Мовний, мовленнєвий і спілкувальний етикет

Основою людських взаємин є спілкування.

Спілкування - це діяльність людини, під час якої відбувається

цілеспрямований процес інформаційного обміну. Отже, під час спілкування найперше враховуються особливості мовного етикету.

Мовний етикет - це сукупність правил мовної поведінки, які репре-

зентуються в мікросистемі національно специфічних стійких формул і

виразів у ситуаціях установлення контакту зі співбесідником, підтримки спілкування в доброзичливій тональності. Ці засоби ввічливості

≪орієнтовані на вираження поваги до співрозмовника та дотримання власної гідності. Вони є органічною частиною культури спілкувальних

взаємин, соціальної культури загалом≫.
Які ж чинники визначають формування мовного етикету і його

використання?

1. Мовний етикет визначається обставинами, за яких відбувається

спілкування. Це може бути ювілей університету, нарада, конференція, прийом відвідувачів, ділові перемовини та ін.

2. Мовний етикет залежить від соціального статусу суб'єкта і адресата спілкування, їх фаху, віку, статі, характеру, віросповідання.

3. Мовний етикет має національну специфіку. Кожний нарід створив свою систему правил мовного етикету. На цю його осо-

бливість указує Радевич-Винницький: ≪За етикетом упізнають

„своїх" етнічно (національно) і/або соціально (віком, родом

занять, релігією тощо)≫14.

Мовний етикет як соціально-лінгвістичне явище виконує такі функції:

•^ контактопідтримувальну - встановлення, збереження чи закріплення стосунків адресата й адресанта;

•^ ввічливості (конотативну) - прояв чемного поводження членів

колективу один з одним;

•^ регулювальну (регулятивну) - регулює взаємини між людьми

у різних спілкувальних ситуаціях;

•^ впливу (імперативну, волюнтативну) - передбачає реакцію співбесідника - вербальну, невербальну чи діяльнісну;

•^ звертальну (апелятивну) - привернення уваги, здійснення впливу

на співбесідника;

•^ емоційно-експресивну (емотивну), яка є факультативною.
Стандартні етикетні ситуації
Вітання - це ≪слова або жести, звернені до кого-небудь під час

зустрічі на знак прихильного ставлення до когось≫
Доброго ранку!

Добрий день (добридень, здрастуйте, здорові будьте)!

Добрий вечір (добривечір)! Доброї ночі!

Доброго здоров 'я!
Слава Україні! - відповідь: Героям слава!

Знайомлення - ≪встановлення контакту між людьми із повідомлен-

ням ними чи про них комунікативного мінімуму інформації, потрібної

для спілкування≫
Мудрі поради

Жінкам не бажано знайомитися з чоловіками без посередника

(крім службових, професійних взаємин)

Своє ім'я (прізвище, по батькові) треба вимовляти розбірливо,

без поспіху, достатньо голосно.

Знайомляться через посередника стоячи.

Руку першим подає той, кому відрекомендовують.

Під час знайомства варто усміхатися, мати щирий вираз обличчя
Порада - ≪пропозиція, вказівка, як діяти за яких-небудь обставин,

допомога добрим словом у скруті; рада≫
Згода - ≪позитивна відповідь, дозвіл на що-небудь, вияв бажання

щось робити≫
Відмова - ≪відповідь про небажання або неможливість виконати

прохання, наказ і тощо≫. Певна річ, ви не завжди можете задовольнити

прохання, прийняти ту чи іншу пропозицію і тому змушені відмовити.

Відмова має бути коректною, доброзичливою й переконливою. А щоб

пом'якшити тон відмови, на початку речення треба вживати слова:

на жаль, шкода, дуже шкода, на превеликий жаль, щиро жалкую, ви-

бачте, мені дуже прикро, перепрошую.

Схвалення - визнання адресатом чиїхось дій, вчинків, рішень,

слів правильними.
Зауваження - це докір, закид, вказівка на помилки у поведінці,

висловлення невдоволення.

Я змушений зробити тобі (Вам) зауваження;

Ти (Ви) не зовсім добре вчинив (ли) (зробив (ли), сказав (ли));

Ти (Ви), напевно, недостатньо це обміркував (ли) (продумав (ли)

як слід);
Сумнів - невпевненість щодо слушності, правдивості, вірогідності

того, що висловив співрозмовник.

Так?

Хіба?

Невже?

13. СЛОВНИКИ У ПРОФЕСІЙНОМУ МОВЛЕННІ, ЇХ РОЛЬ У ПІДВИЩЕННІ МОВЛЕННЄВОЇ КУЛЬТУРИ
Отже, предметом лексикографії є збирання слів тієї чи іншої мови,

систематизація їх, опис словникового матеріалу.

Залежно від призначення словники переділяються на два типи:

енциклопедичні й лінгвістичні.

