Культурологія як наука. Етапи становлення.

Питання до іспиту з Історії культури

Культурологія як наука. Етапи становлення.

Культуроло́гія є інтегративною сферою знання, народженою в широкому багатоаспектному діалозі на перетині філософії, історії, психології, мовознавства, етнографії, релігієзнавства, соціології культури та мистецтвознавства.

Базисом культурологічного знання виступають окремі науки про культуру, в межах яких досліджуються певні феномени культури. Таким чином, культурологія належить до соціогуманітарних наук, хоча активно використовує як методи природничих наук, так і спеціальні методи дослідження в соціальній сфері.

Специфіка культурології полягає саме у її інтегративному характері, в орієнтації на буття та діяльність людини й суспільства як цілісних феноменів.

Культурологія є системою знань про сутність, закономірності існування та розвитку, людське значення та способи пізнання культури. Тому важливим завданням теорії культури є пізнання сутності культури і виявлення законів та механізмів функціонування конкретних форм і сторін культури.

Основні завдання культурології:

1. аналіз культури як системи культурних феноменів;

2. виявлення ментального змісту культури;

3. дослідження типології культури;

4. розв'язання проблем соціокультурної динаміки;

5. вивчення культурних кодів та комунікацій.

Вже у давніх міфах є спроба відповісти на питання про початок культурної історії людства. В легендах і міфах кожного народу є легендарні герої, які вчать людей оволодінню культурними досягненнями. Наприклад, Прометей навчив людей користуватися вогнем. Гермес — виготовляти знаряддя, опрацьовувати метали. Характерно, що доля культурного міфологічного героя майже завжди складалась трагічно.

.Елементи людської природи представляють собою єдність природного і соціального, або природного і окультуреного. Наприклад, фізичне тіло людини представляє собою не тільки природне утворення, а ще і наслідок багатовікової трудової, тобто культурної діяльності. Навіть не зважаючи на те, що фізичне тіло людини з часом практично не змінилося, рука сучасної людини істотно відрізняється своїми вміннями від руки первісної людини.

Таким чином, суспільна потреба в праці та індивідуальна потреба в спілкуванні зумовили початок культурної історії людства й органічно поєднують людських індивідуумів в суспільне ціле. Потреба в праці та спілкуванні — це потреба культурної історії людства, пов'язаної з появою повсякденного завдання, викликаного необхідністю й можливістю самому обирати свій образ життя, створювати самого себе і власний світ культури — державу, мораль, право, науку, мистецтво; створювати уявлення про добро й справедливість, сумління і честь, які народжувались лише у процесі спілкування.

Термін «культурологія» вперше запровадив у своїх працях американський антрополог Леслі Уайт. Саме він вперше виділив культурологію як самостійну науку у комплексі суспільних наук.

У розвитку культурологічного знання виділяють три історичних періоди:

— донауковий етап уявлень про культуру (від Стародавнього світу до XVIII ст.);

— етап становлення знань про культуру у межах інших наук (ХУІІІ-ХІХст.);

— формування культурології як самостійної науки (XX ст.).

Структура культури.

Структура культури являє собою цілий макросвіт. Вона охоплює освіту, науку, мистецтво, літературу, міфологію, мораль, політику, право, релігію. При цьому всі її елементи взаємодіють між собою, утворюючи єдину систему такого складного явища, як культура.

Також визначається певна типологія культури відповідно до її носіїв. Залежно від цього необхідно виділити світову і національну культури. Світова культура – це синтез кращих досягнень усіх національних культур різних народів, що населяють нашу планету.

Національна культура уособлює надбання культур різних соціальних верств і прошарків населення кожного суспільства.

Своєрідність національної культури, її неповторність і оригінальність виявляються як у духовній (мова, література, музика, живопис, релігія), так і в матеріальній (традиції виробництва, праці, ведення господарства) сферах життя і діяльності народу. Так, зокрема, виділяють національні культури – українську, російську, французьку та ін.

Кожен народ, створюючи власну національну культуру, тим самим робить внесок у світову культуру, здійснюючи за її допомогою зв'язок з навколишньою природою та іншими народами. В результаті такого спілкування відбувається взаємне культурне збагачення. І як наслідок – різні культури розвиваються, ускладнюються, стають набагато різноманітнішими.

