві (1839 р.), згодом — у Львові (1870-і рр.).

 

27.Роль "Енеїди" І.П. Котляревського в українській літературі.

В історії нашої культури є діячі, які особливо яскраво й багатогранно відобразили в своїй творчості душу народу, його національну своєрідність, поетичну вдачу. До таких належить Іван Петрович Котляревський, класик нової української літератури, видатний письменник-реаліст, автор славнозвісної “Енеїди” і “Наталки Полтавки”. У важкі часи самодержавства він розкривав духовну велич рідного народу, його мрії, у конкретних художніх образах утілив його віру в краще майбутнє.

1. І. П. Котляревський народився 9 вересня І769 р. в Полтаві, в сім'ї дрібного чиновника-канцеляриста. Дитинство майбутнього письменника проходило в повсякчасних злигоднях. Нерідко доводилося вдовольнятися одним шматком хліба й ходити босим, але жива й весела вдача допомагали йому переносити домашні не-статки. З дитячих років виявилась у нього охота до читання й пильність у заняттях.

Початкову освіту І. П. Котляревський здобув у дяка; 1780-1789 рр. навчається в Полтавській духовній семінарії. Вже тут юнак виявляв інтерес до “словесності” — античної літератури, зокрема до римського поета Вергілія, до творчості російських письменників. Духовна кар'єра не приваблювала Котляревського, він залишає семінарію на останньому курсі й стає канцеляристом (1789-1795). Деякий час І.П.Котляревський був домашнім учителем у поміщицьких родинах на Полтавщині.

Близько 1794 р. І. П. Котляревський розпочав літературну діяльність, взявшись за переробку в бурлескному стилі Вергіліївої “Енеїди”. Вже перші розділи “перелицьованої” “Енеїди” поширювалися в рукописних списках і набули чималої популярності серед читачів.

Протягом 1796-1808 рр. І. П. Котляревський перебував на військовій службі, брав участь у російсько-турецькій війні, зокрема в битвах під Бендерами та Ізмаїлом, виявивши при цьому хоробрість, мужність. Не залишав у ці роки він і літературної творчості, продовжуючи працювати над “Енеїдою”.

 

28.Квітка-Основ'яненко та його гумористичні оповідання.

В історії вітчизняної культури визначне місце по праву належить Г. Ф. Квітці-Основ'яненку. Це — перший український прозаїк, один з видатних письменників до шевченківського періоду. Його творча спадщина заслужено користується широкою популярністю в народі.

У своїх творах письменник майстерно відобразив життя різних верств феодально-кріпосницького суспільства кінця XVIII — початку XIX ст.

Він мав велике бажання відтворити життя простого українського народу, заговорити його рідною мовою, показати звичаї і обряди селянина-трудівника.

Українські прозові твори Г. Квітки діляться на дві групи: сатирико-гумористичні і сентиментально-реалістичні.

До сатирико-гумористичних творів належать: «Салдацький патрет», «Мертвецький Великдень», «Пархімове снідання», «Конотопська відьма» та інші.

Сатирично-гумористичні твори Квітки мають народну основу. Письменник намагався писати свої повісті в дусі народних анекдотів і переказів. Крім того, він уносив до них побутово-етнографічні картини. Цим його сатирично-гумористичні твори нагадують оповідання М. В. Гоголя зі збірки «Вечера на хуторе близ Диканьки», впливу яких зазнав Квітка.

Майстер виставив цей портрет на ярмарку, і це викликало багато непорозумінь: із солдатом пробують розмовляти, вітаються з ним, пропонують подарунки тощо. Аж ось підійшов до портрета гурт парубків на чолі з шевцем Терешком. Терешко теж спочатку прийняв портрет за живого солдата й привітався до нього. Коли ж усі навколо підняли Терешка на сміх, він став шукати різні хиби в змалюванні чобіт на солдатові. Маляр вислухав ці уваги і поправив портрет. Тоді Терешко почав вказувати і на хиби в змалюванні одежі, але на це Кузьма Трохимович різко відповів йому: «Швець, знай своє шевство, а в кравецтво не мішайся», тобто не берися судити про те, чого не розумієш. Устами свого героя Кузьми Трохимовича автор утверджує думку про реалістичне мистецтво, яке покликане служити народові.

В основу оповідання «Мертвецький Великдень» Квітка поклав фольклорно-фантастичні та побутові мотиви.

 

 

29.Художники – портретисти ХVІІІ ст.

Цікавим є те, що в Україні легший і елегантний стиль рококо поширився досить швидко. У Лаврській школі малювання було знайдено малюнки, які приписують засновникам французького рококо Ватто і Буше. На їх підставі українські майстри розробляли власний стиль. У новий спосіб, наприклад, вони малювали козака з оселедцем на голові й бандурою у руках — у характері галантного кавалера доби рококо.

У Гетьманщині доба рококо — це останні часи козацької України, коли вона втрачала свою державність. Ймовірно саме тому життєрадісне європейське рококо мало в Україні відчутні сумні настрої, властиві добі, що минала. Неначе поспішаючи увічнити епоху, останні люди козацької України замовляли свої «парсуни». Тому українські портрети доби рококо значною мірою зберігають пишність і урочистість форм, вироблену у попередні часи бароко. До наймайстерніших належать портрети полковника О. Ковпака, київського міщанина Балабухи, А. Полетики, знатного військового товариша Г. Гамалії, переяславського полковника С. Сулими, Якова Шияна та інші.

Успішно розвивалося в цей час мистецтво гравюри. У творчості Григорія Левицького-Носа (1697—1769) — батька відомого портретиста Дмитра Левицького (1783-1822) — старе українське граверство досягло своєї вершини, увібравши в себе найкращі досягнення української гравюри за попередні півстоліття. Після навчання у Києво-Могилянській академії він працював у друкарні Києво-Печерської лаври.

Левицький досконало володів технікою гравіювання. Нерідко він намагався переосмислити традиційні сюжети і створював власні оригінальні композиції. Своїми творами Левицький виражав інтелектуальну силу людини. Це зближує його з видатним філософом­просвітителем Г. Сковородою.