Енциклопедичні словники подають стислу характеристику предметів, явищ, історичних подій, видатних політичних діячів, провідних

вчених, діячів культури, різних понять, що позначаються тими чи іншими словами. Вони вносять до реєстру здебільшого тільки іменники та

іменникові словосполучення, не дають власне мовних ознак реєстрових слів, широко наводять власні назви. З-поміж енциклопедичних

словників виділяють загальні, що розраховані на подання найширшої

інформації, і спеціальні (галузеві) енциклопедії (медична, сільсько-господарська, педагогіка кібернетики тощо). Прикладами загальних

енциклопедій є найбільша за обсягом сімнадцятитомна Українська

Радянська Енциклопедія (УРЕ), видана протягом 1959-1965 рр. Друге

дванадцятитомне видання згаданої енциклопедії вийшло українською

і російською мовами у 1974-1985 рр. Таким є Український Радянський

Енциклопедичний словник у трьох томах, що виходив двома видання-

ми - у 1 966-1968 рр. та 1985-1987 рр.

У лінгвістичних словниках по-різному пояснюються слова: з погляду властивого їм лексичного значення, походження, правопису, наголошування тощо.

Лінгвістичні словники можуть бути одномовними, двомовними,

багатомовними.

Двомовні чи багатомовні - це перекладні словники. У них подано

переклад слів з однієї мови на іншу. Найповнішими двомовними (їх

переважна більшість) належать: ≪Русско-украинский словарь≫ у 3-ох

томах (1968), в якому перекладено українською мовою близько 120 тисяч російських слів; ≪Українсько-російський словник≫ у 6-й томах;

≪Українсько-російський словник≫ (Уклад.: Г. П. їжакевич та інші,

1999); ≪Російсько-український словник мовлення ділового мовлення≫

С.В. Шевчук (3-є вид.- 2010); ≪Русско-украинский словарь≫ Д.I. Га-

нича, І. С Олійника (1976, для потреб середньої школи);≫ Польсько-

український словник≫ за ред. Л. Л. Гумецької (1958,1960); ≪Українсько-

англійський словник≫ Ю. С. Жлуктенка, 2-е вид. (1987) та інші.

Вершиною словникарства є тлумачні словники, які достатньо повно

подають лексико-фразеологічний склад мови з поясненням прямого й

переносного значення, граматичних та стилістичних особливостей,

наводять зразки вживання слова.

Першим і найповнішим тлумачними словником української мови

є одинадцятитомний ≪Словник української мови≫ (1970-1980 рр.),

реєстр якого містить понад 135 тисяч слів. Його укладено науковими

співробітниками Інституту мовознавства імені О. Потебні АН України.

У 2001 році вийшов ≪Великий тлумачний словник сучасної української

мови≫ (укладач і головний редактор В.Т. Бусел), що містить близько170 тисяч слів та словосполучень, зокрема й ті, що увійшли в українську

літературну мову протягом останнього десятиліття. У ньому об'єднано

академічну повноту мовної лексики з лаконічною формою однотомного

видання. Спеціально для учнів видано ≪Короткий тлумачний словник

української мови≫ (1978) за редакцією Л. Л. Гумецької.
Етимологічні словники тлумачать походження слів, їхні найдав-

ніші корені, зміни в їх будові, а також розвиток значень слів. Саме таким в українській мові має бути семитомний ≪Етимологічний словник

української мови≫, п'ять томів якого уже вийшли (Т. 1-1983; Т. 2-1985;

Т. 3-1989; Т. 4-2003, Т. 5-2006.).

Орфографічні словники подають нормативне написання слів і

їх граматичних форм відповідно до чинного правопису. Найновішим

в українській лексикографії є ≪Орфографічний словник української

мови≫ С. Головащука, М. Пещак, В. Русанівського, О. Тараненка

(близько 120 тисяч слів), створений на основі 4-го видання ≪Українського правопису≫ (К., 1993). Цей словник відображає сучасний

стан розвитку всіх сфер літературної мови, фіксуючи й найновіші

запозичення.
Словники іншомовних слів подають пояснення слів, запозичених

з інших мов. У цих словниках переважно зазначається джерело запозичення, тобто мова, з якої або через яку слово прийшло, та розкривається

його значення. Найдосконалішим і найповнішим в українській лекси-

кографії є ≪Словник іншомовних слів≫ за редакцією О. Мельничука

(1974; вид.2-е випр. І доп., 1986), що містить близько 25 тисяч слів.

Історичні словники - це словники, в яких пояснюються слова,

зафіксовані писемними пам'ятками. Фундаментальною працею української лексикографії є ≪Словник староукраїнської мови ХІУ-ХУ ст.≫

(Т. 1-2) за редакцією Л. Гумецької, що вийшов друком у 1977-1978 рр.

