Визначення поняття філософія. Предмет, методи та її значення.

Визначення поняття філософія. Предмет, методи та її значення.

Філосо́фія - особлива форма пізнання світу, що вивчає найзагальніші суттєві характеристики і фундаментальні принципи реальності і пізнання, буття людини, відносин людини і світу^[1]. Також під філософією розуміють форму людського мислення, теоретичну форму світогляду.

Термін "філософія" перекладається з грецької як "любов до мудрості".

Предмет філософії неодмінно включає і розгляд питання про те, що таке сама філософія, вивчення її історії.Кожна наука має свій метод. Проте філософія виступає найбільш загальною методологією, і в цьому суть її власного методу. Можна сказати, що філософський метод (від греч. methodos - шлях, пізнання) є система найбільш загальних прийомів теоретичного і практичного освоєння дійсності, а також спосіб побудови і обгрунтування системи самого філософського знання.

Як і методи інших наук, він бере початок в практичній діяльності людей і у своєму витоку є віддзеркаленням логіки і закономірностей розвитку об'єктивної дійсності. Це відноситься, звичайно, тільки до такої філософії, яка спирається на науку. Філософський метод задає загальні принципи дослідження. Проте різні філософські школи і напрями відповідно до своєї специфіки і розуміння предмета філософії формулюють і використовують різні філософські методи.

Загальне, що властиво їм усім, - теоретичне мислення, виражене у філософських категоріях, принципах і законах.

Вона виступає як теоретична основа світогляду, а також тим, що вона вирішує проблему пізнаваності світу, нарешті, питання орієнтації людини у світі культури, у світі духовних цінностей.

Філософія виконує ряд важливих функцій і тому відіграє важливу роль у житті суспільства. Це обумовлюється перш за все її особливим предметом, до якого відносяться основне питання філософії (про первинність матерії) та найзагальніші закони розвитку природи, суспільства і мислення.

Основні підрозділи філософського знання. Знач філ. Для людини

Сучасний дисциплінарний образ філософії успадковує плідну роботу минулих століть, хоча моменти класифікації і ієрархії розділів філософського знання, наявності вододілів і кордонів між ними, логічна узгодженість і послідовність філософських конструкцій є вкрай умовною, «руйнується» і «проникною». Схематично це можна представити у вигляді «ромашки», «пелюстки» якої - області філософського пізнання певних аспектів взаємодії людини і світу, смислоопределяю-щих моментів буття людини у світі, прояви різних культуротворчим (конструктивних і деструктивних) здібностей людини:

• онтологія - вчення про буття як таке, про фундаментальні принципи і формах буття, його найбільш загальні сутності і визначеннях;

• гносеологія - теорія пізнання;

• епістемологія - логіка, методологія, філософія науки і наукового пізнання;

• аксіологія - філософське вчення про цінності, їх місці у житті людини і суспільства;

• філософська антропологія та філософія культури;

• соціальна філософія та філософія історії;

• філософія політики та філософія права;

• філософія релігії; езотерична філософія;

• етика і естетика;

• історія філософії.
філософія як система певних знання найзагальніших законах облаштування світу дає можливість оцінювати окремі явища, події та процеси з погляду виробленої нею системи цінностей. У цьому полягає аксіологічна її функція, чи, можна сказати, місія.Філософія, якщо вона націлена справді на любов до мудрості чи, у разі, на служіння розуму, однозначно визначає найвищу цінність як збереження земної цивілізації, збереження життя людини, оскільки вона унікальна й неповторна. У самій суті філософії закладено гуманізм.

Будь-яка інша філософія, проповідуєантигуманистические ідеї, або систему цінностей, приречена провал.

Поняття світогляду. Структура світогляду.

Світогляд – сукупність уявлень людини про себе, про світ, про свої взаємини зі світом, про своє місц0е в світі та життєве призначення.

Світогляд є формою загального людського самовизначення:

· Дає людині не просто закони, знання реальності, а знання з певною оцінкою та відношенням;

· Предмет світогляду – відносини людини зі світом;

Звідси випливає, що світогляд включає та синтезує низку інтелектуальних утворень: цінності, переконання, знання, бажання, погляди, принципи, життєві орієнтири.

Світогляд становить основне ядро особистості, бо він формує підґрунтя для намірів та планів людини. Він формує важливі життєві цінності, з яких ми утворюємо норми поведінки та життєву позицію. Світогляд дозволяє самоутвердитись особі в навколишньому середовищі. Щоб мати чітку орієнтацію в світі людині не потрібні докази істинності знання про світ. Це вона отримує через вибір, зумовлений не стільки знаннями про світ, скільки оцінкою певних ситуацій.

