Зміст та структура трудових правовідносин.

Сутність трудових правовідносин полягає в тому, що одна їх сторона, набуваючи статус працівника конкретної організації чи конкретного підприємства, зобов'язується виконувати роботу за обумовленою спеціальністю, кваліфікацією чи на певній посаді, а інша — власник (уповноважений ним орган) зобов'язується створити для працівника необхідні для виконання покладеної на нього роботи умови і відповідно її оплачувати. Обумовлена цим фактична діяльність сторін трудових правовідносин безпосередньо пов'язана і підпорядкована вольовому її змісту — суб'єктивним правам і обов'язкам учасників цих відносин. Суб'єктивне право передбачає 3 складові:

— варіант можливої поведінки самого суб'єкта. Відносна свобода поведінки працівника при реалізації його суб'єктивних прав полягає в мобілізації ним своїх творчих здібностей, в проявленні ініціативи при виконанні трудових функцій;

— надання працівникові права і можливості вимагати певної поведінки зобов'язаних йому по виконанню трудової функції осіб, право претензійності до них;

— надання працівникові можливості щодо спонукання і примусу зобов'язаних осіб до певної поведінки.

В загальних рисах суб'єктивні права працівників визначені Конституцією України. Це право на працю, на відпочинок, на здорові і безпечні умови праці і т. ін. Вони конкретизовані в локальних нормативних актах — посадових інструкціях і складають зміст правового статусу працівника.

Іншим регулюючим компонентом трудових правовідносин виступають трудові обов'язки. Загалом, до обов'язків працівників відноситься вимога особистого виконання працівником обумовленої при прийомі на роботу трудової функції, причому обов'язкового виконання її норми часу, виробітку чи іншої встановленої міри праці. Крім цього обов'язку працівник зобов'язаний забезпечити якісне виконання покладеної на нього роботи. Він пови­нен дотримуватись встановленого режиму використання робочого часу, дбайливо ставитись до засобів виробництва, забезпечувати економне і ефективне їх використання, дотримуватись правил техніки безпеки, вимог технологічної дисципліни та інших вимог, встановлених тарифно-кваліфікаційними довідниками робіт, професій і посад, технічними правилами і посадовими інструкціями.

До змісту трудових правовідносин входять також суб'єктивні права і обов'язки іншої сторони — власника чи уповноваженого ним органу.

Слід зазначити, що суб'єктивні права і обов'язки сторін носять кореспондуючий характер, тобто права однієї із сторін трудових правовідносин є обов'язком іншої сторони і навпаки. Наприклад, право власника вимагати від працівника виконання обумовленої трудовим договором роботи кореспондується з обов'язком працівника виконувати її особисто, якісно і в строк. В той же час для виконання свого обов'язку працівник має право вимагати від власника виконання його обов'язку по забезпеченню належних умов праці, надання необхідних для цього засобів і предметів праці.

Таким чином, окремі кореспондуючі права і обов'язки сторін трудових відносин складають елементарні правовідносини різного характеру, але всі вони можуть функціонувати лише в рамках єдиного складного трудового правовідношення.

 

4. Основні функції та принципи трудового права України.

Під основними принципами трудового права слід розуміти виражені в правових актах економічні закономірності організації суспільного виробництва і розподілу в формі основних, керівних положень, основних засад правового регулювання трудових відносин, які визначають загальну спрямованість і найбільш істотні риси його змісту.
До принципів трудового права відносяться в загальному вигляді такі:
- принципи що закріплені у вигляді прав і свобод громадян в Конституції України;
- принципи, що закріплені в КЗпП України;
- принципи, що закріплені в інших нормативних актах України та міжнародних договорах.
В конкретизації – це такі принципи:
1) принцип свободи праці
2) рівноправності в галузі праці
3) договірного характеру праці
4) визначеності трудової функції
5) стабільності трудових відносин
6) матеріальної зацікавленості в результатах праці
7) безпеки праці
8) участі трудових колективів і профспілок у вирішенні питань встановлення умов праці та здійснення контролю за додержанням законодавства про працю
9) матеріального забезпечення у разі непрацездатності, настання старості, при хворобі, в зв’язку із материнством.

функції, які за різними критеріями поділяються на декілька видів (груп). Розрізняють, наприклад, соціальні функції права і спеціально-юридичні функції.

Перші забезпечують взаємодію права та інших соціальних явищ як єдності форми і змісту, а другі — владно-правовий вплив на суспільні відносини. І в цьому випадку називають регу­лятивну і охоронну функції права2.

Оскільки трудове право є однією з галузей (складових) систе­ми права, то цілком очевидно, що йому притаманні всі ті ж самі правові функції, що й праву в цілому.