Фразеологічні словники подають стійкі сполучення слів. Вони

можуть бути перекладні (двомовні) й тлумачні (одномовні). Найбільший інтерес становлять тлумачні фразеологічні словники, в яких кожна

фразеологічна одиниця супроводжується тлумаченням. Першими такими словниками стали короткий ≪Фразеологіний словник≫ Н. Батюка

(1966); ≪Словник українських ідіом≫ Г. Удовиченка (1968). Ґрунтовним виданням є ≪Фразеологічний словник української мови≫ (т. 1-2,

1984). Найповніше українська фразеологія представлена у двотомному

≪Фразеологічному словнику української мови≫ (1993), який охоплює близько 10 тисяч одиниць.

Термінологічні словники - різновид лінгвістичних словників, що

подають значення термінів певної галузі знань. Українська мова має

термінологічні словники з багатьох галузей: біології, медицини, математики, літературознавства, мовознавства, геології, спорту тощо. Ці

словники є одномовними, двомовними чи багатомовними, наприклад:

≪Словник лінгвістичних термінів≫ Д.І. Ганича, С. Олійника (1985),

≪Словник гідронімів України≫ (А. П. Непокупний, О. С. Стрижак,

1979); ≪Російсько-український словник наукової термінології. Суспільні науки≫ (1994)≫ ≪Російсько - українсько-англійський словник

правничої термінології. Труднощі терміновживання≫ (1994).

ТЕКСТ ЯК ФОРМА РЕАЛІЗАЦІЇ

МОВЛЕННЄВО-ПРОФЕСІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ
Мовлення як вид людської діяльності завжди зорієнтоване на виконання якогось комунікативного завдання. Висловлюючи свої думки

і почуття, людина має конкретну мету - щось повідомити, про щось

запитати, переконати в чомусь адресата чи спонукати його до певних

дій тощо. З цією метою мовець прагне висловитися з якнайбільшою

повнотою, дібрати якнайточніші у семантичному і стилістичному сенсі

мовні засоби.

Безпосереднім проявом думки, формою її існування, репрезентантом мисленнєво-мовленнєвої діяльності є текст. Дефініції терміна

текст, яка б відображала усю його багатоаспектність і водночас була

вичерпною, ще не існує, оскільки дослідники найчастіше у своїх визначеннях актуалізують якусь одну ознаку тексту, важливу у контексті

їхнього дослідження.

Текст (від лат. іехіит - тканина, сплетіння, поєднання) - це писем-

ний або усний мовленнєвий масив, що становить лінійну послідовність

висловлень, об'єднаних у тематичну і структурну цілісність. Отже, текст

виступає обов'язковим складником комунікативного процесу, допомагає фіксувати, зберігати і передавати інформацію в просторі й часі.

Лінійно розташована сукупність речень є одиницею тексту. Найменша одиниця тексту - надфразна єдність, абзац, що є одиницями різних принципів членування тексту, хоча абзац структурно й композиційно

може виокремлювати надфразну єдність.

Надфразна єдність - це сукупність семантично й граматично

поєднаних висловлень, що характеризуються єдністю теми й особливим синтаксичним зв'язком компонентів. У діалозі надфразна єдність складається з питань й відповідей; репліки й реакції. Синоніми

надфразної єдності - складне синтаксичне ціле, прозаїчна строфа,

гіперсинтаксема й ін.

Одиницями тексту є також розділи, підрозділи, глави (в більшому

вимірі).

Абзац (від нім. аЬзаіі - відступ) - це структурно-змістова одиниця

членування тексту, що характеризується єдністю теми і графічного позначення, відступом праворуч у початковому рядку, якими починаються

виклад нової думки.

 

Основними ознаками тексту є:

• зв'язність - визначальна категорія тексту, основним показником

якої є розвиток теми і формальні засоби (семантично близькі

слова і фрази, граматичні й стилістичні одиниці тощо). За допомоги мовних ї позамовних чинників вона забезпечує обмін

інформацією. Показниками зв'язності є: лексичні (синоніми,

антоніми, пароніми, повтори), морфологічні (сполучники, сполучні слова, вказівні займенники, деякі прислівники, тощо),

синтаксичні (порядок слів, порядок розташування частин),

стилістичні (еліпс, градація, питальні речення тощо) одиниці;

інтонація, наголос, паузи; ситуації спілкування;

• цілісність, яка забезпечується змістовою (єдність теми, змісту),

комунікативною (мета спілкування), структурною і формально-граматичною (єдність мовленнєвих жанрів) цілісностями33;

• членованість. Будь-який текст можна комунікативно члену-

вати на частини з метою полегшення сприйняття інформації

адресатом.

