Проблема походження слов’ян в історіографії.

Слов'яни – одна з найчисленніших груп давньоєвропейського населення. Час її виділення з індоєвропейської спільності ще недостатньо з'ясовано, хоча цьому питанню, як і пошукам слов'янської прабатьківщини, присвячена велика література. Проблема ускладнюється тим, що, на відміну від деяких інших європейських народів, слов'яни дещо пізніше взяли участь в тих історичних подіях, які висвітлені у письмових джерелах. Як відомо, існує чимало припущень щодо прабатьківщини слов'ян. Розглянемо деякі з них.

Найдавніша дунайська концепція пов'язана з ім'ям літописця Нестора, який писав у своїй «Повести временных лет»: «…по довгих же часах сіли слов'яни по Дунаєві, де є нині Угорська земля і Болгарська. Від тих слов'ян розійшлися вони по всій землі І прозвалися іменами своїми, – [від того], де сіли, на котрому місці». Ця концепція була підтримана П. Шафариком у монографії «Слов'янські старожитності» і ввійшла в літературу під назвою карпато-дунайської теорії. Незважаючи на критику з боку ряду дослідників, вона й донині має своїх послідовників як серед лінгвістів (О. М. Трубачов), так і серед археологів 1). І. Ляпушкін). Не позбулася прихильників і віслоодерська теорія, створена польськими науковцями Ю. Костшевським, М. Рудницьким і підтримана в значній своїй частині Т. Лер-Сплавинським. Зокрема, В. В. Сєдов та І. П. Русанова зв'язують походження слов'янських ранньосередньовічних старожитностей празької культури з пам'ятками поморськопідкльошової й пшеворської культур з доби латену і перших століть н. є., які існували на території Польщі.

Третя, найчисленніша група дослідників – істориків-медієвістів, лінгвістів, археологів – розміщує давніх слов'ян між Дніпром і Віслою в північному лісовому або південному лісостеповому регіонах (Л. Нідерле, М. Фасмер, Н. А. Шахматов, В. П. Петров, Ф. П. Філін та ін

). За матеріалами археологічних розкопок останніх десятиліть доведена слов'янська належність ряду культур у цьому регіоні, але не раніше рубежа І тис. н. є.

Починаючи з 50х років з'являлися праці, в яких вчені-славісти, головним чином археологи М. І. Артамонов, П. М. Третьяков, Б. О. Рибаков, В.

Генсель, спробували розсунути межі території можливої локалізації стародавніх слов'ян від Дніпра до Одри.

Спираючись на археологічні дані, можна досить упевнено твердити, що слов'яни (праслов'яни), принаймні з часу виділення їх у II тис. до н. е. з індоєвропейської спільності й до раннього середньовіччя (коли їх існування зафіксоване письмовими джерелами та однозначно підтверджене археологією), змінювали місця свого проживання. Тому кожна з наведених концепцій (тим паче остання, яка об’єднує попередні) стосовно того чи іншого етапу переселення або розселення слов'ян відповідає дійсності. Але до раннього середньовіччя вони ніколи не займали водночас усієї території між Дніпром та Одрою. Крім того, важко визначити межі регіону, що його слов'яни (праслов'яни) займали на певному етапі свого розвитку, й пов'язати ці межі з певними археологічними культурами або мовними явищами.

Ряд лінгвістів та археологів вважають, що вже на рубежі III–II тис. до н. е. разом з іншими етнічними групами з індоєвропейської спільності виділилася германо-балто-слов'янська група. її археологічний відповідник – культури кулястих амфор і шнурової кераміки. Праслов'янська спільність, на думку багатьох археологів, репрезентована тшинецько-комарівською культурою, що в II тис. до н. е. обіймала територію в межиріччі Одри та Дніпра. Диференційовані групи праслов’яни І тис. до н. • є. Б. О. Рибаков пов'язує зі східною частиною лужицької та поморсько-підкльошовою культурами в Середній Європі Й зі скіфськими землеробськими культурами лісостепової частини України.

“Повість минулих літ” – важливе джерело для вивчення історії України-Русі.