Світова культура – феномен глобальний. Національна культура є частково і джерелом світової культури, одночасно витікаючи з неї. Без глобальної культури не може бути регіональної, самобутньої національної і навпаки. Світовій культурі властивий інтегральний процес. Національні ж мають диференційований характер.

У відповідності з носіями виділяють також культуру соціальних суб’єктів (міську, сільську, професійну, молодіжну).

Базові елементи культури існують у двох видах- матеріальному та духовному. Матеріальна культура – це світ речей, створених працею і розумом людини духовна культура – це творчий досвід людства, втілений у сукупності нематеріальних об’єктів: мові, законах, звичаях, традиціях, міфах, знаннях, ідеях. Духовна культура, на відміну від матеріальної, є найважливішою видом культури. Духовна культура – це світ, який забезпечує людське суспільство системою знань та орієнтацій. Через духовну кульутру людина висловлює своє ставлення до світу. Найбільш значними формами духовної культури вважаються релігія, мистецтво, філософія, наука.

Упродовж розвитку людства виокремились певні культурні епохи: антична, середньовічна, культура епохи Відродження; окремі форми культури: політична, соціальна, правова, економічна, екологічна, фізична, моральна і т.д.

Складна і багаторівнева структура культури визначає різноманітність її функцій в житті суспільства й окремої людини.

Поняття культури.

Поняття “культура” складне і багатогранне. Чимало філософів та інших дослідників давніх і новітніх часів цікавились цим питанням. Саме слово “культура” латинського походження і означає “обробіток”, “догляд”.

Вперше це поняття вжив видатний римський мислитель, оратор і державний діяч Цицерон (106-43 рр. до н.е.). У культурі він вбачав, з одного боку, діяльність по перетворенню природи на благо людини, а з іншого – засіб удосконалення духовних сил людини, її розуму.

Пізніше слово “культура” все частіше починає вживатися як синонім освіченості, вихованості людини, і в цьому розумінні воно увійшло по суті у всі європейські мови. У середні віки поняття “культура” асоціюється з міським укладом життя, а пізніше, в епоху Відродження, з досконалістю людини. Нарешті, у ХVІІ ст. слово “культура” набуває самостійного наукового значення.

Сьогодні не існує загальноприйнятого визначення культури. У світовій літературі можна знайти більш як 500 визначень поняття “культура”. Ось деякі з них:

ü Культура – все те, що є результатом людської історії.

ü Культура – як міра людяності людини.

ü Культура – все те, що людина створила власним розумом, а не отримала від природи.

ü Культура – це матеріальний і духовний прогрес як індивідів, так і різноманітних соціально-національних спільнот.

ü Культура – водночас історично визначений рівень розвитку суспільства, творчих сил і здібностей людини, виражений у матеріальних і духовних цінностях, створених самою людиною.

Традиційно розрізняють два основні напрямки культури – матеріальний і духовний – відповідно до двох головних сфер людської діяльності – матеріальної і духовної. Матеріальна культура охоплює всю сферу виробничої діяльності людства та її результати: як знаряддя праці, житло, предмети повсякденного побуту, одяг, будівельні споруди, засоби зв'язку, пам’ятники і монументи тощо. духовна культура стосується області свідомості, пізнання, моралі, виховання, освіти, науки, мистецтва, літератури та інших сторін духовної діяльності людини. Сюди також належать релігія і міфологія, світоглядні, політичні, моральні та інші уявлення людей. Між матеріальною і духовною культурою існує тісна органічна єдність.

Функції культури.

Складна і багаторівнева структура культури визначає різноманітність її функцій в житті суспільства й окремої людини. Головною функцією культури, на думку багатьох вчених, є людинотворча, або гуманістична. Всі інші функції так чи інакше пов'язані з нею і навіть випливають з неї.

Однією з найважливіших функцій будь-якої культури є передача соціального досвіду. Тому її називають інформаційною. Культура виступає єдиним механізмом передачі соціального досвіду від покоління до покоління, від епохи до епохи, від однієї країни до іншої. Адже, крім культури, суспільство не має інакших способів передачі досвіду, нагромадженого попередниками. Саме через це культуру не випадково вважають соціальною пам’яттю людства, а розрив культурних зв'язків між поколіннями призводить до її втрати (феномен “манкуртизму”) з усіма негативними наслідками.

