Розвиток вищої освіти в контексті Болонського процесу

Розвиток вищої освіти в контексті Болонського процесу

Сьогодні інтеграційний процес у науці й освіті має дві складові: формування співдружності провідних європейських університетів під егідою документа, названого Великою хартією університетів (Magna Charta Universitatum), та об‘єднання національних систем освіти і науки в європейський простір з єдиними вимогами, критеріями і стандартами. Головна мета цього процесу - консолідація зусиль наукової та освітянської громадськості й урядів країн Європи для істотного підвищення конкурентоспроможності європейської системи науки і вищої освіти у світовому вимірі (адже, протягом останніх 15-20 років вона значно поступається американській системі), а також для підвищення ролі цієї системи в суспільних перетвореннях.

19 червня 1999 року в Болоньї був підписаний 29 міністрами освіти від імені своїх урядів документ, який назвали «Болонська декларація». Цим актом країни-учасниці узгодили спільні вимоги, критерії та стандарти національних систем вищої освіти і домовилися про створення єдиного європейського освітнього та наукового простору до 2010 року. За вимогами декларації у межах створеного простору мають діяти єдині вимоги до визнання дипломів про освіту, працевлаштування та мобільності громадян, що істотно підвищить конкурентоспроможність європейського ринку праці й освітніх послуг. Власне, цим документом було задекларовано прийняття загальної системи порівняльних освітньо-кваліфікаційних рівнів, зокрема через затвердження додатка до диплома; запровадження в усіх країнах двох циклів навчання за формулою 3 + 2, при цьому перший, бакалаврський цикл має тривати не менше трьох років, а другий, магістерський - не менше двох років, і вони мають сприйматися на європейському ринку праці якраз як освітні і кваліфікаційні рівні; створення систем кредитів відповідно до європейської системи трансферу оцінок, включно з постійним навчанням; сприяння європейській співпраці щодо забезпечення якості освіти, розробка порівняльних критеріїв і методів оцінки якості; усунення перешкод на шляху мобільності студентів і викладачів у межах визначеного простору.

2.Система вищої освіти в країнах Європи і Америки Система освіти в країнах Західної Європи суттєво відрізняється від тієї, яка склалася в Україні та країнах колишнього СРСР. У зв’язку з цим існує невідповідність між вступними вимогами до вузів, термінами навчання, різними ступенями (бакалавр, магістр) та дипломами, що дають своїм випускникам учбові заклади. Система освіти у Франції.

У Франції у початковій школі навчаються діти з 6 до 11 років. Вона є обов’язковою і навчання там триває 5 років: один рік підготовчий, коли діти починають вчитися читати і писати, два роки початкових класів та два роки середніх класів.

Цікавою особливістю французької школи є те, що класи там рахуються навпаки: 11, 10, 9,...2, 1 і випускний.

Французький коледж — це перший із середніх навчальних закладів, в якому учаі проводять 4 роки — два роки для курсу спостереження (6-й і 5-й), та два роки для курсу орієнтування (4-й і 3-й). В кінці цього другого курсу деякі учні залишають коледж, щоб поступити у ліцей професійної освіти, або в інші навчальні заклади професійної освіти, де вони зможуть здобути якусь професію.

Ліцей — це теж середній навчальний заклад, куди учні поступають після третього класу коледжу на три роки: другий, перший і випускний. У кінці навчання випускники здаватимуть іспит на ступінь бакалавра, який робить доступною для них вищу освіту.

Вища освіта у Франції поділяється на три цикли:

· перший цикл триває два роки, після яких студент отримує диплом про загальну університетську освіту (DEUG);

· другий цикл готує до отримання ліцензіату (університетський ступінь, один рік після DEUG) та до магістратури (університетський ступінь, рік після ліцензіату);

· третій цикл має дві спеціалізації:

1. диплом про вищу спеціалізовану освіту (DESS, рік після магістратури), після отримання якого випускник може іти працювати;

2. диплом про поглиблене навчання (DEА, що готує до наукових досліджень, рік після магістратури), отримавши який випускник продовжує роботу у сфері наукових досліджень.

