Я — тої сили частка, що робить лиш добро, бажаючи лиш злого. Гете

Про поетичне натх­нення злом писав німецький філософ класичного періоду Ф. Шеллінг. Це була нова субстанціалізація зла, пов'язана з посиленням секуляризації культури Нового часу. Досить згадати твір Гете «Фауст», повість М. В. Гоголя «Вій», опери Ріхарда Вагнера. В художній культурі поступово стверджується думка, що коли добро безсиле, то поступ може бути іні­ційований злом. Так, Гегель вважав, що шанолюбство, прагнення влади, корисливість та інші низькі пристрасті людини є важливими важелями суспільного поступу.

Якщо уважно проаналізувати численні етичні доктрини і концепції зла, то можна визначити загальні риси, якими зло характеризується в переважній більшості цих вчень, незалежно від того, до якого напряму етики вони нштежать.

Людина, що втратила надію викорінити в собі певну ваду чи і хоч би приховати її від себе й інших, намагається знайти в цій ваді власну гідність.

Лев Шестов

 

ТИПОВІ РИСИ МОРАЛЬНОГО ЗЛА

 

—► порушення порядку і міри;

—► зосередженість на власній персоні і власних інтересах; нехту­вання інтересами інших людей (amor-propre — за висловом Ларошфуко або своєцентризм — за визначенням Г. С. Батищева);

—► порушення суб 'єктом зла рівноправности і гармонії в суспільстві;

—► самоствердження у ворожій агресивності чи розбещеності.

 

У питанні про сутність і походження зла в етиці розрізняється два основні напрями: абсолютистський і нормативний. Перший був сформо­ваний в релігійно-ідеалістичних і натуралістичних моральних вченнях. В них моральне зло розглядається як феномен, що суперечить природі речей, порядку і гармонії буття та має всезагальний і позачасовий харак­тер. У нормативному напрямі, представленому античними софістами і скептиками, а у Новий час емпіричною парадигмою етики і апробативними теоріями моралі, злом вважається порушення довільно встанов­лених людських норм і правил, які частина суспільства запровадила для всіх його членів. Тому те, що розцінюється як зле і порочне в одній культурній традиції, може не вважатися таким чи навіть набувати проти­лежного змісту в іншій культурі.

Проблема зла з позицій етичного абсолютизму ретельно й послідовно розроблена данським теологом, предтечею екзистенціалізму Сьореном К'єркегором (1813—1855) у праці «Хвороба до смерти». Він зазначає, що гріх (зло) — це або слабкість, або виклик, доведені до вищих, граничних меж, а отже, гріх — це згущення розпачу. Гріх сам себе породжує як певна тотальна послідовність, і в цій внутрішній неперервності зла він набирає сили. Зло в людині одержує статус тотальности, на яку людина спирається і яку боїться втратити. Це щось на зразок алкоголізму чи стану наркозалежности, але в духовному сенсі. На думку К'єркегора, зло найбільш причетне до розпачу.

Папа Іван Павло ІІ, розмірковуючи про небезпечні тенденції в сучас­ному світі, однією з найбільших загроз відзначив «спокусу розпачу». Цей розпач сягає корінням трагедії Другої світової війни, а також Голодомору в Україні і єврейського Голокосту. До цього додалися розчарування в соціальних утопіях, що приваблювали примарними ідеями побудови чогось на зразок Царства Божого на Землі. Нині спостерігається фено­мен тотального духовного спустошення, моральної порожнечі, яка зок­рема виявляє себе у занепаді сім'ї, втечі у світ наркотичних чи віртуаль­них марень. Сьогодні для величезної кількості людей світ — це трагічна пустка, де переважають біль і розпач. Такий стан речей створив сприят­ливі умови для широкого розповсюдження культу зла.

Особливого поширення набули останнім часом секти неоспіріту-алізму, сатанізму, чорної магії та ін., що ґрунтуються на традиціях тантризму, теософії, гетеродоксальної Каббали, теорії розенкрейце­рів, окультного соціалізму Оскара Уайльда тощо. В Європі і Північній Америці все більше прихильників знаходить тантризм і псевдотантризм, пристосовані до сприйняття західною свідомістю працями «чор­ного барона» Юліуса Еволи, Алістера Кроулі, Рене Генона.

