Література і мистецтво соціалістичного реалізму

 

Національне культурне відродження, яке започаткувала революція 1917-1921 років, продовжувалось і після поразки визвольних змагань та утвердження в Україні радянської влади. Адже за короткий час сформувалися такі соціально-політичні та національно-духовні вартості, які протягом усього ХХ ст. визначали напрямок розбудови національної державності та культури. Створився той особливий духовний клімат, який позначився на розвитку усієї нації і багато в чому визначив усю подальшу історію України. Нехтувати цією реальністю радянська влада у перші роки свого існування не могла.

З 1923 року бере початок політична кампанія, відома під назвою „українізації”. Ідеологи та організатори цього процесу з числа керівництва Компартії України розглядали українізацію як прилучення широких мас до національної освіти та культури. Безумовно, головним її завданням було піднесення авторитету радянської влади, проте українізація мала своїм побічним наслідком бурхливий розвиток української освіти, літератури, мистецтва.

Загальне піднесення національної культури у 1917-1933 роках яскраво проявилось у розвитку літературного процесу. Це була доба відносно вільного розвитку літератури та мистецтва, коли створили свої найкращі прозові твори М. Хвильовий, В.Підмогильний, Г. Косинка, Ю. Яновський. Широку популярність завоював гуморист Остап Вишня. На 1920-ті роки припадає розквіт творчості П. Тичини та М. Рильського, поряд з ними творила ціла плеяда талановитих поетів: М. Зеров, М. Драй-Хмара, Є. Плужник, В. Сосюра, М. Бажан, Т. Осьмачка.

Новій українській поезії того часу були притаманні романтичні настрої. Виходять поетичні збірки В. Чумака („Заспів”), В. Сосюри („Червона зима”), І. Кулика („Мої коломийки”). Подією культурного життя стали поетичні збірки П. Тичини „Сонячні кларнети” і „Плуг”.

Характерними рисами поетики нового стилю були неспокій, прискорений рух життя, пошуки яскравих форм і засобів його художнього вираження. Важливою ознакою культурного відродження стало продовження гуманістичних традицій Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, О.Кобилянської, М. Коцюбинського. На творчості українських літераторів позначився також вплив європейських модернізму. Зокрема, тяжіння до нього було характерним для творчості поета, театрознавця, перекладача М. Вороного (1871–1940). Він одним з перших увів до української лірики тему міста, інші модерністські мотиви європейської поезії.

Проте наближення багатьох українських літераторів до західноєвропейської модерністської естетики не було механічним запозиченням. Продовжуючи притаманну для української культури барокову традицію, вони виробляли новий, необароковий стиль у формі символізму. Подібні мотиви відчутні в творчості Миколи Бажана 20-х років. Його поезія характеризувалася узагальненнями глибокого філософського значення. Про зрілість таланту поета свідчить збірка „Будівлі” (1929), що цілком відповідає традиціям необароко і водночас є новаторською, наповненою тонкими відтінками художнього зіставлення віків та культур.

Найвидатніша постать тогочасної української поезії – Павло Тичина (1891–1967). Поезії його збірки „Сонячні кларнети” (мали новаторський характер. На жаль, під тиском політичної диктатури поет зайняв примиренську позицію і був канонізований як зразковий оспівувач соціалістичних перетворень. Проте кращі твори П. Тичини продовжують гуманістичні традиції народної пісенності, творчості Г. Сковороди та Т. Шевченка.

Особливе місце у розгортанні культурного відродження належало неформальній літературній київській групі „неокласиків”. Їх естетична програма характеризувалась прагненням до строгої форми, гармонійної завершеності вірша, наслідуванням класичних зразків. Вони намагалися позбавити українську поезію сентименталізму й поверховості, понад усе ставили в літературі професіоналізм, намагалися спиратися у мистецькій практиці на кращі зразки європейської класики. В своїй діяльності група рішуче виступала проти ідейної платформи „Пролеткульту”, проти профанації літератури закликами до масовості, пролетаризації, проти заперечення класичної культурної спадщини. Ідейним натхненням групи „неокласиків” був Микола Зеров (1890-1937) – видатний діяч національного відродження, поет, есеїст, критик, професор.