В Україні переведення даних 100-бальної шкали оцінювання в 5 - бальну та шкалу за системою ЕСТ здійснюється в такому порядку:

В США офіційні підсумки навчальної успішності (результатів наполегливості) студентів підводяться наприкінці кожного семестру. Здебільше використовуються такі оцінки й така система „ балів якості знань”:

3.Організація самостійної роботи студентів на кафедрі фінансів

Аудиторна робота - - конспект;виписки;цитати;записи висновків.

Поза аудиторна пошуково-аналітична робота - - робота з книгою;доповідь;анотація;рецензія;есе

Творча наукова робота - - тези;реферат;стаття;курсова робота;дипломна робота

Болонський процес в Україні

Згідно з цілями БП до 2010 року освітні системи країн-учасниць Болонського процесу повинні бути змінені, щоб сприяти:

-полегшеному переїзду громадян з метою подальшого навчання чи працевлаштування у Зоні європейської вищої освіти;

-зростанню привабливості європейської вищої освіти;

-розширенню Європи та забезпеченню її подальшого розвитку як стабільного, мирного, толерантного суспільства.

Слід зазначити, що БП не передбачає створення повністю ідентичних систем освіти у різних країнах, він призначений лише для зміцнення взаємозв'язків та покращення взаєморозуміння між різними освітніми системами.

19 травня 2005 року у норвезькому місті Берген на Конференції міністрів країн Європи Україна приєдналася до Болонського процесу, зобов'язавшись внести відповідні зміни у національну систему освіти та приєднатися до роботи над визначенням пріоритетів у процесі створення єдиного європейського простору вищої освіти до 2010 року.

 

Вища освіта в Іспанії

Система вищої освіти Іспанії відзначається виключною однорідністю, адже аж 98% студентів навчаються в університетах (Centro), поза якими готують лише фахівців з туризму, ремесел та деяких інших видів занять. Іспанські університети поділяються на три категорії: Державні; Приватні; Духовні вищі навчальні заклади, що знаходяться під опікою церкви. До складу іспанських університетів входять чотири типи навчальних підрозділів, що в інших країнах складають альтернативу університетській освіті: університетські факультети - ВНЗ, де вивчаються не технічні теоретичні дисципліни. Навчання на них охоплює всі три цикли вищої освіти; вищі технічні училища мають, навпаки, технічну орієнтацію, але так само передбачають усі три цикли вищої освіти; університетські школи мають визначену професійну орієнтацію і здатні довести студента тільки лише до першої ступіні вищої освіти; університетські коледжі,як і школи, здійснюють навчання тільки по програмах першого рівня. Ці програми звичайно аналогічні традиційним університетським програмам і не дають професійної орієнтації. Університети мають досить складну структуру і надають курси, програми й кваліфікації різного рівня. Так, їх факультети пропонують програми тривалістю 4-5 років з присудженням повного диплома. Вищі технічні школи після 4-5 років навчання присуджують дипломи вищих інженерів. Групи невеликі, а навчання порівняно інтенсивне з орієнтацією на практику. Типи вищої освіти звичайна освіта, де необхідне присутність студента на заняттях вечірня освіта дистанційна освіта "навчання поштою" - побудовано на базі заочного і може бути як державним так і приватним АКАДЕМІЧНИЙ РІК І ЕКЗАМЕНИ. Академічний рік розпочинається у перший тиждень жовтня і закінчується в червні, є короткі канікули під час головних релігійних свят. На тиждень припадає 20-30 лекційних годин, що складає 600-700 годин за навчальний рік. Після завершення вивчення дисципліни складається екзамен (у лютому, червні чи вересні). Система оцінювання передбачає 10 балів. Навчання на факультетах і у вищих школах університетів організовані за трьома циклами: базовий (2-3 роки), спеціалізований (2 роки з присвоєнням диплома), дослідницький (2-3 роки з отриманням диплома доктора). В університетських школах навчання має лише один 3-річний цикл з високим рівнем спеціалізації навчальних програм для кращої фахової підготовки. Навчальні плани університетів будуються з урахуванням існування трьох видів дисциплін: обов’язкових для всіх ВЗО, які присвоюють даний диплом (академічну кваліфікацію); на вибір ВЗО, які можуть бути як обов’язковими, так і факультативними; дисципліни за вибором студентів (10% всього навчального часу).

