Соціологічне праворозуміння.

Соціологічна юриспруденція: право - це зумовлена суспіль­ними відносинами система юридичних норм, що впорядковують реальну поведінку суб'єктів суспільного життя.

ОЗНАКИ, ЩО ВИЗНАЧАЮТЬ ПЕРЕВАГИ ЦІЄЇ КОНЦЕПЦІЇ ПРАВА

· визначають пріоритет суспільних відносин, що зумовлюють зміст права; розкривають залежність права від соціальних факторів;

· орієнтують на реалізацію права, впорядковують реальну поведінку

· суб'єктів суспільних відносин; розширюють межі нормотворення;

· охоплюють діяльнісні аспекти («живе» право); збільшують кількість суб'єктів нормотворення

ОЗНАКИ ЩО ВИЗНАЧАЮТЬ НЕДОЛІКИ ЦІЄЇ КОНЦЕПЦІЇ ПРАВА

· соціальний детермінізм викликає обмеженість та однобокість розумін­ня права (оскільки специфіка суспільних відносин визначається кон­кретно-історичними умовами);

· втрачаються чіткі критерії правомірного та неправомірного; недооцінювання ролі спеціальних правотворчих суб'єктів;

· перевищення (абсолютизація) ролі судових та адміністративних орга­нів у нормотворенні

Одним із поширених у сучасній юридичній науці є соціологічний підхід до розмежування права та закону. Згідно з таким підходом, сутність права полягає не в сумі законів, встановлених державою, а в більш глибоких пластах соціальної дійсності. Право – це певна система суспільних відносин, природа яких має правовий характер, що об’єктивно запрограмовані як правові. Їх існування не залежить від законодавчого закріплення. Право є феноменом, що утворюється у процесі людського спілкування та діяльності. Таке визначення права не принижує ролі чинного законодавства, а лише вказує на те, що сукупність законів є одним із проявів права, а не тотожне йому поняття. Крім того, між правом та існуючим законодавством можуть виникати протиріччя – коли норми останнього не відповідають принципам (чи самій ідеї) першого. Справжнє життя права, відповідно до такого підходу, – в його динаміці, дії, реалізації, практичному втіленні в життя суспільства, а не у статично-номативному стані.

Отже, зміст права та закону полягає у тому, що закон, який приймається державною владою, повинен бути точним і в науковому відношенні бездоганним формулюванням права, що об’єктивно виникло, фактично існує та розвивається у суспільстві. Це означає, що законодавець повинен бачити право у самій дійсності, ретельно та всебічно вивчати суспільні відносини, що потребують законодавчої регламентації,створювати правові закони.

Як і соціологічний підхід, усі інші підходи до розмежування права та закону акцентують увагу на тому, що закон повинен бути правовим, інакше він є недієвим, «паперовим» або, взагалі, свавільним. Закон може бути інструментом реалізації права, а може суперечити йому, бути формою офіційно-владного визнання як права, так і неправових вимог, заборон, знаряддям обмеження чи придушення свободи людини. Тільки як форма виразу права закон є правовим явищем. Саме за такого закону принцип справедливої та рівної міри свободи отримує державно-владне, загальнообов’язкове визнання, відповідний захист – законну силу.

Природничо-правовий підхід.

Природнича юриспруденція: право - це система природно-соціальних та правових цінностей, які необхідні людині (особі) для її існування та розвитку в конкретних історичних умовах.

ОЗНАКИ ЩО ВИЗНАЧАЮТЬ ПЕРЕВАГИ ЦІЄЇ КОНЦЕПЦІЇ ПРАВА

1) заснована на пріоритеті прав людини, ідей справедливості, рівності;

2) право пов'язане не з державою, а з природою людини (її біосоціальними властивостями);

3) є ціннісною характеристикою права;

4) розмежовує право та закон;

5) дає змогу сформулювати систему природно-соціальних та правових цінностей, що використовуються як критерії правового закону права людини визначаються її біосоціальними властивостями;

6) належать людині від народження; мають невід'ємний, невідчужуваний характер;

7) зміст і обсяг прав людини відповідають конкретно-історичним умовам рівня розвитку суспільства; виникають об'єктивно, незалежно від держави;

8) є певними вимогами щодо держави;

9) їх визнання, дотримання, захист є обов'язком держави;

10) визнаються вищою природно-соціальною та правовою цінністю;

11) визначають взаємодію людей, а також людей та держави; є необхідними для нормального існування та розвитку людини в кон­кретно історичних умовах

ОЗНАКИ ЩО ВИЗНАЧАЮТЬ НЕДОЛІКИ ЦІЄЇ КОНЦЕПЦІЇ ПРАВА

1) формальна невизначеність права знижує його регулятивні (формально-юридичні) властивості; ототожнення права та моралі; є більш близьким до правосвідомості;

2) знижує можливості права як загального стандарту поведінки учасників суспільного життя;

3) не дає змоги встановити чіткі критерії між правомірним і неправомір­ним (оскільки морально-правові уявлення можуть бути різними у різ­них суб'єктів);

4) допускає доволі вільне тлумачення змісту права

Інтегративна юриспруденція.

