Грудень 2006. Мовчазні міста

Край мертвого марсіанського моря стояло біленьке мовчазне містечко. Воно було порожнє. На вулицях жодної живої душі. Цілий день в крамницях горіло світло. Двері крамниць були відчинені навстіж, немовби люди вибігали з них, забувши про все. Ніким не читані журнали, приставлені місяць тому з Землі на сріблястій ракеті, жовкли проти сонця на дротяних вітринах перед мовчазними кав'ярнями. Сторінки журналів перегортав вітер.

Місто було мертве. Ліжка в будинках стали порожні й холодні. Тишу порушувало лише гудіння електричних дротів та динамо-машин, що й досі жили самі по собі. Вода бігла у вщерть повні ванни, струменіла по кімнатах на ґанки й лилася вниз на маленькі грядки, напоюючи занедбані квіти. В темних театрах під сидіннями тужавіла жувальна гумка з відбитками зубів.

З ракетодрому за містом ще й досі тхнуло пальним - недавно звідти злетіла остання ракета на Землю. Якби ви кинули в телескоп-автомат десять центів, то, може, побачили б велику війну, що точилася на тій планеті. Може, ви побачили б, як вибухає Нью-Йорк. Може, видно було б Лондон, вкритий радіоактивним туманом. Може, тоді б вам стало зрозуміло, чому знелюділо це марсіанське містечко. Як швидко люди залишили його? Зайдіть у будь-яку крамницю, натисніть клавіш, і з кас миттю вискочать шухляди, засяють і забряжчать монетами. Ота війна на Землі, очевидно, страшна й затяжна. Порожніми вулицями містечка, тихо насвистуючи й женучи ногами порожню бляшанку, йшов у глибокій задумі високий худий чоловік. В його очах світилася самотність. Він ворушив у кишенях кістлявими руками, подзвонюючи новенькими десятицентовими монетками. Час від часу він шпурляв монетку додолу. При цьому стримано посміювався й простував далі, сіючи блискучі монети.

його звали Уолтером Гріпом. Він розробляв золотоносну жилу, живучи в самотній хатині далеко серед блакитних [158] марсіанських гір. Раз на два тижні приходив до міста: шукав спокійну й розумну жінку, яка могла б стати йому за дружину. Вже кілька років він повертався до своєї хатини самотній і розчарований.

Тиждень тому він знову прийшов до міста й побачив його безлюдним і покинутим.

Вражений, він ускочив тоді в закусочну, відчинив холодильник і замовив собі потрійний сендвіч з телятиною. - Одну хвилину! - крикнув він сам собі, кидаючи на руку рушника.

Він щедро нарізав м'яса й хліба, витер стола, запросив себе сісти і довго їв. Потім розшукав магазин безалкогольних напоїв і замовив газованої води. Продавець - Уолтер Гріп - був на диво чемний і відразу ж подав повну склянку.

Він напхав кишені штанів грошима, взяв усі, які знайшов, навантажив дитячий візочок десятидоларовими банкнотами й помчав щодуху містом. Добігши до околиці, Уолтер раптом зрозумів, який він дурень. Гроші йому були непотрібні. Він одвіз їх туди, де взяв, витяг із власного гаманця долар, щоб заплатити за сендвічі, опустив його в касу закусочної і додав двадцять п'ять центів чайових.

Того вечора Гріп побував у турецькій лазні, скуштував соковитого філе з чудовою грибною підливою, імпортного сухого хересу й суниць у вині. Він підібрав собі новий фланелевий костюм і дорогий сірий капелюх, який смішно крутився на його голові. Він опустив монету в автоматичний патефон і послухав «Де ви, старі друзі, лвобе товариство?». Потім йшов містом і кидав монети в усі автоматичні патефони. Мертві вулиці й ніч сповнилися сумною мелодією, а він гуляв вулицями - високий, худий і самотній,- заклавши руки в кишені, і його кроки озивалися луною в порожніх вулицях.

Але все це було минулого тижня. Він спав у гарному будинку на Марсіанській вулиці, встав о дев'ятій ранку, прийняв ванну і повагом подався до міста - снідати яєчнею з шинкою. Кожного ранку він заморожував тонну м'яса, городини й тістечок з лимонним кремом - такої купи їства йому вистачило б на десять років, аж поки з Землі прилетять ракети, якщо вони коли-небудь прилетять.

А цього вечора він тинявся вулицями, розглядаючи рожевощоких гарних воскових жінок у сяючих вітринах, [159] Гріп вперше по-справжньому зрозумів, яке мертве місто. Він налив собі кухоль пива і тихо заплакав.

- Та я ж зовсім самотній,- промовив він.

Гріп зайшов до кінотеатру «Еліта»,- показати собі фільм, щоб хоч ненадовго відігнати думки про самотність. Порожній кінотеатр скидався на гробницю, сірі й чорні привиди ворушилися на широкому екрані. Здригнувшись, він вискочив із цього страшного місця.

Він вирішив повернутися додому, і тепер ішов, майже біг серединою якоїсь вулиці, коли враз почув телефонний дзвінок.

Гріп прислухався.

- В чиємусь домі дзвонить телефон,- сказав він, прямуючи далі.- Комусь треба було б зняти трубку.

Він сів на край тротуара і спроквола зняв черевика, щоб викинути камінець.