Вища освіта в Італії

Вища освіта Італії має гіпертрофований університетський і малий неуніверситетський сектори, більшість закладів державні.Університети з навчальними і науковими програмами перебувають під управлінням Міністерства університетів і науково-технологічних досліджень, завдання якого:

— планувати і здійснювати розвиток наукових досліджень;

— складати трирічні плани розвитку університетів;

— розподіляти кошти між закладами згідно з критеріями закону;

— координувати участь Італії у міжнародних програмах.

Національна Рада університетів (з 1979 р.) є консультативним органом, де представлені кілька інших національних рад (економіки і праці, науки, культури тощо). Інші консультативні органи під егідою міністерства: Національна Рада з науково-технологічних пошуків, Постійна конференція ректорів італійських університетів тощо.

Всього в Італії налічується 65 закладів університетського рівня (державних і "вільних", що самоуправляються, але мають офіційне визнання і дипломи, працюють за програмами державних й інспектуються Міністерством освіти).

Вища освіта в Швейцарії

Однією з особливостей швейцарських ВНЗ є прикладний характер навчання. Навіть у класичних університетах Швейцарії (яких всього 12) близько половини викладацького складу і студентів постійно займаються науковими дослідженнями, беруть участь у державних програмах або займаються конкретними науково-технічними розробками. Приватні ВНЗ Швейцарії, слава про яких не перестає гриміти як в Європі, так і за океаном у ще більшою мірою націлені на те, щоб їхні студенти отримали практичні знання необхідні в кар’єрі. Так, наприклад, університет IMI, навчальний готельного та туристичного менеджменту в Швейцарії, пропонує схему навчання в якій семестр теоретичного навчання чергується з оплачуваною практикою, коли студенти отримують можливість не тільки закріпити свої знання «на ділі», але і заробити, що дозволяє покривати більшу частину витрат на навчання у Швейцарії. Також, завдяки такій системі навчання, переважна більшість студентів ще задовго до закінчення університету отримати запрошення на роботу в Швейцарії і Європі від найбільших мережевих готелів або інших міжнародних компаній, в яких студенти проходили практику. А так, як практика можлива не тільки в готелях Швейцарії, перед стажистами дійсно відкриваються весь світ.

Ще однією особливістю університетів Швейцарії є те, що в більшості з них випускники мають можливість отримати відразу кілька дипломів. Це можливо завдяки хорошим міжнародних зв’язків швейцарських ВНЗ, і взаємної акредитації з іншими університетами. Вищезгаданий IMI завдяки співпраці з Університетом Манчестера надає своїм випускникам додатково до швейцарського диплома диплом Великобританії від Manchester Metropolitan University.

Термін навчання в університетах Швейцарії складає від 4 до 6 років в залежності від спеціальності, а академічний рік в Швейцаіріі розділений на два семестри: зимовий (з жовтня до березня) та літній (з квітня до липня).

 

Франції

За останні десять років кількість студентів у Франції збільшилася на 37% і склала майже 2.000.000 чіл. По кількості іноземних студентів Франція зайняла друге місце в світі, пропустивши вперед Великобританію і відсунувши на третє місце Німеччину.
Зв′язано це, перш за все з тим, що навчання у Франції дійсно безкоштовне, і повністю фінансується французьким урядом.
На питання, навіщо Франція проводить програму безкоштовної вищої освіти на гроші власних платників податків, існує цілком логічне пояснення: “Студенти, які закінчать французькі вузи, краще розумітимуть нас і володітимуть достатньою підготовкою, щоб працювати у французьких фірмах по всьому світу.

Ми зацікавлені також в тому, щоб після повернення на батьківщину вони організували спільні з Францією підприємства і розвивали сумісний бізнес”.
Але не потрібно сприймати освіту тут як абсолютно безкоштовне - студент оплачує реєстраційний внесок у розмірі 130 - 500 Євро за семестр залежно від університету і вибраної спеціальності, а також звичайно ж потрібно оплачувати проживання та харчування, це важливо підкреслити, оскільки в процесі надання консультацій іноді доводиться відповідати на такі анекдотичні питання, як «а хто оплачуватиме мій квиток до Франції, самі французи?»

Система освіти у Франції має 2 форми: «короткий» (les formations courtes) і «довгий» (les formations longues) цикл, навчання у вищих школах (Grandes ecoles), університетах.

