Поява людини й первісні форми співжиття в Україні. Трипільська культура.

Поява людини й первісні форми співжиття в Україні. Трипільська культура.

Виділяють декілька значних періодів розвитку первісного ладу (їх за традицією називають віками): кам'яний (його складають палеоліт, мезоліт, неоліт), мідно-бронзовий, залізний. Деякі дослідники після кам'яного вміщають перехідний вік - мідно-кам'яний (енеоліт).

Палеоліт тривав від з'яви першої людини на наших теренах близько 1,5 мільйона років тому до 8-10 тис. років до н. е. В його ранній період первісна людина вміла виготовляти примітивні засоби праці з каменю та дерева (загострені гілки, шкребачки, рубила). Основними заняттями людини були збиральництво і полювання. Соціальною формою існування за раннього палеоліту виступало людське стадо, оскільки лише колективне буття давало можливість вижити у складних кліматичних і природних умовах. Жили люди того часу в печерах або хижах із дерева та кісток мамонта.

Археологи знайшли сліди перебування людини періоду раннього палеоліту недалеко від с. Королеве у Закарпатській області, у районі м. Амвросіївка у Донбасі, у с. Лука-Врублевецька на Житомирщині.

За середнього палеоліту (150 тис. - 40-35 тис. років тому), з'являється неандерталець - людина нового фізичного типу, найважливішим досягненням якої є використання вoгню, що значно зменшило її залежність від природи. Пам'ятки середнього палеоліту вчені виявили у с. Молодово Чернівецької області, у Криму, у басейні річок Дністра і Десни.

На зміну неандертальцеві в епоху пізнього палеоліту приходить кроманьйонець - людина розумна. З'являються різці, вістря стріл, кістяні гарпуни. Будуються землянки. Важливі зміни відбуваються і у соціальній організації - на зміну первісному стаду приходить родова община з колективною власністю на засоби виробництва. Виникнення у цей період матріархату.

Стоянки пізнього палеоліту практично на всій території України - Мізинська - на Десні, Рилівська, Межиріч і т. д.

У період пізнього палеоліту постають релігія (ритуальні дійства) і палеолітичне мистецтво (магічні малюнки, різьблення по кістці). Язичницька релігія виникає у вигляді чотирьох основних форм:

анімізму - віри в душу, якою володіє кожен живий і неживий предмет;

тотемізму - віри у походження людини від єдиного пращура - тварини або птаха;

магії - чаклування перед полюванням;

фетишизму - віри у надприродні властивості речей.

Близько 10-11 тис. років тому палеоліт змінюється мезолітом.

Зникають льодовики, природа Європи набуває близького до сучасного вигляду, вимерли мамонти, носороги. Людина винаходить лук і стріли. Основними різновидами господарювання стають полювання, рибальство, починається приручення тварин - спершу собаки, а потім свині.

З мезолітичних стоянок слід відзначити Журавську на Чернігівщині, Фатьма-Коба і Мурзак -Коба у Криму, Гребеники в Одеській області. В цю епоху, згідно пам'ятників матеріальної культури, вже можна виділити окремі етнокультурні області.

В кінці мезоліту відбувається поступовий перехід від збиральництва і полювання до землеробства і скотарства, які остаточно розвинулися в епоху неоліту (VI-III тис. до н. е.). Саме цей період вважають розквітом первісного ладу тому ще вже постало продуктивне господарство. Сусідська община змінює родову організацію людей. Натомість матріархату постає патріархат.

Енеоліт - перехідна епоха від кам'яного до мідного віку (III-II тис. до н. е.) - пов'язана раніш за все з корінними змінами у житті людини - опануванням металів. У цей період на території України формуються дві основні групи племен - землероби на Правобережжі і скотарі на півдні та південному заході. Це свідчило про перший суспільний поділ праці. Використовуючи тяглову силу худоби, люди почали збирати більший врожай, що зумовило виникнення надлишків сільськогосподарської продукції, майнової нерівності і обміну продуктами. Поступово виділяється родоплемінна верхівка, яка, привласнюючи результати праці гурту, поступово зосереджувала у своїх руках владу над ним.

Найбільш вивченою археологічною культурою цієї епохи є трипільська. Саме в с. Трипілля Київської області київський археолог В.Хвойка віднайшов перше таке поселення. До сьогоднішнього дня відкритими лишаються питання походження трипільців, хронологічних рамок їхньої культури, і, частково, території, яку вони заселяли.