- Комусь! - вигукнув він, схопившись на ноги.- Мені! Господи милосердний, що це таке зі мною! - несамовито скрикнув і крутнувся, озираючись на всі боки.- В якому домі? В тому!

Гріп помчав через газон, збіг сходами, вбіг у темний хол. Схопив телефонну трубку.

- Алло! - гукнув він.

Ту-у-у.

- Алло, алло! Трубку вже повісили.

- Алло! - він кинув трубку на місце.- Дурню, дурню!- люто вилаяв сам себе.- Сидів як блазень на тротуарі! Ах ти ж, несусвітний дурню! - Він стиснув руками телефон.- Ну ж бо, подзвони ще! Ну ж бо!

Йому ніколи й на думку не спадало, що, крім нього, на Марсі могли залишитись інші люди. Цілий тиждень він нікого не бачив. У нього склалося враження, що всі міста були такі ж безлюдні, як і це.

Тепер Гріп тремтів, дивлячись на страшний маленький чорний апарат. Автоматична система сполучала всі тридцять міст Марса. Звідки дзвонив телефон?

Цього він не знав.

Він чекав. Подався в чужу кухню, розморозив якісь ягоди і сумно почав їсти.

- На тому кінці нікого не було,- пробурмотів він.- Може, десь од вітру повалився стовп, і телефон задзвонив сам. [160]

Але ж хіба він не почув, як клацнуло в трубці? А це означало, що хтось далеко повісив свою трубку. Він просидів у холі всю ніч.

- Не через телефон,- говорив сам собі.- Просто мені більше нічого робити.

Він слухав цокання свого годинника.

- Вона вже сюди не подзвонить,- сказав він.- Вона ніколи не подзвонить по номеру, який не відповідає. Може, вона саме зараз дзвонить в інші будинки міста? А я сиджу тут... Стривай! - засміявся він.- Чому я кажу «вона»?

Він заморгав очима.

- Адже це може бути «він», хіба ні?

Серце його завмерло. Він увесь похолов. Йому дуже хотілося, щоб це була «вона».

Гріп вийшов з дому і став посеред вулиці. Прислухався. Жодного звуку. Жодної пташки. Жодної автомашини. Тільки калатає серце. Удар, пауза і знов удар. Від напруження заболіло обличчя. Тихесенько повівав вітер.

- Ш-ш-ш,- прошепотів він.- Слухай.

Він поволі ступав по колу, повертаючи голову від одного мовчазного будинку до іншого.

«Вона набиратиме нові й нові номери,- думав він.- Це повинна бути жінка. Чому? Тільки жінка дзвонитиме й дзвонитиме. Чоловік - той ні. Чоловік самостійний. Хіба я кому-небудь дзвонив? Ні! Навіть не подумав про це. Це м а є бути жінка, присягаюся богом».

Десь далеко під зорями задзвонив телефон.

Він побіг. Потім спинився й послухав. Дзвонить. Пробіг ще кілька кроків. Чути краще. Він побіг провулком. Ще голосніше! Проминув шість будинків, ще шість. Значно голосніше! Він знайшов будинок, але двері були замкнені.

Телефон дзвонив.

- Щоб тебе чорт забрав! - крикнув він, сіпаючи за ручку.

Телефон дзвонив щосили. Він шпурнув у вікно вітальні стілець, що стояв на ґанку, і стрибнув сам слідом.

Не встиг торкнутися трубки, як телефон замовк.

Тоді він обійшов будинок, побив дзеркала, позривав портьєри і засунув їх жужмом у піч на кухні.

Нарешті, знесилившись, узяв тоненьку телефонну книгу, де були номери всіх телефонів на Марсі. П'ятдесят тисяч прізвищ. [161]

Він почав з першого.

Емілія Еймс. Вона мешкала в Новому Чікаго, за сто миль звідси, на тім боці мертвого моря. Він набрав номер її телефону.

Немає відповіді.

Номер другий мешкав у Новому Нью-Йорку, за п'ять тисяч миль, аж за блакитними'горами.

Нема відповіді.

Він набрав третій, четвертий, п'ятий, шостий, сьомий, восьмий номер: пальці в нього судорожно здригалися, і він не міг стиснути трубки.

І тут жіночий голос відповів.

- Алло?

- Алло, о господи, алло! - закричав у відповідь Уолтер.

- Це запис на плівці,- декламував жіночий голос.- Міс Гелен Аразумян немає дома. Чи не бажаєте записати на плівку те, що ви хотіли б передати їй, щоб вона могла подзвонити вам, коли прийде додому? Алло! Це запис на плівці. Міс Гелен Аразумян немає дома. Чи не бажаєте записати...

Він поклав трубку. Якийсь час сидів нерухомо, лише губи часто-часто сіпалися. Поміркувавши, знову набрав той самий номер.

- Коли міс Гелен Аразумян прийде додому,- сказав він,- передайте їй, хай забирається під три чорти.

Він подзвонив на телефонні станції Марс-Джанкшна, Нового Бостона, Аркадії та Рузвельт-Сіті, міркуючи, що люди дзвонитимуть саме звідти; потім він зв'язався з ратушами та іншими громадськими установами кожного міста. Обдзвонив найкращі готелі. Хто-хто, а жінка влаштується там, де є розкіш.

