Жіночі образи у романі Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

Жінка у творчості Панаса Мирного майже завжди уособлює внутрішню красу людини, благородство, працьовитість та злагоду. Навіть тоді, коли йдеться про жінок, яких змарнувала їхня лиха недоля, письменник із непідробним болем і співчуттям розбирається у причинах, що знівечили жіночу душу.Соціально-психологічний роман Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» розкриває широку панораму життя українського села. Кілька поколінь проходить перед нашими очима. З-поміж великої кількості персонажів звертають на себе увагу образи трьох жінок, кожна з них ніби уособлює своє покоління: баба Оришка, дочка її Мотря та Галя, Мотрина невістка.їх об'єднує насамперед те, що вони оточують центрального персонажа твору — Чіпку. І якщо в душі цього складного, неоднозначного і непересічного героя постійно точиться боротьба добра зі злом, то жінки в його житті незмінно символізують добро.

З дитячих літ Чіпка виніс найтепліший спогад про бабу Оришку. Вона була дитині єдиним порадником, добрим ангелом і вихователем. Поки Мотря, Чіпчина мати, наймитувала, баба Оришка і доглядала хлопчика, і знайомила з навколишнім світом, і звеселяла онука казками. Чіпка вже тоді закипав ненавистю до людей, а старенька гасила, як уміла, ті перші спалахи ненависті.Після смерті баби Оришки найближчою для хлопця стала мати. Маленьким Чіпка недолюблював її — вона завжди була змордована працею, втомлена і тому сердита. Хоч любила сина безтямно, проте не раз таки била його немилосердно. Боялася, щоб не вийшло з нього ледащо.Тяжке було Мотрине материнство. Не знала вона щастя дівкою, не знала жінкою, не судилося зазнати його й матір'ю. Чоловік її виявився «двужоном», і, коли покинув її вагітною й вернувся до першої жінки, Мотрю підняло на глум все село. Вона й сама не знала, хто вона: чи заміжня покритка, чи невінчана вдова.Але минув час, люди втомилися перемивати Мотрі кістки, і вона почала плекати щиру надію на сина. От вигодує його, виховає — і матиме на старість і втіху, і оборону. Тому, коли Чіпка невсипущо дбав про господарство, розумом своїм і золотими роботящими руками множив його, Мотря несказанно раділа. Коли ж сина черговий раз у пошуках «правди» заводило на лихі манівці, коли він топив свою тугу в горілці або розбишакував, вона проклинала його зі всім шалом незбагненного материнського серця. Доживаючи віку біля сина-розбійника, вона благала собі смерті. Після того, як Чіпка вирізав цілу сім'ю хуторянина Хоменка, материнська любов не витримала такого випробування, і Мотря сама пішла у волость видати владі сина-душогуба.Не менш трагічно розкривається перед нами і образ Галі. Розбишацька дочка, єдина дитина колишнього москаля Максима, злодія і п'яниці, вона від самого народження зростала в достатку. Але невідомо де почерпнуте благородство змусило її соромитися цього достатку і ненавидіти надбане грабунком, на чужих сльозах зрощене добро.Описуючи першу зустріч Чіпки з Галею, автор не шкодує яскрвих і приємних фарб для змалювання образу цієї доброї, красивої дівчини. Вона сонцем освітила Чіпчину змарновану душу. її любляче серце відчувало в ньому якийсь добрий засів. Галя благала його покинути злодійське ремесло, і потиху згасала, бачачи, куди котиться кохана людина. Видовище страшної розправи, яку влаштував Чіпка над безневинними людьми, мотивуючи це боротьбою за «людську рівність», зламало молоду жінку остаточно. «Так оце та правда?!» — крикнула вона з божевільним сміхом в обличчя чоловікові, показуючи на маленьку Хоменкову дочку в закривавленій сорочечці. Не змігши пережити таке болісне прозріння, Галя повісилась.Жіночі образи у романі П. Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» сповнені трагізму. Вони не в змозі змінити своєї долі. Кожна з них, як може, намагається врятувати Чіпку, але всі їхні спроби марні. Тяжке життя та загальна несправедливість накладають відбиток на їх долю.