Сучасні археологи визначають приблизні рамки існування трипільської культури початком IV - кінцем III тис. до н. е. Територія, заселена трипільцями пролягала від Словаччини та Румунії до Слобідської України, від Чернігова до Чорного моря. Що стосується походження, то більшість археологів вважають, що основу Трипільської культури, на її ранньому етапі, складали балканські землеробсько-скотарські племена. Трипільці, які поселились на Правобережжі Україні, були фактично найдавнішими хліборобськими племенами. Обробляючи землю дерев'яним плугом з кам'яним або кістяним лемехом, вони вирощували пшеницю, ячмінь, просо. Зерно мололи за допомогою простих кам'яних жорен. Окрім цього, трипільці розводили дрібну рогату худобу, та коней, свиней. Селились трипільці у басейнах річок. На сьогодні археологами вивчено декілька великих поселень (від 10 до 20 тис. мешканців) - Майданецьке, Доброводи, Талянки (на Черкащині). Населення жило у стаціонарних чотирикутних глиняних одно-двоповерхових будинках з кількома кімнатами.

Іноді Трипільську культуру називають Культурою мальованої кераміки - через високий рівень розвитку цього ремесла. Посуд виготовлявся у спеціальних гончарних печах, а потім фарбувався білою, червоною і чорною фарбою характерними візерунками. Окрім цього були знайдені керамічні фігурки людей і тварин, іграшкових макетів житл. Розвивалося ткацтво.

Археологічні знахідки свідчать про зв'язки трипільських племен із Малою Азією, Кавказом.

13.

ПОЛІТИЧНИЙ ЛАД УКРАЇНИ В ЛИТОВСЬКО-ПОЛЬСЬКІЙ ДОБІ

14.

1. СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ ТА ІСТОРИЧНІ ОБСТАВИНИ РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ
Із занепадом Галицько-Волинського князівства занепадає культурний й економічний статус України до рівня периферійної провінції, а еліта асимілюється з культурними та політичними системами чужоземних володарів. Населення України бореться і за політичне самовизначення і за власне існування як окремої етнічної та національної спільності. Ця боротьба стала – й до наших днів лишається – однією з основних тем української історії.
В середині XIV ст. досить швидко і легко була здійснена експансія Литви в Україну, внаслідок чого скасовано жорстоке іго Золотої Орди, Литовці за браком людей для управління дозволяли місцевій українській знаті обіймати найвищі адміністративні посади. Верхівка самих литовців на той час культурно відсталих язичників, потрапляє під культурні впливи своїх слов’янських підданих – приймає християнство, українську мову, місцеві звичаї. По суті Велике князівство Литовське стало відновленою руською державою.
Відмінно відбувалась експансія Польщі в Галичину, а згодом (в ХV-ХVІ ст.) – в Поділля, Волинь і Київщину. Одразу з’явились ознаки того, що з давнім життям покінчено. Польські королі, підтримані магнатами, церквою та міщанством, поставили за мету повну релігійну й етнічну асиміляцію українського населення (його окатоличення і зпольщення). Із цього згодом виріс гострий релігійний, соціальний та етнічний конфлікт, що тривав близько 600 р.
Після польсько-литовської унії 1385 р. Велике князівство Литовське ще тривалий час зберігало автономію управління, яке, на відміну від періоду Київської Русі, було значно більше централізованим. Окрім того, після прийняття католицтва литовського знаттю, українська шляхта втратила свої привілеї, почала піддаватись утискам на релігійному грунті.
З середини XV і до початку XVI ст. українська знать робить кілька відчайдушних спроб відновити свої права – та з Люблінською унією 1569 р. остаточно їх втрачає. Чужоземне, насамперед польське, панування породило нове явище – культурну асиміляцію української знаті. Повстання інших могутніх сусідніх держав – царства Московського і Кримського ханства, пов’язаного з Оттоманською Імперією, ще більш унеможливлювало досягнення Україною незалежності.
Наслідки Люблінської унії (об’єднання Польщі з Литвою в єдину державу і окупація України Польщею) справили великий вплив на увесь спосіб життя українців.
Та ще до унії на Україні розвивався цілком новий суспільно-господарський порядок, не схожий на устрій Київської Русі. Взаємини ж українйів з поляками, а через них – із Західною Європою вирішальне зумовили організацію суспільства на західний зразок. Із Заходу через Польщу на Україну проникла т.зв. станова система, при якій, на підставі визначених законом прав, привілеїв та обов’зків, утвердились правові відмінності між шляхтою, духовенством, міщанством та селянством.
На Україні 1529 р. з’явилося перше видання Литовського Статуту – кодифікованого зводу законів, в якому поєднувались елементи звичаєвого права часів Київської Русі та нові юридичні поняття німецького походження. Цей статут створив основу для правової системи доби Козаччини і пізніших часів. Завдяки цьому українці здавна визнавали цінності установленого та гарантованого законом права і зазнавали впливу західної політичної і правової думки. Інший продукт Київської Русі – Московія, навпаки, в результаті століть монголо-татарського панування не мала можливостей познайомитися з принципами західної законності.
Загалом, до середини XVI ст. для українців, насамперед українських селян був, можна сказати, золотий вік: феодали не займалися комерційною діяльністю і звичайно роздавали більшу частину своїх земель селянам. Для міст XIV і XV ст. також були порою добробуту. На регулярних ярмарках велася місцева торгівля, як і торгівля чужоземними товарами (особливо в містах Львові і Кам’янці). Та все ж роль міст у житті українців була незначною – через їхню малу кількість і етнічний склад. Після приєднання до Польщі Галичини, а згодом інших регіонів України, серед міського населення активно велася мовна і культурна полонізація. Православні українці зазнавали всіляких обмежень і утисків. Міста стали й лишалися протягом багатьох століть чужою землею для більшості українців.
У XVI ст. в Західній Європі починається великий зерновий бум, пов’язаний із швидким зростанням населення. Землевласники Речі Посполитої починають розвозити більші партії зерна і худоби по всій Західній Європі, а це вимагало інтенсифікації відробітків, включення селянських земель до маєтків, виникнення комерційне орієнтованих господарств-фільварків, які поступово поширюються з Галичини, Волині, Поділля на Центральну та Східну Україну. Шляхта здобуває надзвичайну економічну могутність і поступово та неухильно обмежує права і владу королів, підриває економіку міст обмеженнями торгівлі, посилює закріпачення селянства. Польські закони заохочували зміну віровизнання, переймання польських звичаїв, законів і мови. І хоча включення українців у польсько-литовську Річ Посполиту уможливило для них благодатні і стимулюючі впливи Заходу, воно одночасно заклало підвалини протиріч, що існуватимуть упродовж століть між українцями і поляками.
Економіка України, як і всієї Польщі, стала вкрай незрівноваженою, майже вся економічна діяльність зосередилась на сільському господарстві. Зростали соціальні диспропорції, серед людей, котрі не могли ототожнювати себе з польською культурою, зростало невдоволення.
Боротьба за збереження культурної самобутності давно стала однією з основних тем в історії українців. Релігійна і культурна війна з поляками особливо явно порушила цю проблему.
Православ’я в ХV-ХVІ ст. лишалося в українськім суспільстві синонімом культури і єдиним інститутом вираження самобутності українців. Однак, позбавлене звичної державної підтримки, воно поринуло у стан глибокого занепаду. Великі князі, а згодом і королі польські прибрали собі право призначати православних єпископів і навіть самого митрополита.

Кревська унія.

 

У XIV ст. українські землі, роздроблені на окремі князівства й ослабле­ні зопотоординським ігом, підпали під владу кількох феодальних держав. Після смерті 1340 р. галицько-волинського князя Юрія II Польща й Угор­щина напали на Галичину, яка внаслідок довгої та виснажливої боротьби остаточно перейшла 1387 р. до Польщі, Молдавське князівство захопило Буковину.

Проте найбільшу частину українських земель було приєднано до Ли­товського князівства, що утворилося у XIII ст. За князя Гедиміна в першій половині XIV ст. литовці приєднали Берестейщину, а згодом і Пжщину.

1340 р. волинським князем став Любарт Гедимінович Він оволодів Холиською і Белзькою землями. У 1350-х роках за князювання Ольгерда Питва приєднала до своїх володінь чернігово-сіверські землі, 1362 р. -Наддніпрянщину разом з Києвом, а 1363-го - Поділля. Населення цих те­риторія майже не чинило опору литовським князям, які прихильно стави­шся до українських звичаїв та системи управління. Місцева знать зберег­ла свої володіння та привілеї, руська мова була визнана державною, нею писали угоди, літературні твори. Не втратила значення й навіть поширила сай вплив православна церква. Населення українських земель сподівало­ся що Литовська держава захистить їх від монголо-татар. І справді, 1362 р. литовське військо за підтримки українського населення розгромило на Синіх Водах татарське військо. Ця перемога поклала початок звільненню учраїнських земель від монголо-татарського ярма 1399 р. у битві на р. Ворскла війська литовського князя зазнали поразки. Однак в Золотій Орді точилися міжусобиці, й вона не змогла скористатися з цього повною мірою.

