Наполеонівські війни та їх наслідки

9 листопада 1799 першим консулом став Наполеон Бонапарт. Весною 1800 він зробив ряд кампаній проти Південної Німеччини, Австрії і Італії. Захопивши лівобережжя Рейну, Наполеон компенсував німецьким князям збиток, надавши їм території крихітних держав за Рейном.

Був підписаний конкордат з папою Пієм VII (1801), що визначив положення недавно відновленої церкви у Франції. Потім послідувало укладення Амьенського мирного договору з Англією (1802), який передбачав заспокоєння Європи. У Франції Бонапарт переглянув конституцію, реорганізував Інститут Франції (Французьку Академію і чотири другорядні академії), заснував Орден Почесного Легіону і 1804 в травні проголосив себе імператором Франції.

Наполеон продовжив переділ Німеччини і Італії, розпустив Священну Римську імперію, а потім наголову розбив прусську армію в двох битвах – під Йеной і Ауерштедтом. Вслід за цим тріумфом він окуповував Берлін (1806), де підписав знаменитий декрет про Континентальну блокаду, метою якого було скорочення торгівлі з Англією і доведення її до стану банкрутства.

Проводячи політику блокади, Наполеон пішов на прямі переговори з царем Олександром І і підписав з ними в 1807 Тільзітській мир. Проте на іншому кінці Європи в Іспанії несподівано спалахнула повномасштабна війна. Австрійський ерцгерцог Карл спробував організувати «національний німецький опір» французам, але Наполеон розгромив австрійські війська в битві при Ваграме (1809) і в результаті укладення Шенбруннського мирного договору у Відні досяг зеніту своєї слави. Він став одноосібним правителем Франції, межі якої тепер проходили за Рейном, уздовж побережжя Північного моря і по іншу сторону Альп (в Тоскані і Далмациі).

Йому беззастережно підкорялася вся Європа на захід від Росії і на схід від Португалії. На початку 1812 Наполеон, підготувався до масованого нападу на Росію. Спочатку вторгнення протікало майже безперешкодно, і після Бородінськой битви в середині вересня була захоплена Москва. Так і не зумівши вирішити, що ж робити з Росією. Наполеон віддав наказ про відступ. Під ударами росіян партизан відступ перетворився на втечу, а сувора зима усугубляла тяжке положення французької армії.

Під час воєнної кампанії 1813-1814 армія Наполеона завдала кілька поразок військам Шостої антинаполеонівської коаліції (Австрія, Англія, Пруссія, Росія, Швеція), однак у вирішальній Лейпцизькій битві (яку також називають «битвою народів»)19 жовтня 1813 наполеонівські війська були розбиті. Це була найтяжча поразка в його житті. Він втратив 30 тис. солдатів, і відступ на захід відбувався так само безладно, як і втеча з Росії. На іншому березі Рейну Наполеон перегрупував свої сили і відчайдушно бився на шляху до Парижа. Не зумівши захистити столицю, після вступу союзницьких військ у квітні 1814 у Париж, Наполеон 6 квітня зрікся престолу у палаці Фонтебло. За рішенням союзних монархів він зберіг свій титул і отримав у володіння невеликий острів Ельба в Середземному морі. 20 квітня 1814 Наполеон покинув Фонтенбло і відправився на заслання.

 

47. Національне Відродження слов'янських народів: основні етапи та діячі

Національне Відродження слов'янських народів — процес становлення національної самосвідомості. Цей процес всіляко підтримувала Російська імперія. Національне Відродження було властиво всім Південно- і Західнослов'янським країнам, за винятком Польщі, якої на той час (кінець XVIII — почало ХІХ ст.) як єдиної держави не існувало.

Національне Відродження в різних країнах мало загальні риси і особливості. Загальною межею процесу були: боротьба за створення або відтворення національної мови (чеського, словацького, сербського, словенського і ін.), для цього фундирувалися суспільства (так звані матиці (Сербська в 1325, Чеська в 1830 і ін.)) мають на меті розвиток національної літератури, збирання і дослідження національного фольклору і розповсюдження книг на рідній мові, і боротьба за незалежність Церкви.

Національне Відродження південних слов'ян співпало за часом, ослаблення імперії Османа. Саме під її владою знаходилося тоді більшість балканських земель (Сербія, Болгарія, Боснія і Герцеговина, а формально і Чорногорія) і тому кінцевою метою відродження в цих землях була рівноправність мусульман і християн і політична незалежність від Порти.