• інформативність уособлює інформативний масив тексту, що

міститься не лише в його вербальній організації, а випливає

з її взаємодії з авторською і читацькою свідомістю. Отже, інформативність тексту виявляється лише у процесі тлумачення

мовного масиву через свідомість адресата, а масив інформації

формує автор тексту. Кожен текст і створюється заради передачі

інформації;

• завершеність - ознака текстів, що передбачає їхню формальну

і змістову закритість
Крім змісту, частини тексту пов'язуються за допомоги лексичних

(повтори слів, синоніми, спільнокореневі слова, займенники, прислів-

ники) і граматичних (сполучники, вставні слова, неповні й риторичні

речення) засобів.

Виокремлюють два основні види тексту - монологічний і діало-

Гічний.

Отже, текст є основною одиницею мовленнєво-професійної діяль-

ності. Не можна навчати усному і писемному монологу без врахування

професійної спрямованості тексту. Наше завдання - навчити майбутніх

фахівців правильно будувати тексти, розуміти їх, враховуючи специфіку

мовленнєвої ситуації. У кожного студента повинна з'явитися практич-

на потреба знати мову держави, в якій вони живуть, і повсякчас цією

мовою послуговуватися.

15. Мовні та жанрові особливості наукового стилю.
Науковий стиль української мови має свої особливості. Його основна функція - інформативна (повідомлення, пояснення, з'ясування, обгрунтування, класифікація понять, систематизація знань, аргументований доказ); завдання - передавання інформації. Загальні ознаки наукового стилю - поняттєвість, об'єктивність, точність, логічність, доказовість, аргументованість, переконливість, узагальнення, абстрагованість, висновки; мовні ознаки - усна і писемна форми, широке використання термінів та іншомовної лексики, номенклатурних назв, символів, таблиць, діаграм, схем, графіків, цитат, переважання складних речень; форма тексту - монологічна (опис, міркування).
Активно функціонуючи в різних формах вираження наукової думки (найчастіше - у письмовій, рідше - в усній), науковий стиль розгалужується, за традиційною класифікацією, на чотири основні різновиди: власне науковий, науково-навчальний, науково-популярний, науково-публіцистичний.
Науковий текст - спосіб репрезентації наукової інформації, результат наукового дослідження.

Особливості наукового тексту

• науковий текст обов'язково відображає ту чи іншу проблему,

висуває гіпотези, орієнтує на нове знання, характеризують-

ся доцільністю і раціональністю усіх положень, орієнтований

на досягнення дослідницької мети та завдань;
• він має раціональний характер, складається із суджень, умо-

виводів, побудованих за правилами логіки науки і формальної

логіки;

• широке використання понятійного, категоріального апарату

науки;

• текст не ґрунтується на образі, не активізує почуттєвий світ

його читача, а орієнтований на сферу раціонального мислення;

• його призначення не в тому, щоб змусити повірити, а в тому,

щоб довести, обґрунтувати, аргументувати істину.
Структура наукового тексту

1. Вступна частина, у якій окреслюють проблему, мету і завдання,

гіпотези і методи дослідження.

2. Дослідна частина тексту описує дослідження і його результати.

3. Висновкова частина тексту регламентує висновки і рекомендації

для проведення подальших наукових досліджень.

Мистецтво наукового тексту полягає у тому, щоб не тільки рельєфно

відобразити окремі його складові, а й інтегрувати їх у цілісність.

Загальні вимоги до наукового тексту

• Текст має бути чітко структурованим, переділятися на розділи і

параграфи. Потрібно прагнути того, щоб кожен розділ був самостійним науковим дослідженням з певної складової загальної проблеми, щоб кожну складову було викладено в тексті, а текст був цілісним, а не фрагментарним.

• Крім членування тексту на розділи і параграфи, він має деталізований розподіл на значеннєві частини, абзаци і речення.

Варто пам'ятати, що надмірне дроблення тексту утруднює його

сприйняття, тому абзаци мають бути обґрунтованими і зводитися

до викладу однієї думки.

• Текст має вирізнятися композиційністю.

• Початок і кінець абзаців у науковому тексті - це найбільш інформативні місця; інші речення тільки розкривають, деталізують, обґрунтовують, конкретизують головну думку або є сполучними елементами.

• Під час викладу матеріалу необхідно уникати понять, які не можна тлумачити однозначно.

• У тексті не має бути повторів, зокрема, це стосується висновків, написання яких передбачає новий рівень систематизації й узагальнення.

• Науковий текст позбавлений авторського ≪Я≫. Перевагу варто

надавати безособовим формам викладу.

• Він має вирізнятися стислістю і ясністю викладу, відповідати

формулі ≪Думкам просторо, а словам тісно≫. Ця вимога пе-

редбачає запобігання повторам, багатослів'я, зайвим словам,

канцеляризмам тощо.