Раптом він перестав дзвонити, сплеснув руками й зареготав. Звичайно! Він подивився в телефонну книгу і подзвонив по міжміському телефону в найбільший салон краси в Нове Техас-Сіті. Якщо є якесь міеце, де жінка залюбки вештатиметься цілими днями, прикладаючи до обличчя грязеві маски, сидячи під сушильним апаратом, то це буде драпірований м'яким оксамитом, прикрашений діамантами салон краси!

Телефон задзвонив. Хтось на другому кінці проводу зняв трубку. Жіночий голос промовив:

- Алло! [162]

- Якщо це запис,- проголосив Уолтер Гріп,- я приїду і висаджу в повітря будинок.

- Це не запис,- озвався жіночий голос.- Алло! О, алло, тут є хтось живий? Де ви? - І жінка радісно зойкнула.

Уолтер мало не зомлів.

- Ви? - скрикнув він і рвучко схопився на ноги. Очі в нього засвітилися дикою радістю.- Боже милий, яке щастя, як вас звати?

- Женев'єва Селсор! - відповіла вона, плачучи в трубку.- О, яка я рада, що вас чую, байдуже, хто ви!

- Уолтер Гріп!

- Уолтере, привіт вам, Уолтере!

- Привіт, Женев'єво!

- Уолтер. Таке гарне ім'я. Уолтер, Уолтер!

- Дякую.

- Уолтере, де ви є?

її голос був такий ласкавий, милий і гарний. Уолтер щільно притулив до вуха трубку. Він відчув, що підлога пливе у нього під ногами. Щоки його палали.

- Яв Марлін Вілідж,- сказав він.- Я-..

Ту-у-у...

- Алло? - гукнув він.

Ту-у-у.

Він посіпав штепсельну вилку. Нічого. Десь вітер звалив стовпа. Женев'єва Селсор зникла так само раптово, як і з'явилася.

Він знову набрав номер, але лінія мовчала.

- В усякому разі, я знаю, де вона.

Він вибіг з будинку. Сходило сонце, коли він вивів заднім ходом з чужого гаража схожу на жука машину, навантажив на заднє сидіння харчі з будинку і помчав з швидкістю вісімдесят миль на годину по шосе, що вело в Нове Техас-Сіті.

«Тисяча миль,- думав він.- Женев'єво Селсор, потерпи, ти ще побачиш мене».

За містом він сигналив на кожному повороті.

Після неймовірного дня напруженої їзди, коли сонце вже заходило, спинився край дороги, скинув тісні черевики, простягся на сидінні й насунув на втомлені очі сірого капелюха. Дихання його стало повільним і рівним. Дув легенький вітер, і в сутінках ніжно сяяли над ним зорі. Навколо височіли марсіанські гори. їм було мільйони років. Сяйво зір мерехтіло на шпилях марсіанського [163] містечка - воно нагадувало шахову дошку з фігурами, що примостилася серед блакитних пагорбів.

Він спав і не спав. «О Женев'єво, мила Ж є н е-в'єво,- тихо шепотів-наспівував він,- хай проходять роки, хай минають роки. Але, Жене-в'єво, мила Женев'єво...» - Він був налитий теплом. Він чув зітхання її тихого милого свіжого голосу: «Алло, алло, Уолтере! Це не запис. Де ти, Уолтере, де ти є?»

Він зітхнув, простягаючи руки, щоб торкнутися її, осяяної місячним світлом. Довгі темні коси колихалися на вітрі, це було чудесно. А її губи, наче червоні м'ятні кри-жинки-цукерки. А її щоки, наче щойно зрізані вологі троянди. А її тіло, наче чистий прозорий туман... І її лагідний, свіжий, милий голос знову наспівував йому слова давньої сумної пісні: «О Женев'єв о, мила Женев'єв о, хай проходять роки, хай минають р о к и...»

Гріп заснув.

До Нового Техас-Сіті він приїхав опівночі.

Спинився перед салоном краси «Де-люкс» і щосили загукав.

Він сподівався, що вона вибіжить надвір, вся - парфуми, вся - сміх.

Але ніхто не вибігав.

- Вона спить,- пояснив він собі, прямуючи до дверей.- Ось я! - гукнув він.- Привіт, Женев'єво!

Місто лежало в мовчазному сяйві подвійного місяця. Вітер десь лопотів парусиновим тентом. Він розчинив навстіж скляні двері й зайшов усередину.

- Гей! - гукнув він і невпевнено засміявся.- Не ховайся! Я знаю, ти тут!

Він обшукав кожну кабіну.

На підлозі знайшов маленьку хусточку. Вона так гарно пахла, що він аж захитався.

- Женев'єво! - покликав Гріп.

Він поїхав машиною порожніми вулицями, але нічого не побачив.

- Якщо це жарт...- почав він і враз сповільнив хід.- Стривай-но. Нас щось роз'єднало. Може, вона поїхала до Марлін Вілідж, поки я їхав сюди! Вона, напевно, вибрала стародавню Морську дорогу. Ми розминулися. Звідки вона знає, що я поїду до неї? Я цього не сказав. А вона так перелякалася, коли телефон замовк, що кинулася [164] розшукувати мене в Марлін Вілідж! А я тут, і, присягаюся богом, який же я дуреньї

І, вдаривши по кнопці сигналу, він стрілою помчав із міста.

їхав цілу ніч і все думав: «А що, коли я не застану її в Марлін Вілідж?»