«Коротка» освіта триває два роки, перевага його полягає в тому, що воно дає можливість реального і швидкого працевлаштування. Ви можете вибирати між різними типами короткострокової освіти для найбільш швидкого отримання професійних навиків за 2 роки. Мета даного навчання - в найкоротші терміни почати професійну діяльність.
Спеціальності можуть бути отримані в самих різних областях: засоби зв′язку, промисловість, комерція, сфера обслуговування, економіка, точні науки і т.д.

Німеччини

Один із найстаріших університетів Німеччини відкрився у 1385 p. (м. Гейдельберг) і був створений відповідно до паризької моделі, за якою імператор чи папа надавали корпорації викладачів і студентів право вивчати теологію, право, медицину і філософію. На кінець XVII ст. у країні було майже 40 університетів, які готували державних чиновників.

Новий етап реформи вищої освіти почався зі створення зразкового університету в Берліні (1809/10 н.р.) і пов'язаний з ім'ям Вільгельма фон Гумбольдта, який певний час керував освітою в уряді Пруссії. В основу діяльності цього університету він поклав принципи широкої автономії при державному фінансуванні, самоуправління кафедр (ординаріїв), акцент на вільних дослідженнях без вузького практичного спрямування, відмінність університетської освіти від шкільної та від суто професійної підготовки. Усе це стало основою свободи викладання для професорів і поєднання науки та навчання для студентів, а також започаткувало створення технічних університетів.

Під час реформи системи освіти після Другої світової війни до категорії закладів вищої освіти перейшли вищі фахові школи, Дипломи яких лише нещодавно впритул наблизилися до університетського рівня.

Сьогодні для вищої освіти Німеччини характерна взаємодія федерального уряду та урядів земель: регулярно збирається конференція міністрів освіти земель, є також Спілка ректорів ВНЗ. Більшість серйозних документів вони створюють спільно. Створено також комісію з наукового планування. ВНЗ фінансуються землями на 94%, центром - на 6% (1993 p.). Близько 7,8% фінансування університетської науки здійснює приватний сектор економіки.

Сьогодні систему німецької освіти можна схематично показати таким чином: початкова школа (4 роки) - середня школа (8-річне реальне училище або 9-річна гімназія) - вища школа (університети, педагогічний ВНЗ, вища школа мистецтв або вищий технічний навчальний заклад).

 

Великобританії

Вчені ступені у Великій Британії присвоюються студентам, що успішно завершили курс навчання. Формально ступені одного рівня, отримані в різних університетах, нічим не відрізняються одне від одного, але на практиці їх "вага" визначається репутацією університету, що їх присвоїв.

Ось деякі з вчених ступенів першого щабля, присуджуваних університетами Англії й Уельсу:

§ ВА - бакалавр гуманітарних наук;

§ BEd - бакалавр педагогічних наук;

§ EEng - бакалавр технічних наук;

§ BSc - бакалавр природничих наук;

§ LLB - бакалавр права;

§ BMus - бакалавр музики;

§ ВМ - бакалавр медицини.

Назви ступенів у різних університетах іноді різні, існують і виключення із правил. У деяких шотландських університетах власник першого ступеня з гуманітарних наук - магістр (МА), а не бакалавр (ВА). У деяких університетах, включаючи Оксфорд і Кембридж, ВА привласнюється з гуманітарних і природничих наук, однак кваліфікації бакалавра природничих наук (BSc) у Кембриджі немає, а в Оксфорді це вищий учений ступінь.

Щоб отримати ступінь бакалавра, необхідно провчитися три (Англія й Уельс) або чотири (Шотландія) роки. Однак є ступені, для одержання яких необхідний ще й досвід практичної роботи, - строк навчання відповідно зростає. Майбутнім дизайнерам, наприклад, потрібно пройти підготовчий курс, а потім - основний трирічний. Для одержання ступеня в області медицини, стоматології та архітектури потрібно вчитися до 7 років.

 

Функції фінансів

Розподільна - за допомогою фінансів розподіляється і перерозподіляється внутрішній валовий дохід, завдяки чому кошти надходять у розпорядження держави, муніципалітету;

Контрольна - полягає в їх здатності відслідковувати весь хід розподільного процесу, також витрачання за цільовим призначенням грошових коштів, що надходять з федерального бюджету;

Регулююча - втручання держави в процес відтворення через фінанси (податки, державні кредити і т. д.). Держава впливає на воспроизводительный процес через фінансування окремих підприємств, проведення податкової політики;

Стабілізуюча - забезпечення громадян стабільними економічними і соціальними умовами.