Польща прагнула приєднати до своїх володінь ще й Велике князівство Литовське. У 80-х роках, коли посилився тиск на Литовську державу з боку Тевтонського ордену (з 1340-го по 1410 р. він здійснив понад 100 великих походів на слов'янські землі), для цього склалися сприятливі умови. До то­го ж пролольська орієнтація литовського князя Ягайла посилилася у зв'язку зі зміцненням Московського князівства після Куликовської битви 1380 р.

1385 р. у замку Крево (нині на території Білорусі) було укладено угоду (Кревська унія) між Польщею і Великим князівством Литовським, яка пе­редбачала об'єднання Литви і Польщі в одну державу внаслідок шлюбу польської королеви Ядвіги і литовського князя Ягайла. На литовських зем­лях запроваджувалося католицтво як державна релігія.

Однак значна частина литовської знаті виступила проти унії. Боротьбу за незалежність Литви від Польщі очолив князь Вітовт. За угодою 1392 р. з Яга-лом Вітовта було визнано довічним «великим князем Литви й Русі». Тати чином Литві вдалося зберегти свою автономію.

Водночас Кревська унія відіграла важливу роль у припиненні експансії Тевтонського ордену на Схід 15 липня 1410 р. під час «великої війни» по­близу с.Грюнвальд відбулася вирішальна битва між польсько-питовською ар-єю під командуванням Ягайла та Вітовта і військами Тевтонського ор­дену У складі польсько-литовської армії були українські, білоруські, моє-ювсьи. чеські полки, а також угорські й татарські загони. Битва розпоча­лася атакою першої лінії литовських військ на лівий фланг хрестоносців, але вони відбили наступ і перейшли в контратаку. Тим часом польська армія, прорвавши оборону противника на правому фланзі, оточила значні си­ли тевтонських лицарів. Понад половину армії було знищено. Загинув і сам великий магістр тевтонців Юнгінен.

Перемога союзників у Грюнвальдській битві призвела до занепаду Тевтонського ордену. 1466 р. він визнав себе васалом Польщі. Посилення позицій останньої віддзеркалилося в Городельській унії, укладеній 1413 р. між Ягайлом і Вітовтом, за якою • литовські бояри-католики зрівнюва­лися в правах з польською шляхтою, • в Литві запроваджувався поль­ський адміністративний поділ, • зростав вплив католицької церкви, • ли­товські князі мали коритися польському королю.

З цим не могла змиритися литовська православна знать. Рух опору очолив брат Ягайла Свидригайло. Війна, що спалахнула в 1430-1431 рр. за українські землі, закінчилася угодою, за якою Поділля було поділено на західне і східне. Західне відійшло до Польщі, а східне - до Литви. Але По­льща не бажала поступатися багатими землями, й невдовзі боротьба спа­лахнула з новою силою. Щоб заручитися підтримкою православної україн­ської знаті, Ягайло навіть погодився скасувати деякі статті Городельсько'ї унії, які надавали переваги католикам. У 1435 р. Свидригайло зазнав по­разки і змушений був припинити боротьбу.

Польським королем і великим князем литовським у другій половині XV ст. став син Ягайла Казимир. Він ліквідував удільні князівства, що залиши­лися в українських землях. А 1471 р. перетворив Київське князівство на литовську провінцію.

Польська експансія спонукала українських князів Одоєвських, Воро- тинських, Бельських, Олельковичів перейти на бік Москви. Наприкінці XV -у першій чверті XVI ст. Московська держава приєднала до своїх володінь землі Чернігівщини, Сіверщини, Смоленщини. Прагнучи утворити окрему державу з українських, російських, білоруських земель, що перебували під владою феодальної Литви, український магнат князь М.Глинський підняв 1508 р. повстання. Але воно зазнало поразки. Глинський утік до Москви, де згодом був ув'язнений і помер.

 

 

26.

По-перше, відбувається різке посилення феодально-кріпосного гніту на українських землях. Так званий період "золотого спокою" після 1638 р. дав шляхті впевненість у своїй силі. Панщина дуже часто сягає 4-5 днів на тиждень. Досить поширеним явищем серед магнатів була здача своїх земель у користування євреям-орендарям. Останні намагались за період оренди вижати з маєтку максимум прибутку, доводячи панщину і повинності до межі можливого.