Але він гнав цю думку геть. Вона має бути там. І він підбіжить, схопить її і, може, навіть поцілує раз у губи.

«Ж енев'єво, мила Женев'єв о»,- насвистував він, доводячи швидкість до ста миль на годину.

На світанку в Марлін Вілідж панувала тиша. Жовте світло ще горіло в кількох крамницях, але автоматичний патефон, який грав сто годин без перерви, нарешті зіпсувався, і тиша стала цілковитою. Сонце гріло вулиці й холодне порожнє небо.

Уолтер звернув на головну вулицю і, все ще світячи фарами, засигналив- шість разів на одному розі, шість разів на другому. Він придивлявся до вивісок крамниць. Його обличчя було бліде і втомлене, а руки ковзали по мокрому від поту керму.

- Женев'єво! - гукнув він у порожню вулицю. Двері салону краси відчинилися.

- Женев'єво! - крикнув він, зупиняючи машину.

Він кинувся через вулицю до Женев'єви Селсор, яка стояла у відчинених дверях салону. В руках вона тримала відкриту коробку шоколадних цукерок з кремом. Пальці, що стискали коробку, були опецькуваті й бліді. Коли вона вийшла на світло, виявилося, що обличчя в неї округле й м'ясисте, а очі - наче двоє величезних яєць, втиснутих у біле пухке тісто. Ноги її були товсті, як колоди, і вона ходила, незграбно човгаючи ними. Волосся її мало якийсь дивний брунатний відтінок. Вона, очевидно, пробувала робити різні зачіски, і на голові було щось схоже на пташине гніздо. Губ у неї не було зовсім, і замість них вона намалювала собі помадою великі червоні уста, які то розкривалися, то закривалися. Вона вищипала собі брови, залишивши над очима дві тоненькі лінії - наче дві антени.

Уолтер спинився. Усмішка зійшла з його обличчя. Він стояв і дивився на неї.

Вона впустила коробку на тротуар.

- Ви... Женев'єва Селсор?

В нього дзвеніло у вухах. [165]

- Ви Уолтер Гріф? - запитала вона.

- Гріп.

- Гріп,- виправилася вона.

- Здрастуйте,- стримано мовив він.

- Здрастуйте,- вона простягла йому руку. Пальці її були липкі від шоколаду.

- Ну,- сказав Уолтер Гріп.

- Що? - спитала Женев'єва Селсор.

- Я просто сказав: «Ну»,- відповів Уолтер.

- Ага.

Була дев'ята вечора. День вони провели, наче на пікніку, а на вечерю він приготував філе міньйон, яке їй не сподобалося, бо було недосмажене. Отож він його підсмажив ще, і воно вийшло пересмажене, чя перепряжене, чи бозна-яке. Він засміявся і сказав:

- Ми подивимося картину!

Вона погодилась і вчепилася своїми шоколадними пальцями за його лікоть. Але дивитися вона хотіла тільки п'ятдесятирічної давності фільм з Кларком Гейблом.

- Ну й сміхота, правда? - хихотіла вона.- А зараз., гляньте-но, от кумедія! - Фільм скінчився.- Пустіть йо-його знову,- скомандувала вона.

- Знову? - перепитав він.

- Знову.

А коли він повернувся, вона притиснулася до нього, оповила своїми лапами.

- Ви не зовсім такий, як я сподівалася, проте ви милий,- призналася вона.

- Дякую,- відповів він, ковтаючи образу.

- Ох, цей Гейбл,- сказала вона і вщипнула його за ногу.

- ОйІ - скрикнув він.

Після фільму вони вийшли на мовчазну вулицю. Вона зайшла в магазин, розбила вітрину, нап'яла на себе якесь строкате ганчір'я. Потім вилила собі на голову плямку парфумів і стала схожа на вівчарку, що скупалася в річці.

- Скільки вам років? - запитав він.

- Угадайте.- Спливаючи парфумами, вона вела його вулицею.

- Тридцять,- сказав він.

- Не вгадали,- вона вимушено засміялася.- Мед! всього двадцять сім!..

- Ось іще одна кондитерська,- зауважила вона.- Слово честі, відколи все це сталося, я просто купаюся в [166] розкоша,х. Моя рідня мені ніколи не подобалася. Всі вони були дурні. Вони полетіли на Землю два місяці тому. Було домовлено, що я вирушу останньою ракетою, але я лишилася. Знаєте чому?

- Чому?

- Тому що всі вони чіплялися до мене. Отож я й залишилася. Тут я можу обливатися парфумами, пити хоч десять тисяч кухлів пива і їсти досхочу цукерки, не слухаючи їхнього бурчання. Тому я тут!

- Так, ви тут,- мовив Уолтер, заплющуючи очі.

- Вже пізно,- сказала вона, кидаючи на нього погляд.

- Еге ж.

- Я втомилася,- сказала вона.

- Дивно. А мені зовсім не хочеться спати.

- Он як,- сказала вона.

- Я б не лягав цілу ніч,- мовив він.- Знаєте що, у Майка є хороша платівка. Ходімте, я вам її програю.

- Я втомилася.- Вона лукаво позирнула на нього

блискучими очима.

- А я почуваю себе бадьоро, як ніколи.- Він помовчав.- Мені аж чудно.

- Вернімося до салону краси,- сказала вона.- Я хочу вам щось показати.