Іншою провідною функцією є пізнавальна. Вона тісно пов'язана з першою і випливає з неї. Культура, яка концентрує в собі кращий соціальний досвід багатьох людських поколінь, набуває здатності створювати сприятливі умови для його пізнання і засвоєння. Кожний етап пізнання, в процесі якого людина оволодіває різноманітними формами знань про дійсність є сходинкою до храму кульутри. Наприклад, через казки людина розвиває здатність сприймати і переживати уявне кя дійсне, вчиться розрізняти добро і зло, правду і кривду.

Можна стверджувати, що суспільство інтелектуальне настільки, наскільки воно використовує багатющі знання, які містяться в культурному генофонді людства. Всі типи суспільства суттєво різняться між собою саме за цією ознакою. Одні з них демонструють надзвичайну здатність через культуру увібрати все краще, нагромаджене людьми, і поставити собі на службу. Такі суспільства (наприклад, в Японії) демонструють величезний динамізм у багатьох галузях науки, техніки, виробництва. Інші – не здатні використати пізнавальної функції культури і все ще “винаходять велосипед”, залишаючись на досить низькому щаблі розвитку.

Регулятивна функцій культури пов'язана, перш за все, з визначенням (регуляцією) різних сторін, видів суспільної і особистої діяльності людей. У праці, побуті, міжособистісних відносинах культура так або ж так впливає на поведінку людей та їхні вчинки, на вибір тих чи інших матеріальних і духовних цінностей. Регулятивна функція культури спирається на такі нормативні системи, як мораль і право.

Семіотична, або знакова (семіотика – вчення про знаки), функція також досить важлива для розвитку культури. Являючи собою певну знакову систему, без оволодіння якою досягнення культури стають неможливими. Так, мова – засіб спілкування людей; літературна мова – важливий засіб оволодіння національною культурою. Специфічні мови потрібні для пізнання особливого світу музики, живопису, театру.

Ціннісна (ціннісно-орієнтаційна) функція відображає важливий якісний стан культури. Саме система цінностей формує у людини певні ціннісні потреби і орієнтацію. За характером і якістю цих потреб і духовних орієнтирів особи роблять висновки про рівень її культури. Моральні й інтелектуальні потреби і запити виступають основним критерієм відповідної оцінки серед людей.

Комунікативна функція зводиться до передачі історичного досвіду через кудбтурні набутки та формування на цій основі різноманітних способів і типів спілкування між людьми.

Інтегративна функція виражається в здатності об’єднувати людей незалежно від їх світогляду та ідеології, національності і певні соціальні спільноти, а народи – в світову цивілізацію

 

Література і освіта

Література й освіта Київської держави. осередками освіти, бібліотеками, центрами творення мистецьких цінностей на Русі, як і взагалі в Європі, були храми й монастирі. Одним з найвідоміших центрів культурного життя був Софійський собор у Києві.

Нагальна потреба у книгах сприяла створенню на Русі спеціальної галузі ремесла, до якої було залучено багато людей. Крім книгописців, палітурників над її творенням працювали перекладачі, художники, майстри пергаменту, ювеліри. Книга на Русі, як і в усій середньовічній Європі, коштувала дорого. За свідченням візантійських хронік, за одну книгу можна було купити в ті часи великий будинок або 12 га землі.

Київська Русь, освоївши кращі досягнення народів східних слов’ян, протягом 9-12 ст. вибудувала самобутню і високу культуру. А саме: створила свою писемність, на основі фольклорної традиції розвивається оригінальна література та усна народна творчість, сформувалася власна культура будівництва і монументального живопису, високого розвитку досягло декоративно - прикладне, ужиткове та ювелірне мистецтво.

Стан укр. культури у 18 ст.

Почуваючи себе упослідженою, православна церква спершу не відважується приймати ті форми культури, які наближували б її до того культурного кола, звідкіля йшла небезпека втрати ідентичності. Ситуація почала змінюватися на краще, коли православні усвідомили, що не збережуть своїх позицій без реформи церковного життя і оновлення культури.

В умовах іноземного поневолення надзвичайно важливо, зберігаючи національну культурну ідентичність, підтримувати державницькі традиції. Крім духовенства, носіями їх виступала православна шляхта. Так, ще на початку XVII ст. українські книжники вважали князя Костянтина Острозького продовжувачем справи Володимира Святого і Ярослава Мудрого. Князі Четвертинські, хоч і служили Речі Посполитій, пишались своїм походженням від Рюріковичів і сприяли відновленню української православної ієрархії. Цілком природно, що на деякий час культурне життя активізувалося саме на тих українських та білоруських землях, де впливовими залишалися православні настрої.