15 и 16 Економічна система - це сукупність певних підсистем діяльності, пов'язаних між собою та спрямованих на створення, розподіл, перерозподіл і споживання валового внутрішнього продукту відповідно до мети суспільства.

Фінанси тісно пов'язані з кредитом, по суті, мають однакову економічну природу. Вони виражають рух вартості валового внутрішнього продукту. Проте кожна з них має свою специфіку участі в економічних процесах. При функціонуванні як фінансів, так і кредиту створюються й використовуються фонди фінансових ресурсів. Фінанси готують передумови для функціонування кредиту.

17. У розподільчих процесах поряд з фінансами та ціною бере участь і заробітна плата. За своєю економічною природою заробітна плата є грошовим виразом вартості праці. Це фонд грошових засобів, що знаходиться в розпорядженні працівника й використовується для задоволення особистих потреб.

19.Фінанси виконують свою роль за допомогою форм і методів створення й використання фінансових ресурсів поряд з іншими економічними категоріями і передусім - з ціною. Ціна - це грошовий вираз вартості будь-якого товару, тобто ціни, як і фінанси, здійснюють розподіл валового внутрішнього продукту. Ціни визначаються на основі попиту й пропозиції, але це при реалізації товару. При формуванні ціни виробником враховуються всі витрати виробництва й збуту, а також певна сума накопичень у формі прибутку.

Можна дійти висновку, що ціна визначає параметри впливу фінансів на всі процеси, пов'язані зі створенням та використанням валового внутрішнього продукту.

Інвестиційна політика – комплекс урядових рішень, які визначають основні напрями джерела та обсяги використання капітальних вкладень в економіку, різні її сфери та галузі. Інвестиційна політика визначається станом економіки, головними завданнями у виробництві, науково-технічному й соціальному розвитку країни. Особливість інвестиційної політики у розвинутих країнах світу на сучасному етапі – здійснення технічного переозброєння та реконструкції діючих підприємств, скорочення масштабів нового будівництва.

Для України найближчими цілями інвестиційної політики є збільшення обсягу капіталовкладень для прискореного виходу з економічної кризи. На перспективу в основі інвестиційної політики повинно бути здійснення структурних реформ, перерозподіл інвестицій на користь наукомістких галузей, які визначають науково-технічний прогрес електроніки, машино- і кораблебудування, створення космічної техніки тощо, економічної конверсії виробництва. Важливий напрям інвестиційної політики в Україні – зменшення питомої ваги державних капіталовкладень і збільшення інвестицій підприємствами за рахунок власних коштів, що залежатиме від ступеня роздержавлення і приватизації. У 90-ті XX ст. внаслідок високих податків на виробника, галопуючої інфляції, високих відсоткових ставок тощо майже повністю було загальмовано процес інвестування на підприємствах. Так, у 1993-94, а певною мірою і в наступні роки, навіть 25% амортизаційних відрахувань підприємства змушені були спрямовувати до державного бюджету. Переважна більшість підприємств не тільки не здійснювала капіталовкладень, а й неспроможна була на просте відтворення основних виробничих фондів

Фінансові ресурси держави

Фінансові ресурси - сукупність коштів, що перебувають у розпорядженні держави та суб' єктів господарювання. Вони характеризують фінансовий стан економіки і водночас є джерелом її розвитку, формуються за рахунок різних видів грошових доходів, надходжень, відрахувань, а використовуються на розширене відтворення, матеріальне стимулювання, задоволення соціальних та інших потреб суспільства. Основними джерелами формування грошових доходів держави є: податки (від доходу, благ і послуг, капіталу, землі, майна чи інших не рухомостей); різного роду збори (збори за візи, збори за різноманітні дозволи та підписи, ліцензійні збори і т. ін.); так звані неподаткові джерела (субсидії, позички шляхом випуску і реалізації облігацій, доходів від лотереї і доходів від державної підприємницької діяльності тощо).

