Педагогічна риторика Квінтіліана

 

Марк Фабій Квінтіліан був прихильником педагогічної ритори­ки. Він бачив зміни в риториці та занепад традиційного красно­мовства і причину цього явища вбачав у поганому навчанні та ви­хованні ораторів. На думку Квінтіліана, вирішальне значення для розквіту красномовства має особистість кожного оратора, його освіта і моральність, заняття філософією, вироблення смаку, достойність у поведінці й вишуканість у мовленні. Про це він на­писав у великій праці «Ораторська освіта» (100 р. н. е.).

Квінтіліан високо цінував красномовство Цицерона, вивчав його твори і використовував їх у своїй риторичній школі. Учням гово­рив: «Чим більше тобі подобається Цицерон, тим більше будь упев­нений у своїх успіхах». Однак сам Квінтіліан Цицероном не став:

інший час, інша ситуація, інша особистість. Проте Квінтіліан пере­вершив усіх у педагогічній риториці. Якщо Цицерон вважав основ­ним ритором життя практичну освіту в сенаті і на форумі, досвід ораторів-сучасників і постійне вдосконалення до самої смерті, то Квінтіліан дотримувався тієї думки, що для оратора є обов'язко­вим навчання в риторичній школі, засвоєння всіх премудростей риторичної науки, практичної риторики — техне, використання зразків великих ораторів минулого. Цицерон бачив в образі орато­ра філософа, мислителя, добродія, благодійника. Квінтіліан нама­гався вивчити і виховати оратора як гарного, вишуканого стиліста. Квінтіліан вважав, що «Різноманітність засобів словесного вира­жання повинна мати свої межі, блиск — мужню стриманість, а винахідливість має бути поміркованою. Таким чином, промова ста­не тривалою, але не занадто; вишуканою, але не претензійною;

сміливою, але не нахабною; серйозною, але не сумною; глибокою, але не важкою; веселою, радісною, але не легковажною; жартівли вою, але не розбещеною; величною, але не багатослівною»'. Цице-рон був у вічному пошуку натхненної риторики, а Квінтіліан сум­лінно досліджував те в риториці, що вже зробили інші. І про це написав 12 риторичних книг під загальною назвою «Іпаїііиііо огатогіа».

Нова риторика періоду Римської імперії

 

Перш ніж сказати щось іншим, скажи це собі

 

Учень Квінтіліана Пліній Молодший став відомим як автор ве­ликого, на 100 сторінок, енкомію володарю «Панегірик Траяну» та дев'яти книг послань (листів) до різних осіб і однієї книги ділового листування з імператором Траяном. Стилем він намагався бути схожим на Цицерона, але це тільки підкреслювало велич Цицеро-на, а не його.

Про нові течії у риториці свідчила творчість популярного у І ст. н. е. філософа і мораліста Луція Аннея Сенеки. У філософ­ських трактатах Сенека впроваджує нову форму тексту, новий стиль — діатрибу. Це проповідь-суперечка, в якій проблема розгля­дається одночасно з різних боків, тому текст має не лінійну компози­цію, аргументація тримається не на послідовності зв'язків, а на су­міжності, сурядності окремих, коротких «набігів» думки. Не розгор­тання тези, а емоційні повтори в несподіваних мовних формах од­ного міркування є характерними для Сенеки. Він не користувався складною системою засобів класичної риторики, а витворював свою. Писав короткими фразами, перебиваючи сам себе запитаннями, вводив розмовну лексику, творив неологізми. Про римську ритори­ку цього часу О. М. Корнілова писала: «Так із вільного словника і нестрогого синтаксису складалася та мова, яку прийнято називати «срібною латинню», а з логіки коротких ударів і емоційного ефек­ту — той стиль, який у Римі називали «новим красномовством»².

Зразком такого стилю може бути публіцистичний памфлет Се­неки на імператора Клавдія після його смерті «Огарбузення», який треба розуміти як каламбур до слова «обожнювання». Кожного по­мерлого імператора причисляли до сонму божеств. Комізм ситуа­ції породжувався тим, що в Римі гарбуз був символом дурості. Майстерно висміюючи Клавдія за допомогою високих цитат Го-мера, Евріпіда, Вергілія та народних приказок і грубих слів, Сене­ка прославляє молодого, вихованого ним імператора Нерона, та доля насміхається і над Сенекою: за наказом цього ж Нерона йому доводиться різати собі вени.