Острозька школа стала першим навчально-науковим закладом, який поставив завдання, не відходячи від засад грецького і східного обряду, скористатися і з досягнень західно-європейського шкільництва. Сучасники називали цю школу академією або тримовним ліцеєм (licaeum trilingue), і це дуже знаменно. Досить характерно, що в період національно-релігійного відродження українські j освітні діячі дбали як про впровадження в освіту латинських зразків, так і про свідоме культивування церковнослов'янської і «руської» мов. Особливе значення для утвердження нормалізованого варіанта церковнослов'янської мови мала славетна «Острозька Біблія», відредагована українськими книжниками з Острозької академії і надрукована Іваном Федоровим.

Поряд з переписуванням і друкуванням церковнослов'янських текстів і підготовкою нових перекладів на церковнослов'янську мову, діячі Острозької академії перекладали літургічні та богословські книги на «руську» книжну мову.

Кількість і політична вага української шляхти теж катастрофічно зменшувалась. В таких умовах ініціативу культурно-національного відродження перейняли братства міщан, спершу в великих містах Галичини, а згодом і в інших регіонах України. Так, на нову хвилю утисків міщани Львова в середині 80-х років XVI ст. згуртувалися навколо Успенського братства, яке з доброчинного об'єднання парафіян перетворилося в осередок національного | суспільно-політичного і культурного руху. З часом виникли братства і в інших містах.

Братства, хоча і засвоїли західноєвропейські організаційні /зразки, склалися у принципово новий тип суспільної організації, які увібрали риси реформаційного руху та участь в боротьбі за національно-політичні й станові права й національну культуру. Представники усіх львівських братств підписали зобов'язання «одностайне, вірне, а недоступне... стояти, не щадячи маєтностей, часу і самих себе». Було вирішено кожного, хто був проти «зачатої справи», вважати відступником і «з таким не обідовати, не їсти, не пити».

Майже одночасно з відкриттям школи члени Львівського братства зайнялися фундацією друкарні, викупивши заставлені у лихваря верстати Івана Федорова. Додавши деяке нове обладнання, налагодили діяльність друкарні, яка діяла з невеликими перервами аж до скасування братства в 1787 р.

Братська друкарня дала поштовх широкому розвиткові друкарства в Україні, переважно в Галичині і Волині. У 1604— 1606 pp. спершу в Стрятині (поблизу Рогатина), а згодом у Крилосі (поблизу Галича) діяла друкарня Федора та Гедеона Балабанів, у якій працював Семен Будзина.

Отже, у першій половині XVII ст. працював цілий ряд друкарень, кожна з яких зробила свій внесок у поширення книжкової справи. Всім їм доводилося діяти в умовах національно-релігійного гніту, зазнавати репресій з боку державної та церковної влади.

В умовах посилення національного гніту у західноукраїнських містах провідну роль в культурному житті знову відіграє Духовенство, зокрема Київська митрополія та Києво-Печерська лавра. Це було виявом контрреволюційного руху, який а той час утвердився і в ряді європейських країн. В Україні виразником таких тенденцій став Петро Могила (3 1627 р. архімандрит Києво-Печерської лаври, а з 1632 - митрополит).

Як і тогочасні європейські університети, Києво-Могилянський колегіум мав у своєму підпорядкуванні школи, що працювали за його програмою: у Вінниці (заснована 1634 р.; в 1639 р. перенесена до Гощі, де раніше діяла аріанська школа); у Кременці (відкрита в 1639 р. за участю фундаторів Кременецького братства Лаврентія Древинського та Данила Малинського).

Вивчення латини давало українцям можливість здобувати вищу освіту у західних університетах, знання мов відкривало також двері для імпорту книг. Серед видань, що привозилися з-за меж України, переважали спершу латинські, а згодом польські видання, чимало імпортувалося і літератури німецькою, французькою, італійською, чеською та іншими мовами.

Активізація освітньо-культурної діяльності створювала підстави для формування ідеології визвольного руху, який досяг найбільшого розмаху в роки війни з Польщею, очоленої Богданом Хмельницьким.