Інтегративна юриспруденція: право - це втілені в юридичних нормах та фактичних правових діяннях правові цінності, що ви­значають їх ефективність.

ОЗНАКИ ЩО ВИЗНАЧАЮТЬ ПЕРЕВАГИ ЦІЄЇ КОНЦЕПЦІЇ ПРАВА

1. намагання об'єднати юридичну форму та соціальний зміст права, що посилює його функційні можливості; поєднує певні концептуальні позиції природничої, позитивістської,

2. соціологічної юриспруденції; намагання відобразити у праві нові явища; долає обмеженості природничої, позитивістської, соціологічної юрис­пруденції;

3. підкреслює важливість у праві морально-правових цінностей норм пра­ва та їх втілення у практику

ОЗНАКИ ЩО ВИЗНАЧАЮТЬ НЕДОЛІКИ ЦІЄЇ КОНЦЕПЦІЇ ПРАВА

1. механічне поєднання елементів різних концепцій;

2. відсутність чітких характерних ознак, розмитість поняття права

В оцінці інтегративних теорій, можна сказати, що серед вчених не спостерігається єдності щодо того, що слід розуміти під інтегративної концепцією праворозуміння. Спільним у розумінні є те, що під інтегративним праворозуміння слід розуміти принципово новий, а не доповнений елементами з інших теорій тип розуміння права, заснований на об'єднанні традиційних варіантів праворозуміння з метою виробити більш концентроване визначення права. Проте в сучасній юридичній науці не вироблені критерії таких теорій. Так, не встановлено, які концепції підлягають об'єднанню, які їх положення слід синтезувати і т.д. Це ускладнює пошук інтегративних варіантів праворозуміння та їх оцінку.

Правотворчість: поняття, види, принципи.

ПРАВОТВОРЧІСТЬ- це юридична діяльність правотворчих суб'єк­тів, що спрямована на створення (об'єктивацію), зміну, припинен­ня та систематизацію нормативно-правових приписів.

ОЗНАКИ ПРАВОТВОРЧОСТІ

· спрямована на створення та об'єктивацію нормативно-правових при­писів;

· здійснюється спеціально уповноваженим правотворчим суб'єктом;

· спрямована на зміну або припинення нормативно-правових приписів;

· є різновидом юридично значущої діяльності;

· спрямована на систематизацію нормативно-правових приписів;

· є процедурною діяльністю органу держави чи міждержавної організа­ції;

· є послідовним процесом, що складається з певних послідовних стадій, що регламентується нормами права;

· результати цієї діяльності фіксуються в юридичних (зовнішніх) формах вираження

ПРИНЦИПИ ПРАВОТВОРЧОСТІ

· наукової обгрунтованості створення джерел права з використанням надбань юридичної науки та інших наукових знань;

· демократизму (характеризує рівень участі громадян у правотворчості та врахування інтересів різних соціальних груп);

· законності (дотримання процедури правотворчості, а також компетен­ції правотворчого суб'єкта);

· гласності (відкритість процедури правотворчості);

· професіоналізму (компетентність, обізнаність, наявність навичок у суб'єктів правотворення); оперативності (своєчасність прийняття нормативно-правових приписів, унесення до них змін, скасування);

· диференціації правотворчої компетенції (розподіл повноважень між правотворчими суб'єктами);

· компаративності (використання позитивного досвіду інших держав)

ВИДИ ПРАВОТВОРЧОСТІ

За способом правотворчості: пряма (здійснюється шляхом прийнят­тя рішень на референдумі чи на за­гальних зборах); опосередкована (здійснюється шляхом прийняття рішень уповноваженим на те органом чи посадовою особою)

За суб'єктами правотворчості: правотворчість народу; органів держави; спеціально уповноважених посадових осіб держави;

органів місцевого самоврядування; недержавних організацій; об'єднань громадян; фізичних осіб, які використовують найману працю

За способом формування нормативно-правових

приписів: створення (встановлення); санкціонування

За способом надання юридичної сили: делегована; договірна; санкціонована; прецедентна

За значущістю: Законотворчість; підзаконна правотворчість

Правотворча діяльність у європейських правових системах континентального типу не є однорідною, а також має особливості, притаманні для кожної правової системи. В ній можна виокремити загальні ознаки, притаманні для правотворчості континенту в цілому. Насамперед, це стосується законотворчої діяльності, яка здійснюється в усіх правових системах типу парламентами (органами законодавчої влади), за чітко визначеною у законодавстві процедурою, повноваженнями, предметною сферою та юридичною формою актів (законів).