Найвидатнішою поетичною індивідуальністю в групі неокласиків був Максим Рильський (1895–1964). Справжній злет творчості поета починається з його збірки „Під осінніми зорями” (1918), де романтичний дух раннього періоду органічно поєднується з вишуканою ліричною формою. У наступних збірках 20-х років „Крізь бурю і сніг”, „Синя далечінь”, „Тринадцята весна”, романтичний елемент слабне, натомість посилюється класична ясність. Поезія М. Рильського, на відміну від поезії П. Тичини, побудована передусім на класичних зразках. Він збагатив українську культуру не лише культивуванням української мови, але й своїми перекладами з західноєвропейських літератур. Однак у 1932 році після гострої критики за „втечу від життя”, „ідеалізм” і „книжність” М. Рильський змушений був „перебудуватися” і став офіційним радянським поетом, автором „Пісні про Сталіна”, поем „Марина”, „Літо”, „Україна”.

До групи “неокласиків” належали також М. Драй-Хмара (справжнє прізвище – Драй), П. Филипович, О. Бургхардт (псевдонім – Юрій Клен). Доля їх складалася трагічно, хист кожного так і не розкрився до кінця.

Визначним теоретиком національно-культурного відродження був Микола Хвильовий. Він поділяв принципи „неокласиків”, бачив мету літературного процесу у розкритті прекрасного в людині. Така позиція суперечила офіційну радянську ідеологію, спрямованій на формування „пролетарської культури” та „класових цінностей”. М. Хвильовий ототожнював ідеї „Пролеткульту” з хуторянством, критикував політику „масовізму” в культурі. Неприховані політичні акценти містить роман М. Хвильового „Вальдшнепи”. Безперечно, це один з кращих національно визначених творів тогочасної української літератури. На жаль, його останні частини втрачені за не вияснених обставин. Новели Хвильового „Сині етюди” започаткували нову українську прозу, а твори „Санітарна зона”, „Фрагменти”, „Я (Романтика)”, „Редактор Карк” належать до кращих зразків світової літератури.

У Києві працював видатний російський письменник М.Булгаков, автор романів „Майстер і Маргарита”, „Біла гвардія”, п’єс „Дні Турбіних”, „Собаче серце” тощо. Не можна викидати з української культури тих літераторів, що творили не українською, а російською мовою. Серед них були, такі видатні прозаїки й поети, як І. Бабель („Одеські оповідання” збірка оповідань „Кінармія”), І.Ільф і Є.Петров („Дванадцять стільців”, „Золоте теля”), В.Катаєв (роман „Час, уперед!”, повість „Біліє парус одинокий”), Е.Багрицький (поема „Дума про Опанаса”) та ін.

Цікаві творчі пошуки відбувалися в 1920-ті роки в драматургії та театрі. На кінець 1925 року у республіці налічувалось 45 театрів, у 1932 році – 70. Великої популярності серед глядачів набув перший державний Драматичний театр ім. Т.Г.Шевченка, який діяв під керівництвом Л. Загарова і В. Кривецького. Утворений у 1912 р. у Києві, з 1927 р. цей театр працює у Дніпропетровську. Нині це Дніпропетровський український музично-драматичний театр ім. Т.Г.Шевченка.

Засновником новітнього напряму в українському театральному мистецтві став „Молодий театр”, який організували відразу після революції Лесь Курбас і Гнат Юра. В основу його театральної естетики були покладені західноєвропейські модерністські тенденції. Свій перший сезон театр відкрив постановкою п’єс „У пущі” Лесі Українки і „Затоплений дзвін” Г.Гауптмана. Сенсацію сезону були спектаклі „Гайдамаки” Т. Шевченка та „Цар Едип” Софокла.

Лесь Курбас (1887 – 1937) здобув визнання як видатний організатор театру і режисер-реформатор театрального мистецтва, який прагнув піднести український театр до світового рівня і зберегти притаманний йому національний стиль. У своїх естетичних пошуках режисер наближався до програми неокласиків, намагаючись синтезувати здобутки класичної європейської драматургії і традиції українського театру.

У 1922 році Лесь Курбас на основі „Молодого театру” створив новаторське об’єднання – театр „Березіль”. Театральна практика „Березолю” сприяла згуртуванню і творчому зростанню акторів А. Бучми, В. Василька, Й. Гірняка, Н. Ужвій, В. Чистякової. Традиції театру увійшли в творчу практику акторської майстерності, заклали підвалини новаторської театральної школи в Україні.

У 1919 році відокремився від „Молодого театру” Гнат Юра. З групою акторів він створив театр ім. І. Франка, що в наш час є одним з провідних українських театрів. Серед видатних майстрів, які у 1920-х роках зробили значний внесок у розвиток радянського театрального мистецтва, були класики української сцени – П. Саксаганський, М. Заньковецька, М. Садовський.

