Українська культура другої половини XIX ст.

 

Розвинена культура, мистецтво і наука є неодмінною умовою народження нації. У Російській імперії українській освіті, науці, журналістиці був поставлений заслін. В них небезпідставно вбачали загрозу імперському проекту розбудови великої російської нації із включенням українців та білорусів. Спочатку українофіли, а згодом й ширші кола національної інтелігенції протиставили цьому проекту ідею національного відродження, всупереч імперській політиці українська культура інтегрувала національну спільноту.

Українська література і театр. Українська література другої половини XIX ст. представлена іменами П.Куліша, І.Нечуя-Левицького, П.Мирного, Л.Українки, М.Коцюбинського, І.Франка. Вплив письменників на національний рух у Наддніпрянщині було послаблено внаслідок цензурних заборон, тиражних обмежень та відсутності серйозної літературної критики. Багато україномовних авторів Російської імперії змушені були друкуватися в австрійській Галичині. До когорти універсальних особистостей в історії світової культури належить постать І.Франка. Поет був висунутий на Нобелівську премію у галузі літератури в 1916 р. Він поєднував енциклопедичні знання, багатогранність літературних, наукових та суспільних інтересів, синтезував досягнення духовного розвитку людства відповідно до вимог часу і потреб української культури.

Створення стаціонарних українських театрів було заборонено. Українські вистави, у відповідності зі змінами, внесеними до Ємського указу у 1881 р., дозволялися за умови, якщо їх схвалила місцева влада і паралельно було поставлено п'єсу російською мовою. Тематика українських п'єс обмежувалася фольклором і комедіями. Серйозна драматургія, зокрема переклади класичних творів з інших мов, могла виконуватися лише російською. У 1880-х рр. було створено кілька українських театральних труп. Під керівництвом талановитих драматургів Марка Кропивницького, Михайла Старицького та Івана Тобілевича (псевдонім Карпенко-Карий), акторів Миколи Тобілевича (псевдонім Микола Садовський), Панаса Тобілевича (Панас Саксаганський) і Марії Садовської-Барилотті українські п'єси мали великий успіх у Наддніпрянщині і навіть у Санкт-Петербурзі. Чимало з цих постатей зробили свій внесок у розвиток музичної культури, беручи участь у постановках перших українських опер й оперет. Серед творів на українські теми, що виконувалися у ті часи була надзвичайно популярна опера Семена Гулака-Артемовського "Запорожець за Дунаєм" (1862 р.), а також пісні і хорові твори Миколи Лисенка на слова Тараса Шевченка. Лисенко також написав кілька опер на теми з української історії, хоча найвидатніша з них, просякнута патріотизмом опера "Тарас Бульба " (1891 р.), не ставилася на сцені аж до Першої світової війни.

У другій половині XIX ст. активізується мистецьке життя в Україні, виникають художні музеї, діють середні заклади мистецької освіти, на громадських засадах створюються товариства художників, влаштовуються різноманітні виставки, посилюються пошуки нових напрямів, засобів та форм творчого самовияву національного світогляду.

На українських етнічних землях у XIX ст. не було жодного вищого навчального, закладу мистецького профілю, тому ґрунтовну освіту молодь здобувала у Петербурзі, Москві або Парижі, Відні, Мюнхені, Кракові. В останнє десятиліття XIX ст. у Франції свою майстерність вдосконалювали видатні українські митці В.Орловський, С.Васильківський, І.Похітонов, М.Самокиш, М.Ткаченко та ін. Більше двадцяти українських художників на рубежі ХІХ-ХХ ст. навчалися у Краківській Академії мистецтв. У Мюнхені навчалися О.Мурашко, Г.Нарбут, М.Івасюк. Останній навчався також у Віденській Академії мистецтв. Зв'язки з видатними центрами культури сприяли тому, що в українському станковому живописі рубежу ХІХ-ХХ ст. були представлені найрізноманітніші течії. Народницький реалізм був властивий С.Васильківському, М.Пимоненкові, І.Їжакевичу. На новітні європейські мистецькі напрями орієнтувалися О.Мурашко, М.Бурачек, Ф.Кричевський, Г.Нарбут, М.Жук.