За формами походження фінансові ресурси держави поділяють на ресурси накопичення (прибуток, відрахування на соціальні потреби, амортизаційні відрахування) та ресурси вторинного розподілу та перерозподілу (прямі і непрямі податки, доходи від зовнішньоекономічної діяльності, приріст довгострокових вкладів і т. п.). Між розподілом фінансових ресурсів за джерелами формування є обернена залежність. Чим більша частина ресурсів у державі утворюється як ресурси накопичення, тим менша частина їх утворюється у результаті розподілу та перерозподілу. Проте ця залежність не є прямою. Основним фактором є темпи накопичення амортизаційних відрахувань. Якщо амортизаційні відрахування лише відображують просте відтворення вартості основних фондів, то кількість ресурсів накопичення у державі загалом буде незначною.

Бюджетна система України

Ст. 2 Закону України "Про бюджетну систему України" в редакції від 29.06.1995 p., який був чинним до прийняття Бюджетного кодексу України, бюджетну систему України було визначено як поєднання Державного бюджету України, республіканського бюджету Автономної Республіки Крим та місцевих бюджетів, визначення зведеного бюджету з подальшою деталізацією складових зведених бюджетів різного рівня (ст. 2 Закону України від 29.06.1995 р.). Ст. З цього закону визначає поняття бюджетного устрою: організація і принципи побудови бюджетної системи, її структури і взаємозв’язок між окремими ЇЇ ланками. Чинне бюджетне законодавство не дає такого визначення.

Ці положення є відображенням конституційних норм (ст. 132,133 Конституції України), які визначають засади територіального устрою України (ст. 132), систему адміністративно-територіального устрою (ст. 133): фактично відповідно до ст. 133 Конституції України бюджетна система України складається з:

Державного бюджету України;

місцевих бюджетів:

а) бюджету Автономної. Республіки Крим;

б) обласних бюджетів;

в) районних бюджетів;

г) бюджетів районів у містах;

д) бюджетів місцевого самоврядування: бюджети територіальних громад сіл; бюджети територіальних громад селищ; бюджети територіальних громад міст та їх об’єднань.

Підставами для поділу бюджетів на місцеві та бюджети місцевого самоврядування є повноваження певних органів влади щодо їх прийняття й виконання та особливості формування дохідної частини бюджетів. Доходи місцевих бюджетів складаються із закріплених доходів (ст. 66 Бюджетного кодексу), тобто тих, що надходять за рахунок розподілу загальнодержавних податків і зборів. Бюджети місцевого самоврядування містять як подібні доходи (ст. 64 Кодексу), так і значні власні надходження, доходи, що формуються з власних джерел відповідних територіальних громад: місцевих податків і зборів; плати за землю; податку із власників транспортних засобів, податку на промисел; коштів від відчуження майна; плати за оренду майнових комплексів, що перебувають у комунальній власності (ст. 69 Кодексу). Бюджети місцевого самоврядування визначають як базові.

На відміну від Закону України "Про бюджетну систему України" в редакції від 29.06.1995 p., де склад бюджетної системи і зведеного бюджету було визначено в одній статті (ст. 2), в чинному Бюджетному кодексі -дві статті: ст. 5 "Структура бюджетної системи України" і ст. 6 "Зведений бюджет". Незважаючи на те, що ст. б складається із 6 частин, фактично їх поєднано у дві складові цієї статті: поняття зведеного бюджету та склад відповідних зведених бюджетів (України, Автономної Республіки Крим, області, району, міста з районним поділом), що побудований за однотипною схемою.

Зведений бюджет є сукупністю бюджетних показників усіх бюджетів на певній території. Його використовують для аналізу та прогнозування економічного й соціального розвитку держави, територіальних громад. Зведені бюджети існують на рівні держави, Автономної Республіки Крим, області, району, міста з районним поділом. Частини 2-6 ст. 6 Бюджетного кодексу побудовані за єдиною схемою, за якою зроблено визначення відповідного зведеного бюджету як сукупності показників бюджетів, що існують на території дії зведеного бюджету. Так, зведений бюджет України охоплює показники Державного бюджету України, зведеного бюджету Автономної Республіки Крим та зведених бюджетів областей і міст Києва та Севастополя. Відповідно визначено й інші зведені бюджети.

Зведені бюджети призначені для:

- розрахунків соціальних та фінансових нормативів, норм складання проектів бюджетів;

- аналізу ефективності бюджетних витрат;

- з’ясування підстав надання трансфертів.