Структура світогляду:

1. 1,Світовідчуття;

2. 2,Світосприйняття;

3. 3,Світорозуміння;

Світовідчуття – спосіб ствердження світогляду, в якому світ і ставлення людини до нього відтворюються у чуттєво-емоційній формі. Переживання та оцінки звернені не до окремих явищ, а до світу в цілому і до загальної позиції людини в ньому. Це є духовний стан людини, який визначає прийняття чи неприйняття людиною світу, її довіру або недовіру у ставленні до людей тощо.

Світосприйняття – на цьому рівні світогляду світ дається людині як цілком предметна реальність, яка певним чином організована та впорядкована. На цьому етапі переважають різного типу знання, просторово-часові уявлення про світ, які об’єднуючись утворюють цілісний образ світу.

Світорозуміння – рівень світогляду, на якому відбувається подальша конкретизація світосприйняття, що перетворює його в вищий рівень організації світогляду, що дозволяє надати людині мотиви та орієнтири вибору у кожній життєвій ситуації. Тобто світ набуває цілісності.

Історичні типи світогляду.

Історичними формами світогляду прийнято вважати такі: міфологія, релігія, філософія.

Найбільш ранньою формою світогляду є міфологія. Вона виникала в первісному суспільстві. У міфах людина насамперед прагнула відповісти на так звані космічні питання: походження та будова світу; виникнення та сутність найбільш важливих явищ природи. У міфах відображались думки про майбутню загибель світу та можливе його відродження. Значна увага приділялася також питанням походження людини, її народження та смерті, труднощам та випробуванням, що стояли на її життєвому шляху. Важливе місце в міфах відводилося культурним досягненням, які відігравали особливо важливу роль в життєдіяльності людей, – добуванню вогню, землеробству, звичаям, обрядам тощо.

У цілому міфи виконували надзвичайно важливі функції. Вони допомагали усвідомити зв'язок минулого із сучасним і майбутнім, завдяки ним складалися колективні уявлення певного народу, забезпечувався духовний зв'язок поколінь. У міру розвитку суспільного життя, переходу від його первісних форм до більш високих, міф втрачає своє значення як особливий ступінь розвитку суспільної свідомості. Виникає потреба в пошуку нових відповідей на ті самі корінні питання світогляду – про походження світу, людини, культурних навичок, сенсу життя, таємниці народження і смерті, соціального устрою. На них прагне дати відповідь нова історична форма світогляду – релігія.

Як і міфологія, релігія вдається до фантазії і почуттів. Але на відміну від міфу релігія розрізняє земне і неземне, надприродне, вона розводить їх на два протилежних полюси. Релігія формувалася на основі постійного вторгнення в життя людей "чужих" їм природних і соціальних процесів. Ці таємничі, непомірні сили усвідомлювалися безсилими перед ними людьми як "вищі сили". "Вищі сили" виступали як уособлення добра і зла, як демонічні і божественні начала. Звідси – поєднання страху і поваги у людей, прагнення знайти захист і порятунок у зверненні до божественних сил.

Міфологія як тип світогляду

Міфологія (від грец. mythos - оповідь і logos - слово, поняття, вчення) є універсальним типом світогляду первісних суспільств; усі етноси своїм першим світоглядом мають міфологію, яка містить у своїй основі міф-вигадану розповідь, витвір народної фантазії, в якому явища природи або культури подаються в наївно-антропоморфній формі. Порівняльне вивчення міфів різних народів показало, що, по-перше, дуже схожі міфи існують у різних народів, у різних частинах світу і, по-друге, міф був єдиною універсальною формою свідомості. Він відображав світовідчуття, світосприйняття і світорозуміння тієї епохи, в яку створювався. У міфологічній свідомості закріплені поетичне багатство та мудрість різних народів.

Чому ж сприйняття світу первісною людиною набуло такої дивної форми, як міфологія? Слід, напевно, враховувати такі передумови: а) первісна людина ще не вирізняла себе з навколишнього середовища - природного та соціального; б) нероздільність первісного мислення, яке ще чітко не відокремилося від емоційної сфери. Наслідком таких передумов стало наївне олюднення навколишнього природного середовища. Людина перенесла на природні об'єкти свої особисті властивості, приписувала їм життя, людське почуття. У міфі неможливо відокремити натуральне від символічного, реальне від фантастичного, існуюче від бажаного, духовне від природного, людське від нелюдського, зло від добра і т. ін. Через це міфу характерна така форма цілісності, яка для інших форм свідомості майже неможлива. Окрім того, міф для носіїв міфологічної свідомості був не думкою чи розповіддю, а самою реальністю.