Широку палітру взаємозв’язків між людиною і новою історичною дійсністю відображала драматургія Миколи Куліша (1892 – 1937). Колізія між орієнтацією на громадські цінності та психологічно укоріненими мотивами індивідуалізму, що виявляються як постійне прагнення до свободи, характеризує героїв його п’єс.

Творчість М. Куліша належить до визначених здобутків української драматургії ХХ ст. Його п’єси у 1930-х роках ставили в театрах Москви і Берліна. Широкою популярністю користувалися психологічні драми „97” та „Зона”, комедія „Мина Мазайло”, лірична драма „Патетична соната”.

У постановці Л. Курбаса п’єси М. Куліша „Народний Малахій” (1928) та „Мина Мазайло” (1929) набули класичного театрального звучання, мали значний вплив на тогочасне культурне життя України.

Музична культура України розвивалася під впливом трьох основних чинників: традицій народної пісенності, музичної школи М. Лисенка та нової європейській стилістики, закладеної творами Р. Вагнера, Р. Штрауса, М. Равеля, О. Скрябіна, Е. Гріга, А. Дворжака.

З 1920-х років українська музика виходить на рівень високої професійності, для неї характерна багатожанровість, орієнтація на великі музичні форми, перехід від сольного виконання до поліфонічного багатоголосся тощо. Значний внесок у розвиток української музичної культури зробили композитори Микола Леонович, Кирило Стеценко, Яків Степовий та ін. Активно розвивається жанр оперного мистецтва. В 1925-1926 роках були створенні перші українські театри опери та балету в Харкові, Києві та Одесі. В Україні та за її межами здобули визнання виконавці Марія Литвененко-Вольгемут, Іван Паторжинський, Іван Козловський, Зінаїда Гайдай, Борис Гмиря, Ольга Петрусенко та ін.

У 1920 році була створена державна українська мандрівна капела „Думка”, яка за короткий час стала одним з найкращих хорів в країні і пропагувала українську хорову музику не лише в республіці, а і далеко за її межами. Успішно виступала Державна капела бандуристів під керівництвом М. Михайлова.

У 1923 році було організовано Український державний симфонічний оркестр, у 1927 році – Українську державну філармонію у Харкові, яка об’єднала оркестри, колективи, ансамблі та окремих виконавців республіки. На початку 1930-х років у Києві, Харкові та Одесі відкрились консерваторії.

У 1930-ті роки поряд з постановою класичних творів театри опери та балету почали ставити і нові українські опери – „Вибух” Б. Яновського, „Щорс” Б. Лятошинського, „Гайдамаки” і „Перекоп” Ю. Мейтуса, „Сотник” і „Наймичка” М. Вериківського.

Шлях авангарду й експериментаторству в українській музиці прокладав композитор, диригент, педагог Борис Лятошинський. На Західній Україні плідно працювали композитори Л. Січинський, А. Вахнянин, Ф. Колесса, С. Людкевич, В. Барвінський. Широку культурно-просвітницьку роботу проводили музично-співацькі товариства „Руська бесіда”, „Торбан”, „Боян”.

У галузі архітектури періоду національного піднесення українські митці прагнули відшукати втрачений національний стиль, творчо переосмислюючи традиції народної дерев’яної архітектури і „козацького бароко”. У цьому напрямі працював архітектор Д. Дяченко, один із засновників українського архітектурного стилю. Йому належать споруди земської лікарні у Лубнах комплекс Української сільськогосподарської академії та ін. Талановитий митець був незаконно репресований. Принципи народної архітектури використовував у своїй творчості В. Троценко, автор проектів шкіл, лікарень, клубів на Криворіжжі та Донбасі, Червонозаводського театру в Харкові тощо.

На етапі національного відродження в 1920-ті роки значно пожвавився новаторський пошук у галузі образотворчого мистецтва. Поштовх в цьому напрямі надала Українська Академія Мистецтв, утворена в 1917 році. Перший ректор Академії видатний художник-графік Г. Нарбут залишив помітний слід в історії, української культури. Його творчий стиль формувався під впливом ренесансних ідей німецького художника А. Дюрера, традицій неокласицизму та модернізму. Творчі пошуки Г. Нарбута визначає національне спрямування. Він створив п'ятнадцять своєрідних композицій до „Української абетки”, де особливо відчутні національні фольклорні мотиви. Йому належать рисунки грошових знаків Української Народної Республіки, державної символіки, гербів тощо. Для графічних творів характерні витончена техніка, бездоганний художній смак.