Родоначальником українського класичного пейзажу вважається В.Д.Орловський (1842-1914). По закінченню практики у Парижі майже все його подальше творче життя пов'язане з Україною. Монументальні композиції, створені В.Орловським на основі етюдів, написаних під Києвом, на півдні України стали основою для узагальненого образу національної природи. Він бачив, що ця ніша залишається вільною в українському живописі. Класичним зразком українського пейзажу є картина В.Орловського "Жнива", її вирізняє виважена лінія горизонту, що рівно пропорційно ділить полотно на дві смуги - голубе небо й золотисто-жовте поле зрілої пшениці з фігурками женців. Український пейзаж, як правило олюднений. Полотна В. Орловського втілили канонічні риси українського реалістичного пейзажного живопису.

Розвиток українського пейзажу пов'язаний з іменем С.І.Васильківського (1854-1917),який народився на Харківщині. Випускник пейзажного класу Петербурзької Академії мистецтв він стажувався у Франції. Був також у Великій Британії, Іспанії, Італії, Північній Африці. Безпосередні враження та набутий досвід ще більше викристалізовували у молодого художника потяг до опрацювання образу рідної природи. Розуміння завдань національного мистецтва й власні пленерні відкриття сприяли створенню монументальних полотен, які відтворили образ української природи, краєвиди різних регіонів України. Прикладом мистецького узагальнення подніпровських краєвидів є широковідома картина С.Васильківського під назвою "Козача левада" (1893 р.). Козацька тематика займає значне місце у творчій спадщині митця. Для інтер'єрів приміщення Полтавського губернського земства, зведеного за проектом архітектора і художника В.Кричевського (тепер – Полтавський краєзнавчий музей), С.Васильківський створив монументальні панно – "Обрання полковником Мартина Пушкаря", "Козак Голота", "Чумацький Ромоданівський шлях". Помітною подією українського культурно-мистецького життя було видання у 1900 р. унікального альбому "З української старовини", підготовленого шанувальниками героїчної минувшини українського народу С.Васильківським, М.Самокишем та істориком й етнографом Д.Яворницьким.

Талановитий живописець М.С.Ткаченко (1860-1916) також брав участь в оформлені інтер'єрів приміщення Полтавського земства, створив велике панно, яке відтворювало пейзажі Полтавщини. Багато його картин, зокрема "Жовта хата", "Червона хата", експонувалися на виставках у Франції, де митець перебував за відрядженням як живописець Головного морського штабу Росії.

Цікавою є творча спадщина живописця С.Л.Світлославського. Він народився 1857 р. у Києві й з невеликими перервами жив на Куренівці. Мистецьку освіту здобув у Московському училищі живопису, скульптури і зодчества, де його вчителями були Саврасов, Перов, Поленов і Трутовський. З молодих років митець був зачарований Дніпром. Чверть його полотен присвячені великій ріці: "Баржі на Дніпрі" (1880-ті рр.), "Переправа через Дніпро", "Паром на Дніпрі", "Вид Києва зі сторони Дніпра", "Вид на Київ з Труханіва острова", "Брід" (1910 р.). Більше тридцяти полотен художник присвятив Києву. У 1884-1900 рр. він був членом Товариства передвижників. С.Світлославський був одним з засновників Київського товариства художніх виставок. У 1905-1915 рр. брав участь у багатьох благодійних виставках. Картини С.Світлославського представлені у музеях Києва, Львова та приватних колекціях. Є вони у музеях Росії, Узбекистані та Туркменії, де С.Світлославський бував на етюдах ще до початку Першої світової війни. Творчість Орловського, Васильківського, Світлославського зберегла для нащадків неповторні і з часом втрачені у результаті індустріалізації краєвиди Дніпра та Прип'яті.

