Курорти для лікування і відпочинку Угорщини

Госи ёпта:D

Відповіді

 

 

1.) Гідрологія належить до комплексу наук, які вивчають фізичні і географічні властивості Землі, зокрема її гідросфери.

Об'єктом вивчення гідрології є водні об'єкти — океани, моря, річки, озера, водосховища, болота і скупчення вологи у вигляді снігового покриву, льодовиків, грунтових і підземних вод.

Спочатку гідрологія розвивалася як галузь фізичної географії, гідротехніки, геології, навігації. Як система наукових знань гідрологія сформувалася на початку 20 століття. Значний внесок у її розвиток зробили Олександр Воєйков, Лев Берг, Юлій Шокальський, Михайло Веліканов, Геннадій Калінін, Дмитро Кочерін. Визначення гідрології як науки дав Віктор Глушков у 1915 році.

У зв'язку із специфічними особливостями об'єктів і методів їх вивчення гідрологія загальна поділяється на: гідрологію суші або власне гідрологію; гідрологію моря (океанологію); гідрологію підземних вод (гідрогеологію), яка входить до гідрології тими розділами, що вивчають режим підземних вод. Специфічним розділом гідрології є гідроаерологія — що вивчає водні процеси в атмосфері.

Гідрологія суші (суходолу) включає гідрологію річок (потамологію), озерознавство (лімнологію), болотознавство, гляціологію (вчення про льодовики). Залежно від мети і засобів вивчення водних об'єктів у гідрології виділяють наступні розділи: гідрометрію, гідрографію, інженерну гідрологію та гідрологічні прогнози.

1. Гідрометрія — сукупність методів вимірювання і спостереження, які виконуються з метою вивчення гідрологічного режиму водних об'єктів. Гідрометрія є вимірювальною частиною гідрології, яка теоретично базується на фізиці і гідравліці.
2. Гідрографія — вивчення та опис конкретних водних об'єктів (річки, озера, водосховища та ін.) з характеристикою їх положення, розміру, режиму, місцевих умов, закономірностей поширення та загальних зв'язків з іншими компонентами природи.
3. Інженерна гідрологія — сукупність тих напрямків гідрології суші, які пов'язані з розвязанням практичних інженерних водогосподарських завдань у гідротехніці, меліорації, водопостачанні тощо. Основною складовою частиною інженерної гідрології є гідрологічні розрахунки. Якщо поняття інженерної гідрології вживають у розумінні прикладної гідрології, до неї включають і гідрологічні прогнози. Інженерна гідрологія тісно повязана з вченням про річковий стік, гідрофізикою, гідрохімією та ін.
4. Гідрологічні прогнози — наукове передбачення гідрологічного режиму річок, озер та ін. водних об'єктів. Вони базуються на пізнанні динамічних і статистичних закономірностей формування й розвитку гідрологічних процесів у басейнах водних об'єктів. Вирізняють локальні гідрологічні прогнози (для конкретного створу річки) і регіональне загальне прогнозування, яке здійснюється на базі географічного узагальнення локальних прогнозів. Складають коротко- (до 15 діб) і довгострокові гідрологічні прогнози. Найважливішим є прогчнозування високих паводків і своєчасне попередження про них.

Фізичні та хімічні властивості води як природного тіла вивчають гідрофізика, гідрохімія, гідромеханіка, гідробіологія та ін. Гідрологія тісно пов'язана з іншими науками, які вивчають географічну оболонку — метеорологією, грунтознавством, геоморфологією, геологією та ін. Основні методи гідрологічних досліджень — експедиційний, стаціонарний і теоретичний. Ці дослідження базуються на гідрологічних спостереженнях, які виконуються на гідрологічних пунктах.

2.) Моделювання дозволяє вивчати розвиток географічних об'єктів, процесів іявищ за допомогою їхніх моделей. Виділяють моделювання графічне,математичне і машинне (за допомогою ЕОМ). Головним джерелом географічноїінформації були і залишаються географічні карти, хоча зараз вони частозберігаються в пам'яті ЕОМ і є частинами геоінформаційних систем, щоодержують інформацію із супутників і з численних метеостанцій, щовключають банки даних, що містять звіти про результати праці багатьохдослідницьких колективів. Для школяра важливі географічні атласи ажливі географічні атласи,словники, енциклопедії, довідники, географічні описи, що містяться вчисленних книгах і журналах 3.) Суспільна географія - це наука про загальні та специфічні закони та закономірності територіальної організації суспільства, механізми дії та форми прояву їх у територіальних суспільних системах, що функціонують у просторово-часовому географічному просторі. Таким чином, це базова частина географічної науки, яка комплексно вивчає антропосферу Землі. У нашій країні суспільна географія утвердилась наприкінці 80-х років як синтез економіко-географічних та соціогеографічних напрямів географії із розширенням предмету за рахунок вивчення просторової організації культурної, політичної, військової, медичної, екологічної та інших сфер діяльності суспільства. В світовій географічній науці терміну "Суспільна географія" відповідає термін "Human geography". Суспільна географія вивчає і аналізує в єдності тріаду Населення - Господарство - Природа, взаємозв'язки між елементами цієї тріади. У цьому розділі суспільно-географічні знання подані у 2-х блоках: шкільний курс суспільної географії та академічний блок суспільно-географічних наук, напрямків та досліджень