Непересічне значення для розвитку українського монументального живопису має творчість художника М. Бойчука (1882 – 1937), який обстоював власну концепцію живопису, що ґрунтувалася на поєднанні національних (передусім іконописних) і світових традицій малярства. Під керівництвом М. Бойчука виконано розписи Луцьких казарм у Києві, санаторію ім. ВУЦВК в Одесі, Червонозаводського театру у Харкові. Звинувачений у пропаганді буржуазно-націоналістичних ідей, М. Бойчук був репресований 1937 р. і розстріляний, більшість його творів знищено. Але в теорію мистецтва міцно увійшли поняття „школа Бойчука”, „бойчукізм”.

На традиції європейського модернізму орієнтувалися представники „Об’єднання Сучасних Митців” (ОСМ), заснованого А.Петрицьким. Він працював у галузі театральної демокрації (зокрема, оформляв вистави „Молодого театру”). У творчій спадщині митця чільне місце займає серія зі 150 портретів діячів української культури. ідомі своїми новаторськими пошуками художники М. Бурачек, М. Жук, Василь і Федір Кричевські, О. Мурашко та ін.

Стосовно української скульптури слід зазначити, що на її розвиткові негативно позначилися вимоги соціального замовлення, так звана „монументальна пропаганда”, спрямована на увічнення образів вождів революції. Ідеологічна цензура в галузі скульптури проявилася найвідчутніше. Показові в цьому відношенні всесоюзний конкурс на проект пам’ятника Т.Шевченку у Києві 1926 році, де були відхилені всі 26 пропозицій, а також міжнародний конкурс на проект пам’ятника Т. Шевченку у Харкові 1930 році, де були відхилені проекти відомих українських скульпторів. Пам’ятники Т. Шевченкові у Харкові (1935 р.), Києві та Каневі (1939 р.) створив російський скульптор М. Манізер.

Проте культурне піднесення в Радянській Україні майже припиняється вже наприкінці 1920-х років, коли сталінське керівництво розпочало наступ на національну культуру, що супроводжувався переслідуванням, а далі й фізичним знищенням кращих сил творчої інтелігенції. „Розстріляне відродження” – під такою назвою увійшла в українську історію ця сторінка національної культури.

Доба „великого перелому” (1930-ті роки) характеризувалася істотними, але неоднозначними результатами в галузі культурного будівництва. З одного боку, було досягнуто вагомих позитивних ре­зультатів у розвитку культури. Підвищився загальноосвітній рівень на­родних мас; розширювалося коло людей, професійно зайнятих творенням культурних цінно­стей. З іншого боку — репресії сталінського керівництва поширювалися у першу чергу на найбільш освічену частину сус­пільства і тому істотно підірвали його культурний потенціал.

У 1933 році Й.Сталін оголосив головною небезпекою місцевий націоналізм (а не російський шовінізм, як раніше). Це стало сигналом до контрнаступу на українізацію, яка тепер вважалася націоналістичною контрреволюцією. У 1937 році слово „українізація” остаточно зникло з партійних документів. У 1938 році в усіх школах було запроваджене обов'язкове вивчення російської мови. Українська абетка, граматика і словник були максимально наближені до російських.

Було зменшено кількість українських шкіл, скоротився відсоток українських учителів і науковців, закривалися українські театри, заборонялися п'єси українською мовою. Якщо у 1931 році 90% газет і 85% журналів були україномовними, то в 1940 їх частка скоротилася, відповідно, до 70% і 45%. Фактично відновилася політика русифікації, хоча вголос це ніколи не проголошувалося.

Наслідки контрукраїнізації були негативними для українського народу. Відбулося падіння престижу української мови і культури, зведення останньої до провінційного рівня, русифікації значної частини України, передусім східних областей і міського населення. Під загрозою опинилося саме існування українців як нації.

Тоталітаризм у культурі позначився прагненням вождів поставити культуру на службу політиці та ідеології, контролювати поліцейськими методами мистецтво, науку, саму людську думку, заохочуючи добровільних слуг та репресуючи тих, хто намагався зберегти творчу свободу і людську совість. Унаслідок ідеологізації культурного життя, яка дійшла до крайніх меж і найбільш потворних форм, за рамками дозволеного опинилися колосальні пласти із загальнолюдської культурної спадщини. Відбувається запекла боротьба з будь-якими проявами декадансу, до якого може бути зараховане і абстрактне мистецтво, і джаз, і мода на строкаті краватки чи широкі (або вузькі) штани.