Зведені бюджети не затверджуються, а мають розрахунково-інформаційний характер.

Бюджетний період для всіх бюджетів, що становлять бюджетну систему, - один календарний рік, який починається 1 січня і закінчується 31 грудня того самого року. Сам закон про Державний бюджет України має бути прийнятий до 1 грудня року, що передує плановому. Неприйняття Верховною Радою України закону про Державний бюджет України до 1 січня не є підставою для встановлення іншого бюджетного періоду.

Бюджетний період для Державного бюджету України може бути інший за особливих обставин:

1) введення воєнного стану;

2) оголошення надзвичайного стану в Україні або в окремих її місцевостях;

3) оголошення окремих місцевостей зонами надзвичайної екологічної ситуації, необхідність усунення природних чи техногенних катастроф.

У разі, якщо Державний бюджет України прийнято на інший бюджетний період, місцеві бюджети можуть бути прийняті на такий самий період.

Завдання для першого модульного контролю з курсу «Введення в спеціальність»

1. Розвиток вищої освіти в контексті Болонського процесу

2. Система вищої освіти в країнах Європи і Америки

3. Організація самостійної роботи студентів на кафедрі фінансів

4. Історія розвитку Болонського процесу

5. Болонський процес в Україні

6. Характеристика систем вищої освіти в країнах Європи і США

7. Переваги і недоліки впровадження Болонського процесу в Україні

8. Вища освіта в країнах Європейського Союзу (Іспанія, Італія, Швеція)

9. Вища освіта Франції, Німеччини та Великобританії

10. Порівняльний аналіз вищої освіти України та країн Західної Європи

11. Історія створення та розвитку НУ ДПСУ

12. Співробітництво ВНЗ України з ВНЗ Європи

13. Фінанси та їх роль у соціально-економічному розвитку

14. Основні функції фінансів: розподільча, контролююча та регулююча

15. Взаємозв’язок фінансів з іншими елементами економічної системи

16. Взаємозв’язок фінансів з кредитом

17. Взаємозв’язок фінансів із заробітною платою

18. Взаємозв’язок фінансів з грошима

19. Взаємозв’язок фінансів з ціною

20. Поняття «фінанси», як економічної категорії

21. Характеристика поняття «фінансові ресурси»

22. Основні етапи розвитку фінансів

23. Еволюція розвитку фінансової науки

24. Фінансові концепції класичної політекономії (Сміт, Рікардо)

25. Кейнсіанство і його значення для розвитку фінансової науки

26. Фінансова політика держави, її сутність та функції

27. Еволюція розвитку фінансової науки

28. Історичні аспекти розвитку фінансів в Україні

29. Структурна будова фінансової системи

30. Сфери та ланки фінансових відносин

31. Управління фінансовою системою

32. Сутність фінансової системи України, теоретичні основи її побудови.

33. Поняття фінанси і фінансова система.

34. Класифікація елементів фінансової системи.

35. Характерні риси фінансової системи різних типів.

36. Державна фінансова політика та її етапи проведення

37. Складові державної фінансової політики

38. Бюджетна політика: характеристика, основна мета, законодавче забезпечення.

39. Податкова політика: характеристика, основна мета, законодавче забезпечення.

40. Грошово-кредитна політика: характеристика, основна мета, законодавче забезпечення.

41. Валютна політика: характеристика, основна мета, органи, що здійснюють.

42. Кредитна політика: характеристика, основна мета, законодавче забезпечення.

43. Інвестиційна політика: характеристика, основна мета, законодавче забезпечення.

44. Фінансовий механізм та його методи.

45. Цілі та завдання фінансового контролю.

46. Фінансова інфраструктура України

47. Законодавча основа фінансової системи

48. Фінансові ресурси держави

49. Заощадження домогосподарств, їх класифікація, мотиви, і чинники

50. Державні цільові фонди як складова фінансової системи України

51. Основні аспекти розвитку фінансової системи Росії

52. Сутність і склад державних фінансів

53. Бюджетна система України

54. Державний борг і державний кредит

55. Загальнодержавні фонди цільового призначення

56. Характеристика складових частин державних фінансів

57. Структура бюджетної системи:державний бюджет та які функції він виконує;

58. Характеристика державного бюджету, його структура, доходи і витрати.