Релігія як тип світогляду

Це більш зріла форма світогляду, ніж міфологія. У ній буття осягається не міфічними, а іншими способами. Вирізнимо такі: а) у релігійній свідомості вже чітко розділяються суб'єкт і об'єкт, а отже, долається характерна для міфу неподільність людини і природи; б) світ роздвоюється на духовний та тілесний, земний і небесний, природний і надприродний, до того ж земний починає розглядатися як наслідок надприродного. Міфологічні ж персонажі живуть у феноменальному світі (на горі Олімп, на горі Меру тощо); в) у релігії надприродний світ недоступний органам чуття, а тому - в об'єкти цього світу треба вірити. Віра і виступає головним засобом осягнення буття; г) особливістю релігійного світогляду є також його практичність, оскільки віра без справ мертва. А у зв'язку з цим віра в Бога та надприродний світ взагалі викликає своєрідний ентузіазм, тобто життєву енергію, яка надає розумінню цього світу життєвого характеру; д) якщо для міфу головним є обґрунтування зв'язку індивіда з родом, то для релігії головним є досягнення єдності людини з Богом як втіленням святості та абсолютною цінністю.

Релігія - явище багатопланове і багатозначне. Сьогодні, незважаючи на наукові досягнення, які, здавалося б, заперечують її світоглядні положення, релігія продовжує бути великою соціально організованою й організуючою силою у світі. Це значною мірою пов'язано з тим, що вона по-своєму відображає великий життєвий досвід людства, зберігає систему емоційно-образних уявлень і переживань, цінностей, норм життя, моральних ідеалів, які так потрібні сучасному людству. За допомогою обрядовості релігія культивує людські почуття любові, добра, терпимості, співчуття, милосердя, обов'язку, справедливості. Але в релігійному світогляді можуть відображатися і протилежні настрої, ідеї: фанатизм, вороже ставлення до людей іншої віри тощо.

Філософія як тип світогляду

Цей тип світогляду за сучасних умов розглядається як один із впливових і дійових типів. Він, як і релігія, розвинувся з первинної міфології, успадкувавши її світоглядні функції. Але що ж споріднює і різнить філософію і розглянуті типи світогляду?

Їх об'єднує загальна спрямованість - дати картину світу і в ньому людину з її ставленням до дійсності, що її оточує, і з'ясувати сенс людського буття. Проте відповіді на ці проблеми представники різних видів світогляду шукають своїми шляхами. Що ж до сучасного філософського світогляду, то необхідно звернути увагу на такі його особливості:

а) філософському світогляду властива не чуттєво-образна, як у попередніх світоглядах, форма освоєння дійсності, а абстрактно-понятійна;

б) філософський світогляд - це теоретична форма світогляду, що виникла історично, і перша форма систематизованого теоретичного мислення взагалі;

в) відмінність філософського світогляду від міфологічного та релігійного полягає в тому, що релігія і міфологія збігаються з відповідним світоглядом, тоді як філософія становить ядро наукового світосприйняття;

г) на відміну від релігії і міфології, філософія в осмисленні світу систематично спирається на наукові знання;

д) філософія прагне поставити і розв'язати граничні, абсолютні проблеми людського буття;

е) філософія досліджує пізнавальне, ціннісне, соціально-політичне, моральне та естетичне ставлення людини до світу; виробляє певні критерії і принципи суспільної та індивідуальної діяльності, спираючись не на авторитет, а на знання необхідності.

Таким чином, філософський світогляд- закономірний етап у духовному розвитку людства, який був обумовлений як змінами в суспільному бутті людей, так і розвитком різних галузей суспільної свідомості.

Перелічені історичні типи світогляду є не що інше, як типізовані та абстраговані форми діяльності людини в окремі історичні проміжки часу відповідно до розвитку культури та пізнання. Ці форми діяльності є проявом і вираженням свідомості і самосвідомості людини, практично орієнтованих на перетворення світу і самого себе за нормами культури і цивілізації.

Філософія і наука

У Стародавній Греції поняття "філософія", по суті, було тотожним поняттю "наука". Під філософією розумілася вся наука, що зароджувалася, і філософами називалися носії цього наукового знання.