Вороний Микола Кіндратович

Мико́ла Кіндра́тович Ворони́й (* 24 листопада (6 грудня) 1871 Катеринославщина — † 7 червня 1938) — український письменник, перекладач,поет, режисер, актор, громадсько-політичний діяч, театрознавець. Один із асновників Української Центральної радиНародився у сім'ї ремісника. Навчався у Харківському, пізніше — у Ростовському реальному училищі, звідки був виключений за зв'язки знародниками, читання і поширення забороненої літератури. Три роки перебував під наглядом поліції із забороною вступати до вищих навчальних закладів Росії. Продовжував навчання у Віденському і Львівському університетах(філософський факультет).У Львові зблизився з І. Франком, який справив великий вплив на формування його світогляду, літературно-естетичних поглядів. Працював бібліотекарем і коректором Наукового товариства імені Шевченка, режисером українського театру товариства «Руська бесіда», в редакції журналу «Життє і слово», де вів рубрику«Вісті з Росії». Допомагав І. Франкові у виданні газети «Громадський голос» і«Радикал», деякий час був неофіційним редактором журналу «Зоря».З 1897 — актор трупи М. Кропивницького, П. Саксаганського, О. Васильєва та інших.

1920 — емігрував за кордон. Жив у Варшаві, де зблизився з польськими письменниками Ю. Тувімом і Л. Стаффом, невдовзі переїхав до Львова. Викладав в українській драматичній школі при Музичному інституті імені М. Лисенка, деякий час був директором цієї школи.Після повернення в Україну (1926) вів педагогічну і театрознавчу діяльність. Викладав у Харківському музично-драматичному інституті, згодом працював у Києві у Всеукраїнському фотокіноуправлінні тощо.1934 — М. Вороного було заарештовано як польського шпигуна.

Літературна творчість

Перші поетичні твори написав ще навчаючись у Харківському реальному училищі. Друкуватися Вороний почав у 1893 р. (вірш«Не журись, дівчино»). Публікувався у періодичних виданнях «Зоря», «Літературно-науковий вісник», «Засів», «Дзвін»,«Сяйво», «Рада», в антологіях, збірниках, декламаторах початку 20 століття: «Акорди», «Українська муза», в альманахах«Складка», «За красою», «Дубове листя», «На вічну пам'ять Котляревському», «Багаття» та інших. 1899 року поет написав свій найвідоміший твір — поему «Євшан-зілля» про необхідність повернення людині історичної пам'яті, усвідомлення своєї національної приналежностіВороному належить ряд мистецтвознавчих («Пензлем і пером») і театрознавчих розвідок («Театральне мистецтво й український театр», 1912; «Театр і драма», 1913), в яких він виступає прихильником системи Станіславського; «Михайло Щепкін», 1913 р.; «Український театр у Києві», 1914 р.; «Режисер», 1925 р.; «Драматична примадонна», 1924 р. — про сценічну творчість відомої актриси Л. Ліницької.Вороний — автор ряду літературознавчих статей, театральних рецензій. У спадщині Вороного значне місце посідають переклади й переспіви з інших літератур.Поетичні збірки

 

37.»Не.судилось»
Актуальна, вагома проблематика, психологічна достовірність характерів, що водночас є й виразними соціальними типами доби, природність конфлікту, викінчена форма кожної сцени, п'єси в цілому — все це ставить на перше місце у спадщині митця драму «Не судилось» (1881), засновану на дійсних фактах. «Під первісною назвою «Панське болото» п'єсу не дозволили виставляти. Висновок Петербурзького цензурного комітету був такий: «Через усю п'єсу проходить та думка, що пани безкарно можуть глумитися над чесними селянськими дівчатами, а потім безжалісно залишати їх. Драма побудована на контрастному зіставленні світоглядних позицій інтелігента-демократа (Павло Чубань) і ліберала з поміщиків (Михайло Ляшенко), ширше — конфлікт охоплює стосунки українського панства і трудового села. В п'єсі тісно, у межах одного дому зведено представників різних соціальних верств, виразників різних життєвих принципів. І це була не художня умовність, а відображення реальних обставин життя, коли зруйнувався феодально-патріархальний лад, однак залишилися в силі його визначальні засади — велике землеволодіння, «великопанська» ідеологія і мораль. Водночас це була доба активного розвитку капіталізму. Вона позначена змішуванням станів і класів, ширшим їхнім взаємопроникненням, взаємодією. Кастово-дворянські межі було порушено, а нові ще не чітко окреслено.