4.) Режи́м річо́к — закономірна зміна стану річок з часом, яка залежить в першу чергу від кліматичних умов. Виявляється у вигляді коливань рівнів і витрат води.

Кількість води в річках змінюється за сезонами.

Найвищий рівень води в річці буває щороку в певний час, його називають повінню. Вона настає після танення льоду та снігу в горах влітку чи внаслідок танення льоду (снігу) під час відлиг.

Найнижчий рівень води в річці — межень. Вона буває посушливої погоди.

Паводки — раптові підйоми рівня води в будь-який час року.

На річках, що протікають по території, де відбувається зміна пір року, взимку спостерігається льодостав — період нерухомого льоду на річках, а на весні льодохід

Залежно від умов живлення в режимі річок розрізняють такі фази: повінь, паводки та межень. Повінь характеризується тривалим підвищенням стоку, що повторюється щорічно в один і той же сезон.
Для більшості рівнинних річок характерна весняна повінь, що викликається сніготаненням; для гірських річок - викликається таненням снігу і льодовиків (літня повінь). На Далекому Сході причиною тривалого річного повені є затяжні мусонні дощі.

1 - глибоке підземне живлення, 2 - верхове підземне живлення, 3 - снігове повінь. 4 - віддача заплави, 5 - дощові паводки, 6 - втрати стоку води на утворення льоду
Малюнок 1.1 - Схема розчленування гідрографа за джерелами живлення.
Паводки представляють собою різке короткочасне підвищення стоку, викликане зливовими дощами або відлигами зимою. Чи не приурочені до певного періоду паводки повторюються в деякі роки по кілька разів.
Межень - тривалий низький стік, обумовлений переходом річки майже виключно на підземне живлення. На річках СРСР розрізняють літню і зимову межень.
Типовий хід зміни стоку протягом року - гідрограф - на річках європейської частини зображений на рис. 1.1.
Щоб визначити частку того чи іншого виду харчування, гідрограф розчленовують за джерелами живлення. На рис. 1.1 показаний приклад розчленування гідрографа р. Волги методом Б.В. Полякова. Горизонтальна пряма, що розділяє глибоководне і верхове підземне живлення, проведена на висоті найменшого витрати води перед настанням повені. З початком повені підземне живлення убуває і повністю припиняється, коли витрата води досягає найбільшого значення. На гідрограф показані літньо-осінні паводки і втрати стоку на утворення льоду.
Класифікація річок. Кожна річка неповторна. Однак ріки мають загальні риси, що залежать від кліматичних умов, видів харчування і водного режиму, і це дозволяє об'єднати їх у більш-менш однорідні групи. Так, Б.Д. Зайков всі ріки ділить на три групи: 1) з весняною повінню, 2) з повінню в теплу частину року й 3) з паводковий режимом. Річки першої групи він ділить ще на п'ять типів: казахстанський (1), східноєвропейський (2), западносибирский (3), східносибірських (4), алтайський (5). Типові гідрографи показані на рис. 1.2.
Казахстанський - характеризується дуже високою хвилею весняного водопілля та низьким (до повного пересихання) стоком п іншу частину року. Сток дають майже виключно зимові опади, швидке танення яких викликає високу, але нетривале повінь (рис. 1.2 а).
Східноєвропейський - характеризується високим весняною повінню, річної меженью, що переривається епізодично зливами, низькою зимової меженью і підвищеним осіннім стоком. Деякі річки цього типу мають два максимуми: перший (головний) - навесні і другий - восени (рис. 1.2 б).
Западносибирский - має невелике, розтягнуте повінь, підвищений літньо-осінній стік і низьку зимову межень. Наявність в басейнах річок цього типу боліт, озер, великих заливаються заплав робить регулюючий вплив на стік (рис. 1.2 в)
Східносибірських - характеризується високим весняною повінню, систематичними літньо-осінніми паводками і дуже низьким зимовим стоком. Цей тип річок пов'язаний з рясними дощами влітку та восени і виключно мізерним підземним харчуванням (рис. 1.2 р.) в умовах багаторічної мерзлоти.
Алтайський - відрізняється невисоким, розтягнутим, гребінчастим весняною повінню, підвищеним літньо-осінніх і низьким зимовим стоком. Характер повені річок цього типу пояснюється особливостями танення снігу в горах: різночасових сніготаненням на різних висотах. На снігове повінь накладаються дощові паводки. Стійкий зимовий сток обумовлений рясним підземним харчуванням (рис. 1.2 д).
Річки другої групи діляться на два типи.
Далекосхідний - має невисоку, розтягнуте, гребінчастого виду повінь в літньо-осінній період, викликане зливовими опадами, і низький стік в холодне півріччя. Зимових опадів тут випадає мало; підземне живлення обмежено внаслідок поширення багаторічної мерзлоти (рис. 1.2 е).