В останні десятиліття XIX ст. Київ перетворюється на центр мистецького життя. Не останню роль у цьому відіграла Київська малювальна школа Миколи Мурашка - дядька видатного живописця й продовжувача його справи Олександра Мурашка. Школа мала зв'язки з передвижниками, її підтримували А.Прахов, В.Васнецов, М.Нестеров. Керівник школи неодноразово бував у мистецьких школах та студіях Парижу, Мюнхену, Відня, Кракова, Болоньї, Венеції, Флоренції, Риму, де стажуючись, шукав нові форм і засоби мистецької освіти. У Києві, Одесі, Харкові влаштовувалися виставки образотворчого мистецтва. Багато у цьому плані працювало Товариство південно-російських художників, утворене в Одесі. Позбавлене кастової замкненості, воно було відкрите для всіх бажаючих брати участь у виставках – від маститих академіків до дебютантів, учнів одеської рисувальної школи, яка у 1900 р. була перетворена на художнє училище ім. Б.Грекова.

Наприкінці XIX ст. в Україні існували цінні приватні колекції, зокрема, В.Н. та Б.Н.Ханенків, І.Терещенка, О.Русова, В.Тарнавського, Х.Алчевської та ін. Проте зібрані шедеври західноєвропейського й вітчизняного мистецтва, що входили до них, були малодоступними для широкої публіки.

Із пам'яток міської скульптури другої половини XIX ст. варто назвати пам'ятник князю Володимиру (1853 р.), автором якого був П.Клодт та пам'ятник Б.Хмельницькому. Бажання тримати місцеві інтереси в орбіті антипольського протистояння зумовило підтримку владою ідеї М.В.Юзефовича про спорудження у Києві пам'ятника Б.Хмельницькому. За спорудженням пам'ятника стежив Олександр II та комітет у складі В.Б.Антоновича, Ф.Г.Лебединцева, О.Ф.Вороніна, М.А.Рігельмана, О.І.Левицького. Пам'ятник виконаний за проектом скульптора М.Микешина. Він вдало вписаний у архітектурний ансамбль Софійської площі і динамічно сприймається з усіх ракурсів кругового огляду.

З митців, які працювали у підавстрійських українських землях виділяється низка імен талановитих і самобутніх живописців – І.Труша, М.Івасюка, О.Куриласа, М.Жука, О.Новаківського, М.Бойчука та ін. Вони навчалися переважно у Краківській Академії мистецтв, де плекалися традиції Яна Матейки, викладали пейзажист Л.Вичулковський, блискучі представники школи польського модерну. У 1898 р. у Львові було створено Товариство для розвою руської штуки, що налічувало 25 членів. Товариство влаштовувало виставки українського мистецтва. Картини молодих українських митців у Львові купував майже виключно М.Грушевський для НТШ і для власної колекції. Наукове товариство ім. Шевченка у Львові надавало матеріальну допомогу І.Трушу, М.Івасюку, М.Бойчуку. Попри роз'єднаність українських земель, відсутність патронажу з боку держави і широкої меценатської підтримки громадськості, українське мистецтво прокладало шлях до української та зарубіжної публіки. Живлячись народним духом, воно було позбавлене замкнутості й провінційності і відкрите найновішим тенденціям.

Отже, господарсько-економічний потенціал українських територій розподілявся по регіонах нерівномірно. Орієнтований переважно на сільськогосподарське виробництво, у підросійській Україні він мав могутній індустріальний компонент. Якщо у підавстрійській Галичині і Буковині він складався головним чином з нафтопромислів і деревообробної галузі, то у Подніпровському регіоні, Донбасі і Криворіжжі існувала велика сировинно-промислова база із замкненими виробничими циклами і гігантськими обсягами готової продукції. Концентрація виробництва, капіталів, робочої сили на підприємствах України дозволяє констатувати факт завершення промислового перевороту. Модернізація технологічних процесів забезпечувала вихід на світовий рівень товарно-ринкового обміну.