Вона потягла його в скляні двері й підвела до великої білої коробки.

- Я взяла це з собою, коли їхала з Техас-Сіті,- пояснила вона, розв'язуючи рожеву стьожку.- Я подумала: що ж, я єдина жінка на Марсі, а він - єдиний чоловік, і ось...- Вона підняла кришку, відгорнула шурхітли-вий рожевий цигарковий папір і ляпнула по ньому рукою.- Ось воно.

Уолтер Гріп витріщив очі.

- Що це? - спитав він, починаючи тремтіти.

- А ти й не знаєш, дурнику? Воно все в мереживах, усе біле, усе ніжне й таке інше.

- Ні, я не знаю, що це таке.

- Це весільне вбрання, дурнику.

- Справді? - Голос у нього зірвався.

Він заплющив очі. її голос був такий самий м'який, свіжий і милий, як і по телефону. Але коли він розплющив очі й подивився на неї...

Він позадкував.

- Яка краса,- сказав він. [167]

- Правда?

- Женев'єво,- сказав він, позираючи на двері.

- Що?

- Женев'єво, я маю тобі щось сказати.

- Що саме?

Вона попливла до нього, і він відчув густий запах парфумів.

- Я хотів тобі сказати ось що...

- Я слухаю...

- До побачення!

І перш ніж вона встигла скрикнути, він вискочив за двері і стрибнув у свою машину.

Коли вона вибігла на вулицю й спинилася на краю тротуару, він уже рушив.

- Уолтере Гріф, верніться! - заволала вона, простягаючи руки.

- Гріп! - гукнув він їй.

- Гріп! - закричала вона. Машина майнула мовчазною вулицею.

Гази з вихлопної труби колихнули жмут білого вбрання, яке вона стискала своїми пухкими руками.

Він їхав три дні і три ночі. Одного разу йому здалося, що його переслідує машина. Він затремтів і вкрився холодним потом. Звернувши на іншу дорогу, помчав повз мертві містечка мертвого марсіанського світу. Він їхав і їхав - тиждень і ще один день, аж поки між ним і Мартін Вілідж пролягли десять тисяч миль. Тоді він звернув у невелике місто Готвіл Спрінгз, де були крамнички, які він міг увечері освітити електрикою, і ресторани, в яких міг посидіти, замовляючи різні страви. І з того часу він жив там з двома холодильниками, заповненими харчами, яких йому вистачить на сто років, із запасом сигар на десять тисяч днів і гарним ліжком з м'яким матрацом.

А коли раз на кілька років, буває, задзвонить телефон - він не знімає трубки.

 

КВІТЕНЬ 2026. ДОВГІ РОКИ

Коли в небесах знімався вітер, він зі своєю невеликою сім'єю сидів у кам'яній хатині і грів руки над вогнем. Вітер хвилював у каналах воду і мало не здував з неба зорі, але містер Гетевей сидів собі спокійнісінько, [168] розмовляючи з дружиною, двома дочками й сином про давні дні на Землі, і всі вони залюбки відповідали йому. Минав двадцятий рік після Великої війни. Марс був велетенською гробницею. Питання, чи Земля теж мертва, було предметом частих мовчазних роздумів для Гете-вея та його родини протягом довгих марсіанських вечорів.

Цього вечора люта марсіанська піщана буря промчала над низенькими марсіанськими цвинтарями, над стародавніми містами. Вітер відривав тоненькі стіни пластмасових будинків у спорудженому американцями місті, яке повільно щезало в пісках.

Буря вщухла. Гетевей вийшов, щоб подивитися на Землю, яка зеленим вогником палала у вітряному небі. Він звів над головою руки, немовби тягнувся до лампи, що висіла під стелею темної кімнати. Обвів поглядом дно мертвого моря. «Жодної живої істоти на цілій планеті,- подумав він.- Тільки я. І вони». Він обернувся й зазирнув у кам'яну хатину.

Що воно діється зараз на Землі? Він не помічав ніяких видимих змін на поверхні Землі, коли дивився в свій тридцятидюймовий телескоп. «Що ж,- думав він,- я можу прожити ще двадцять років, якщо буду обережний. За цей час хтось може нагодитися. Або прибуде з-за мертвого моря, або прилетить ракетою з космосу на маленькій ниточці червоного полум'я».

Він крикнув до хати:

- Я трохи пройдуся.

- Гаразд,- відповіла дружина. Гетевей поволі йшов між руїнами.

«Made in New Уогк» (l),- прочитав він дорогою на уламку металу. «І всі ці речі з Землі щезнуть набагато раніше за старі марсіанські міста». Він кинув погляд на селище, що лежало між синіх гір і було збудоване п'ятдесят сторіч тому.

Підійшов до самотнього марсіанського кладовища - рівних рядів шестикутних невеликих надгробків на схилі, відкритому всім вітрам.

Він стояв, дивлячись на чотири могили з грубо витесаними дерев'яними хрестами, вимовляючи в думці імена, написані на хрестах. Очі його були сухі. Вони вже давно висохли.

(1) Зроблено у Нью-Йорку. [169]

- Чи пробачите мені те, що я вчинив? - спитав він хрести.- Я був дуже самотній. Ви ж розумієте мене, адже розумієте?

Він повернувся до кам'яної хатини і, перш ніж зайти, ще раз притулив до лоба долоню, оглядаючи чорне небо.