Рисунок 1.2 - Основні типи всерединірічного розподілу стоку річок Тяньши якийсь - поширений в горах Середньої Азії, Великого Кавказу і Камчатки, відрізняється високим зимовим стоком. Характеризується літньо-осінньою повінню, викликаним таненням високогірних снігів і льодовиків (рис. 1.2 ж).
Річки третьої групи в залежності від характеру розподілу паводків протягом року діляться на три типи.
Причорноморський - характеризується паводковий режимом протягом усього року. Основне джерело живлення - дощі. Частково живлення відбувається за рахунок снігу, який випадає в горах і зазвичай швидко тане (рис. 1.2 з).
Кримський - відрізняється від попереднього низьким стоком літнього сезону (рис. 1.2 і).
Північнокавказький - поширений у східній частині північного схилу Великого Кавказу, характеризується паводками в теплу пору і стійкою меженью в холодне (підземне живлення незначне) (рис. 1.2 к).

 

МОДЕЛЮВАННЯ ГЕОГРАФІЧНЕ

— дослідження географічних об'єктів або процесів з використанням моделей. М. г. спрямоване на вивчення будови (структури), а також розвитку (динаміки, функціонування) географічної оболонки та окремих її компонентів. Основний методологічний принцип М. г.— системний підхід. М. г. застосовують переважно разом з іншими методами, зокрема експериментом і спостереженням. При М. г. у більшості випадків ставиться таке заг. дослідницьке завдання: показати, як характер просторової організації компонентів, особливості функціонування їх формують цілісні геогр. утворення — природні й соціально-екон. комплекси різного типу і масштабу (див. Виробничо-територіальні комплекси, Природно-територіальний комплекс). Результати, одержані в ході дослідження геогр. моделей, переносять на реальність на основі попереднього обгрунтування їхньої адекватності оригіналу. Останнє здійснюють на підставі логічних висновків, гіпотез чи теорії досліджуваних явищ, що уточнюють ідею подібності, пов'язану з формалізованою процедурою М. г. На початкових стадіях М. г. здійснюється на рівні "модельних уявлень" — мислене, уявне моделювання. У фіз. географії, зокрема в гідрології, застосовують фіз. і предметно-матем. моделювання, напр. моделі ріки, каналу тощо. Найпоширеніше картографічне моделювання. При теор. дослідженнях дедалі ширше застосовують матем. моделювання, тобто геогр. явища й процеси представляють у вигляді логіко-матем. схем, рівнянь, алгоритмів. Воно є основою машинного моделювання — чисельного (з використанням ЕОМ) або імітаційного (на аналогових машинах). М. г. може бути детермінованим (з строго однозначними висновками) або стохастичним, коли результат його полягає у імовірності появи тих чи ін. подій. М. г. спрямоване на розв'язання певних теор., методичних чи прикладних питань геогр. науки. Мета його визначає вибір матем. апарату і напрям змістової інтерпретації результатів. Див. також Моделювання, Моделі природних комплексів.

6.) Глоба́льні пробле́ми лю́дства (глобальні проблеми, глобальні проблеми сучасності) — комплекс проблем і ситуацій, що зачіпають життєві інтереси всіх народів світу,характеризуються динамізмом і вимагають для свого розв'язання колективних зусиль світової громадськості (екологічні проблеми, гонка озброєнь, хвороби і т. д.),від вирішення яких залежить подальший прогрес людства і збереження цивілізації.