59. Що таке бюджетна політика та умови для її ефективного проведення?

60. Характеристика державного боргу та державного кредиту.

61. Пенсійний фонд України як загальнодержавний фонд цільового призначення.

62. Які принципи закладені в основу побудови бюджетної системи України?

63. Основні етапи бюджетного процесу.

64. Державний бюджет як основний фінансовий план держави

65. Дефіцит державного бюджету: причини і наслідки

66. Структура державних доходів України

67. Джерела покриття бюджетного дефіциту в Україні

Бюджетна система

Бюдже́тна систе́ма — це сукупність бюджетівдержави та її адміністративно-територіальних утворень (державний бюджет та місцеві бюджети відповідно), побудована з урахуванням економічних відносин, державного і адміністративно-територіальних устроїв і врегульована нормами права.

Структура бюджетної системи визначається ступенем розподілу повноважень з концентрації фінансових ресурсів та їх використання між органами публічної влади різного рівня.

Унітарність України, розмежування прав і повноважень між державою Україна, Автономною Республікою Крим і територіальними громадами, органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування є основою бюджетної системи України.

 

Бюджетна політика

Бюдже́тна полі́тика — це сукупність державних заходів спрямованих на зміцнення доходної частини державного бюджету, посилення соціальної направленості видатків бюджету, створення умов макроекономічної стабілізації.

Стратегічною ж метою бюджетної політики є створення державою необхідних економічних, правових та організаційних засад щодо підвищення ролі бюджету як інструменту формування і оптимального розподілу фінансових ресурсів між різними ланками бюджетної системи для ефективного її розвитку, спрямованого на економічне зростання та підвищення життєвого рівня населення. За цих умов активний вплив бюджетної системи на фінансові зв'язки і потоки між різними секторами економіки виступає необхідною умовою для забезпечення економічного росту.

 

Державний борг

Держа́вний боргв Україні — (борг АРК чи борг місцевого самоврядування) — загальна сума заборгованості держави (АРК чи місцевого самоврядування), яка складається з усіх випущених і непогашених боргових зобов'язань держави (АРК чи місцевого самоврядування), включаючи боргові зобов'язання держави (АРК чи місцевого самоврядування), що вступають в дію в результаті виданих гарантій за кредитами, або зобов'язань, що виникають на підставі законодавства або договору.

Державний кредит

Держа́вний креди́т — функціями державного кредиту є позички і казначейські зобов'язання.
Як економічна категорія державний кредит поєднує в собі фінансові та кредитні відносини. Як ланка фінансової системи він обслуговує формування і використання централізованих грошових фондів держави.
Це зумовлюється тим,що Державний кредит - це відносини вторинного розподілу ВВП.

Державний бюджет

Державний бюджет — основний загальнодержавний фонд централізованих коштів. За допомогою бюджету держава концентрує певну частку валового внутрішнього продукту і централізовано розподіляє її на розвиток національної економіки, для потреб соціального захисту населення, утримання органів державної влади й управління, оборони країни. Державний бюджет на кожний фінансовий рік розглядається Верховною Радою України і затверджується як закон.

Державний бюджет — це системагрошових відносин, яка виникає між державою, з одного боку, і підприємствами, фірмами, організаціями та населенням, з іншого, з метою формування та використання централізованого фонду грошових ресурсів для задоволення суспільних потреб. Іншими словами, це — щорічний баланс надходжень та видатків, який розробляють державні органи для активного впливу на економічний процес та підвищення його ефективності. У кожній країні основу державних фінансів становить бюджет, а точніше — бюджетна система, яка включає державний бюджет і бюджет відповідних адміністративних одиниць.

Місцевий бюджет

Місце́вий бюдже́т — бюджет адміністративно-територіальної одиниці — області, району, міста, селища, села, затверджений відповідною радою. Місцевий бюджет області об'єднує обласний бюджет, бюджет районів і міст обласного підпорядкування.

Місцевий бюджет району — районний бюджет, бюджет міст районного підпорядкування, селищні й сільські бюджети. Завданням місцевого бюджету є забезпечення необхідними грошовими ресурсами фінансування заходів господарського й культурного будівництва, комунального і житлового господарства, розвитку освіти, охорони здоров'я тощо.