Найбільш виразною культовою концепцією поклоніння злу є доктри­на під назвою телемізм (від грец. thelema — воля), автором якої є Алістер Кроулі. Він проголосив себе «звіром 666», натякаючи на те, що він і є втіленням антихриста. Гаслом телемізму є: «Злими помислами посте­лено дорогу в рай».

Ідеї, аналогічні телемізму, сповідують «Товариство Вартових» Шваллєра де Любича, товариство "Змова Водолія", рух «New Age» та ін. У вченні телемізму всі основні теми, ідеї та мотиви сатанізму пред­ставлені найбільш відверто й концентровано. А. Кроулі і його послідовники пропагували тероризм як засіб вирішення політичних проблем; бісексуальні статеві стосунки й одностатеві шлюби. Він не прикривав своє вчення, як це роблять сьогодні його послідовники, наприклад, з міжнародного руху «Rainbow» (Райдуга) гуманістичною риторикою. Багато ідей з арсеналу телемізму використовують сучасні адепти постмодернізму.

 

Сатана — перший вільний мислитель і рятівник світу. Він звіль­няє Адама і ставить на його чолі печатку гуманности і свободи, зробивши його неслухняним.

Михайло Бакунін

Альтернативні погляди на зло були провідними в античних етич­них теоріях, в ортодоксальній християнській етиці і в просвітниць­кому гуманізмі XVIII — XIX ст. Раціоналістична етика, починаючи від Конфуція, трактувала зло як незнання, хибні думки й погляди, невігластво, які в принципі можна усунути поглибленням знань і вдосконаленням інтелектуальних здібностей людини. Головну причину зла раціоналісти вбачали у відступі від вимог розуму і робили висновок про те, що зло не може бути абсолютним, бо воно логічно самознищується. Проте, ті сподівання, що покладала і покладає раціоналістична етика на прос­віту, навчання й моральне виховання, як засоби подолання зла, були над­мірними і практично нездійсненними.

Причини неспроможности раціоналістичної етики остаточно подо­лати зло переконливо продемонстровані в художній формі в поемі Карла Шпіттелера «Прометей і Епіметей», виданій 1881 року. Персонаж поеми Епіметей продає душу ангелу, отримавши натомість совість, яка вчить його вищим чеснотам і праведності духа. Віднині він завжди все робить правильно, у відповідності із суспільними очікуваннями і завжди має успіх, тому що задовольняє бажання всіх оточуючих. Його обирають верховним правителем. Епіметей, наділений колективним сумлінням, всі свої вчинки цілком підпорядковує колективним цінностям. Проте, з часом його морально бездоганне мислення, високоморальні почуття і дії стають нездатними перешкодити проникненню зла і духовному руйнуванню. Таке вторгнення зла в душу Епіметея означає перетворення блага на щось шкідливе.

Шпітеллер показує, що початковий моральний принцип, колись ціл­ком правильний, поступово втрачає зв'язок з дійсністю через те, що він виявляється нездатним охопити всю повноту життєвих явищ.

Справді, людина постійно забуває очевидну істину: те, що колись було добром, не може залишатися ним завжди. Однак вона ще довго прямує старими стежками, які у минулому були добрими, йде ними і тоді, коли вони вже стали непридатними. І лише ціною неймовірних зусиль, а то й жертв звільняється людина від власних ілюзій і усвідомлює, що «добра старовина» застаріла і втратила свою придатність. Людині досить тяжко відмовитись від колись добрих настанов і звичаїв, навіть тоді, коли їх шкідливість давно раціонально доведена.