Якщо на українських землях, що перебували у складі Австро-Угорщини професійні спілки почали виникати практично водночас з європейськими, то у підросійській Україні діяли лише товариства взаємодопомоги, які не виконували функцій широкого захисту своїх членів. Перші профспілки в Україні з'явилися лише у 1905-1 907рр. Почався новий етап протистояння між працею і капіталом пов'язаний з розгортанням профспілкового руху, а також оформленням українських політичних партій.

Національна політика в Австро-Угорщині відрізнялася від політики Російської імперії, особливо стосовно українців. У підавстрійських українських землях і перш за все у Галичині було закладено всі необхідні основи національного життя, якими є історична ідеологія, наука, школа, частково вища освіта, культурні організації, політична діяльність. Проте наприкінці XIX ст. на обох українських етнічних теренах розгортався конфлікт між двома цілком різними системами виробництва, суспільної організації, цінностей. Одна була представлена буржуазією, модернізованим містом, пролетаріатом і індустріальним (машинним) виробництвом, інша – традиційним селом, селянином і ручною працею. Суперечності і дилеми, що виникли у цьому протистоянні формували основні проблеми української політичної, соціально-економічної і культурної історії також наступної епохи.

Персоналії

Ґалаґа́н Григо́рій Па́влович (1819 – 1888) – громадський діяч, українофіл, меценат, великий поміщик на Полтавщині і Чернігівщині, представник відомого старшинсько-дворянського роду Ґалаґанів. Член підготовчих комісій до реформи 1861. Із 1865 р. – земський діяч-меценат: за його ініціативою й при його матеріальній підтримці відкрито гімназію в Прилуках (1874) й багато народних шкіл – а також колегію (названу іменем його передчасно померлого сина Павла) в Києві (1871). У 1876 р. склав докладний план початкового навчання в Прилуцькому повіті, завдяки якому Прилуцький повіт за числом учнів займав у 1870-х і 80-х роках перше місце в губернії. Матеріально підтримував журнал «Киевская Старина». Г. Ґалаґану було доручено дослідити положення селян, потерпілих від неврожаїв, та дати запомогу хлібом і коштами найбільш потерпілим, – що й дало початок у 1871 р. першому в Україні ощадно-позичковому товаристві. У 1873–1875 рр. – голова Південно-Західного відділу Російського географічного товариства. Був особисто знайомий і листувався з Шевченком, Максимовичем, Кулішем, Антоновичем та іншими. Ним видані: "Збірка етнографічних матеріалів, що стосуються Малороссии"; "Докладний опис малоруської вертепної драми в тому вигляді, в якому вона збереглася в селі Сокиренцях" ("Київська Старовина" за 1882 р.) тощо.

Симиренко Василь Федорович (1835–1915) – український промисловець, інженер-конструктор та технолог у ділянці цукроваріння, визначний меценат української культури, син Федора Симиренка, серед укр. громадянства відомий як «Великий Хорс», спадковий Почесний громадянин Києва. Закінчив Політехн. інститут у Парижі, побудував власну цукроварню у Сидорівці (Канівський повіт Київської губернії, тепер, ймовірно, с. Сидорівка Корсунь-Шевченківського району Черкаської області) і поставив її на високому техн. рівні (вдосконаливши технологію виготовлення цукру та обладнавши підприємство машинами власного винаходу), один з перших запровадив у Рос. імперії виробництво пастили. Відоме таке висловлювання В. Симиренко: «Кожен мусить робити те, на що здатний. Я тямлю заробляти гроші, то мушу їх заробляти для України». Впродовж 40 pp. він регулярно передавав одну десяту своїх прибутків на укр. культ. цілі: покривав дефіцити ж. «Киевская Старина», згодом «Літературно-громадський вісник», «України», україномовної газети «Рада», «Гром; Думки», «Ukrainische Rundschau», видавництва «Вік» та ін.; підтримував фінансово укр. діячів і письм. (М.Драгоманова, М.Коцюбинського, Б.Грінченко тощо), взяв до себе на роботу (після заслання) П.Чубинського; 1912 пожертвував (за посередництвом М.Грушевського) 100 000 карб. Для НТШ (на купівлю нового будинку, бібліотеку, друкарню тощо). У Сидорівці заснував один з кращих народних театрів, побудував школу, лікарню. Весь свій маєток (ціною бл. 10 млн карб.) записав на укр. культ. цілі; цією фундацією мало опікуватися Товариство допомоги укр. літературі, мистецтву і науці (ним відали укр. діячі культури); воєнні події й революція перешкодили реалізувати цю фундацію.