Повстання 1648 p., яке майже від самого початку переросло всенародну війну за волю України, стало в багатьох моментах подією історичною. Це стосується і культурного життя. Патріотичне піднесення й почуття гордості після славних перемог козацького війська, участь у війні вихідців з усіх українських земель, козацькі походи, величезні переміщення населення — все це сприяло і культурній інтеграції різних регіонів.

У ході війни зароджувалась й міцніла українська державність, яка значною мірою використовувала форми, що склалися в козацькому середовищі ще до війни. Українська держава включала тільки частину національної території, але само її виникнення сприяло зміцненню національної самосвідомості, утвердженню почуття гордості за свій народ. Оскільки в державі провідні позиції посіли козаки і козацька старшина, за межами України утверджувалось поняття про українців як про «козацьку націю».

Та й самі українці сприймали козацькі атрибути як загальнонаціональні і державні символи. Постать героя-козака, захисника Вітчизни, надовго стала провідним образом українського пісенного фольклору, героїчного епосу, народного малярства, козацька тема — головною і в українській національній історіографії.

Незабаром, після смерті гетьмана Богдана Хмельницького, настала доба, яку назвали часом Руїни. Було все: і криваві конфлікти у колах козацької старшини, і спустошливі війни Росії, Польщі й Туреччини за Україну, і татарські напади, і на довершення остаточний поділ основного масиву українських земель на Правобережжя, яке залишилось під владою Польщі, і Лівобережжя, де українська козацька держава опинилась у васальній залежності від Росії, а згодом була зведена на рівень автономної провінції та, врешті-решт, позбавлена будь-якого самоврядування. Буковина тоді перебувала у складі Молдавського князівства — васала Туреччини, на Закарпатті господарювали угорські магнати, хоча верховним володарем краю стала Австрійська імперія.

Політика русифікації і полонізації шкодила культурному спілкуванню, але не могла заглушити його прогресивної течії. Київ і Лівобережжя відігравали важливу роль у розповсюдженні в Росії системи освіти, орієнтованої на західні зразки.

З середини XVIII ст. все частіше виїжджає українська молодь на навчання за кордон.

Братські і громадські школи були одним з каналів, через які в народні маси проникали елементи книжкової освіти. Наявність порівняно широкої мережі початкових шкіл забезпечувала контингент учнів для шкіл вищого рівня і сприяла тому, що окремі вихідці з народних низів могли стати високоосвіченими людьми. Але з кінця XVIII ст. сільські школи починають занепадати: далося взнаки закріпачення селян, вороже ставлення влади до заснованих не нею навчальних закладів. Лише де-не-де останні з них функціонували і в першій половиш XIX ст.

Багато творів словесності поширювались в усній або рукописній формі. Саме XVII — XVIII ст. стали періодом розквіту українського фольклору і небаченого раніше збагачення тематики, жанрів рукописної книжності. Найвизначніші фольклорні твори відбивають історичну свідомість народу. В українських думах оспівана визвольна боротьба, в народних піснях постають образи гайдамаків і опришків. Народні ліричні пісні набувають популярності не лише в Україні, але й поза її межами.

Дуже відчутним був вплив фольклору на професійну музику, але й риси професіоналізму, у свою чергу, проникали в музичний фольклор. По-справжньому народними книгами стали рукописні «кантички» (співаники) і ірмологіони (збірники традиційних святкових співів, записані знаками київської квадратної нотації). Популярність рукописних ірмологіонів пояснюється тим, що ця книга була посібником для вивчення в початковій школі нотної грамоти.

У галузі образотворчого мистецтва кінець XVI — початок XVII ст. був періодом найбільшої інтенсивності ренесансних впливів. Українська ікона внаслідок контактів з пізньоренесансним, а пізніше бароковим мистецтвом поступово втрачала свої традиційні риси.

 

Житло українців

Особливості природно-географічних, соціально-економічних та історичних умов різних районів України сприяли розвиткові своєрідних форм поселень, садиб та типів житла. Отож народна архітектура українців, котра в своїй джерельній основі мала багато спільних східнослов,янських ознак, уже в 17 -18 ст. набула рис яскравої національної виразності. Про це свідчать наведені нижче особливості традиційної архітектури окремих історико-етнографічних районів України.