Будь-який твір розглядається з позиції його придатності або непридатності для політичної пропаганди в інтересах „пролетаріату”. Спроба ухилитись від політичної повинності сприймається як злочин. Тому ті митці, які прагнули зберегти творчу свободу, мусили емігрувати. А ті, що залишились, повинні були або загинути, або пристосовуватись, що призвело до руйнації їх творчості особистості.

Держава безпосередньо керувала митцями, об’єднуючи їх у організації на кшталт творчих спілок письменників, художників, журналістів тощо. Було проголошено утвердження єдино правильного мистецького стилю – „соціалістичного реалізму”. Він вимагав зображення типових харак­терів у типових обставинах з неухильною орієнтацією на цілком ви­значену систему духовних цінностей, передбачав зображення дійсності „з точки зору інтересів пролетаріату”, тобто заохочував її свідоме перекручування. Дійсно прав­диве відображення життя засобами мистецтва було об'єктивно не­здійсненним під наглядом цензури. Забороненою залишалася сувора правда тяжкого життя, соціальної несправедливості, масового голоду, кричущого порушення законності й репресії.

Кульмінаційними в розгромі українського культурного життя були 1933 і 1934 pоки. На початку 1933 року заарештували поета, прозаїка та драматурга М. Ялового. Вражений арештом свого друга і подіями, свідком яких був, застрелився Микола Хвильовий. Того ж року за звинуваченням у причетності до „Української військової організації” був ув'язнений Остап Вишня. Був розігнаний експериментальний театр „Березіль”, а його творець Лесь Курбас загинув у трудовому таборі. Так, тільки в 1934 – 1938 роках було репресовано більше половини членів та кандидатів в члени Спілки письменників України. Кілька сотень кобзарів були скликані на з'їзд, де їх усіх заарештували і розстріляли.

Ті талановиті радянські письменники, поети, художники, режисери, які уникнули репресій, змушені були орієнтуватися на пересічні ідеологічні стандарти та художні прийоми. Свободи творчості вони вже не мали. Різноманітні літературні об'єднання були закриті і злиті в Спілку письменників України. Вона була оформлена на І-му з'їзді письменників України, який відбувся у 1934 році. Слідом за письменниками об'єдналися у творчі спілки інші митці. Система намагалась дик­тувати не лише творчий метод, художню форму, але й зміст мистецтва. Соціалістичний реалізм від початку заперечував доцільність розвитку національних культур народів СРСР, у тому числі українського. Він орієнтувався на штучну ідею диференціації єдиної національної культури на культуру „соціалістичну, демократичну, народну”, з одного боку, та культуру „буржуазно-націоналістичну, реакційну” – з іншого.

Насильно привнесені ідеологічні постулати естетики соціалістичного реалізму, далекі від потреб розвитку української національної культури, мали, принаймні, два негативні наслідки: по-перше, сприяли формуванню кількох поколінь денаціоналізованих бездуховних конформістів; по-друге, призвели до поширення кон’юнктури в мистецтві, філософії, гуманітарних науках, фронтального знищення національних шкіл у мистецтві тощо. Основний наслідок цієї доби – фізичне й духовне знищення найяскравіших представників національної інтелігенції.

Разом з тим, було б невірно сприймати цей період розвитку української культури лише як час тотального нищення її здобутків та митців. Розвиток культури не припинявся. Навпаки, накреслюванні більшовиками плани настільки перевищували вихідний культурний рівень насе­лення, що дістали назву „культурної революції”. Щоправда, основний наголос у роботі щодо піднесення культури ставився на ідеологію. Вимагалося вихо­вувати маси в дусі комуністичних ідей і при цьому нещадно придушувати ідеологічний вплив на них з боку некомуністичних, а тим більше антико­муністичних сил. Підхід партії до культурних надбань був утилітарним. Культура цікавила партійну номенк­латуру не сама по собі, а тільки під кутом зору зміцнення будованого ладу.

За допомогою спілок письменників, худож­ників, композиторів ідеологічні відділи партії придушували в зародку будь-яке відхилення від регламентованого мислення і лінії поведінки. При зовнішній повазі до національних форм куль­тури власті виявили неабияку вправність в уніфікації глибинного змісту культурного процесу за ідеологічними стандартами, так званого „соціалістичного реалізму".

Саме в цей час розпочинається тотальне підкорення всіх форм професійної культури ідеологічним та естетичним догмам соціалістичного реалізму, що мало трагічні наслідки для духовного життя народу. Навіть талановиті радянські письменники, поети, художники, режисери, які дебютували в 1930-ті роки, змушені були орієнтуватися на пересічні ідеологічні стандарти та художні прийоми.