„ Повість минулих літ" - це розповідь про східнослов'янську спільноту та її багатовікову еволюцію у кон­тексті світової історії, в якій усе відбувається з волі Божої. Зведення стало головним джерелом для вивчення історії східних слов'ян. У ньому міс­тяться відомості про виникнення слов'ян і до­говори полян, древлян, дреговичів, словенів, кривичів, полочан, сіверян з князями - на­щадками біблійних героїв. Історія Києва подає­ться від полянського князя Кия та його молодших братів Щека і Хорива та сестри Либеді. Акцен­тується на особливій ролі у слов'ян, державо­творенні апостола Андрія Первозванного та князя Володимира Великого, який вважається „апостолом руської землі" за введення хрис­тиянства.

Висхідним пунктом легендарного шля­ху „із варяг у греки" в „Повісті минулих літ" є напрям з півдня на північ, а не навпаки, тобто шлях починався з грецької, а не з варязької землі. Значне місце у „Повісті..." відведено боротьбі Русі проти кочовиків, міжкнязівським чварам. Головною державницькою засадою твору є заклик до захисту руської землі від зовнішніх ворогів на ос­нові єдності Русі. В літописі йдеться і про закони та звичаї предків, які, на думку укла­дачів, повинні стати джерелами княжих ус­тавів, обов'язків князя „правду діяти на цьо­му світі, у правді суд судити".

Основною політичною ідеєю „ Повісті минулих літ" - є велич, єдність і незалежність Русі. Адже зміцнення політичної влади великого київського князя і згуртування навколо нього усіх князів - це запорука припинення княжих міжусобиць і руйнування держави. Літописець Нестор в своїй „ Повісті" „ прив'язував" історичні події до часу правління представників князівських династій: на зміну правління Києвичів прийшла династія Рюриковичів. І в цій непослідовності літописця полягає цінність літопису, в якому вбачається політична злободенність, досвід, спостереження. Це ж можна сказати не тільки про його політичну ідеологію, але й про його світобачення взагалі.

Його намір відповісти на питання, хто перший почав княжити у Києві, і як виникла Руська земля міститься в першій хронологічній даті, від якої літописець розкладає події за роками.

Нестор пов'язав історію Руської держави зі світовою історією, надавши їй центральне місце серед історій європейських країн. "Повість минулих літ" повинна була нагадувати князям про славу і велич Руської землі, про мудру політику їх попередників, про святу єдність Руської землі.

Патріотичний пафос літопису, широта політичного горизонту, живе почуття народу та єдності Русі і створюють виключну особливість твору Нестора.

Вже доведено, що „ рукою літописця керували політично - правові погляди та мирські інтереси."

1. Походження назви “Русь”. “Норманська” теорія.

Норманська теорія, або «так звана норманська теорія», або «норманізм» — назва антинаукової з погляду радянської пропаганди точки зору, котру часто з негативною конотацією, надають супротивники науково встановлених фактів про заснування (або завоювання-захоплення) Київськогопрестолу варягами-Рюриковичами (шведськими вікінгами-норманами) та їхньою варязькою дружиною. Вираз «норманська теорія» в Росії та СРСР часто використовувався як ідеологічне кліше або як звинувачення (особливо радянського часу) в політичній неблагонадійності та непатріотизмі.

Власне «норманської теорії» як такої не існує. В більшості світового наукового співтовариства давно існує консенсус щодо питання про походження варягів, Рюриковичів та їхньої дружини, та їхньої роль у заснуванні середньовічної Київської держави Основні визнані середньовічні першоджерела достатньо підкріплюються сучасними археологічними дослідженнями. Нормансько-антинорманська дихотомія мусується головним чином тільки в Росії, та в колишньому СРСР, де вона була державною ідеологічною доктриною^[

 

У ході етногенезу, фундаментом, базою якого є спільна територія та мова, формуються характерні риси матеріальної і духовної культури етнічної спільності: подібність рис господарської діяльності, побуту, релігійних уявлень, обрядовості, розуміння оточуючого природного світу й міжлюдських відносин. Поступово складаються особливості національної психології, спільна самосвідомість, у якій важливе місце посідає уявлення про спільне походження. Зовнішнім проявом етнічної самосвідомості є спільна самоназва — етнонім. Для східних слов'ян це слово «Русь».

Першими серед східнослов'янського населення стали називати себе русами поляни. Багато дослідників звертають увагу на співзвучність назви «Русь» з назвами річок Рось (найбільша після Дніпра на території полян), Росава, Роставиця. У зв'язку з цим популярною серед науковців є думка, що поляни перебрали на себе ім'я одного з племен, що проживало уздовж річки Рось, а згодом русами стали йменувати всіх мешканців утвореної за участю полян Київської держави.