По-друге, продовжують загострюватись релігійні і національні стосунки, утиски православної віри існували повсюдно, незважаючи на офіційні гарантії 1632р.

По-третє, скасування так званою "Ординацією" значної частини козацьких привілеїв викликало як серед реєстрових, так і нереєстрових козаків гостре невдоволення. Вони тільки чекали слушної нагоди, аби знову вступити в боротьбу за свої вольності, які були ними втрачені в 1638 р.

Українська феодальна верхівка не могла стати на чолі національно-визвольної боротьби, оскільки на той час її більшість була вже полонізована. Тому керівна роль у визвольній війні належала козацькій старшині. Широкі верстви козацтва були основною рушійною силою повстання. Разом з козаками активну участь у боротьбі брали селяни та міщани, нижчі верстви духовенства.

Важливе значення мало уміле керівництво повстанням з боку Богдана Хмельницького. Талант видатного політичного діяча поєднувався в ньому із неабиякими полководськими здібностями. Навколо Хмельницького об'єдналися всі здатні до опору сили українського народу.

Визвольну війну українського народу, яку часто називають Хмельниччиною, доцільно розглядати поетапно. Перший етап війни - 1648 рік, рік найбільших успіхів і найбільшого розмаху повстання. Другий етап - 1649-1653 рр., коли точилась напружена боротьба між ворогуючими сторонами з перемінним успіхом. Третій етап -1654-1655 рр. - війна України проти Польщі в союзі з Росією. Переможному завершенню війни стало на перешкоді перемир’я Росії та Польщі 1656 року. Четвертий етап війни -1656-1657 рр., союз України з Семигородським князівством і спільні дії козаків з шведською армією.

Вже на самому початку 1648 р. Хмельницький заручився підтримкою кримських татар, які компенсували в його повстанському війську слабкі козацької кінноти. Він також добився відразу ж переходу на свій бік реєстрового козацтва, яке поляки намагались використати для придушення повстання. відміну від своїх попередників, ватажків повстань20-30-х років, Хмельницькій з самого початку захопив ініціативу у військових діях в свої руки і дотримувався наступальної такт.

ЗБОРІВСЬКИЙ ДОГОВІР 1649

— мирний договір, укладений 8(18).VIII 1649 у ході Нац.-визв. війни укр. народу між гетьманом Б. Хмельницьким та урядом Речі Посполитої у м. Зборові (тепер Терноп. обл.). Завершив воєнні дії 1649, під час яких козац.-сел. військо завдало поразки польс. армії, зокрема у Зборівській битві. Згідно з угодою зберігалися вольності Війська Запорізького. Козац. реєстр збільшувався до 40 тис. чол. Під управління гетьм. адміністрації переходили Київ., Брацл. і Черніг. воєводства; цю територію мали покинути польс. війська. Всі посади у названих воєводствах могли заступати тільки укр. шляхтичі правосл. віри. Євреям та єзуїтам заборонялося проживати у вказаних воєводствах. Київ, митрополитові надавалося місце в польс. сенаті. Чигирин переходив у володіння гетьмана. Водночас втрачалася територія ряду полків — Зв'ягельського, Любартівського, Миропільського, Остропільського, Барського та ін. (Волинь і Поділля). Шляхта одержала право повернутися до маєтків, селяни і міщани були змушені виконувати повинності. Вирішення питання про ліквідацію уніат, церкви в Україні покладалося на польс. сейм. Мало бути проголошено і заг. амністію учасникам козац. повстання. У січні 1650 польс. сейм формально затвердив умови 3. д. 1649. Уперше в історії укр.-польс. відносин у 14—17 ст. польс. уряд визнав статус автономії частини укр. земель, що перебували у складі Речі Посполитої. На цій території зберігалися створені в ході війни політ, устрій, адм.-тер. поділ (полково-сотенний), козац. суд, 40-тисячна нац. армія (реєстрові козаки) тощо. Підрозділам польс.-лит. армії заборонялося прибувати сюди і розташовуватися на постій. Б. Хмельницький розглядав 3. д. 1649 як тимчасовий і намагався фактично творити нову держ. організацію на тер. козацької України, незважаючи на форм, умови і використовуючи ті права, які давали йому статті 3. д. 1649. Фактично виникла укр. козацька д-ва під назвою «Військо Запорізьке». Значну частину цих здобутків було зведено нанівець Білоцерківським договором 1651.

 

 

28. БИТВА ПІД БЕРЕСТЕЧКОМ (18–20 червня 1651) – одна з визначних битв у ході Визвольної війни українського народу, в якій українська армія зазнала поразки.