Часто, щоб врятувати себе, митцям доводилось у своїх творах прославляти КПРС і Сталіна. Прикладом може бути поезія Андрія Малишка драматургія Олександра Корнійчука. Поезія А. Малишка багато в чому споріднена з народною поетичною творчістю, є романтично піднесеною, музикальною. Його вірші, покладені на музику Платоном Майбородою („Київський вальс”, „Пісня про рушник”, „Стежина”), Олександром Білашем („Цвітуть осінні тихі небеса”), отримали народне визнання. Проте у Малишка можна знайти чимало кон’юнктурних творів. Зокрема, про його збірку віршів, присвячених Шевченкові, критик І. Дзюба писав: „Чимало в книжці велемовності і суєслів’я. Надмірну в ній вишневих садків, дніпрових хвиль, світанків і зір, рушників і калинових грон, чебрецю, а зовсім немає куди важніших складників Шевченкової поезії”.

У 1930-ті роки розпочався злет кар’єри драматурга, кінорежисера, громадського діяча О. Є. Корнійчука. На всесоюзному конкурсі у Москві в 1933р. його п’єса „Загибель ескадри” була відзначена премією. Успішно йшли в театрах п’єси „Платон Кречет” (1934), „Правда” (1937), „Богдан Хмельницький” (1939), „Фронт” (1942), „В степах України” (1941), „Макар Діброва” (1948), „Сторінка щоденника” (1964), „Пам’ять серця” (1969) тощо. Персонажі багатьох творів О. Корнійчука позначені виразною індивідуальністю, автор прагне до психологічного аналізу. Водночас драматургії О. Корнійчука притаманні соціальний схематизм, спрощеність життєвих ситуацій, відхилення від життєвої правди. Послідовне проведення „лінії партії”, вірність принципам соціалістичного реалізму – все це сприяло не лише мистецькій, але й політичній кар’єрі драматурга, який був керівником Спілки письменників України (1946 – 1953), Головою Верховної Ради УРСР (1959 – 1972), лауреатом державних премій.

Уся складність і суперечливість радянської дійсності відбилася в житті й творчості геніального українського радянського кінорежисера і письменника Олександра Петровича Довженка (1894 – 1956). До значних здобутків митця належать фільми “Звенигора” (1928), „Арсенал” (1929), „Земля” (1930), „Іван” (1932), „Аероград” (1935), „Щорс” (1939). Він був також автором документально-публіцистичних фільмів, п’єс, автобіографічної повісті “Зачарована Десна” (1957), кіноповісті “Повість полум’яних літ” (1944 – 1945 рр., екранізована в 1961 році дружиною О.Довженка – Ю. Солнцевою) тощо. Митець надзвичайної сили, О. Довженко змушений був багато в чому обмежити свій творчий пошук, коли після фільму „Земля” розпочалось його переслідування офіційною критикою. Зокрема, нереалізованим залишився його намір екранізувати повість М. Гоголя „Тарас Бульба”, сценарій до якої був написаний у 1940 році.

Яскравою сторінкою в історії української культури став період Великої Вітчизняної війни. Парадоксально, але саме в цей час відбулось деяке покращення умов її розвитку. У час, коли вирішувалася доля самого сталінського режиму, останній був змушений послабити репресії проти української інтелігенції, допустити відродження національних почуттів українців, жорстоко утискуваних в мирний період. Москва досить швидко зрозуміла, що війну з іноземними загарбниками не можна вести, не спираючись на патріотичні, у своїй основі національні почуття народу. „Роки війни, — писав М. Бажан,— за всіх тяжких переживань, були для мене як для поета щасливим часом, щасливішим, принаймні за попередні та й деякі з наступних. Я міг писати, не силуючи себе, те, що думав, говорити те, що переповнювало мене”. „Вперше за багато років українські вчені і письменники одержали право вголос сказати про „національний дух українського народу” (М. Рильський). У літературі і науці почався рух за відновлення власної історичної пам'яті, за реальне національне усвідомлення народу і не лише в боротьбі з фашизмом, а й у перспективі, у всіх галузях суспільного буття. І хоча цей рух був до певної міри контрольований, але в багатьох ділянках культурного життя він став помітною і впливовою реальністю. З кінця 1941 року в українській радянській літературі одна за одною починають друкуватися статті істориків і письменників, присвячені величним сторінкам національного минулого, передусім яскравим зразкам відсічі загарбникам і поневолювачам. Раз у раз вони звертаються з різних тематичних приводів до героїчних постатей вітчизняної історії: Ярослава Мудрого, Данила Галицького, П.Конашевича-Сагайдачного. Відроджується потяг до національного тра­диціоналізму, прориваються назовні мотиви українського патріотизму, що не мав нічого спільного зі штучно культивованим радянським патріотизмом.