Про те, яким бути оратору і красномовству в цілому, знаходимо цікаві думки в оратора й історика Корнелія Таціта в його рито­ричній праці «Розмова про оратора». Таціта хвилюють не окремі питання риторики, а її місце в новому суспільстві. Класичне красно­мовство було пишним і красивим, бо мало міцну основу — мораль і філософію. В суспільстві, де владарює тиран, тому красномовству місця немає, потрібне інше. І в своїй «Історії» Таціт відмовився від цицеронівської пишноти, а звеличив трагічну монументаль­ність. Однак це шлях геніїв.

Для розуміння розвитку риторики важливими є два поняття: першої софістики і другої софістики. Вони розмежовуються знач­ним часовим простором і змістом. Час першої софістики — це V ст. до н. е., коли вчителі риторики і водночас логіки, філософії — любомудри, — мандруючи Елладою, творили красивий світ на ро­зумі і знаннях. Час другої софістики — це II ст. н. е. в Римській імперії, уже без пієтету логіки і філософії і без мрій вдосконалити суспільство. Це певний синтез грецької і римської культур, але обмежений групою інтелектуалів, які не можуть кардинально впли­нути на суспільство. Імператорська влада не давала простору для обговорень її. Політичне красномовство зачахло. Судове красно­мовство, що раніше проголошувало моральні і політичні ідеали, тепер, призначене і дозоване імператором, також не мало значення в суспільстві. Воно вироджується в апологію самого себе та в інвек­тиву на супротивника. Поживу для розвитку одержало тільки епі-дейктичне красномовство — безкінечні похвали богам, владі, містам, особам, речам. Віртуози слова жартували, складаючи по­хвали навіть горшкам, мишам, мухам.

 

ВІТЧИЗНЯНА РИТОРИКА

 

У Київській державі грецька міфологія й антична риторика ста­ли відомими в XI ст. Сучасник князя Ярослава чернець Георгій Амартол («амартол»—грішник) уклав «Хроніку» на основі грець­кої міфології, скориставшись хронікою свого попередника, греко­мовного письменника, історика Малали, що жив у Сирії у VI ст. З XI—XII ст. у Київській Русі стає відомим «Еллінський літописець». Він увійшов складовою частиною в давньоруський літопис. Відтоді грецька міфологія і риторика широко входили у культуру наших предків, зокрема в поетику, художню прозу, прикладне мистецтво.

Першим великим християнським проповідником у Київській Русі був митрополит їларіон. Виявляючи традиційну в Київській державі любов до гарного Слова, їларіон свою урочисту проповідь, виголошену у 1049 р. в храмі Святої Софії у Києві в присутності княжого роду і киян, називає «Словом про закон й благодать». У цьому творі виявився високий духовний талант їларіона, володіння складними фігурами візантійської риторики, пишномовство та своя оригінальна архітектоніка проповіді: вступ, звертання, пояснення (іудейська віра — закон, а християнська — благодать), воздання хвали Володимиру за хрещення Русі, Ярославу Мудрому — за розквіт рідної землі. Помолимося ще за сина твойого, благовірного кагана нашого Георгія [християнське ім'я князя Ярослава], щоб він у мирі й у здоров 'ї вир життя свого переплинув і до при­стані небесного безвітряного спокою пристав, нєушкоджено корабель душевний і віру зберігши, і з багатством добрих діл, не-хибно Богом доручених йому людей управивши, став разом із то­бою без сорому перед престолом Вседержителя і за труд випасу людей його прийняв од нього кінець слави нетлінної з усіма пра­ведними, які трудилися заради нього.

І знову звернення до Бога з вірою і молитвою від імені всієї землі і з проханням для неї благодаті. «Слово...» сповнене символа­ми, високими епітетами, паралелізмом антитез, оригінальними метафорами.

Михайло Возняк зазначав, що «штуку красномовства опанував їларіон блискуче». Про високу ораторську майстерність їларіона, прозваного Київським, його знання риторики і власний художній стиль свідчить такий мовний матеріал':

...спершу закон, а потім благодать, спершу тінь, а потім істина.

«Слово...» їларіона складене високим експресивним стилем, густо орнаментоване стилістичними засобами. Протиставлення Старого і Нового Завітів виразилося через антитези образів: Старий Завіт —місяць. Новий Завіт — сонце. Старий Завіт — тінь. Новий Завіт — світло. Старий Завіт — нічний холод. Новий Завіт — со­нячне тепло, закон — благодать'.

Віра бо благодатна по всій землі поширилась. І до нашого наро­ду руського дійшла. Озеро ж закону пересохло, а євангельське дже­рело, наводнившись і всю землю покривши, аж до нас розлилося. Се ж бо й ми вже з усіма християнами славимо Святу Трійцю.