Філософія протягом усього свого розвитку була пов'язана з наукою, хоча сам характер цього зв'язку, а точніше, співвідношення філософії і науки з плином часу змінювалося.

На початковому етапі філософія була єдиною наукою і включала в себе всю сукупність знань. Так було у філософії стародавнього світу та в період середньовіччя. Надалі розгортається процес спеціалізації та диференціації наукових знань та їх відмежування від філософії.

Філософія і наука тісно взаємопов'язані. З розвитком науки, як правило, відбувається прогрес філософії: з кожним робить епоху відкриттям у природознавстві, Але не можна бачити і зворотних струмів від філософії до науки. Досить вказати на ідеї атомізму Демокріта, що залишили незгладимий слід у розвитку науки.

Філософія і наука народжуються в рамках конкретних типів культури, взаємно впливають один на одного, вирішуючи при цьому кожна свої завдання і взаємодіючи в ході їх вирішення.

Філософія намічає шляхи вирішення протиріч на стиках наук. Вона також покликана вирішувати і таке завдання, як з'ясування найзагальніших підстав культури взагалі і науки, зокрема

У філософії, таким чином, відпрацьовуються теоретико-пізнавальні основи науки, обгрунтовуються її ціннісні аспекти.

Не можна обійти мовчанням і роль філософії в з'ясуванні найзагальніших основ самої науки. Адже наука сама має потребу в обгрунтуванні, з'ясуванні свого місця і ролі в житті суспільства, з'ясуванні своєї природи і можливостей.

Досократівська філософія

У досократівський період включають: іонійську (мілетці, Геракліт), італійську філософію (піфагорійці, елеати, Емпедокл), вчення Левкіппа – Демокріта, софістів.
Іонійська філософія, не дивлячись на міфологічну образність, елементи антропоморфізму, іносказання, вже у визначеному ступені є системною, раціональною, понятійною, оскільки її основні творці прагнули зрозуміти той чи інший першопочаток як субстанцію (те, що покладено в основу всього сущого), “архе”. Перші давньогрецькі філософи були натурфілософами (точніше фізиками) та визначали початок стихійно-матеріалістично: як воду (Фалес), апейрон (Анаксімадр), повітря (Анаксімен), вогонь (Геракліт).Висуваються й діалектичні ідеї (Геракліт) про мінливість світу (“все тече”), тотожність протилежностей та їх боротьбу, як головний закон всесвіту. Геракліт (544-483 до н. е.) вже розділяє почуттєве та раціональне пізнання, говорить про його складність та що “багатознання розуму не навчить”.

Піфагорійці (Філлолай, Алкмеон, Архіт Тарентський та ін.).пов’язали філософію з математикою, поставили питання про числову структуру всесвіту. Основою всього сущого, за їх думкою, є число, воно наймудріше і володіє всіма речами, у тому числі і духовними. Природа, космос створились із з’єднання безмежного (тілесний простір) та межі (число). Всесвіт – організований числом простір.
Елеати (Ксенофан, Парменід, Зенон) розвивають понятійний апарат, особливо по відношенню до субстанції. У іонійців вона фізична, у піфагорійців математична, у елеатів філософічна, бо субстанція – буття!
Парменід (540-480 до н. е.) вперше ставить проблему буття та мислення, буття та небуття та доказово її розв’язує. Мислення і буття за його думкою це одне й те саме; небуття не існує, а буття єдине, нероздільне, нерухоме, у протилежність різноманітності та подільності чуттєвого світу. Парменід вважає, що істина, суще можуть бути розкриті тільки за допомогою мислення. Чуттєве сприйняття породжує тільки судження. Зенон Елейський (490-438 до н. е.) за допомогою апорій (“діхотомія”, “Ахіллес та черепаха”, “Орела”) обгрунтовує парменідівське незмінне, непорушне буття і тим самим стоїть у витоків суб’єктивної діалектики.
Демокріт (460-371 до н. е.) – вершина античного матеріалізму, створює вчення, що синтезує ідеї попередніх філософів. Він виділяє два початки – атоми (буття) та порожність (небуття). Атоми є нероздільні, міцні, вічні та незмінні, у той час як речі є приходячими та мінливими. Демокріт розглядає проблему причинності, правда, відкидає випадковість, зводить причинність до необхідності.
Софісти (ІІ половина V ст. до н. е.) увійшли в історію як мудреці, яких не цікавила істина, а тільки перемога у суперечках, де вони могли довести будь-що. Софісти (Протагор, Горгій, Гіппій, Продік) поставили гносеологічну проблему про відношення думки до оточуючого світу, про пізнаваність світу, але центральною проблемою стала проблема людини, суспільства.