Роки війни стали часом появи значних, наповнених патріотичним пафосом віршованих творів, які об'єднала тема нестерпної туги за рідною землею, любові до отчого краю (Максим Рильський „Слово про рідну матір”; Павло Тичина „Голос матері”, „В безсонну ніч”; Володимир Сосюра „Любіть Україну”; Леонід Первомайський „На Полтавщині”; Андрій Малишко — цикл „Україно моя”).

Першого ж дня війни Україна слухала натхненне звучання поетичної "Клятви" М. Бажана. Пружні слова, карбований ритм віршованих рядків, заклична суворість рефрену: „Ніколи, ніколи не буде Вкраї­на рабою німецьких катів” — були почуті й сприйняті людськими серцями. Актуальність твору, його художня цінність виявилися трив­кими. Того ж 1941 року „Клятва” стала піснею компо­зитора Г. Верьовки, кантатою Ю. Мейтуса, а в повоєнний час — осно­вою однієї з частин ораторії К. Данькевича „Жовтень”.

Невичерпну тему війни, подвигу й страждань мистецьки освоюва­ли насамперед мобільні художні жанри — поезія, нарис, репортаж, кінохроніка, плакат. У жанрі плакату художнім явищем стали графічні роботи В. Касіяна „На бій, слов'яни” та „Вражою злою кров'ю волю окропіте” — оригінальна серія плакатів на тексти Т. Шевченка.

У повоєнний період керівництво СРСР зробило спробу повернутись до практики контролю над творчим процесом. Ідеологічна ситуація в Україні середини 40-х—на початку 50-х років негативно позначилася на розвитку вітчизняної культури. Однак всупереч обставинам ними створено чимало творів, що залишили помітний слід у художній культурі українського на­роду. Так, Юрій Яновський опублікував роман „Жива вода”, темою якого була воєнна і повоєнна дійсність України. Петро Панч видав ряд новел і роман „Запо­рожці”, в якому змалював події з української історії 1639-1648 pоків. Історичний роман з часів Хмель­ниччини написав Натан Рибак — „Так сходило сонце”. Юрію Смоличу належить роман „Вони не пройшли” про німецьку окупацію Харкова в 1941—1942 pоках. Плідно працювали Володимир Сосюра, Остап Вишня. Особливу популярність у повоєнні роки здобула творчість Олесь Гончара, автора трилогії „Пра­пороносці”, повісті „Земля гуде”. До помітних явищ літературного життя належали збірки поезій Андрія Малишка „Чотири літа”, „За синім океаном”, збірка Леоніда Первомайського „Земля”, поема Павла Тичини „Похорон друга”, автобіографічна поема Максима Рильського „Мандрівка в молодість”.

Зусиллями талановитих митців України розви­валося театральне, музичне, образотворче мистец­тво та кіно. Уже в 1944 році було завершено рееваку­ацію театрів. Відновлювали життя і ті театральні колективи, які припинили роботу під час війни. В західних областях УРСР було створено 18 нових театрів. У другій половині 40-х років в УРСР діяло 96 театрів, у 78 із них спектаклі ставили ук­раїнською мовою. Спільною бідою їх була ідейна й мистецька уніфікованість, а спільним здобутком — наявність великої плеяди талановитих акторів. У те­атрах України працювали такі видатні майстри сце­ни, як Марія Литвиненко-Вольгемут, 3інаїда Гайдай, Гнат Юра, Борис Гмиря, Наталія Ужвій, Андрій Бучма та багато інших.

Завершення фашистської окупації України стало важливим стимулом подальшого розвитку культури, відбудови культурно-освітніх, мистецьких і наукових закладів. У республіці розгорнувся рух по відновленню шкіл, вузів, клубів, хат-читалень, бібліотек методом народної будови, тобто силами і коштами громадськості.

Однак за радістю відновлення і розширення мережі наукових, мистецьких, культурно-освітніх закладів крилася трагедія творців духовних цінностей, тупикова ситуація всього національно-культурного життя. Як і в довоєнні роки, режим форсовано централізував усі культурні прояви і почав знову зводити духовні процеси в єдине русло, контрольоване і кероване ко­муністичною партією. На всіх українських землях було уніфіковано систему дошкільного виховання, народної освіти, вищих і середніх спеціальних навчальних закладів, видавництв, наукових установ. Викликані обставинами війни певні поступки режиму українському патріотизмові поступово обриваються, відходять у забуття.