- Чекай, і чекай, і виглядай,- сказав сам собі,- і, може, одного вечора...

На небі засвітився малесенький червоний вогник. Він одступив від світла, що падало з вікна.

-...А ти подивися ще раз,- прошепотів він. Маленький вогник був на тому ж місці.

- Минулого вечора його не було,- прошепотів він. Гетевей спіткнувся і впав, схопився, побіг за хату, повернув телескоп і спрямував його в небо. За хвилину, після довгого, напруженого вивчення вогника, він став у низьких дверях хатини. Дружина, дві дочки й син обернулися до нього. Нарешті він спромігся заговорити.

- Я маю добру звістку,- сказав він.- Я дивився на небо. Наближається ракета, яка забере нас усіх додому. Вранці вона буде тут.

Він поклав руки на стіл, сховав обличчя в долоні й тихо заплакав.

Тієї ночі о третій годині Гетевей спалив усе, що лишилося від Нового Нью-Йорка.

Він узяв смолоскип, пішов у пластмасове місто й торкнувся полум'ям однієї стіни, потім другої, третьої... Місто розцвіло величезними вогненними квітами. Цю ілюмінацію, безперечно, помітять з неба. Ракета забере містера Гетевея та його сім'ю.

Коли він вертався до хати, його серце шалено калатало.

- Бачите? - він підніс до світла вкриту шаром пилу пляшку.- Вино! Я зберіг його саме для цієї ночі. Я знав, що хтось колись нас таки знайде! Тож відсвяткуймо цю подію!

Він налив п'ять склянок по самі вінця.

- Це було давно,- сказав він, зосереджено розглядаючи свою склянку.- Пригадуєш той день, коли почалася війна? Двадцять років і сім місяців тому. І всі ракети були відкликані з Марса додому. А ти, і я, і діти перебували в горах, провадячи археологічні дослідження, вивчаючи стародавні хірургічні методи марсіан. Ми гнали щодуху наші коні, мало не загнали їх на смерть, пам'ятаєш? Та все одно ми запізнилися на цілий тиждень. Усі [170] люди вже вилетіли. На Марсі не лишилося жодної ракети. Ти пам'ятаєш, пам'ятаєш? Ми самі на цілій планеті. Боже, боже, як минають роки! Я б не витримав, якби тут не було тебе, всіх вас. Без вас я укоротив би собі віку. Але з вами чекати було варто. Тож вип'ємо за нае.-- Він підняв склянку.- І за наше довге пильне чекання.

Він випив.

Дружина, дві дочки й син піднесли до уст свої склянки.

Вино побігло всім чотирьом по підборіддю.

На ранок від міста лишилася купа попелу. Вітер ганяв по дну мертвого моря великі чорні пластівці. Вогонь згас, але він зробив своє діло: червона плямка на небі зросла.

З кам'яної хатини запахло імбирними пряниками. Коли Гетевей зайшов до кімнати, дружина стояла біля столу - вона щойно вийняла з печі лист з гарячими пряниками. Дочки підмітали тугими віниками голу кам'яну підлогу, а син чистив столове срібло.

- Ми їм приготуємо розкішний сніданок,- засміявся Гетевей.- Одягніть своє найкраще вбрання!

Він вийшов надвір і попростував до великої металевої споруди. Всередині були холодильник і електростанція. їх він протягом років одремонтував і налагодив своїми вправними тонкими пальцями, так само як у вільний час відремонтував годинники, телефони й магнітофони. Тут було повно речей, зроблених ним самим, і всіляких пристроїв та механізмів, призначення яких було загадкою навіть для нього.

З глибин холодильника він витяг вкриті памороззю картонні коробки з квасолею й суницями, які простояли тут двадцять років. «Вийди, Лазарю»,- в думці сказав він і витяг заморожене курча.

Коли ракета приземлилася, домівка Гетевея пахла всіма ароматами кухні.

Гетевей помчав з горба, як хлопчик. Раз він спинився: гострий біль раптом прошив йому груди. Він сів на камінь, трохи перепочив, потім знову побіг.

Гаряче повітря струменіло від огнистої ракети. Відчинився люк. З нього визирнув чоловік.

Гетевей прикрив долонею очі, придивився й вигукнув:

- Капітан Уайльдер!

- Хто це? - капітан Уайльдер стрибнув на землю я [171] спинився вражений. За мить він простягнув руку.- Великий боже, та це ж Гетевей.

- Атож.

Вони дивились один на одного.

- Гетевей, з моєї старої команди, з Четвертої експедиції!

- Багато часу збігло, капітане.

- Багато... Мені приємно знову бачити вас.

- Я старий,- просто сказав Гетевей.

- Та я й сам уже немолодий. Двадцять років у польоті: Юпітер, Сатурн і Нептун.

- Я чув, що вони вас випровадили в небеса, щоб ви не заважали їм здійснювати колоніальну політику тут, на Марсі.- Старий озирнувся навколо.- Ви мандрували так довго, що навіть не знаєте, що тут було.

- Не важко догадатися,- відказав Уайльдер.- Ми двічі облетіли Марс. І знайшли тільки одного чоловіка на ймення Уолтер Гріп, тисяч за десять миль звідси. Ми хотіли взяти його з собою, але він сказав: «Ні». Коли ми востаннє бачили його, він сидів посеред шосе у кріслі-гойдалці, курив люльку й махав нам рукою. Марс мертвий, не лишилося навіть жодного живого марсіанина. А як Земля?