Соціальна функція-. Ця функція є настільки специфічною і притаманною саме трудово­му праву, що її можна поставити в один ряд з такими ознаками галузі права, як метод правового регулювання, принципи права тощо при характеристиці трудового права.

Для трудового права можна виділити свої, специфічні, напрями владно-правового впливу на суспільні від­носини, що складають його предмет.

Такими функціями трудового права є захисна, виробнича і виховна. Перша стосується охорони інтересів працівників у тру­дових відносинах, друга — охорони інтересів роботодавців, тре­тя — забезпечення відповідної правової культури у трудових відносинах.

Захисна функція трудового права тісно пов'язана з його соціальною функцією, якою є охорона праці. Захисна функція трудового права виявляється ще й у тому, що трудове право створює рівні можливості для реалізації грома­дянами своєї здатності працювати, встановлюючи єдині правила Виробнича функція трудового права значно змінилася в су­часних умовах. Від традиційного її розуміння як функції; що за­безпечувала виробництво, належну продуктивність праці і суво­ре дотримання правил трудової дисципліни, вона переросла у функцію захисту інтересів власників-підприємців, тобто робото­давців.

Виховна функція трудового права не є суто «трудовою» функцією, і може бути властивою й іншим галузям права. Тому цю функцію можна вважати загальноправовою.

 

 

5.Фізичні особи (працівники) як суб’єкти трудового права.

Фізична особа як суб'єкт трудового права — це особа, яка досягла повноліття або якій надано повну цивільну дієздатність, не визнана судом недієздатною, яка відповідно до закону наділена здатністю мати та здійснювати безпосередньо або через представника суб'єктивні права та нести юридичні обов’язки. ЦК містить ряд новацій щодо віку з якого особа може мати повну цивільну дієздатність, а як наслідок, й виступати суб’єктом трудового права у якості роботодавця. Йдеться, зокрема, про надання фізичній особі повної цивільної дієздатності. Так, згідно зі ст. 35 ЦК повна цивільна дієздатність може бути надана фізичній особі, яка досягла 16 років і яка бажає займатися підприємницькою діяльністю. За наявності письмової згоди на це батьків (усиновлювачів), піклувальника або органу опіки та піклування така особа може бути зареєстрована як підприємець. У цьому разі фізична особа набуває повної цивільної дієздатності з моменту державної реєстрації її як підприємця. Повна цивільна дієздатність, надана фізичній особі, поширюється на усі цивільні права та обов'язки. Стаття 51 ЦК передбачає правило, відповідно до якого до підприємницької діяльності фізичних осіб застосовуються нормативно-правові акти, що регулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб, якщо інше не встановлено законом або не випливає із суті відносин. Стаття 46 ГК надає підприємцям право найму працівників і встановлює основні соціальні гарантії щодо використання їх праці. Підприємці мають право укладати з громадянами до­говори щодо використання їх праці. При укладенні трудового договору (контракту, угоди) підприємець зобов'язаний забезпечити належні і безпечні умови праці, оплату праці не нижчу від визначеної законом та и своєчасне одержання працівниками, а також інші соціальні гарантії, включаючи соціальне іі медичне страхування та соціальне забезпечення відповідно до законодавства України.

 

 

6.Поняття та правовий статус роботодавця.

Усіх фізичних осіб як роботодавців можна умовно поділити на дві групи. Першу становлять ті фізичні особи, які можуть реалізувати своє право найму на роботу, однак використовуючи працю інших осіб, вони не ставлять собі за мету одержання доходів. Це здебільшого громадяни (власники), які використовують найманих працівників для роботи в домашньому господарстві, для догляду за малолітніми дітьми, важкохворими членами сім'ї, а також для роботи особистими водіями, друкарками тощо.
До другої групи належать фізичні особи — роботодавці, вид занять яких потребує використання.найманої праці. Здебільшого суспільне корисна діяльність таких роботодавців пов'язана з одержанням ними доходу, їх право найму робочої сили додатково передбачено відповідними нормативними актами.
Значну частину роботодавців цієї групи становлять фізичні особи — підприємці. За Законом України “Про підприємництво” громадяни України, інших держав, не обмежені законом у правоздатності або дієздатності (ст. 2) в процесі підприємницької діяльності, мають право укладати з громадянами договори про використання їхньої праці (ст. 9). Жодних обмежень щодо роботодавчих властивостей підприємців, які здійснюють свою Діяльність без створення юридичної особи, не передбачено, за винятком хіба що права на укладення між ними та найманими працівниками колективного договору.
Отже, роботодавцями за трудовим правом повинні визнаватися юридичні особи та їх відокремлені підрозділи, а також фізичні особи, які використовують найману працю на основі укладення трудового договору у формі будь-якого з його різновидів.

 

7.Поняття та сторони колективного договору.