Античний атомізм

Античний атомізм Левкіппа (550-440 pp. до н.е.) і Демокріта (460-370 pp. до н.е.) оформився в цілісну філософсько-наукову доктрину наприкінці V — у першій половині IV ст. до н.е. Система атомізму — одне з найбільш значних інтелектуальних досягнень античної культури. Його характеризували як широта охоплюваного кола проблем, так і глибина основних філософських принципів, досить строго й послідовно обґрунтованих у процесі теоретичного осмислення найрізноманітніших явищ.

Буквальний переклад давньогрецького слова "атом" — неподільний, такий, який не можна розчленувати. Відповідно, під атомами, розуміли дрібні першотіла, які не підлягають подальшому поділу. Число атомів та різноманітність їхніх форм нескінченно великі. Поєднання атомів утворюють нескінченну різноманітність видимих тіл, речей. Унаслідок своєї неподільності атоми незнищенні, вічні і, що особливо важливо, здатні до вічного руху. Вони, як говорив Демокріт, "трясуться" в усіх напрямках. Цей рух атомів і є, в кінцевому підсумку, причиною як виникнення, так і руйнування наявних речей.

Що стосується природи "порожнечі", то у свідченнях античних авторів вона трактується по-різному.

У загальному розумінні взаємопов'язаність атомів і "порожнечі" виявляється в тому, що "порожнеча" є простором (майбутнім "умістилищем", за Ньютоном), в якому й завдяки якому здійснюється різноманітний рух різних за формою і величиною атомів. Увівши поняття "порожнечі", Левкіпп і Демокріт витлумачили рух як просторове переміщення атомів, зміну їх положення один відносно одного. Вони вважали рух вічним, таким, що не має початку. При цьому не виділяли який-небудь переважний у порівнянні з іншими напрямок руху, вважаючи, що атоми "трясуться" в усіх напрямках. У свою чергу, Левкіпп і Демокріт залишили осторонь питання про причину руху, його сутність; яким чином він виникає у кожному конкретному випадку.

Найважливіше місце в первинному античному атомізмі посідає принцип детермінізму, сформульований Левкіппом. Відповідно до цього принципу, все існуюче у світі є причино обумовленим, тобто має природну причину свого виникнення, існування, руйнування. Під причинним зв'язком Левкіпп і Демокріт розуміли природну необхідність, тобто необхідну природну залежність того чи іншого явища або речі від попереднього в часі іншого явища або речі. Вони були переконані, що абсолютно для всього (крім, звичайно, атомів і порожнечі, а також руху атомів) існуючого у світі є свої причини і немає нічого безпричинного, тобто випадкового. Випадковість є не чим іншим, як незнанням істинної причини, тобто недоліком нашого пізнання, а не істотною характеристикою самої реальності.

Виходячи зі своїх універсальних принципів щодо атомів і порожнечі та пов'язаного з ними принципу детермінізму, атомісти намагалися обґрунтувати умовивідну космологію, астрономічну теорію, сформулювати теоретичні уявлення про виникнення й сутність життя, розробити атомістичну психологію і теорію пізнання.

Ці ж принципи покладено в основу атомістичного обґрунтування математики, механіки, теорії музики, поезії і мови

Розглядаючи атомістичну космогонію і космологію, Демокріт говорить про існування нескінченного числа світів, останню основу яких складають атоми, що рухаються, і порожнеча.

Середньовічна європ.філосо.