Після укладення Зборівської угоди 1649 р. відносини між козацькою Україною і Польщею залишалися вкрай напруженими. Збирання нових великих військ Польщею на кордоні з Гетьманщиною, молдовські походи Б.Хмельницького, небажання селянства коритися панству робили неминучим відновлення великої війни козацької України і Польщі. Дипломатичні успіхи українського гетьмана і його активність у розбудові потужної армії нарощували стурбованість в Польщі і консолідували її еліту. На сеймі у грудні 1650 р. польський король закликав до збройної боротьби проти Б.Хмельницького. Сейм прийняв рішення про створення 50-тисячної регулярної армії та про скликання посполитого рушення. Районом зосередження польського війська було обрано спочатку район біля Старокостянтинова, а згодом містечко Сокаль. У відповідь на ці заходи Б.Хмельницький оголосив збір війська до Білої Церкви.

Прологом до війни стали бої загонів брацлавського полковника Д.Нечая і польного гетьмана М.Калиновського у прикордонній смузі за містечка Красне і Мурафу (лютий 1651 р.). Козацькі загони були розгромлені, загинув і Д.Нечай. І.Богун був обложений у Вінниці. Сюди від Білої Церкви було направлено 4 козацьких полки, які завдали удару війську М.Калиновського і переслідували його до Кам'янця-Подільського і далі до Сокаля.

З Білої Церкви армія Хмельницького рушила окремими маршрутами у район Старокостянтинова. Хмельницький прагнув виманити на себе королівську армію і під час її пересування раптово атакувати. Намагаючись вдало перехопити польське військо, він іде до Зборова. Проте король Ян ІІ Казимир не пішов звичайним шляхом на Зборів, а з-під Сокаля повернув у напрямі на Дубно. Тоді Хмельницький повернувся до Збаража і нарешті зупинився на шляху до Вишнівця у Колодному (10 км північніше Збаража). Сюди ж після довгих затримок прибув і хан Іслам- Гірей ІІІ. Загальна чисельність "доброго" (кадрового, регулярного) козацького війська становила 60–70 тис. чол. при 100–130 гарматах. Також тут було біля 170 тис. селян-повстанців, не менше 20 тис. татар і 5 тис. турків.

У польському таборі під Сокалем було зосереджено 70 тис. чол., з них 40 тис. посполитого рушення, 12 тис. піхотинців і драгунів, а також біля 200 тис. обозної челяді. Це було найбільше військо, яке будь-коли вдавалося зібрати польському урядові. Затримка хана перешкодила Хмельницькому піймати королівську армію на марші і дозволила королівській армії зайняти вигідні позиції під Берестечком. Воно розташувалося в досить вигідному місці на замкнутій з трьох боків місцевості над р. Стир, під самим Берестечком. Позиції польської армії були прикриті з тилу і лівого флангу рікою Стир, а рівне поле поперед табору давало змогу реалізувати переваги польської кінноти.

18(28) червня у район розташування польської армії підійшли окремі загони татар і козаків, тоді ж і зав'язали перші сутички. 19 червня атака татарської кінноти при підтримці козацької піхоти привела до розгрому правого крила польського війська. Одночасно в бою полягло багато татар. Загинули, зокрема, члени ханської рідні, перекопський мурза Тугай-бей. Наступного дня, 20 червня, хан звернувся до Б.Хмельницького з вимогою у наступні 2 дні, враховуючи настання мусульманського свята – байрама, проводити бій з мінімальним залученням татар.

Зранку 20 червня король Ян Казимир вивів свої війська з табору, одночасно наказавши спалити мости через р. Стир, знімаючи можливість некерованого відступу свого війська. Хмельницький під прикриттям туману зранку розташував свої сили таким чином: праве крило і центр зайняли українці, ліве крило – татари. Козацька армія вийшла на поле бою 10-рядним табором з возів. Зупинившись, козаки негайно почали укріплювати табір. Український табір зупинився занадто близько від польських бойових порядків, бо стати далі заважала з тилу заболочена Пляшівка; таке його розташування позбавило українське військо маневровості, особливо на правому його фланзі, де зосередилася козацька піхота. Сюди був затруднений шлях підходу татарської кінноти, а остання, в свою чергу позбавилася мушкетно-артилерійської підтримки козаків. До недоліків розташування військ слід віднести і те, що командні пункти Хмельницького і Іслам-Гірея опинилися в зоні вогню ворожої артилерії. Бойовий стрій обох армій, розташованих одна проти одної, простягнувся на 7–8 км. Іслам-Гірей займав пагорб, який був навпроти правого флангу польського війська. Битва довго не розпочиналася, і тоді Я.Вишневецький (лівий фланг польської армії) з дозволу короля біля 3-ї години дня атакував правий фланг української армії. Йому вдалося розірвати частково не завершені українські укріплення, але козацька піхота при підтримці татарської кінноти перейшла у контратаку і почала громити лівий фланг польського війська. Розвинути успіх не вдалося: хоч хан і кинув на допомогу додаткові сили татарської кінноти, але вона через зайнятість поля бою військами, обстріл з боку поляків і заболоченість тилу української армії не змогла вийти на правий фланг української армії і повернулася назад. Можливість почати розгром польської армії була втрачена.