Те саме, але у гігантському збільшенні відбувається зі зміною істо­ричних обставин. Наш час відрізняється в цьому сенсі таким засліп­ленням, рівне якому важко відшукати. Гадають, що достатньо визнати щось неправильним чи проголосити невірним, щоб звільнитись від усіх сталих, традиційних впливів. Вірять у просвітництво так, ніби інтелектуальні зміни могли у будь-який спосіб мати дієвий вплив на ірраціональні процеси в суспільному житті. При цьому цілком забу­вають, що ірраціональні аспекти життя становлять особливого роду пристосування людини до зовнішнього і внутрішнього світів. Ство­рені специфічні форми ірраціональної культури і певна соціально-психологічна атмосфера, на яку раціональні заперечення не мають жодного впливу. Правда, інтелектуальні новації важливі як показник прийдешніх можливостей, але глибинні рівні моральної свідомости ще досить тривалий час продовжують працювати на засадах попередніх ціннісних установок. Ось чому, коли лунають заяви, наприклад, про те, що таке зло, як корупція чи організована злочинність будуть швидко подолані, вони видаються просто наївними і некомпетентними, бо не враховують чи просто ігнорують інерцію дії попередніх моральних парадигм.

Раціонально вірне поняття є надто вузьким для того, щоб задовільним чином охопити й відобразити житгя в його цілісності і на тривалий час, Окрім того, ірраціональні явища опиняються поза межами раціонального осягнення.

Отже, раціонально можуть бути успішно розв'язані проблеми середнього рівня, проте шлях раціоналізму заводить у глухий кут у вирішенні екстремальних проблем, що мають ірраціональний характер.

У наш час постмодернізм заперечує будь-які моральні основи. Йому притаманний принциповий антифундаменталізм. Якщо в романтиз­мі критичне мислення супроводжувалось альтернативним фундаменталізмом, то постмодернізм проголошує, що будь-яка істина — лише мовна ілюзія або ж силовий прийом. Постмодерністи переконують, шо моральні норми — це нав'язані силою правила. З точки зору постмодернізму, «світ — це текст». Кожний культурний артефакт розглядається як текст. Культурне життя, інтелектуальна діяльність — не що інше, як продукування текстів. Уряди, світогляди, технології, історія, науковітеорії, соціальні звичаї, релігії — все це, по суті, мовні конструкції. На цьому грунті сформувався деконструктивізм як один з проявів постмодернізму. Деконструктивісти запозичують думку Ніцше про те, що людська культура і життя загалом — це вираз внутрішнього бажання влади. Далі вони згадують Фрейда, який стверд­жував, що культура є відображенням сексуальних заборон.

Постмодернізм пропонує вихід з «репресивних» моралі й культури у наслідуванні стилю танцюючого Діоніса. Діонісійному напряму в колах постмодерністів специфічного тлумачення надав Мішань Маффесолі, котрий представляє Діоніса не в ніцшеанському дусі надлюдини прометеївського ґатунку, а скоріше божком охоплених фізіологічним сп'янінням істот, які втратили власну ідентичність, чи богом театру абсурду, що поєднує в собі почуття драми життя із втечею в екзистенційний горизонт хаосу з гарячковим хапанням за скороминущу мить. Перетворений на бездумного пасивного споживача сучасник зали­шається з відчуттям пересичення маніфестацією зла в аксіологічній порожнечі. Трайбалістська (групова) спільнота для нього ближча за сімейний затишок.

Метафора танцюючого Діоніса особливо приваблива для молоді, яка прагне у шаленстві оргій позбутися трагічної порожнечі бездуховного аморального життя. В ієрархії демонічних антицінностей особливими символами стали секс, насильство, наркотики і алкоголь. Логос і міф, інтегруючись, запроторюють людину в задзеркалля трагічного гуманізму, де час втрачає свої лінійні характеристики і обертається цик­лічністю, близькою до візій «вічного повернення» Ф. Ніцше і М. Дельоза. Часова циклічність дозволяє знову і знову все починати спочатку і не пригнічує логікою неперервного розвитку. І ось уже не тільки Діоніс, але й Сократ замість абстрактного розмірковування над благом і кра­сою безтурботно танцює на вулицях Афін (як про це йдеться у вірші польського поета Юліана Тувіма «Танцюючий Сократ»). Пароксизми (гострі переживання) поривів і розчарувань вдається легше подолати, вважаючи, що життя є мандрівкою по колу, в якій після нападів розпачу настане знову забуття чи сп'яніння.

Загальне занурення у моральне зло і непам’ять морального добра, мабуть, найбільш помітно й безпосередньо проявляється у вседозволеності, естетизації зла, потворності.