Відновлення ідеологічної роботи у суспільстві було довірено Андрію Жданову, близькому помічникові Й. Сталіна. Ідеологічна кампанія була спрямована насамперед проти тих, хто прагнув лібералізації культурної атмосфери і захоплювався досягненнями західної культури. Водночас ця кампанія мала на меті ще більше підносити досягнення російської культури і науки на противагу успіхам інших народів.

Протягом 1946–1948 pоків було прийнято низку постанов ЦК ВКП(б) з питань розвитку літератури і мистецтва, які характеризувались грубим і некомпетентним втручанням у творчу діяльність, запереченням елементарних художніх свобод. Відповідно до них ЦК КП(б)У ухвалив постанови, метою яких було „наведення порядку” в українській радянській літературі і мистецтві: „Про перекручення і помилки у висвітленні історії української літератури”, „Про журнал сатири і гумору „Перець”, „Про журнал „Вітчизна”, „Про репертуар драматичних і оперних театрів УРСР і заходи до його поліпшення” (1946), „Про стан і заходи поліпшення музичного мистецтва на Україні у зв'язку з постановою ЦК ВКП(б) „Про оперу „Великая дружба” В.Мураделі” (1948) та ін.

Редакція журналу „Вітчизна”, зокрема головний редактор Юрій Яновський і його заступник Євген Кирилюк, звинувачувалась в тому, що „систематично надавала свої сторінки для пропаганди буржуазно-націоналістичної ідеології і сама опинилася в полоні буржуазно-націоналістичних поглядів”. Журнал „Перець” звинувачувався у відсутності „гострої сатири на зовнішніх і внутрішніх ворогів нашої Батьківщини”. Тоді ж подібній критиці було піддано перший том „Історії України” під редакцією М. Н. Петровського „за грубі політичні помилки і перекручення буржуазно-націоналістичного характеру”. У суспільних науках все більше утверджувалися догматизм і диктат. З кінця 1948 року в Україні розгорнулася кампанія боротьби проти „низькопоклонства” перед Заходом і „космополітизму” єврейських письменників і художників.

Вершиною ідеологічного наступу став 1951 pік, коли було піддано необґрунтованій і різкій критиці патріотичний вірш В. Сосюри „Любіть Україну”. Цей вірш був названий „ідейно порочним твором”, а автора змусили опублікувати принизливе каяття. M. Рильському знову згадали про „серйозні ідеологічні помилки”, критикувалася опера К. Данькевича „Богдан Хмельницький”.

Наприкінці 1940-х – на початку 50-х років в умовах навішування націоналістичних ярликів, боротьби з національними культурами набирає величезних розмірів фетишизація російської культури та історії. Ідеологія і політична тактика сталінізму носили відкрито великоруський націоналістичний характер. Скрізь і всюди проголошувалось, що в економіці і політиці, філософії і науці саме російській думці на­лежало „всесвітньо-історичне значення”. З початком так званої „хрущовської відлиги” – часткової десталінізації внутрішньополітичного життя – створились більш сприятливі умови для розвитку літератури та мистецтва. Критика культу особи поклала край „сталініані” в мистецтві УРСР. З музеїв, виставок, галерей вилучалися численні полотна і скульптури, присвячені „вождю всіх народів”. Митці України, насамперед графіки, почали пошуки нових форм в образотворчому мистецтві, виходячи за рамки соціалістичного реалізму. Першою ластівкою пробудження стала публікація в червні 1955 року в „Литературной газете” статті О.Довженка „Мистецтво живопису і сучасність”. У ній містився заклик „розширювати творчі межі соціалістичного реалізму”. Він знайшов глибоке ро­зуміння й підтримку як в Україні, так і за її межами, сприймався як сигнал нових можливостей для вільного творчого пошуку.

Першим на нову ситуацію зреагували письмен­ники. З позицій „розширеного трактування мето­ду соціалістичного реалізму” написані автобіог­рафічна повість самого Олександра Довженка „За ширмою”, його повісті „Зачарована Десна” і „Поема про море”, а також поеми „Розстріляне безсмертя”, „Мазепа” та повість „Третя рота” Володимира Сосюри, Леоніда Первомайського „Ди­кий мед”, роман Григора Тютюнника „Вир”.