Дія драми починається природно, конфлікт виникає і розвивається цілком умотивовано, логічно, без жодних натяжок й умовностей. На вакаціях у селі, у панському маєтку, відпочивають два юнаки, студенти університету — поміщицький син Михайло Ляшенко та його приятель із різночинців Павло. Панич Михайло, «чистюк і джигун», під впливом ліберально-культурницьких ідей намагається наслідувати Павла: у своєму маєтку збирати й учити сільських дітей грамоти, але його запалу вистачає ненадовго. З більшою охотою він відвідує сільські вечорниці.

Конфлікт світоглядного й морально-етичного планів (Михайло і Павло) завершується остаточним розходженням сторін. Випробування життям, потреба активно діяти, ствердити свої слова вчинками зробили наявним те, що з певних міркувань приховувалося, затушовувалося. Особливо огидно розкриває своє єство панство у ставленні до селян (сцена у маєтку, коли Катря приходить побачитися і поговорити з Михайлом).

Представником нової демократичної інтелігенції є Павло Чубань — натура послідовна, дійова, рішуча. Новим було для української драматургії і таке точне, виразне змалювання «підпанків», людців з лакейською психологією— огидного породження розтлінної моралі власть імущих. Добровільні шпигуни, донощики, пліткарі й злодії, істоти, що втратили людську душу, — мабуть, найстрашніший результат лицемірства, розбещеності, що панують у цьому середовищі, прикриті чемною фразою і респектабельною, про людське око, поведінкоюРеалістично відтворив драматург і наростання селянського протесту проти панської сваволі, — адже реформа 1861р. по суті нічого не змінила у становищі народу.

Драма «Не судилось» є вершиною реалізму М. Старицького. Автор «Очерков истории украинской литературьі XIX в.» М. Петров вважав, що п'єса є етапною у творчості письменника, як і в українській літературі загалом. «Прегарною» вважав п'єсу й І. Франко.

Біографія: Євген Маланюк

(1897—1968)
Євген Филимонович Маланюк народився 20 січня 1897 року в Архангороді на Херсонщині (тепер село Новоархангельск Кіровоградської обл.). Закінчив Єлисаветградське реальне училище і вступив до Петербурзького політехнічного інституту. Але з початком світової війни став слухачем Військової школи в Києві, після закінчення якої його направили на Південно-Західний фронт, де Є. Маланюк познайомився з начальником штабу першої Туркестанської дивізії полковником Євгеном Мєшковським, який після вибуху Жовтневої революції закликає його повернутись на Батьківщину, щоб взяти участь в обороні Української Держави.
УНР. У 1920 році опиняється в таборі для інтернованих поблизу польського міста Коліша. Разом із кількома друзями (Ю. Дараган, М Чирський, М. Грива та інші) видає журнал “Веселка”, де побачили світ його перші поезії. 1923 року разом із Михайлом Селегієм і Михайлом Осикою випускає в світ невелику збірку поезій “Озимина”.
Наприкінці другої світової війни Євген Маланюк переїжджає до Німеччини, а пізніше до Нью-Йорка. Вже за океаном виходить його поема “П’ята симфонія” (1954), збірки “Влада” (1951), “Остання весна” (1959), “Серпень” (1964). Культурологічні розвідки та літературно-критичні праці зібрані в двох томах “Книги спостережень” (1962, 1966). Вже після його смерті побачила світ збірка “Перстень і посох” (1972).
Після одруження тридцятитрирічного письменника з Богумілою Савицькою, поет нарешті знайшов спокій родинного життя в складних умовах еміграційного побуту в Польщі.
У червні 1949 року поет переїжджає до США. Спершу працює фізично, потім — в інженерному бюро в Нью-Йорку. В цьому мегаполісі 16 лютого 1968 року Є.Маланюк і помер. Похований на кладовищі в Саут-Баунд-Бруці в Нью-Джерсі, яке часто називають українським пантеоном.

Прочитати на пам’ять вірш.