Пересвідчившись, що атака на козацьке військо успіху не принесе, король розпочав головними силами наступ на пагорб, зайнятий татарами. Хана, його оточення і все військо охопив жах, і вони почали рятуватися втечею. Б.Хмельницький, доручивши командування військом Ф.Джалалію, разом з І.Виговським і невеликим загоном кинувся за ханом, аби умовити його повернутися на поле бою. Без підтримки татарської кінноти українська армія була приречена на поразку. Козацький табір перемістився до берега Пляшівки і був обложений ворогом. Залишившись без гетьмана, обложені протягом 10 днів під керівництвом полковників Ф.Джалалія, М.Гладкого, І.Богуна та інших героїчно відбивали атаки поляків.

Врешті керівництво відступом було доручене І.Богуну. Під його керівництвом були збудовані три переправи через Пляшівку і навколишні болота. В ніч на 30 червня (10 липня) розпочалася переправа. Не вдалося уникнути паніки серед мас непоінформованих повстанців, але все ж вдалося зібрати 20-тисячний корпус кінноти, який організовано прикривав відступ. В ар'єргарді йшов 2- тисячний загін готових на смерть козаків. А в самому таборі залишився загін з 300 козаків, який був повністю знищений у бою. Козакам удалося вивезти майже всю артилерію і порох. В цей день загинуло від 4 до 8 тис. повстанців, переважно внаслідок сум'яття на переправах. Всього ж під Берестечком загинуло близько 30 тис. козаків.

Хмельницький в цей час з надзвичайною енергією збирав підкріплення. Під Білою Церквою було зібрано 50-тисячне військо і збудовано сильний воєнний табір. Козацька армія з-під Берестечка відступила сюди ж. Переслідуючи її, за нею послідувала польська армія чисельністю понад 50 тис. чол. До неї приєдналося військо литовського великого гетьмана Я.Радзивілла, яке перед цим вступило на Україну з півночі і, розбивши під Лоєвом корпус чернігівського полковника М.Небаби, оволоділо Києвом. Після затяжних боїв під Білою Церквою 18 вересня 1651 р. було підписано Білоцерківську угоду.

 

 

30.

Березневі статті 1654 р. (статті Богдана Хмельницького) комплекс документів, які регламентували політичне і правове становище Гетьманщини після Переяславської ради і включення України до складу Московського царства. В ході переговорів між гетьманським урядом та Москвою українська сторона постійно добивалася від царя підтвердження прав та привілеїв Запорізького Війська, української шляхти, православного духовенства та міст. У відповідь царські посли запевняли гетьмана Б. Хмельницького та старшину, що всі права та порядки, які існували в Україні, будуть збережені. Однак вже в процесі безпосередньої підготовки та в ході Переяславської ради виникли непорозуміння між обома сторонами. Так, зокрема, московський посол, боярин В. Бутурлін, відмовився від будь-яких зобов'язань на користь України, у т ч. і від складення присяги від імені царя, про гарантування прав і привілеїв козацтва, шляхти, духовенства та міщан України. Такий хід подій стурбував Б. Хмельницького та старшину, які вирішили добитися письмового підтвердження своїх прав. З цією метою було розроблено вимоги до царя, що складалися з 23 пунктів, або статей. Ці т. зв. “Просительні статті” гетьман доручив відвезти до Москви посольству, яке очолювали генеральний суддя Війська Запорізького С. Богданович-Зарудний та переяславський полковник П. Тетеря.