Філософська думка середніх віків формувалась в період зародження і розвитку феодальних відносин (У-ХІУ ст..). Якщо антична філософія за своєю суттю була космоцентрична (визначальною реальністю для неї була природа, Космос), то середньовічне мислення характеризується теоцентричністю (від грец. —«теос» — бог).
Утвердження християнства в якості панівної релігії (поч.ІУ ст). привело до такого бачення реальності, яка створена за образом і подобою духу. На цьому підґрунті і починає формуватися середньовічна філософія, ідейно-світоглядним змістом якої стає духовно-ідеальне тлумачення реальності. Оскільки ж найдосконалішим духом є Бог, то теологія (богослів'я) підноситься за цих умов на рівень найголовнішого знання, якому підпорядковуються всі інші види знання. В умовах релігійного диктату філософія була оголошена «служницею богослів'я», і за допомогою свого раціонального апарату вона повинна була утверджувати основні положення християнства.
Характерними рисами світогляду цього часу є: по-перше, теоцентризм. Це означає, що активне творче начало як би щезає з природи і передається Богу, який стоїть над природою. Істининим буттям володіє тільки Бог: він — вічний, незмінний, ні від кого не залежить і є джерелом всього існуючого. Ключем до пізнання істинного буття є віра. Віра не може бути готовим знанням, яке можна передати іншому, як певну інформацію, вона потребує власних духовних зусиль. По-друге ідея духовності, яка пов'язана не тільки з Богом. Вперше в історії людства середньовіччя відкриває людину як особистість, як насамперед духовну, а не природну і тілесну істоту.
На перший план релігійного світогляду виходять протиріччя в морально-етичній сфері. Людина сприймається як зосередження протиріч, що існують в світі — між земним і небесним, між тілом і душею, між гріхом і святістю. З однієї сторони, людина — вінець божого творіння, з іншої, зло в світі йде від людини, людина — створіння, в якому «сидить» диявол.
По-третє, світ сприймається як двоїсте буття, справжній (божественний, небесний) і несправжній (земний, гріховний) світи. Цей поділ проходить через всю середньовічну філософію.

Схоластика. Аквінський

Схоластика (від грецького «схола» — школа) — це специфічна система середньовічної філософсько-теологічної думки; яка зародилася в монастирських школах. Пізніше.так стали іменувати всю середньовічну філософію. Схоластика була спрямована на раціональне обгрунтування основ християнського віровчення, насамперед для осмислення і доведення буття Бога. Вважалося, що істина вже дана в Біблії, необхідно її лише логічно вивести звідти. Природа перестає бути найважливішим об'єктом людського пізнання. Основна увага зосереджується на пізнанні Бога і людської душі. Схоластика опиралась в основному на формальну логіку Арістотеля.
Однією із центральних проблем схоластичної філософії є дискусія про універсали (загальні поняття). У відповідності з тим, як тлумачилося питання про існування універсали, середньовічна філософія репрезентована двома основними напрямами — номіналізмом і реалізмом.

Відомим систематизатором середньовічної схоластики був Фома Аквінський (1225-1274 рр.), який пристосував вчення Арістотеля до католицизму. Найвідомішим його твором е «Сума теології».
Аквінський намагався створити таку доктрину, яка б дала можливість контролювати філософське і наукове пізнання церквою.
Ще у попередні століття західноєвропейськими схоластами була висунута теорія «двох істин». Згідно з даною теорією наука і пов'язана з нею філософія здобувають знання, спираючись на досвід і розум. На відміну від нкх, теологія здобуває істину в божественному одкровенні.
Фома Аквінський чітко визначає сферу науки і віри. Завдання науки полягає у поясненні закономірностей світу. Але хоч наукове знання об'єктивне та істинне, воно не може бути всеосяжним. Є така сфера дійсності, яка недоступна розумовому пізнанню, а тільки вірі. Отже, предметом філософії є «істини розуму», предметом теологи — «істини Одкровення».
Наскільки обмежений людський розум стоїть нижче божественної мудрості, настільки філософія нижче теології. А тому філософія і є -«служниця теології». Функції філософії як «служниці релігії» полягають у тому, що вона повинна за допомогою логічних аргументів обґрунтовувати христянські догми. Логічні доведення допомагають краще зрозуміти ці догми і зміцнити віру людини. '
Ф.Аквінський вважав, що можна довести буття Бога і запропонував п'ять доведень, які стали класичними у західноєвропейській теології:
1. Оскільки все в світі рухається, то має бути «першодвигуи», або «псршопоштовх» рух^ — Бог.
2. Всі явища і предмети мають причину свого виникнення та існування. Першопричиною усього є Бог.
3. Все в світі існує не випадково, а з необхідністю. Ця необхідність —.Бог.
4. Всі речі мають різні ступені досконалості. Тому повинно існувати абсолютне мірило досконалості — Бог.
5 -У природі все має певний сенс, доцільність свого існування. А, значить, повинна існувати «остання» і головна ціль— Бог.
21. номіналізм та реалізм