Мета західнослов'янських земель, була в автономії від Австрії (пізніше — Австро-Угорщини), під владою якої ці землі в тому або іншому ступені знаходилися (Хорватія (Славонія, Військова Межа), Словенія, Чехія, Словаччина). Позитивний вплив на самосвідомість західних слов'ян надали релігійні реформи австрійського імператора Йосипа II. В середині XIX століття діячам Відродження вдалося добитися успіхів, пов'язаних з незалежністю Болгарської Церкви від Константинопольського патріархату, в 1831-33 серією фірманів султана Османа дарувала автономія Сербії, згодом вдалося добитися незалежності Сербії і Чорногорії (1878) і Болгарії (1878, 1885). Ці події дали нову силу національним устремлінням західних слов'ян. Діячі Національного Відродження. Серед них: Вук Караджич (Сербія), Петро Петрович Негош (Чорногорія), Станко Враз (Словенія), Матія Маяр (Словенія), Людевіт Гай (Словенія, Хорватія), Янко Драшкович (Хорватія), Софроній Врачанській (Болгарія), Васил Апрілов (Болгарія), Юрій Венелін (Росія-Болгарія) та ін.

 

Реформи 1860-х-1870-х рр. у Російській імперії

Олександр ІІ видав маніфест яким скасував особисту кріпосну залежність селян.

Над проектом звільнення селян працював державний «Головний ко-мітет у селянських справах», свої варіанти пропонували місцеві дво-рянські комітети. 19 лютого 1861 року Олександр II підписав законо-проекти: Положення і Мані-фест про ліквідацію кріпосно-го права в Росії. 5 березня вони були опубліковані.

У Маніфесті проголошувалася особиста свобода селян:

— селяни перестали бути власні-стю поміщика;

- могли вибирати місце прожи-вання;

—могли володіти власністю, укла-дати угоди, займатися будь-яким видом торгово-промислової діяль-ності;

-мали право вступати на службу, навчання.

Селянин ставав власником земельного наділу лише після його викупу, що мало відбутись протягом 49 років. Реформа створила умови для швидкого економічного розвитку країни.

1864р земська реформа. Було створено виборні органи влади – земства.

Важливою складовою частиною реформи стало зміцнення сільської общини. Надільна земля перебува-ла у колективній власності общини, її не можна було продати; ведення господарства регулював колектив. Збереження общини відображало традиційний уклад російського села. З її допомогою селяни захища-лися від голоду, стихійних лих, від свавілля поміщика. Це було вигід-но для держави, бо пов'язані круго-вою порукою селяни забезпечували збирання податків, викупних пла-тежів.

Судова р-ма. Суд ставав безстановим і гласним, сууддю призначав уряд, вводився змагальний процес між прокурором та адвокатом. 1874 з ініціативи Мілютіна – військова р-ма. Запроваджувалась загальна військова повинність, термін служби 6 років. Поліпшилося навчання військ і підгот овка офіцерських кадрів.

Однак епоха реформ не створила надійних умов для завершення пе-ретворень. Реформи проводила дер-жава згори: насамперед ставилася мета пристосувати існуючий у Росії режим до нових умов. Відтак вони мали половинчастий характер. Ро-сія залишалася самодержавною монархією, Олександр II категорич-но відмовлявся створити загально-російські представницькі збори. Зберігалися дворянська власність на землю, станові привілеї дворян-ства, майнові і громадянські обме-ження селянських прав.

 

Громадсько-політичне життя на західноукраїнських землях др.. пол.. ХІХ ст.: москвофіли та народовці

Москвофіли.

Після того, як в 1867р. утворилась замість Австрійської Австро - Угорська імперія, Галичина була повністю віддана в управління полякам. Відтоді польська мова замінила німецьку в усіх установах: в гімназіях, в університеті.

Польські культурні заклади отримували в 10 разів більшу фінансову підтримку, ніж українські. Але сили були нерівні, вони шукали собі підтримки ззовні - знайшли її в російському імперському уряді.

Саме на цей час Росія почала провадити політику підтримки різних слов'янських народів, які жили в Європі, і через них тиснули на західні країни. В Росії утворювались різні слов'янські комітети, через які йшла урядова російська підтримка слов'янам у Європі.

До них повернули свої погляди і галицькі грекокатолицькі діячі. Щоб дістати фінансову підтримку Росії вони почали себе і свій народ називати не русинами, а росіянами, далі заявили, що вони вже є частиною не великого українського, а великого російського народу. їх за це стали називати русофілами, або москвофілами. Та водночас вони здобули за це офіційну й матеріальну підтримку Росії.

Москвофіли вели активну боротьбу з полонізацією краю, та водночас вони навертали своїх земляків до Російської імперії. Це викликало велике невдоволення молодшої частини греко-католицьких священників, котрі знали, що вони не росіяни, а українці-русини, що вони є частиною українського народу.