- Ви знаєте стільки ж, скільки я. Вряди-годи я ловлю передачі радіо з Землі, його ледве чути. Але воно завжди говорить іншою мовою. А я, на жаль, крім англійської, знаю тільки латину. Часом я розбираю кілька слів. Очевидно, на більшій частині Землі все знищено, але війна триває. Ви вертаєтесь додому, сер?

- Так. Ми мусимо про все довідатися. Ми не мали радіозв'язку з Землею. Надто велика відстань. Тепер будь-що хочемо побачити Землю.

- А нас візьмете з собою? Капітан здригнувся.

- Авжеж, ваша дружина, я її пригадую. Це було двадцять п'ять років тому, правда? Коли збудували Перше місто, ви залишили службу і привезли її. У вас були й діти...

- Син і дві дочки.

- Авжеж, я пригадую. Вони тут?

- Отам, у нашій хаті. Вас чекає добрий сніданок. Завітаєте до нас?

- Ви робите нам честь, містере Гетевей.- І капітан Уайльдер обернувся до ракети.- Вийти з корабля! [172]

Вони виходили на пагорб - Гетевей, капітан Уайльдер і двадцять членів команди. Вони йшли, глибоко вдихаючи рідке прохолодне повітря. Сходило сонце.

- Ви пригадуєте Спендера, капітане?

- Я його ніколи не забував.

- Іноді я проходжу повз його могилу. Здається, кінець кінцем вийшло-таки на його. Він не хотів, щоб ми приходили сюди, і я гадаю, він щасливий зараз, коли тут нікого нема.

- А що з тим... як його?.. Паркхілом, із Семом Парк-хілом?

- Він одкрив був сосисочну.

- Схоже на нього.

- А наступного тижня полетів на Землю воювати.- Гетевей притулив до грудей руку і враз сів на камінь.- Пробачте. Це від хвилювання... Адже стільки років... Трохи спочину.

Він намацав у себе пульс. Полічив удари. Серце працювало погано.

- У нас є лікар,- сказав Уайльдер.- Даруйте мені, Гетевею, я знаю, що ви самі лікар, але краще хай вас огляне наш...

Покликали лікаря.

- Це нічого,- говорив Гетевей.- Це від чекання, від хвилювання.- Він задихався. Губи його посиніли.- Знаєте,- сказав він, коли лікар схилився над ним із стетоскопом,- можна подумати, що я жив усі ці роки лише заради цього дня, а тепер, коли ви прибули сюди, щоб забрати мене на Землю, ніщо не заважає мені спокійно лягти й померти.

- Ось візьміть,- лікар подав йому жовту таблетку.-

Вам краще відпочити.

- Дурниці. Дайте мені тільки посидіти хвилинку. Так приємно бачити вас усіх. Приємно знову почути нові голоси.

- Як таблетка? Вам краще?

- Все гаразд. Ходімо.

І вони пішли на пагорб.

- Алісо, іди-но подивися, хто прийшов! Гетевей насупився й нахилився до дверей хатини.

- Алісо, чуєш?

З'явилася дружина. За мить вийшли дочки, високі гарні дівчата, а за ними ще вищий син. [173]

- Алісо, ти пригадуєш капітана Уайльдера?

Вона, вагаючись, подивилася на Гетевея, ніби чекала його вказівок, а потім усміхнулася:

- Аякже, капітан Уайльдер!

- Пригадую, ми обідали разом увечері напередодні мого польоту на Юпітер, місіс Гетевей.

Жінка енергійно потиснула йому руку.

- Мої дочки, Маргарита й Сюзана. Мій син, Джон. Ви, звичайно, пам'ятаєте капітана?

Потиски рук, сміх, жваві розмови. Капітан Уайльдер потягнув носом повітря:

- Невже імбирні пряники?

- Хочете покуштувати?

Всі заметушились. У хату внесли складані столи, розставили тарілки з гарячими стравами, розіклали серветки й столове срібло. Капітан Уайльдер стояв, переводячи погляд з місіс Гетевей на її сина та двох високих неквапливих дочок. Він заглянув їм у лице, коли вони пробігали повз нього, і стежив за кожним рухом їхніх юних рук, намагався вловити вираз їхніх облич, облич без жодної зморшки. Він сів на принесений сином Гетевея стілець.

- Джоне, скільки тобі років?

- Двадцять три,- відповів той.

Уайльдер незграбно пересунув свій прибор. Його сусід прошепотів:

- Капітане, цього не може бути.

- У чому річ, Вільямсоне?

- Мені самому сорок три, капітане. Я вчився у школі в один час з юним Джоном Гетевеєм, двадцять років тому. Він каже, що йому двадцять три роки. Це неправда. Двадцять три йому тільки на вигляд. Йому має бути принаймні сорок два. Що це означає, сер?

- Не знаю.

- Мене турбує ваш вигляд, сер.