Глобальні проблеми людства взаємопов'язані охоплюють всі сторони життя людей,стосуються всіх країн народів та верств населення,стосуються як поверхні землі, так і Світового океану, атмосфери планети, навколоземного та космічного простору.Вони призводять до великих економічних та соціальних збитків.

Проблематика

• Екологія: деградація земель — екологічні проблеми сучасності — озонові діри — парниковий ефект — проблема регулювання промислових викидів — проблеми руйнування екосистем — екологічні лиха — проблеми геоактивності — проблеми геліоактивності — проблеми світового господарства
• Економіка: Вичерпання факторів виробництва — глобальна конкурентноспроможність — економічна парадигма — Інтеграція та дезінтеграція господарських ринків (інтеграційні утворення в Європі, Азії, Америці) — затратні виробництва — нові моделі економічного розвитку — перерозподіл блага між традиційними та новими економіками — Ресурсний потенціал сучасної цивілізації — Сталий розвиток
• Енергетика: Енергетична криза — проблема безпеки АЕС, нових енергоблоків та наслідки виведення АЕС з експлуатації — Аварії на атомних електростанціях (Японія, 1997, 2011)
• Здоров'я: контроль народжуваності та демографічні програми у країнах, що розвиваються — СНІД — старіння людини — санітарно-ветиринарний контроль проти пандемій та їх загроз (грип пташиний, грип свинячий)
• Космос та космічні технології: космічне сміття та забруднення космосу — Ноосферно-космічна цивілізація
• Озброєння: контроль озброєнь — контроль атомних технологій («Атомний клуб»)
• Природа: межі розуміння природи — самозародження речовини
• Політика: взаємопристосування господарських механізмів та інституціональних структур на міждержавному і міжнародному рівнях — гармонізація національної й міжнародної економічної політики — уніфікація господарського законодавства
• Промисловість: Постіндустріальна модель розвитку — Третя промислова революція
• Суспільство: гіпотеза другого демографічного переходу — експорт демократії — зближення націй (асиміляційний характер глобалізації) — перенаселення — продовольча проблема — соціально-економічний розвиток — цивілізаційний розвиток — технологічна революція
• Технології: інформатизація (у глобальному вимірі) — машинна ера — обмеженість сучасних технологій — технологізація

 

7.) Світови́й океа́н — водний простір земної кулі за межами суходолу. Староруська назва — Море-Окіян або Окіян-Море. Назва ймовірно походить від латинської назви oceanus або від аналогічної грецької.

Площа поверхні світового океану, до складу якого входять океани і моря, становить близько 71 відсотка поверхні Землі (близько 361 мільйона квадратних кілометрів).

1. Світовий океан — безперервна водна оболонка Землі, яка оточена материками та островами.
2. Водна маса — порівняно великий об'єм води, що відрізняється від оточуючої водної товщі фізичними, хімічними і біологічними властивостями і які зберігаються при переміщенні за межі області свого формування.
3. Океан — частина Світового океану, яка розміщена між материками, має великі розміри, самостійну циркуляцію вод і атмосфери та особливий гідрологічний режим
4. Море — це частина океану, яка має відмінності у властивостях води, відрізняється течіями, живими організмами і, як правило, відокремлене півостровами, островами або підняттями дна океану^[1].
   - це частина океану, яка більш-менш відокремлена від нього ділянками суходолу, групами островів або підвищеннями дна^[2].

За розташуванням виділяють:

• Внутрішні моря — моря, що розміщені в середині материків, між островами і материками або в межах архіпелагів на значній відстані від відкритої частини океану^[1];
  — це ті, що глибоко вдаються в суходіл і сполучаються з океаном протокам (Чорне, Азовське, Червоне, Жовте).
• Міжматерикові моря розташовані між різними материками (наприклад, Середземне море).
• Внутрішньоматерикові моря знаходяться всередині одного материка (наприклад. Азовське, Балтійське, Біле моря).
• Окраїнні моря — моря, що розміщені поблизу материків на материкових відмілинах і схилах^[1];
  — трохи вдаються в суходіл і сполучаються з океаном протоками^[2].
• Міжострівні моря розміщені серед великих островів чи архіпелагів (наприклад, моря Фіджі, Банду).
• Затока — це частина океану (моря), яка глибоко заходить у суходіл, але вільно сполучається з океаном (морем)^[1].
• Протока — порівняно вузька смуга води, що розділяє ділянки суходолу і сполучає суміжні водні басейни або їх частини.
• Бухта — невелика затока, чітко відділена мисами чи островами від океану чи моря, добре захищена від вітрів, тому часто використовується для влаштування портів. Наприклад, Севастопольська і Цемеська (Новоросійський порт) бухти в Чорному морі, Золотий Ріг, Находка (порт Владивостоку) у Японському морі.
• Лиман — затока, відокремлена від моря піщаною косою (пересипом), в якій є вузька протока, котра з'єднує лиман з морем. Найчастіше лиман — це затоплена частина найближчої до моря ділянки річкової долини (наприклад, Дніпровський, Дністровський лимани на узбережжі Чорного моря). На гідрологічний режим лиману значною мірою може впливати річка, яка в нього впадає.
• Губа — поширена на півночі Росії назва затоки, яка глибоко врізається в сушу (наприклад, Чошська в Баренцевому морі, Обська в Карському).
• Фіорд — вузька та глибока затока з високими берегами (найчастіше ложе древнього льодовика) Согнефіорд у Норвезькому морі.
• Материк — величезна ділянка суходолу, що з усіх або майже з усіх боків оточена морями або океанами^[2].
• Півострів -це частина суходолу, що далеко заходить в океан(море) і з трьох боків оточена водою^[1].
• Острів — це порівняно невелика частина суші, що омивається водою з усіх боків^[1].