Однією із центральних проблем схоластичної філософії є дискусія про універсали (загальні поняття). У відповідності з тим, як тлумачилося питання про існування універсали, середньовічна філософія репрезентована двома основними напрямами — номіналізмом і реалізмом.
Номіналізм (від лат. — ім'я, назва) — напрям, який вважав, що реально існують лише поодинокі реальні речі, а загальні поняття є тільки назви абр імена. Найвидатнішими представниками є І.Росцелін, Дуне Скот, У.Оккам.
Представники реалізму, продовжуючи лінію Платона, твердили/що загальні поняття (універсал?) є не відображенням предметів і явищ, а існують реально як певні духовні сутності поза одиничними речами і незалежно від них і складають субстанцію речей. Раніше існує, наприклад, ідея людини як загального поняття, а потім — її породження — одиничні люди.
Найбільш випукло реалізм представлений у вченнях І.С.Еріугени (810-877 рр.) і Ансельма Кентерберійського (1033-1109 рр.).
Філософія Еріугени грунтується на вчені Платона і неоплатонізмі. Він виходить з того, що універсали існують до окремих речей. Досліджуючи поняття природи, Еріугена зазначає, що буття включає і явища, які не належать метафізичному Божому світу. Наприклад, гріх. Гріх не створюється Богом. Але тоді слід зробити висновок, що Бог не є початком, сутністю та кінцем всього існуючого. Однак така точка зору суперечила християнському віровченню і тому головну працю Еріугени — «Про поділ природи» — у 1225 році папа Гонорій III наказав спалити.
Зовні диспут між номіналістами і реалістами виглядав як богословська форма суперечки щодо характеру реальності «Святої Трійці”. Реалісти захищали існування ідеального, надаючи тим самим єдино справжньої реальності загальним поняттям, універсаліям. Це приводило реалістів до визнання єдності Божественної Трійці як істотної реальності.
Номіналісти, стверджуючи реальне існування конкретних, одиничних речей і явищ, приходили до визнання реальності саме іпостасей (ликів) Святої Трійці.
Догмат триєдності Бога — один ^ із основних у християнському віровченні. Зміст його полягає в тому, що Бог єдиний у трьох особах:
Отець, Син і Дух Святий. Триєдина сутність ликів Бога така ж реальна, як і самі іпостасі.
Номіналізм, який відкидав реальне існування загального, мав тенденцію заперечувати реальність Божественної єдності, а тому був небезпечним для основної догми християнської церкви.

Пантеїзм м. кузанського

Пантеїзм (англ.pantheism, грецьке: παν — усе і θεός — Бог) — філософська доктрина, яка стверджує, що всесвіт є ідентичним з Богом; редукція Бога до всесвіту або всесвіту до Бога. Іншими словами, пантеїзм це — вірування чи вчення, яке представляє природнийсвіт, включаючи людину, частиною божества.

У пантеїстичних концепціях нерідко ховалися натуралістичні тенденції, що розчиняють Бога в природі і підводили до матеріалізму, представляючи собою вчення, опозиційні до панівного теїстичного релігійного світогляду. Іноді ж у форму пантеїзму вдягалися релігійно-містичні прагнення, що розчиняють природу в бозі. У 1828 німецький філософ К. Краузе для позначення своєї ідеалістичної системи, щоб відрізнити її від системи натуралістичного і матеріалістичного пантеїзму, ввів термін «панентеїзм» (від грец. Pán en theó — все в бозі). Відомі приклади химерного переплетення елементів обох типів пантеїзму у світогляді одного і того ж мислителя^[1].

Родоначальником ренесансного платонізму був найбільший європейськиймислитель

XV ст. Микола Кузанський

Одним з перших прийшов до пантеїзму Микола Кузанський. Розглядаючи Бога як «безкінечний максимум» і наблизивши його до природи як «обмеженого максимуму», він сформулював ідею нескінченності Всесвіту.

Саме розуміння бога в філософії Миколи Кузанського свідчить нестільки про релігійне, скільки філософському підході до проблеми бога і світу.
Бог трактується їм як нескінченне єдине начало і разом з тим як прихованасутність всього.