Симиренко Платон Федорович (1821–1863) – український потомствений цукрозаводчик, меценат. Вивчав цукрову справу у Франції, керував фірмою батька – Платона Федоровича Семиренка. Профінансував видання «Кобзаря» Т. Г. Шевченка. Безсумнівно, головним генератором и втілювачем планів створеної на поч. 20-х рр. ХІХ ст. фірми – Торговий дім «Брати Яхненки і Симиренко» фактично був Платон Федорович Симиренко. Після закінчення пансіону Золотова в Одесі, підкорившись волі батька, він замість запланованого вступу до Московського університету допомагав на фірмі, часто бував на цукроварних заводах Бобринського, вивчаючи технологію виробництва цукру, а також – тією ж метою – на кращих цукрових заводах Німеччини і Франції. Згодом втілив побачене на створеному фірмою Ташлицькому цукроварному заводі: й не тільки закупив найкращі у ті часи машини і агрегати, але й запросив іноземних фахівців (30 спеціалістів із сім’ями переїхали в Ташлик, і їхня зарплата була удвічі більшою, ніж, скажімо, у Франції). Після закінчення у 1843 р. Політехнічного інституту у Парижі Платон Симиренко стає технічним керівником сімейної фірми. У1846 р. фірма порушила клопотання перед київською владою щодо дозволу на придбання двох десятин землі на Куренівці, тодішній околиці міста, щоб побудувати новий цукрово-рафінадний завод. Не одержавши дозволу, вибрали інше місце – між Млієвом і Городищем на Черкащині. З часом тут виросло справжнє промислове містечко. Першим було побудовано цегельний завод, а з виробленої цегли – в 1848 р. зведено цукровий і рафінадний (розташований у семиповерховій будівлі!) заводи, обладнані за останнім словом тогочасної техніки: тут уперше ручну працю заміняли парові машини. Пізніше з’явився спеціалізований машинобудівний завод (теж перший у Російській імперії!). На ньому було налагоджено випуск суден із металевим корпусом: і вже перші з них – пароплави «Українець» і «Ярослав» – транспортували у чорноморські порти зерно та цукор. Сімейна фірма набирала обертів: це був (за сучасною термінологією) справжній холдинг із розгалуженою мережею промислових і торгових підприємств по усій імперії. Однак наприкінці 1860-х рр. славетний торговий дім спіткали – одна за одною – смерті його засновників, через що він почав занепадати.

Терещенко Нікола Артемійович (1819 - 1902) – старший син засновника династії Терещенків Артемія Яковича Терещенка, видатний меценат, промисловець, творець унікальної колекції східного і західного мистецтва. Закінчив повітове училище. В 1851 р. став бургомістром міського магістрата Глухова, пост якого займає подальші 30 років. 1861 р. його обрано головою Чернігівського губернського земляцтва, в 1869 р. він отримав звання спадкового дворянина. Тоді ж Терещенко заснував свій перший завод. На початку ХХ-го ст. вважався одним з найбагатших людей Російської імперії, отримував більше 10 мільйонів рублів щорічно. Ніколі Артемійовичеві належало близько 80 тис. десятин землі, 5 цукрових і рафінадних заводів, винокурень, парових і водяних млинів, які були розташовані в Чернігівській, Київській, Волинській, Харківській, Подільській, Курській і Тульській губерніях. Окрім суспільної діяльності Нікола Артемійович особливу увагу приділяв добродійним справам – допомога дитячим притулкам, міській лікарні і навіть ув'язненим, очолюючи місцеве відділення піклування про в'язниці. Здійснюючи меценатську діяльність, витратив мільйони рублів на побудову лікарень для бідного населення, учбових закладів (в їх числі – Київського політехнічного інституту), церков (Володимирського собору в Києві). Його колекція творів стала основою для створення Київського музею східних і західних мистецтв, а також музею російського мистецтва. У 1870 р. переїздить на проживання до Москви. У Москві він прожив до 1875 р. В 1875 р. він ухвалює рішення переїхати до Києва, зростаюча економіка якого з будівництвом залізниці і відкриттям біржі перетворила місто на справжню «цукрову столицю». У Києві Нікола Артемійович активніше починає займатися добродійною діяльністю і інвестуванням в будівництво громадських будівель. У 1881 р. відкривається училище для сліпих, єдиний на той час заклад в Росії. У цьому ж році Нікола Артемійович виділяє 23 тисяч карбованців на будівництво Маріїнського дитячого притулку.