• Материковий острів — це частина материка, що відокремилася внаслідок руху земної кори^[2].
• Вулканічний острів — утворився внаслідок виверження вулканів на дні морів та океанів^[2].
• Кораловий острів — складений вапняковими скелетами коралових поліпів — дрібних тварин, які живуть у тропічних широтах. Кораловий острів, що має форму суцільного розірваного кільця, називають атолом.

Середня солоність морської води — 35 г/л (35 ‰). Це 0,6 молей·літр⁻¹ (у припущенні, що вся сіль являє собою NaCl, що насправді не так). Хоча солоність води в океанах майже повсюдно близька до 35 ‰, однак вода в морях має нерівномірно розподілену солоність, в залежності від ступеня їх ізольованості від океану, припливу слабкомінералізованих поверхневих вод суші, кліматичних умов. Відмічається трохи менший солевміст у полярних акваторіях і підвищений до 39-42 ‰ в тропічних. Найменш солоною є вода Фінскої затоки і північної частини Ботнічної затоки, що входять в акваторію Балтійського моря. Найсолонішою є вода Червоного моря. Солоні озера, такі як Мертве море, можуть мати значно більший рівень вмісту солей.

Середній сумарний солевміст морської води близько 35 ‰, температура замерзання 1,91 °С, густина 1020 кг/м³. Мінеральний склад морської води постійний — 99,99 % за масою сольового складу припадає на Na⁺ — 10,7 ‰, K⁺ — 0,39 ‰, Ca²⁺ — 0,42 ‰, Mg²⁺ — 1,30 ‰, SO₄²⁻ — 2,70 ‰, Cl⁻ — 19,35 ‰, Br⁻ — 0,06 ‰, CO₃²⁻ — 0,07 ‰. При цьому 85 % солей у морській воді складає NaCl, у значних кількостях присутні: MgCl₂, MgSO₄, CaSO₄, NaBr, а також розчинені гази та органічні речовини (1-5 мг/л).

Внаслідок високої концентрації компонентів і величезного їх сумарного вмісту у водах Світового океану, морська вода використовується для отримання багатьох хімічних сполук. Наприклад, у країнах жаркого клімату (КНР, Японія, Індія, Австралія, ін.) упарюванням за рахунок сонячного тепла отримують 30-40 % світового видобутку кухонної солі. В перспективі, з появою нових технологій, з морської води можливе вилучення ряду цінних корисних копалин. Морська вода містить в розчиненому вигляді практично всі елементи періодичної таблиці хімічних елементів.

Розподіл солей за глибиною загалом постійний, в нижніх горизонтах зростає вміст розчиненої вуглекислоти, внаслідок чого в глибинних ділянках осад карбонату кальцію розчиняється. Різка зміна складу води за глибиною спостерігається в Чорному морі за рахунок двох потоків через Босфор (верхнього, більш прісного, з Чорного моря і нижнього, солонішого, з Мармурового в Чорне море) і дії сульфатредукуючих бактерій, що приводить до накопичення сірководню (до 14 мг/л).