У даному документі мова йшла про підтвердження прав, привілеїв та вольностей Війська Запорізького та української шляхти (ст.1, З, 7. 13), укладення 60-тисячного козацького люстру (ст.2), платню старшині про кошти на утримання козацького війська (ст.8-12, 21), збереження місцевої адміністрації та збір нею податків (ст.4, 15), надання гетьманові у рангове володіння Чигиринського староства (ст.5), право Війська Запорізького обирати гетьмана (ст.6), право зносин гетьмана з іноземними державами (ст.14), невтручання московських чиновників у справи України (ст.16), підтвердження козацьких та шляхетських привілеїв (ст.17), збереження прав київського митрополита (ст.18), надіслання царського війська проти військ Речі Посполитої під Смоленськ (ст.19), утримання військових залог на кордонах України і Польщі (ст.20), оборону України від нападів татар (ст. 22), утримання козацької залоги у фортеці Кодак (ст.23).

Посольство вирушило до Москви наприкінці лютого 16541 відразу ж після приїзду розпочалися інтенсивні переговори, які тривали шість днів. В результаті проект був значною мірою змінений і скорочений до 11 пунктів. 21.3.1654 вони були представлені на розгляд царя та Боярської думи і схвалені ними. Згідно з цим документом, який був головним у всьому комплексі документів і увійшов до історії під назвою “Березневі статті”, передбачалось: 1 - збір податків на користь царської скарбниці доручалось вести українським урядникам; 2 - встановлювалась платня військовому писарю та підпискам (1000 польських злотих), військовим суддям (300 польських злотих), судовим писарям (100 польських злотих), полковим писарям і хорунжим (50 польських злотих), сотенним хорунжим (ЗО польських злотих) та гетьманському бунчужному (50 злотих); З - козацькій старшині, писарю, двом військовим суддям, всім полковникам, і військовим та полковим осавулам надавались у володіння млини; 4 - встановлювалась платня генеральному обозному (400 злотих) та генеральному хорунжому (50 злотих); 5 - заборонялись зносини гетьмана з турецьким султаном та польським королем; 6 - підтверджувалося право київського митрополита і всього духовенства на маєтності, якими вони володіли; 7 - московський уряд зобов'язувався вступити у впну з Польщею весною 1654; 8 - передбачалось утримання російських військ на кордонах України з Річчю Посполитою; 9 - гетьманський уряд просив встановити платню полковникам (100 єфімків-талерів), полковим осавулам (200 польських злотих), військовим осавулам (300 польських злотих), сотникам (100 польських злотих) і кожному козакові (30 польських злотих), однак дане прохання було відкладено до перепису всіх прибутків, що мали поступати до царської скарбниці з України, а також до укладення реєстру в кількості 60 тис. козаків; 10 - у випадку татарських нападів на Україну передбачалось організувати проти них спільні походи з боку як України, так і Московії; 11 - гетьманський уряд просив встановити утримання для козацької залоги у фортеці Кодак (400 чол.) та для запорожців, виконання даного прохання також було викладене до окремого рішення. Тут же містилась вимога до гетьмана: негайно приступити до укладення реєстру в кількості 60 тис. козаків і після завершення роботи надіслати його до Москви.

Частина вимог гетьмана Б.Хмельницького і українського уряду була розглянута царським урядом окремо, і деякі з них були підтверджені царськими указами 27.3.1654.

Згідно з Б.с. Україна зберігала значні права - мала власний адміністративно-територіальний устрій та управління, користувалася власним правом тощо. Однак відчутним було обмеження її політичного та економічного суверенітету: гетьманське управління було підпорядковане московському уряду, заборонялось підтримувати дипломатичні зносини з сусідніми державами -Річчю Посполитою та Туреччиною, всі витрати на утримання козацького війська лягали на гетьманську скарбницю, яка повністю контролювалася царськими чиновниками.

Б.с. були чинними лише на протязі 5 років. У 1659 між українським урядом і Москвою були укладені нові, т. зв. Переяславські статті, які ще більш обмежували суверенітет України.

Оригінали Б.с.до наших днів не збереглися (до речі, їх не було вже у 1659). Відомими є тільки копії та чорновики, що зберігаються у фондах Посольського приказу Центрального державного архіву давніх актів у Москві

 

 

Україна за часів руїни.

По смерті Б. Хмельницького його син Юрій Хмельницький, обраний гетьманом, за рішенням старшинської ради був замінений І. Виговським і посланий у Київ завершувати навчання. Тим самим династію Хмельницьких було відсторонено від влади. Порушення принципу спадкового гетьманства породило серед старшини спокусу боротьби за владу. Багато вчених вважають цей факт однією з основних причин руйнації тодішньої української державності.