Тере́щенко Фе́дір Арте́мійович (1832 – 1894) – багатий український підприємець, меценат, колекціонер, почесний громадянин міста Києва. Він обирався бургомістром Глухівського магістрату, був мировим суддею, займався справами благодійних фондів, заснованих сім'єю Терещенків у Глухові, а в 1869 p. протягом шести місяців заміщав брата Миколу на посаді міського голови. На початку 1870 рр. разом з братам переїхали до Москви, де Федір Артемович стає почесним членом Московської ради дитячих притулків (у вересні 1873 року), а в серпні 1874 р. – членом Московського благодійного товариства. Там же, у Москві, обирається церковним старостою Тетянівської церкви при Університеті. Перша дружина Федора Артемовича – Марія Павлівна – також займалась благодійною справою, входила до складу комітетів при Московському 1-му і 2-му пологових притулках. У кінці 1874 р. Федір Артемович повертається до Києва. І відразу ж стає почесними членами Товариства "земельних" колоній та ремісничих притулків, а також Товариства денних дитячих притулків, Товариства опіки над пораненими і хворими солдатами і багатьох інших комітетів. У березні 1883 р. Федір Артемович заміщає брата на посаді гласного міської думи. Ф.А. Терещенко побудував за свої кошти триповерховий нічний притулок на 500 людей, також двоповерховий будинок із безкоштовними квартирами "для бідних удовиць і престарілих жінок"; а також будинок безкоштовного пологового притулку для бідних. Перший у Києві такий великий нічний притулок зразу ж заповнився і ніколи не був порожнім: у перший рік у ньому переночувало близько 190 тисяч молодих людей, у наступному році – 230 тисяч, а за 20 років – З мільйони 358 тисяч 242 особи. За 25 років існування пологовий притулок для бідних, збудований на кошти молодого Терещенка, допоміг 11 тисячам 268 вагітним жінкам. На густозаселеному Подолі завдяки фінансовій підтримці Ф.А. Терещенка були відкриті: денний притулок для дітей робітників і відділення безкоштовного лікування Червоного Хреста, побудовані за його кошти кам'яні церкви – Веденська на розі вулиць Ярославської і Почаївської та Іорданська – на Кирилівській вулиці. Багато зробив Терещенко і для Рубежанської колонії малолітніх злочинців (12-17 років), яка була відкрита в 1876 р. У жовтні 1893 р. тут почали богослужіння у власній церкві, названій на честь Олександра Невського. Вона теж була побудована на кошти благодійника. У 1887 р. він побудував церкву св. О. Невського у другій гімназії, почесним благодійником якої був із 1881 р. До самої смерті активно допомагав навчальному закладу. Щорічно, як благодійник, вносив до гімназії 1 тис. крб. У 1889 році за таку діяльність гімназії Терещенко був нагороджений орденом Анни І ступеня. Величезні заслуги Ф А Терещенка у збиранні і збереженні творів мистецтва. В цьому він навіть обійшов свого старшого брата. Спеціально для картинної галереї Ф. Терещенко побудував свій дім-палац по вулиці Олексіївській, 9. Сім'я Терещенків стала серйозним суперником відомого московського колекціонера П.М. Третьякова. В 1888 р. Ф.А. Терещенка обрали до складу ініціативної групи шанувальників давнини і мистецтва, замисливши заснувати в Києві Міський музей. За два дні до своєї смерті (15 червня 1894 р.) меценат вніс 25 тис. крб. на спорудження будинку. Зараз це – Національний мистецький музей України. Федір Артемович Терещенко помер дійсним статським радником, почесним громадянином м. Києва (отримав це звання в липні 1892 р., на п'ять місяців раніше, ніж його брат Микола), кавалером багатьох вітчизняних та іноземних орденів, у тому числі французького – Почесного легіону і чорногорського – князя Данила. Усього цього Терещенко удостоївся за щедру та безкорисливу благодійну діяльність.