Розподіл солоності поверхневих водних мас Світового океану має певні закономірності. На екваторі солоність поверхневих вод знижена, вона підвищується до субтропічних широт і знов зменшується до полюсів, сягаючи значень у 35 ‰ в помірних широтах. Такий широтний розподіл порушуються морськими течіями: холодні течії виносять з приполярних зон до помірних широт воду з пониженою солоністю, навпаки, теплі течії несуть до помірних широт більш солону воду. На екваторі на місце вод, що були унесені морськими течіями, повільно підіймаються з глибини холодні води. В свою чергу вони, прогрівшись на поверхні, уходять до полярних широт, де, охолонувши, опускаються на дно — термохалінна циркуляція.^[1]

Води Світового океану перебувають у постійному русі. Серед видів руху вод виділяють хвилі та течії. За причинами виникнення хвилі поділяють на вітрові, цунамі та припливно-відпливні.

Причиною вітрових хвиль є вітер, який зумовлює вертикальний коливальний рух водної поверхні. Висота хвиль найбільше залежить від сили вітру. Хвилі можуть досягати висоти 18—20 м. Якщо у відкритому океані вода зазнає вертикальних рухів, то біля берега вона здійснює поступальний рух, утворюючи прибій. Ступінь вітрового хвилювання оцінюють за 9-бальною шкалою.

Цунамі — це гігантські хвилі, що виникають під час підводних землетрусів,, гіпоцентри яких розташовані під дном океану. Хвилі, спричинені підземними поштовхами, поширюються з величезною. швидкістю — до 800 км/год. У відкритому океані їх висота незначна, а тому вони не становлять небезпеки. Однак такі хвилі, набігаючи на мілководдя, зростають, сягаючи висоти 20—30 м, і обрушуються на узбережжя, завдаючи великих руйнувань.

Припливно-відпливні хвилі пов'язані з притяганням водних мас Світового океану Місяцем і Сонцем. Висота припливів залежить від географічного положення та розчленованості і конфігурації берегової лінії. Максимальна висота припливів (18 м) спостерігається у затоці Фанді.

Течії — це горизонтальні переміщення води в океанах і морях певними постійними шляхами. Тобто це своєрідні річки в океані, довжина яких

досягає декількох тисяч кілометрів, ширина — до сотень кілометрів, а глибина — сотень метрів.

За глибиною розташування в товщі води розрізняють поверхневі, глибинні та придонні течії. За температурними характеристиками течії поділяють на теплі та холодні. Приналежність конкретної течії до теплих чи холодних визначається не їхньою власною температурою, а температурою навколишніх вод. Теплою називають течію, води якої тепліші за навколишні води, а холодною — холодніші.

Основними причинами виникнення поверхневих течій є вітри та різниця рівнів води в різних частинах океану. Серед течій, що викликані вітрами, виділяють дрейфові (спричинені постійними вітрами) і вітрові (виникають під впливом сезонних вітрів).

Вирішальний вплив на формування системи течій в океані має загальна циркуляція атмосфери. Схема течій у Північній півкулі утворює два кільця. Пасати спричиняють пасатні течії, що спрямовуються до екваторіальних широт. Там вони набирають східного напрямку і рухаються у західну частину океанів, підвищуючи там рівень вод. Це приводить ' до формування стічних течій, що рухаються уздовж східних узбереж материків (Гольфстрім, Куро-Сіо, Бразильська, Мозамбікська, Мадагаскарська, Схід-ноавстралійська). У помірних широтах ці течії підхоплюються пануючими західними вітрами і спрямовуються до східної частини океанів. Частина

од у вигляді компенсаційних течій рухається до 30-х широт, звідки пасати вигнали воду (Каліфорнійська, Канарська), замикаючи південне кільце. Основна маса води, переміщеної західними вітрами, рухається вздовж західних узбереж материків у високі приполярні широти (Північноатлантична, Пів-нічнотихоокеанська). Звідти вода у вигляді стічних течій, які підхоплюються північно-східними вітрами, спрямовується вздовж східних узбереж материків до помірних широт (Лабрадорська, Камчатська), замикаючи північне кільце.

У Південній півкулі формується тільки одне кільце в екваторіальних і тропічних широтах. Основною причиною його існування є також пасати. Південніше (у помірних широтах), оскільки на шляху вод, підхоплених західними вітрами, немає материків, формується колова течія Західних вітрів.

Між пасатними течіями обох півкуль вздовж екватора формується міжпасатиа протитечія. У північній частині Індійського океану мусонна циркуляція породжує сезонні вітрові течії.

8)

9) Завдання економічної і соціальної географії світу: дослідження окремих країн (при всьому розвитку міждержавних інтеграційних процесів господарство країни з її державними і митними кордонами, державним бюджетом і т.д. є і лишається основною таксономічною одиницею економіко-географічного вивчення); економіко-географічне вивчення інтеграційних процесів у різних регіонах світу; дослідження з географії світового господарства і світогосподарських зв’язків; політико-географічні дослідження країн світу; вивчення географії населення, господарства і природних ресурсів у їх взаємодії, а також територіальної організації суспільства в світі і окремих країнах; дослідження географічних аспектів глобальних проблем людства.

10) Денудація (лат. denudatio, від лат. denudo - оголюю, розкриваю; рос. денудация, англ. denudation, washout, нім. Denudation f, Abtragen n) – сукупність процесів руйнування гірських порід водою, вітром, льодовиками тощо і перенесення продуктів руйнування до нижчих ділянок (рівнів) земної поверхні.

Основною рушійною силою процесів денудації виступає сила гравітації, дія якої є універсальною і виявляється безпосередньо (гірські обвали, каменепади, снігові й льодовикові лавини тощо) або опосередковано, завдяки дії вітру, текучих вод, льоду.

Денудація розкриває родовища корисних копалин, які формувалися при осадонакопиченні або магматичній діяльності в земній корі на різних глибинах. Денудація призводить до перерозподілу корисних копалин, виникнення розсипів, покладів осадових корисних копалин.

Внаслідок денудації рельєф вирівнюється.

 

Акумуля́ція (рос. аккумуляция, англ. accumulation, aggradation; нім. Akkumulation, Ansammlung, Speicherung, Aufspeicherung, лат. accumulatio — нагромадження) — нагромадження, збирання:

11) Ме́тод експе́ртних оці́нок або метод Дельфі (англ. Delphi technique) — один з основних класів методів науково-технічного прогнозування, який ґрунтується на припущенні, що на основі думок експертів можна збудувати адекватну модель майбутнього розвитку об'єкта прогнозування.

Відправною інформацією при цьому є думка спеціалістів, які займаються дослідженнями й розробками в прогнозованій галузі.

Методи експертних оцінок поділяють на індивідуальні та колективні.

Індивідуальні бувають двох типів: оцінка типу «інтерв'ю» та аналітичні (найпоширеніші з останніх — морфологічні — виявлення різних варіантів поведінки об'єкта прогнозування та метод складання аналітичних оглядів).

Серед колективних методів розрізняють:

• метод комісії,
• метод віднесеної оцінки та
• дельфійський метод.

Метод комісії передбачає проведення групою експертів дискусії для вироблення загальної думки щодо майбутньої поведінки прогнозованих об'єктів. Недолік цього методу — інерційність (консервативність) поглядів експертів щодо прогнозованої поведінки об'єкта.

Цих вад можна частково позбутися шляхом відкладеної оцінки, або методу «мозкового штурму».

Досконалішим методом колективної оцінки є дельфійський метод. Він передбачає відмову від прямих колективних обговорень. Дебати заміняють програмою індивідуальних опитувань, які здебільшого проводять у формі таблиць експертної оцінки. Відповіді експертів узагальнюють і передають їм назад (іноді разом з новою інформацією про об'єкт), після чого експерти уточнюють свої відповіді. Таку процедуру повторюють кілька разів, поки не досягають прийнятної збіжності всіх висловлених думок. Оцінки ЕОМ, як правило, перетворюють на кількісну форму.

Наступним етапом розвитку методу експертних оцінок є метод «прогнозованого графа». Суть його полягає в побудові на основі експертних оцінок і наступного аналізу моделі, складної мережі взаємозв'язків, які виникають під час розв'язування перспективних науково-технічних проблем. При цьому забезпечується можливість формування багатьох різних варіантів науково-технічного розвитку, кожний з яких у перспективі веде до досягнення мети розвитку прогнозованого об'єкта (галузі, сфери тощо). Наступний аналіз моделі дає змогу визначити оптимальні (за певними критеріями) шляхи досягнення мети.

12) До складу Європейського макрорайону входять 13 мезорайонів:

1) Прибалтійський (Польща, Латвія, Литва, Естонія);
2) Центральний (Чехія, Словаччина, Угорщина);
3) Причорноморський (Румунія, Болгарія, Україна, Молдова);
4) Адріатичний (Сербія, Чорногорія, Словенія, Хорватія, Боснія та Герцеговина, Македонія, Албанія);
5) Піренейський (Іспанія, Португалія, Андорра, володіння Великої Британії - Гібралтар);
6) Апенніно-Мальтійський (Італія, Ватикан, Сан-Маріно, Мальта);
7) Греція;
8) Франція та Монако;
9) Німеччина і країни Бенілюкс (Бельгія, Нідерланди, Люксембург);
10) Альпійський (Швейцарія, Австрія, Ліхтенштейн);
11) Велика Британія та Ірландія;
12) Країни Європейської Півночі (Швеція, Норвегія, Данія, Фінляндія, Ісландія);
13) Білорусь і європейська частина Росії.