Космологія Дж Бруно

Творчість Джордано Бруно (1548-1600) проходила під впливом астрономічних досягнень М.Коперника. Пантеїзм Бруно є найбільш радикальним та послідовним серед усіх вчень представників італійської філософії природи. До головних трактатів Бруно відносять "Про причину, принцип та єдине", "Про нескінченність Космосу та світів".
Основою теоретичної системи Бруно є концепція про єдність світу, що забезпечується праосновою всесвіту — Єдиним. Єдине розглядається ним як самодостатня сутність, що не потребує зовнішнього втручання жодних сил.
У своїй теорії пізнання Бруно використовує гіпотезу, згідно з якою через людську душу діє вселенська світова душа, яка не відокремлюється від душевної матерії (тобто усе має форму).
Геліоцентрична теорія, створена і обгрунтована М.Коперніком, повністю заперечувала середньовічні теологічні уявлення про Всесвіт і місце людини у ньому. Вона відкривала принципово нові шляхи для розвитку природознавства, зокрема фізики та астрономії.
Д.Бруно, розвиваючи геліоцентричну теорію, висунув ідею безкінечності Всесвіту та множинності в ньому світів, стояв на позиціях пантеїзму, "розсередивши" Бога в усій природі. Він вважав, що природа і є Бог в речах. Дж.Бруно сформував основний принцип природознавства, що переживало період становлення: Всесвіт єдиний, безкінечний; він не породжується і не знищується, не може зменшуватися або збільшуватися. В цілому Всесвіт нерухомий, але в його просторі рухаються лише тіла, які є складовими частками Всесвіту.
25. коперник, галілей, давінчі

Геліоцентрична теорія, сформульована Миколою Коперніком, повністю заперечувала середньовічні теологічні уявлення про Всесвіт.

Коперник доводив кулястість форми Землі, ґрунтуючись на доводах стародавніх учених і на своїх власних.Справжнім творцем геліоцентричної картини світу є Микола Коперник, який на початку XVI ст. у своїй праці «Про обертання небесних сфер» (лат.De revolutionibus orbium coelestium) (вид. 1543) математично обґрунтував ідею про рух Землі та інших планет навколо Сонця, визначив послідовність розташування планет, обчислив їх відносну віддаленість від Сонця тощо.

Вчення Коперника мало велике значення у розвитку природознавства, його ідеї були розвинуті в подальшому у працях Джордано Бруно, Галілео Галілея, Й. Кеплера, І. Ньютона та інших. Зокрема, Коперниківську систему було поточнено: Сонце розташоване у центрі не всього Всесвіту, а лише Сонячної системи.

Боротьба вчених за перемогу геліоцентризму, на противагу ідеї геоцентризму в панівній за Середньовіччятеології означала прогрес наукиНового часу в цілому, зумовила її подальший розвиток.

Геніальний учений Ренесансу, фізик та астроном Галілео Галілей шляхом експериментальних досліджень зробив ряд важливих винаходів, сформулював наукові закони. За допомогою телескопу власної конструкції виявив, що поверхня Місяця та Сонця не є рівною, що Молочний (Чумацький) Шлях є складною системою зірок, знайшов чотири супутники Юпітера, фази Венери та ін. Свої винаходи Галілео Галілей опублікував у книзі «Зоряний вісник». Найбільшою заслугою Галілео Галілея стало наочне підтвердження правильності геліоцентричного підходу Миколи Коперніка до пояснення світу. Все це мало філософські, світоглядні та космологічні наслідки, завдало вирішального удару схоластичному світогляду. Філософську концепцію Галілея можна характеризувати як механічний матеріалізм на деїстичному Ґрунті. Бог, вважав Галілео Галілей, установивши закони механіки, потім не втручається до них. Ці закони абсолютні, незмінні та створюють «природний порядок речей». Механічна форма матеріалізму Галілео Галілея історично виправдана. Тоді з природних наук здобула розвитку тільки механіка, творцем якої став сам Галілео Галілей. Католицька церква змусила Галілео Галілея відректися від геліоцентричного вчення. Це зробив після катування. Збереглася легенда, що перед смертю Галілео Галілей нібито сказав: «А все-таки вона обертається».

леонардо.

Знання, не спирається на відчуття і досвід, не може претендувати наяку-небудь вірогідність, а достовірність інформації, що є найголовніша ознака істинноїауки. Теологія не має справжньої опори в досвіді і тому не можепретендувати на володіння істиною.

філософські погляди Леонардо да Вінчі є суперечливими. Вчений і філософ ратував за наукове пізнан­ня природи, рішуче боровся проти теології і схоластики, астро­логії і алхімії, називав міркування схоластів софістикою. «Огонь истребляет ложь, то есть софиста, и являет истину, разгоняя тьму, — писав Леонардо да Вінчі. — Огонь предназначен истреб­лять всякого софиста и есть изъяснитель и истолкователь исти­ны, ибо он — свет, который рассеивает тьму, скрывающую сущ­ность вещей. Огонь разрушает всякого софиста, то есть обман, и один являет истину, то есть золото»
Вчений і філософ виступав проти духовної диктатури като­лицької церкви, саркастично відгукувався стосовно «теоретич­них» праць церковників, розвінчував монахів, підкреслюючи, Що вони торгують раєм, оббирають довірливих людей.