На території України історично сформувалися три зони сільських поселень: північна, центральна і південна. Північна зона (Полісся, Волинь) характеризувалася поширенням багатодвірних поселень переважно вуличного типу. У східній частині цієї зони (Чернігівщина та Новгород-Сіверщина) поряд із вуличними побутували безсистемні та безсистемно-вуличні поселення, що надавали своєрідності регіону.

Внаслідок історичних особливостей заселення та розвитку господарства центральної зони (український Лісостеп та ін.), де майже до18 ст. селяни мали можливість одержувати землі під забудову на основі вільної "займанщини" та інших пільг, тут з'явилися вільні та нерегулярні поселення. З розвитком капіталістичних відносин, зокрема припиненням вільної колонізації, тут виникають вуличні, рядові, радіальні, шнурові та інші регулярні поселення, створені за проектами.

У північній зоні українського Степу, яка обіймає землі Таврії та частково Слобожанщини (на півдні межі цієї зони пролягають по узбережжю Чорного та Азовського морів), більшість поселень виникла внаслідок державної та поміщицької колонізації другої половини 17-19 ст. Забудова тут велася переважно за проектами поміщиків або адміністрації і мала, як правило, квартальну або гніздову форму планування. Окремі поселення з подібною формою планування, приміром військові, були відомі і в інших історико-етнографічних районах України.

В усіх зонах поряд із зазначеними типами побутували й так звані радіальні форми сільських поселень, які виникли на основі торгово-ремісничих посадів або кругових поселень. Крім того, в долинах невеликих річок та у балках формувалися рядові форми поселень у вигляді вулиць з однобічною забудовою.

Малодвірні поселення. Виселки та хутори 19 - початку 20 ст. були різного походження. Зокрема, малодвірні поселення Лівобережжя та Слобожанщини 18 ст. виникали на основі як окремих сільських займищ (хуторів або пасік), так і виробничих осередків феодалів або заможної козацької верхівки. Основою малодвірних сільських поселень південноукраїнського Степу в ряді випадків були тимчасові поселення запорізького козацтва - зимівники. Певною мірою їх походження відбиває термінологія. У північній частині Полісся та Волині малодвірні поселення змінили свої назви дворів та дворищ на хутори(загальнопоширений на Правобережжі термін) лише у 18 ст.

Внаслідок сприятливих природно-географічних умов України на більшості Ії території сформувався відкритий тип двору, в якому вільна земельна ділянка, прилегла до житла (хати, хижі) та господарських споруд, завжди лишалася просто неба, не накритою дахом - на відміну від інших східнослов'янських народів, зокрема білорусів та північних росіян.

За типом взаємозв'язку житлового будинку з господарськими спорудами (хлівом, стайнею, коморою, сажем, стебкою та ін.) на більшості території України переважав двір з не зв'язаними між собою будівлями. Це особливо характерно для південних і центральних районів України. На території Полісся, Карпат, Західного Поділля, Буковини, Полтавщини, меншою мірою Півдня водночас із таким розміщенням житла побутували різні варіанти його поєднання з господарськими спорудами - від часткового до суцільного. Отож, за характером взаємозв'язку житла і господарських споруд у забудові українського двору можна виділити такі три типи: з незв'язаними будівлями; з частковим взаємозв'язком; з повністю з'єднаними спорудами.

За умов народної колонізації земель виникали садиби переважно з віддаленим розташуванням хати відносно проїзних шляхів, постановкою її в глибині двору. Такий тип отримав назву двір з проїздом - на Поділлі, глибокий двір - на Полтавщині та Правобережжі. Наближене, або курдонерне, розташування хати характеризується наявністю перед житлом невеликої земельної ділянки, на якій, як правило, висаджувались дерева, кущі, квіти. Цей тип набув значного поширення на початку 20 ст. майже по всій Україні, особливо в умовах нової садибної забудови Лісостепу та Степу.

Безпосередній вихід хати на вулицю, її розташування на межі садиби, яка прилягає до дороги, є новаційним типом, який практично був відсутній в традиціях українського народу і зустрічався спорадично в забудові садиб, які межували із майданами або жвавими торговельними шляхами. Під впливом традицій білоруського та російського народів цей тип у кінці 19 - на початку 20 ст. мав деяке поширення в районах Полісся та Слобожанщини.

Українська хата - колиска нашого народу. В ній знайшли яскравий вияв спадковість традицій, естетичні засади, доцільність і соціальна зумовленість. Хату можна вважати і своєрідною візитною карткою України.