Ханенко Богдан Іванович (1849 – 1917) –разом з дружиною Варварою – видатні українські археолог, меценати, які більше 40 років збирали витвори світового мистецтва, щоб передати їх місту. Збірку археологічних знахідок й мистецьких творів передали до Музею Мистецтв у Києві, на основі якого згодом засновано Музей Мистецтв ВУАН, який потім довгий час називався Київський Музей Західного і Східного Мистецтва, тепер – Музей Мистецтв ім. Варвари та Богдана Ханенків (знаходиться на вул. Терещенківській). Xаненко провадив на власні кошти археологічні розкопи на території Київщини. Видав збірку «Древности Поднепровья» (1 – 6, 1899 – 1907). Був членом Археологічної Комісії, Історичного Товариства Нестора Літописця та інших наукових товариств. Член Державної Ради.

Харитоненко Іван Герасимович (1820 - 1891) – землевласник і цукрозаводчик, відомий філантроп. Народився в багатодітній сім’ї селянина-чумака. Навчався в місцевій церковно-приходській школі, служив конторником у бакалійних лавках купців. Працював прикажчиком у магазинах купців Худокормова і Гладкова в Курську. В 1850 р. в Суми, де розпочав свою купецьку діяльність – торговий будинок “Харитоненко з сином”, який купував землю для вирощування цукрового буряка і цукрові заводи. Сумський 3-ї гільдії купецький син (1849 р.), 2-ї гільдії купець (1862-1863 рр.), 1-ї гільдії купець (з 1863 р.). З 1865 по 1886 рік обирався гласним Харківських губернських земських зборів. Одночасно у 1885 р. був статським радником. З 1886 по 1891 рік – дійсний статський радник. З 1872 по 1873 рік займав посаду міського голови. В 1890 р. був одним з головних членів синдикату рафінадних цукрозаводчиків Росії, страховий капітал його підприємств складав 1 мільйон рублів. Станом на 1891 р. він був власником 40000 десятин землі (орендатором ще 18000 десятин), 6 цукрових заводів і цукрорафінадного заводу в Сумах. Головна контора торгового будинку “Харитоненко з сином” знаходилася в Сумах. Контори були у Москві, Харкові, Томську, Владивостоці, Туреччині, Персії. На кошти його родини засновано дитячий притулок для дівчат-сиріт, названий в народі “пансионом благородных девиц” за рівень освіти і виховання в ньому, селянський банк, гуртожиток для студентів Харківського університету, реальне училище, церкву в с. Нижня Сироватка, жіночу гімназію, Троїцький собор. Значні кошти виділялися для розширення будівлі Сумського окружного суду, богадільні біля церкви на кладовищі. Заснував в Сумах дитячу лікарню, виділив гроші для заснування кадетського корпусу. Крім цього були численні пожертвування навчальним закладам, духовенству для роздачі бідним, пенсії, стипендії.