Туризм

Туризм в Греції

 

Іа, острів Санторіні

Значна частка доходів Греції надходить від сфери туризму, саме на неї, за даними 2009 року, припадає 15% ВВП країни^[11]. Водночас за даними міністерства економіки та конкурентоспроможності, якщо врахувати приховані доходи (36% на 2007 рік), внесок туризму складе 18-20% ВВП^[42]. Крім того у сфері туризму зайнято близько 900 тисяч осіб, в тому числі у сфері horeca — 6,9% загальної кількості населення, це третій показник в ЄС після Мальти та Іспанії^[43]. 2008 року Греція привітала 17,5 млн туристів^[44]. Щороку Грецію відвідують близько 40 тисяч українців^[45].

За даними опитування, проведеного у Китаї 2005 року, Греція була названа китайцями туристичним вибором номер один, крім того 6 088 287 осіб відповіли, що відвідували лише столицю — місто Афіни. 2007 року Грецію відвідало понад 19 мільйонів туристів, піднявши її у першу десятку туристичних напрямків світу. Острів Родос був визнаний кращим курортом європейськими туристами. У 2008–2009 роках кількість туристів дещо скоротилась.^[46] Грецькі отельєри сподіваються збільшити частку туристів з країн СНД загальним введенням систем розміщення «All-inclusive» та наймом російськомовного персоналу^[47].

Серед найбільш відомих та популярних туристичних центрів Греції: історико-культурних — Афіни, Дельфи, острів Корфу, Крит; центри пляжного відпочинку — півострів Халкідіки, острови-курорти Міконос, Санторіні, Парос і Крит; центри паломництва християн — Свята гора Афон, Метеорські монастирі, візантійські пам'ятки Салонік (Базиліка Святого Дімітрія, Базиліка Святої Софії та інші), занесені до переліку об'єктів світової спадщини ЮНЕСКО.

Наиболее посещаемый туристами город в Чешской Республике — столица Прага на реке Влтава с Пражским Градом и Старым городом. Кроме Праги, есть много других городов Чехии, привлекательных для туристов — в частности, исторические объекты, такие как Кутна-Гора, Чески-Крумлов, Карлштейн, Шпиндлерув-Млин или Ледницко-Валтицкий комплекс, а также бальнеологические курорты: Карловы Вары, Марианске-Лазне, Подебрады и Франтишкови-Лазне. Чешские бальнеологические курорты посетили за первый квартал 2011 года более 150 тысяч человек^[5].

Основные зоны отдыха за пределами городов: Чешская Швейцария, Чешский карст, Чешский рай, Крконоше, Национальный парк Шумава.

Туризм

Словаччина для туристів приваблива через свою гарну природу, передусім гори, печери але і культурні та історичні пам'ятки, як середньовічні замки та міста, народну архітектуру, курорти та гірськолижні бази. Згідно з деякими даними країна має найбільшу концентрацію замків на одну особу. У 2006 році країну відвідало більш ніж 1,6 млн. туристів.

До найулюбленіших місцин для туристів належить столиця та Високі Татри з містом Попрад. Також мандрівники відвідують і інші гірські регіони: Низькі Татри з базами Ясна, Хопок, Доновали, Національний парк «Словацький рай», підгірські регіони Ліптов з термальними аквапарками у Бешеньовій та водоймищем «Липтовська Мара» і Спиш із знаменитим Спиським замком та Левочею, історичний центр якої занесений до списку ЮНЕСКО. До середньвічних міст із старим історичним центром належать ще Бардіїв, Кежмарок, Банська Штявниця, Банська Бистриця, Кремниця, Трнава. Крім Братиславського замку відомий теж Зволенський замок, Красна Гворка, Чахтицький замок, Тренчинський замок. З курортів закордонні туристи відвідують передусім П'єштяни, Тренчянські Тєплице, Раєцьке Тєпплице, Бардейовське Купеле.

Більшість туристів щодо кількості реєстрованих нічлігів (переночувань) в країні становлять самі громадяни Словаччини (59,1%), решта приходить відпочивати з Чехії (прибл. 13,4%), Польщі (4,8%) та Німеччини (3,7%), Австрії (1,7%), Угорщини (1,7%) та України (1%).^[2] Країну в галузі туризму представляє Словацьке агенство туризму (словац. Slovenská agentúra pre cestovný ruch), яке займається пропагацією Словаччини за кордоном.^[3]