Українське народне житло пройшло багатовіковий шлях розвитку - від однокамерних до дво-, три- та багатокамерних споруд. Унаслідок нерівномірного соціально-економічного розвою окремих районів України, специфіки природно-географічних умов, особливостей етнокультурних контактів з іншими народами цей процес був неоднозначним та складним. Свідченням цього є типологічна виразність, локальна специфіка та різноманітність планів житла в окремих районах.

Щодо традиційного інтер'єру українського житла, то він ще із часів давньоруського періоду характеризувався типологічною єдністю. Вона притаманна також і суміжним з Україною районам Росії,Бєларусі, Молдови та ін. Цей тип внутрішнього планування житла дістав назву українсько-білоруського.

Отже, українська вариста піч завжди займала внутрішній кут хати з боку вхідних дверей і була обернена своїм отвором (челюстями) до фасадної стіни (чільної, входової, передньої), де були вікна. По діагоналі від печі влаштовували парадний кут(покуть, червоний, або святий, кут), у якому розміщували ікони, прикрашені тканими або вишиваними рушниками, цілющим зіллям та квітками, вивішували лампадку. На Лівобережжі для ікон виготовляли спеціальні полички (божники), а у найбільш заможних селян були навіть домашні іконостаси.

Під божником уздовж причілкової стіни (традиційно з одним, пізніше - з двома вікнами, а у карпатських українців - нерідко зовсім без вікон) ставили стіл (у житлі бойків, лемків та закарпатських верховинців функції столу виконувала скриня). Біля столу попід тильною стіною ставили довгу дерев'яну лаву, а з зовнішнього боку - маленький переносний ослінчик. Зліва від столу знаходилася скриня. Уздовж тильної стіни, між піччю та причілковою стіною будували дерев'яний настил, на рівень пічної лежанки, - так званий піл. Удень він використовувався для хатніх робіт, а вночі на ньому спала родина. На Волині літнє спальне місце (полаті) іноді влаштовували в сінях. Уздовж чільної та причілкової стін установлювали лави, які на свята прикрашали доморобними ряднами (веретами, коцами), а в заможних сім'ях - килимами. Біля дверей та понад ними робили дерев'яні полички або невеличку шафу (мисник, судень) для посуду, а уздовж чільної стіни над вікнами проти печі - полицю для хатнього начиння та хлібу (хлібна полиця).

У різних районах України оздоблення житла було досить різноманітним. Якщо засоби зовнішнього оздоблення зрубних поліських жител обмежувались частковою побілкою або обмазкою, до того ж лише житлової частини хати, то в крайніх північно-західних районах зруб залишався не біленим або підбілювалася лише частина стін навколо вікон. Декор зрубного карпатського житла відзначався багатством профільованого різьблення (глухого, площинного, наскрізного). Значним розмаїттям оздоблення характеризувалося каркасне та без каркасне житло Наддніпрянщини та Півдня, в якому, крім традиційної обмазки глиною та побілки, широкого вжитку набули підводка кольоровими глинами та декоративний поліхромний розпис. У прикарпатських зонах Поділля, на Буковині та в гірських районах застосовувалось художнє викладання - шалівка, шинглі, пікування.

Одяг

Український одяг 17 - 19 ст.ст. розкриває складність соціальної структури суспільства. Представники різних соціальних груп (ремісники, феодали, козацька старшина, рядове козацтво, бідні селяни, поміщики, міщани, торгівці, згодом робітники і буржуа) відрізнялись своєрідністю вбрання. Костюм того часу був своєрідною позначкою, за якою визначалась належність людини до певної соціальної верстви.

Розкішний одяг феодалів стверджував їхнє панівне становище, підкреслював державні привілеї. Виділялося своїм вбранням і заможне козацтво, особливо старшина. Особливості в одязі мало духовенство - не лише у специфіці церковного одягу, а й в його незрівнянному багатстві, використанні золототканих привізних тканин, прикрас, дорогоцінної культурної атрибутики.

Для виготовлення святкового одягу заможних верств населення використовувались високоякісні тканини - парча, оксамит, штоф - із чергуванням блискучих і матових елементів орнаменту в стилі українського ренесансу і бароко. Тканини прикрашались елементами стилізованого рослинного орнаменту, вписаного у різні медальйони.