Яхненко Кіндрат Михайлович (1760–1868)–промисловець-цукрозаводчик. Походив із заможних селян. Свого часу його батько – Михайло Яхненко самотужки викупив себе і свою сім’ю з кріпацтва. У 1820–1830-х рр. разом з Ф. Симиренком орендував млини в мм. Сміла та Умань, вів оптову торгівлю хлібом і худобою. На поч. 1820-х рр. об’єднаними зусиллями було засновано фірму «Брати Яхненки і Симиренко», одним із керівників якої став Кіндрат Михайлович. Засушливого 1830 р. за рахунок фірми впродовж кількох місяців брати Яхненки і Ф. Симиренко годували понад 10 тис. людей зі Сміли, Городища та довколишніх сіл. Брати Яхненки, як і Ф. Симиренко та інші представники цих двох славних родів, ніколи не поривали зв’язків із народом: надавали допомогу бідним, робили пожертви на добродійні справи. На поч. 1840-х рр. торгували цукром; у 1843 р. спорудили перший на теренах України (і Російської імперії в цілому) цукрово-рафінадний завод у с. Ташлик Єлизаветградського пов. Херсонської губ. (тепер Смілянського р-ну Черкаської обл.), а згодом – цукроварню і машинобудівний завод поблизу с. Мліїв. Саме ці підприємства у червні – липні 1859 р. відвідав Тарас Шевченко. У 1842 р. Кіндрату Михайловичу Яхненку (спільно з Ф. Симиренком та іншими засновникам відомої на той час фірми) за імператорським указом присвоєно звання купця 1-їгільдії м. Одеси, у 1851 р. – звання почесного громадянина Одеси «за капіталом».

Найважливіші події:

1861 р. – „Положення про селян”,

1860-70-ті рр. – реформи адміністративно-політичного управління,

1863 рр. – Валуєвський циркуляр,

1863-1864 рр. – Польське повстання,

1876 р. – Емський указ.

1868 р. – створення у Львові товариства „Просвіта”,

1873 р. – створення у Львові Літературного товариства ім. Т.Шевченка (від 1892 р. – наукового товариства ім. Т.Шевченка).

Контрольні запитання:

1. Проаналізуйте причини скасування кріпацтва у Російській імперії та новизну аграрних відносин у підросійській Україні.

2. Визначте особливості проведення реформ 60-70-х рр. XIX ст. в Україні.

3. Охарактеризуйте розвиток промисловості у підросійській Україні в другій половині XIX ст.

4. Охарактеризуйте ідеологію і напрями діяльності українських громад в 60-70-х рр. ХІХ ст.

5. Висвітліть зміст і характер Валуєвського циркуляру та Ємського указу.

6. З'ясуйте особливості економічного розвитку західноукраїнських земель.

7. Визначте причини поширення, ідейні засади, соціальну базу і форми діяльності москвофілів, народовців та радикалів.

8. Охарактеризуйте процес утворення політичних партій у Галичині, окресліть їх цілі та ідейні засади. Розкрийте процес партійної диференціації народовців.

9. Охарактеризуйте розвиток національної освіти, науки та мистецтва.

Рекомендована література:

1. Асеева Н.Ю. Украинское искусство й европейские художественньїе центры концаXIX-началаXX века. – К.: 1989.

2. Добржанський О. Національний рух українців Буковини другої половини XIX - початку XX ст. – Чернівці: Золоті литаври, 1999.

3. Донік О.М. Промислове підприємництво дворянства України в XIX ст.: урядова політика, особливості розвитку, галузеві напрямки // Український історичний журнал. – 2007. – №5. – С. 18-40.

4. Історія Києва: від княжої доби до сучасності. Навчальний посібник / Заг. ред. В.Ф.Колесника, А.П.Коцура, Н.В.Терес. – К.: Книги XXI ст., 2005. – С. 253-310

5. Обметко О.М. Соціально-економічна діяльність земств в Україні (середина 60-х - 90-х рр. XIX ст.). – К., 2002.

6. Сухий О. Від русофільства до москвофільства (російський чинник у громадській думці та суспільно-політичному житті галицьких українців у XIX столітті). – Львів, 2003.

7. Українське мистецтво та архітектура кінця XIX - початку XX ст. / Ред. Н.Ю.Асєєва. – К., 2000.

8. Шандра В.С. Генерал-губернаторства в Україні: XIX - початок XX століття. – К., 2005.

 

ЛЕКЦІЯ 8