Деякі вчені вважають, що назва «Русь» скандинавського походження. Так спочатку називали вихідців зі Скандинавії — варягів, а вже потім термін «русичі» став використовуватися стосовно полян.

Існування однокореневих до терміна «Русь» слів у різних мовах значно ускладнює проблему з'ясування походження самоназви східних слов'ян. Відомо, що офіційні назви «Русь», «Руська земля» в X—XI ст. стали загальновживаними на всьому просторі середньовічної східнослов'янської держави.

 Утворення Київської Русі.

Протягом VII-VIII ст. союзи східнослов'янських племен перетворювалися на протодержавні утворення – племенні княжіння, які згодом об’єдналися у державу. До утворення Київської Русі у східних слов'ян існувало 14 великих племінних об'єднань.
Археологічні знахідкі, знайдені в південно-західних районах розселення східних слов’ян, свідчать, що їхня матеріальна культура має багато спільних рис. Тобто в VІІІ ст. на землях полян, древлян, волинян, уличів, тиверців, східних хорватів сформувалася фактично єдина археологічна культура з незначними відмінностями. Вона характеризувалася одинаковим рівнем соціально-економічного розвитку племінних об’єднань, подібними рисами в будівництві житла, виробництві, поховальних обрядах. Така подібність була важливою передумовою створення єдиної східнослов’янської держави із центром у південно-західному регіоні.
Початок створенню у південно-західному регіоні руської держави поклали союзи племен. Одним із найдавніших племінних союзів був дулібський. Політичним центром дулібів було Зимнівське городище, розташоване у верхів'ях Бугу. Однак на початку VII ст. авари розгромили дулібів. За цих умов державотворчий процес у слов'ян очолили поляни.
Велике значення для процесу формування східнослов'янської держави мало заснування Києва наприкінці V – на початку VI ст. Літописна легенда розповідає про заснування Києва братами Києм, Щеком, Хоривом та їхньої сестрою Либіддю. Кий, перший князь полянського союзу племен, побувавши на службі у Візантії, заснував городок Києвець на Нижньому Дунаї, але не зміг там закріпитися і вирушив до Подніпров'я де заклав Київ.
У “Повісті минулих літ” згадується про формування на середину IX ст. трьох державних об'єднань: Куявії (полянські землі із центром у Києві), Славії (ільменські племена із центром у Новгороді) та Артанії (ймовірно, територія північно-східної Русі або Приазов'я). Приблизно одночасне формування державності у полян із центром у Києві та в ільменських слов'ян із центром у Новгороді викликало дискусію навколо питання які саме східнослов'янські землі відіграли провідну роль у процесі утворення Київської Русі – північ (Новгород) чи південь (Київ).
Політика об'єднання земель навколо Києва активно проводилася останніми представниками місцевої київської династії. Нащадками Кия (Києвичів) були, ймовірно, Аскольд і Дір (40-80-ті роки IX ст.), за князювання яких поляни звільнилися від сплати данини хозарам. Внутрішньої стабільності досягла держава за часів Аскольда, який воював з племенами деревлян і уличів, домігся визнання Русі найвпливовішими державами того часу – Хозарським каганатом і Візантією. В результаті вдалих походів на Візантію було укладено вигідні договори, Київська держава утвердилася на узбережжі Чорного моря, яке в деяких джерелах того часу йменувалося Руським морем.
Після походу 860 р. Аскольд здійснив особисте хрещення, а згодом – християнство прийняли представники правлячої верхівки. Саме це, як вважають історики, а також часті воєнні походи викликали невдоволення і виникнення опозиції князю, тобто склалася політична криза, яка привела до двірцевого перевороту, внаслідок якого була скинута династія Києвичів, і владу захопив представник династії Рюриковичів – Олег.
На півночі у Славії близько 860 р. на престол було запрошено норманського конунга (князя) Рюрика, для якого руські землі були головним об'єктом політичних і економічних інтересів. У 879 р. Рюрик помер, і престол через малолітство його сина Ігоря зайняв регент Олег, ймовірно, родич Рюрика.
У 882 р. Олег здійснив похід на Київ, убив Аскольда й захопив владу. Саме дата цієї події вказує на завершення утворення держави на значній частині території розселення східних слов'ян. Олег жорстоко розправився з населенням Новгорода, яке не бажало приєднуватися до Києва. Об’єднання північної і південної Русі стало основою виникнення загальноруської держави, з центром у Києві.