Приналежністю костюма заможної козацької старшини була сорочка з тонкого полотна, вишита шовком, сріблом або золотом. Подібна за кроєм до народної, вона відрізнялась якістю тканини, оздобленням. Сорочка заправлялась у широкі сукняні, шовкові або плисові шаровари яскравого кольору. Поверх неї одягався дорогоцінний жупан, який перев'язувався поясом, я підчас урочистих подій - шуба. Козацька старшина носила різнокольорові сап'янові чоботи. Шапки були переважно плисові, опушені дорогим хутром.

Буденний одяг козака складався із жупана, черкески, шароварів, шалевого пояса, шапки - кабардинки, вовняної бурки.

Українська знать перейняла деякі елементи побуту та одягу у польській шляхти.

Найстійкішим, щодо збереження давньоруських традицій був одяг сільського населення України, хоча він і ввібрав в себе характерні риси попередніх епох і трансформував, пристосовуючись до конкретних умов.

Але за певними ознаками, одяг підлягав районуванню. Основними елементами чоловічого вбрання на Наддніпрянщини були штани, безрукавка, свита, кожух, жупан, кирея, пояс. Чоловічі сорочки мали на грудях прямий розріз - пазушку. Заправлялися сорочки у полотняні штани, які до кінця 19 ст. були досить широкими. Шаровари, як одяг, зручний для верхової їзди, побутували у районах із відгінним скотарством. Обов'язковою частиною чоловічого вбрання центральних областей України була безрукавка, якій на зміну у кінці 19 ст. прийшов жилет.

Жіночий народний одяг Наддніпрянщини складався з сорочки, запаски, дерги або плахти, корсетки, свити або юпки, кожуха. Жіночі сорочки по рукавах, поликах, коміру, нагрудній частині й по подолу вишивались льняною біло-сірою ниткою (Лівобережжя) або червоною та чорною заполоччю (Правобережжя). На Полтавщині комірчик, краї рукавів і пазуха жіночої сорочки прикрашалися вишивкою менше.

Поверх сорочки жінка огортала стегна двома шматками однотонної або орнаментованої вовняної тканини - запаскою. Іноді замість запаски одягали дергу - розпашний одяг, зшитий з кількох шматків тканини.

Зверху на сорочку одягався керсет - безрукавка з фабричної тканини, яка в кожній місцевості мала своє забарвлення, особливості крою та оздоблення.

Верхнім одягом жінок були свита з білого сукна з вусами або юпка з легких тканин (вибійки на полотні, доморобної баї та фабричних тканин). У деяких районах різновидністю юпки був халат. Узимку жінки носили кожух, який оздобленням не відрізнявся від чоловічого.

Своєрідністю відзначався костюм населення Полісся. В цьому історико-етнографічному районі стійкіше зберігалися архаїчні традиції. Тут побутувала чоловіча сорочка з поликами, оздоблена тканим узором, яку носили поверх вузьких полотняних штанів, підперезаних ремінцем. Поширені були безрукавки з сукна домашнього виробництва. Свити й кожухи шили за давньою традицією - з вусами, носили також прямоспинний кожух (толуб). Свити переважали сірого кольору, кожухи - білого, а на Східному Поліссі - жовтогарячого. Влітку і взимку бідніше населення ходило в личаках.

Жіноча сорочка на Поліссі була з прямим поликом, пришитим по підканню, і виложистим коміром. Шилась вона з суворого або напіввідбіленого полотна, оздоблювалась тканим або вишитим монохромним орнаментом переважно червоного кольору (на Чернігівщині - білого). Спідниця шилася з вовняної (літник) або льняної доморобної тканини зі смугами різних кольорів. Спереду літник мав вставку з іншої тканини (притичка). Широко побутував фартух - вовняний або льняний - з тканим орнаментом. Крім того, жінки носили подібний до білоруського андарак та безрукавку з білого сукна - катанку.

Праслов'янські риси досить стійко зберігались у народному одязі Волині: поликові жіночі сорочки, прикрашені червоною гладдю, чоловічі сорочки з поликами, пришитими по пітканню з подібною вишивкою, намітки, постоли та ін. Одяг цього регіону відзначався різноманітними декоративно - технічними засобами оздоблення: заволікання, хрестик, ткані узори (перетик), настилування, ажурне вирізування (ризь) тощо.