- Мені справді трохи нездужається. До того ж ці дочки - я бачив їх десь років двадцять тому, і вони абсолютно не змінилися, жодної зморшки на обличчі. Маю до вас одне прохання, Вільямсоне. Я скажу вам, куди піти і що подивитися. Перед кінцем сніданку вийдіть непомітно з хати. Ви встигнете все зробити за десять хвилин. Те місце недалеко звідси. Коли ми йшли на посадку, я бачив його з ракети. [174]

- Про що це ви так серйозно розмовляєте? - перебила їх місіс Гетевей, вправно насипаючи ополоником суп у тарілки.- Ну ж бо, усміхніться: ми зібралися всі разом, подорож закінчена, і вважайте себе вдома!

- Атож,- засміявся капітан Уайльдер.- А ви виглядаєте напрочуд молодо, місіс Гетевей!

- Мужчина не може без компліментів!

Він не зводив з неї очей; рожеве обличчя її було без зморщок, наче гладеньке рум'яне яблучко. Вона дзвінко сміялася на кожний жарт і швидкими акуратними рухами розкладала салат. І худорлявий син, і гарні дочки не згірше батька сипали дотепами, розповідаючи, як добре жили вони тут, а батько гордо кивав головою, підтакуючи їм.

Вільямсон вислизнув з кімнати й подався в долину.

- Куди це він пішов? - спитав Гетевей.

- Навідатися до ракети,- відповів Уайльдер.- Так от, як я вам казав, Гетевей, на Юпітері немає нічого; нічогісінько, що могло б зацікавити людей. Те саме можна сказати про Сатурн і Плутон.- Уайльдер говорив механічно, не чуючи власних слів, думаючи лише про те, як Вільямсон збігає з пагорба й вертається назад, щоб розповісти про те, що він виявив.

- Дякую,- мовив він Маргарнті Гетевей, яка подала йому склянку води. Він немовби ненароком торкнувся її руки. Вона навіть не звернула на це уваги. Тіло її було тепле й м'яке.

Гетевей, що сидів на протилежному боці столу, кілька разів переставав їсти, торкався пальцями грудей, потім знову брався за їжу, прислухаючись до розмови і раз у раз занепокоєно позираючи на Уайльдера, який, здавалося, жував пряники, зовсім не відчуваючи їхнього смаку.

Незабаром Вільямсон повернувся. Він сидів, колупаючись у своїй тарілці, аж поки капітан прошепотів до нього:

- Ну?

- Знайшов, сері

- І що?

Вільямсон зблід. Він не відривав погляду від людей за столом, що сміялися з якогось жарту. Дочки посміхались, а син щось говорив. Вільямсон сказав:

- Я був на кладовищі.

- Бачив хрести? [175]

- Чотири хрести, сер. На них іще збереглися імена. Я записав їх.- Він витяг білого папірця і прочитав:- «Аліса, Маргарита, Сюзана і Джон Гетевей. Померли од невідомої хвороби. Липень 2007».

- Дякую, Вільямсоне,- сказав Уайльдер, заплющуючи очі.

- Дев'ятнадцять років тому, сер.- Вільямсонова рука тремтіла.

- Так.

- Хто ж тоді оці?

- Не знаю.

- Що ви думаєте робити?

- Цього я теж не знаю.

- Може, нам слід сказати іншим?

- Потім. їжте, ніби нічого не трапилося.

- Щось у мене пропав апетит, сер.

На закінчення сніданку подали вино, принесене з ракети. Гетевей підвівся й проголосив тост.

- За всіх вас! Адже добре бути знову серед друзів. І за мою дружину й дітей, без яких я б не пережив самотності. Лише завдяки їм я зміг жити й дочекатися вашого прибуття.

Він підняв свою склянку, а дружина й діти відповіли йому теплими поглядами. Коли всі почали пити, вони опустили очі.

Гетевей випив до дна. Падаючи на стіл, він навіть не скрикнув. Зі столу він повільно сповз на підлогу. Кілька чоловік кинулися до нього. Лікар схилився над старим і припав вухом до його грудей. Уайльдер торкнув лікаря за плече. Той підвів голову й похитав головою. Уайльдер став на коліна й узяв Гетевея за руку.

- Це ви, Уайльдере? - Гетевеїв голос було ледве чутно.- Я зіпсував сніданок.

- Дурниці.

- Попрощайтеся за мене з Алісою й дітьми.

- Чекайте, я їх покличу.

- Ні, ні, не треба! - задихаючись, мовив Гетевей.- Вони не зрозуміють. Я б не хотів, щоб вони зрозуміли! Не треба!

Уайльдер лишився на місці.

Гетевей був мертвий.

Уайльдер якийсь час чекав. Потім підвівся, глянув на приголомшених людей, що зібралися круг Гетевея, і підійшов до Аліси Гетевей. [176]

- Ви знаєте, що трапилося?

- Щось з моїм чоловіком?

- Він щойно помер: серце,- сказав Уайльдер, стежачи за нею.

- Шкода.

- Що ви відчуваєте?

- Він не хотів, щоб ми відчували сум. Він нам казав, що це колись трапиться, і не хотів, щоб ми плакали. Розумієте, він нас цього не навчив. Не хотів, щоб ми вміли плакати. Найгірше, що може спіткати людину, говорив він, це знати самотність, знати смуток і вміти плакати. Тому ми не повинні знати, що таке плач або смуток.

Уайльдер глянув на її руки, м'які теплі руки, рожеві наманікюрені нігті й тонкі зап'ястки. Він побачив її ніжну білу шию й розумні очі. Нарешті він сказав: