Періодизація української культури.

Періодизація української культури.

Періодизація української літератури залежить від методології. Крайні підходи — соціологічний і естетичний.

Соціологічна періодизація представлена у Сергія Єфремова ("Історія українського письменства"):

· І. Доба національно-державної самостійності до з’єднання з Литвою й Польщею (кін. ХІV ст.).

· ІІ. Доба національно-державної залежності, але з повсякчасними спробами вернути втрачену волю (кін. ХІV – кін. XVІІІ ст.).

· ІІІ. Доба національного відродження (кін. XVІІІ – XX ст.).

Подібна концепція потім була в радянському літературознавстві.

Естетичну періодизацію запропонував Дмитро Чижевський у своїй "Історії української літератури":

· І. Доба монументального стилю — 11 ст.

· II. Доба орнаментального стилю — 12-13 ст.

· III. Переходова доба — 14-15 ст.

· IV. Ренесанс та Реформація — кінець 16 ст.

· V. Бароко — 17-18 ст.

· VI. Класицизм — кінець 18 ст. — 40 роки 19 ст.

· VII. Романтика — кінець 20-х років — початок 60-х років 19 ст.

· VIII. Реалізм — від 60-х років 19 ст.

· IX. Символізм — початок 20 ст.

Іван Франко на засадах культурно-історичної школи (повнота і різносторонність, твори як документи духовного життя певної епохи) увів узагальнену періодизацію української літератури [2]. Він виділив три епохи:

· Староруська (XI—XV ст.)

· Середньоруська (XVI—XVII ст.)

· Новочасна (XIX ст.)

Цей підхід був продовжений Михайлом Возняком, який виділив три доби в історії української літератури: давня, середня і нова.

Культура матеріальна і духовна.

Існування культури виступає як єдиний процес, який можна розділити на дві сфери: матеріальну і духовну культури. Це розмежування є досить умовним, адже у реальному житті вони тісно пов'язані.

Деякі дослідники відносять до духовної культури те, що задовольняє духовні потреби людей, а до матеріальної — те, що задовольняє потреби матеріальні. Але існує безліч речей, які можуть одночасно задовольняти як ті, так і інші потреби — наприклад, вироби декоративно-прикладного мистецтва. Крім цього, не все, що задовольняє потреби людей, є культурним феноменом (наприклад, повітря), а культурні феномени не обов'язково повинні відповідати людським, соціальним потребам (наприклад, такі негативні явища культури, як наркоманія або злочинність).

З позицій іншого, не менш розповсюдженого підходу до визначення культури, духовною культурою називають створені людиною духовні цінності, а матеріальною культурою — виготовлені людиною речі, матеріальні предмети. Але духовні цінності не можуть існувати в культурі без матеріальної (знакової) «оболонки». А матеріальні предмети можуть бути предметами культури тільки тоді, коли стають носіями соціальної інформації, тобто втілюють у собі певні значення й духовний зміст. Відповідно, духовна і матеріальна культура не можуть існувати окремо одна від іншої.

Іноді під духовною культурою розуміють сферу духовного життя суспільства — релігію, мистецтво, філософію, науку, а під матеріальною культурою — сферу матеріального життя, виробництва й використання матеріальних благ. Однак, як відомо, процес виробництва й використання матеріальних благ (як і все людське життя) знаходиться поза межами культури.

Отже, розмежовувати й протиставляти духовну й матеріальну культури як особливі сфери культури недоцільно — адже, з одного боку, уся культура в цілому духовна, адже вона є світом змістів, а з іншого боку, уся вона матеріальна, тому що є «матеріалізованою» у певних знаках і текстах.

Тому під матеріальною культурою потрібно розуміти не якусь особливу сферу культури, відмінну від духовної, а її знакову оболонку, тобто матеріальні форми вираження духовних змістів. Матеріальна культура не є тотожною ані матеріальному життю суспільства, ані матеріальному виробництву, ані матеріально-перетворюючій діяльності.

Стоянки первісних людей на території України.

На території України було знайдено понад 800 стоянок первісних людей. Їх датують 50 тис. р. до н.е. – 20 тис. р. до н.е. Найвідоміші такі стоянки: Королеве (на Закарпатті), Амвросіївка (Донецька обл.), Радомишль (Житомирська обл..), Мізин (Чернігівська обл.), Межиріч (Черкаська обл.), Молодеве, Бабин, Атаки (Буковина). Відомо, що існували короткочасні стоянки – Фастів, Семенівка.

Найдавнішою стоянкою первісних людей на території України є поселення, розкопане археологами на високому (100 м) лівому березі ріки. Тиси біля села Королеве Виноградівського району на Закарпатті. У десятиметровій товщі суглинкових відкладів тут знайдено вісім культурних горизонтів (шарів), які відносяться до різних часів від 1 млн до 35 тис. років до нашої ери. Всього на Закарпатті відкопано 20 палеолітних стоянок первісних людей.

Близько 150 тис. років тому почалося чергове похолодання. Величезні льодовики, які насувалися з півночі континенту, поступово вкрили більшу частину Європи і досягли Північного Прикарпаття, Середнього Подніпров'я і межиріччя Дону та Волги. Поблизу льодовиків утворилися тундра і лісотундра, а на півдні — холодні степи і ліси по річкових долинах. Замість тварин, що існували в умовах теплого клімату, з'явилися тварини, які добре витримували холод,— мамонти, шерстисті носороги, північні олені, печерні ведмеді, песці та ін.

Жили первісні люди у печерах, а також житлах круглої форми, діаметром 5-7 метрів, зроблених із кісток мамонта.. Жили по 1—3 сім’ї. Обов’язково в інтер’єрі житла було вогнище (невелике заглиблення у землі) від 1 до 3 у центрі будівлі.

Община складалася з 20-50 осіб. Відбувалися контакти між общинами та обмін сировиною, речами. Мисливців ховали часто безпосередньо на стоянці, частіше у самому житлі. Житло, де поховали людину, мешканці залишали назавжди. У могилу клали речі, одяг, знаряддя праці, прикраси.

Займалися первісні люди збиральництвом та мисливством (полювали на північних оленів, мамонтів, диких слонів), пізніше – рибальством, першим землеробством та штучним розведенням тварин. Знаряддя праці виготовлялися з кістки, рогу, бивнів мамонтів.

Трипільська культура.

Була поширена по території всієї України, а також частково Молдови, Румунії. На Буковині – у селі Шипинці, досліджував її Олег Ольжич. Існувала з 5400 р. до н.е. до 2700 р. до н.е. Названо так культуру через те, що вперше знайшов її пам’ятки В. Хвойко поблизу села Трипілля у 1903 році. 1993 рік було проголошено роком Трипілля. Трипільці жили у великих селах по 600-700 чоловік, а пізніше – до 1500 чоловік. Родовід вели по лінії батька. Оселі були довгі та вузькі, та кожна сім’я мала свою відгороджену кімнату, а також глинобитну піч. Спочатку були землянки та напівземлянки, а в пізньому Трипіллі з’являються двоповерхові житла. Цікавим було те, що поселення планувалося по колу, були навіть вулиці. На ранньому етапі плем’я займало 100-150 га, на пізньому – 450 га.

Трипільці винайшли:

· перше механічне свердло для пророблення отворів у камені та дереві;

· двоповерхове житло;

· гончарний круг;

· дерев’яний плуг, соху з бичачою упряжкою, кам’яні сокири, серпи, вдосконалили знаряддя праці з кременю, кістки, дерева.

Трипільці займалися землеробством, вирощували зернові культури, льон, сади (зокрема вишні, абрикоси), виноград. Також займалися скотарством.

Особливого розвитку набуває мистецтво кераміки. Посуд поділявся на буденний (домашній), котрий виготовляли самі із домішками товченої кераміки, черепашок, а також престижний, котрий виготовляли майстри. Кольори на кераміці: білі, чорні, брунатні, червоні, блакитні. Також розписували хати.

Дуже поширені були жіночі статуетки, так звані «палеонтологічні Венери».

Поховання знаходять поблизу поселень, інколи кістяки лежали в 4 ряди головами на захід. Зустрічались трупоспалення, трупи загортали у тканину, ховали також у курганах, під підлогою.

Від трипільців українці успадкували орнаментальність при розписах хати, печі, мотиви вишивок і ткацтва, розпису кераміки.

Творчість Й.Г. Пінзеля.

Українським Мікеланджелом називають галицького скульптора XVIII ст. Іоана Георгія ПІНЗЕЛЯ. Його праці можна знайти у різних куточках Західної України, а також у музейних збірках світу

І. Г. Пінзель прожив у Бучачі приблизно 15 років, заснував тут сім’ю, мав майстерню і залишив значну частину свого спадку.

1750 р. — І. Г Пінзель створив першу відому свою роботу — придорожню статую святого Яна Непомука у Бучачі;

приблизно 1750 р. — вівтар з фігурами Архангелів Михаїла та Гавриїла для парафіяльного костелу у Монастириськах;

1750-ті рр. — вівтар святого Тадея і вівтар святого Миколая для Успенського костелу у Бучачі, зокрема скульптури святих Вікентія і Франциска Борджіа, ангелів, рельєф на тему турецьких війн, розп’яття;

1750-51 рр. — скульптурні композиції для Бучацької ратуші: 12 подвигів Геракла, „Давид перемагає Голіафа”, „Самсон розриває пащу лева”, „Посейдон заспокоює море”, Феміда, Невільник, Козак;

1751 р. — придорожна статуя Богородиці у Бучачі.

1755 р. (?) — для церкви Покрова Богородиці у Бучачі: різьблені амвон та бічні вівтарі Миколая і Вознесіння з алегоричними постатями Віри, Мудрості, Мужності, святого Товія, а також рельєфи „Відсічення голови Іоану Предтечі”, „Чудо святого Миколая”, „Подорож в Емаус”, рельєфи „Ангел-хоронитель”, „Благовіщення” на дияконських дверях храму, царські врата;

1755-58 рр. — скульптурна група „Святий Фелікс з Дитиною” для костелу у Маринополі;

1756-57 рр. — скульптури для костелу тринітаріїв у Львові (храм згорів у 1848 р.);

1757-58 рр. — скульптурні групи „Самсон роздирає пащу левові”, „Жертвопринесення Авраама”, „Розп’яття” з при стоячими Богоматір’ю, Іоанном та ангелами у костелі села Годовиця поблизу Львова;

кінець 1750-х рр. — статуя святого Онуфрія для монастиря у Рукомиші;

1759-61 рр. —скульптури для фасаду львівської СвятоюрськоїКатедри, „Юрій Змієборець у битві зі змієм”, святий Атанасій, святий Лев;

1760 р. (інша версія — 1752-55 рр.) — вівтар Марії парафіяльного костелу у Городенці зі скульптурами святих Анни, Марії, Єлизавети, Йосипа, Якима та ангела;

1760 р. — скульптури для костелу у Буданові, зокрема отця Церкви святого Ієроніма;

1761 р. — п’ять вівтарів для парафіяльного костелу у Монастириськах, зокрема статуї святих Якима, Анни, царя Давида та Авраама.

 

Звичаї та обряди українців.

Звичаї та обряди мають суттєву відмінність. Звичаїв дотримуються постійно, а обряди стосуються і пов’язані з певними святами.

Вони поділяються на такі групи:

календарні (Святвечір, колядування, маланкування, Великдень, веснянки, Зелені свята, Купальські, Маковея, Спаса, Покрови і т. д.);

родинні (хрестини, оглядини, весілля, похорон);

трудові (свято першої борозни, вихід на полонину, обжинки).

Особливістю народних звичаїв є те, що вони зберігаються незмінними протягом тривалого історичного періоду і передаються із покоління в покоління. Вони притаманні господарській діяльності, сімейно-побутовій сфері, відбиті у нормах поведінки. Звичаї – це неписані закони, якими керуються у щоденних і всенаціональних справах. В Україні існувало повір’я: той, хто забув звичаї своїх батьків, карається Богом та людьми, перетворюється на блудного сина, стає вовкулаком.

Самобутність звичаїв українців існувала задовго до прийняття християнства і відбита у таких обрядах і символах, як дідух на покуті, клечання осель на Зелені свята, купальська обрядовість, кутя, писанка, плетіння вінків, вишивання, водіння кози, тощо. Гуманізм народних звичаїв проявлявся у тому, що громада піклувалася сиротами, першу оранку у селі робили на ниві вдови. Народна звичаєвість вимагала шанувати старших, особливо батьків — “Шануй батька і неньку — буде тобі скрізь гладенько”. Багато звичаїв українців пов’язані з гостиною: підносити дорогому гостеві хліб-сіль, оберігати його в своїй оселі, не відмовляти подорожньому в притулку, давати милостиню.

Громадська звичаєвість передбачала матеріальну допомогу убогим, хворим, потерпілим від стихійного лиха. На великі свята за рахунок громади влаштовували обіди для старих, жебраків. У ХІХ столітті існував звичай ходити пішки на богомілля (на прощу) для поклоніння святим у Києво-Печерську, Почаївську лаври.

Вишивка. Килимарство.

Українська вишивка — один із видів народного декоративного мистецтва українців; орнаментальне або сюжетне зображення на тканині, шкірі, виконане різними ручними або машинними швами; один із найпоширеніших видів ручної праці українських жінок і, зокрема, дівчат. Вишивку вживають в українському народному побуті передусім на предметах одягу, в основному на жіночих і чоловічих сорочках. Крім того, історія вишивки дуже давня. Вишивки були відомі ще в ІІ ст. до н. е. Великий вплив на характер вишивки мали ткані візантійські матерії. Про вишивку на білій сорочці українців є звістки ХІ-ХІІ ст. візантійських письменників. Відомі малюнки на мініатюрах і фресках в Україні тієї ж доби. Ще в ХІ ст. на Русі існувала перша вишивальна школа, організована сестрою Володимира Мономаха Ганкою, де дівчата вчилися гаптувати золотом і сріблом.вки поширені на предметах домашнього вжитку, як наліжники, обруси, наволочки, рушники тощо.

Багатство і різноманітність геометричних елементів в українській вишивці (ромби, кола, хрести, хвилясті лінії води, горизонтальні знаки землі), зображенням тварин, птахів, рослин (дерево життя — верба, дуб, явір та ін.; листя, плоди, квіти; голуби, змії, коні, журавлі, качки тощо), людей із ромбоподібними тулубами, хрестоподібними головами. В Україні налічувалось близько 100 видів і технічних прийомів вишивання (гладь, хрестик, низь, мереження, бігунець, плетіння тощо).

Літописні джерела свідчать про розквіт килимарства в Київській Русі в другій половині X –XII ст. У XV –XVII ст і особливо у XVIII ст. килими вже виготовляли в багатьох поміщицьких майстернях, килимарських цехах, мануфактурах і фабриках Поділля, Волині, Галичини. Надзвичайно розвинулось у той час килимарство центральних, східних та південних районів України. У панських килимарнях килими виробляли кріпаки, у дрібних сільських, міських, монастирських майстернях працювали ремісники і ченці. Виготовляли тут вироби найрізноманітнішого призначення, в тому числі й вишукані килими для панських палаців та козацьких старшин. Частина продукції йшла на експорт.

Сировиною для виготовлення килимів здавна була вовна, льон та коноплі. Для основи застосовували однотонну міцно скручену лляну чи конопляну, а згодом бавовняну пряжу. Для піткання добирали різнокольорову вовну. Нині через брак сировини іноді застосовують напіввовняні, синтетичні та інші нитки. Фарбували пряжу натуральними – рослинними (з відварів трав, кори) та мінеральними барвниками і закріплювали їх сироваткою, огірковим або капустяним розсолом. Тепер пряжу фарбують хімічними барвниками і закріплюють кислотою, отримуючи яскраві кольори, які, на жаль, дуже швидко линяють.У лівобережних, центральних і подекуди в західних областях України здавна виготовляли килими переважно з рослинним орнаментом. Нині їх продовжують ткати на Полтавщині, Чернігівщині та Київщині. Найбільше таких килимів виробляють у Решетилівці, Дігтярях, Нових Санжарах та інших осередках килимарства.Килими з геометричним орнаментом найбільше поширені в західних областях України. їх продовжують виготовляти на Гуцульщині. Характерною особливістю сучасних гуцульських килимів є членування основного поля на три, п'ять або сім частин і поперечно-смугастий уклад основних геометричних фігур. Це здебільшого ромби з виступаючими назовні видовженими прямокутниками або загнутими гачкоподібними елементами.

Кераміка. Вироби зі скла.

Кераміка (грец. Κεραμεικος — Керамікос, назва кварталу гончарів в Стародавніх Афінах) — вироби і матеріали, що одержуються спіканням глин й їхніх сумішей з мінеральними добавками, а також оксидів і їхніх сполук. Кераміка з'явилася в епоху неоліту.

Із VII століття по Різдві Христовому починається слов'янська доба у розвитку української кераміки. У темно-сірій кераміці цієї доби спостерігаємо багато рис римської із тисненим (ритим) орнаментом (паралельні і хвилясті лінії, насічки, зірки).Вже у княжу добу (Х - ХІІІ століття) керамічне виробництво стає мистецьки довершеним і перетворюється на справжній промисел. Саме з того часу починає вживатися гончарське коло (круг), вдосконалюється розчин, випалювання, а на межі Х-ХІ століть відкрито спосіб обробітку каолінової глини, що стоїть дуже близько до порцеляни XVII-XVIII століть. Окрім посуду з витончено простою орнаментикою, виготовляють також ліплені фіґурки людей і тварин, предмети релігійного вжитку. Небувало досконалою стає технічна кераміка для будівельних потреб: цегла, плитки, кахлі, архітектурні деталі та орнаментика, нерідко полив'яні. Плиткою й орнаментованими кахлями викладались чудові килимові узори.XVII - XVIII століття в історії українського гончарства мають свої характерні особливості. Центри і осередки гончарства розміщені по території України досить непропорційно у зв'язку із нерівномірністю покладів доброї гончарської глини. Серед найважливіших гончарських реґіонів, визначальний для цього часу - Сокальщина, західне Поділля, східне Поділля, Полтавщина, Полісся, Підляшшя, Чернігівщина, Київщина, Слобожанщина, Буковина й Закарпаття. Основними різновидами виробів гончарів з цих місцевостей є різноманітні типи посуду (горщики, гладущики, глечики, миски, дзбанки, куманці, баклаги, барильця), декоративний посуд скульптурного характеру (баранці, леви, коники, півники), різні іграшки (півники, коники, баранчики, свищики та ін.) тощо.Технологія виготовлення кераміки з прадавніх часів практично не змінилася і передбачає: а) добування і приготування глини; б) виготовлення посуду та кахлів; в) випалювання. Технологічне називництво залишається спільним для усієї території України. Розмальовують вироби пензлем, орнамент рисують рильцем на поверхні підсушеної, ще не випаленої посудини.

Гутництво – виготовлення виробів із скла – було відоме в Україні понад тисячу років. Точний час його виникнення не встановлено, але в сфіських похованнях уже знаходять намиста із скла із вкраплюванням різнокольорових барвників. Назва промислу походить від слова “гута”, що означає скловарну піч. В “Слові о полку Ігоревім” згадується виріб із скла – стекляниця. Вироби із скла були не буденними речами, вони використовувалися як святкові мистецькі прикраси. Це був не тільки посуд, а й декоративні іграшки: півники, зайчики, баранці, а також різні свічники, намисто. Ремісники володіли різними прийомами: видування, орнаментування, кольорового забарвлення скла. Нині гутницькі промисли – рідкісне явище в Україні. Відомі три осередки: один в Івано-Франківській області і два на Львівщині.

Зірки української естради.

Володи́мир Миха́йлович Івасю́к (*4 березня 1949, Кіцмань, Чернівецька область) — український композитор і поет. Герой України (2009, посмертно). Один із основоположників української естрадної музики (поп-музики). Автор 107 пісень, 53 інструментальних творів, музики до кількох спектаклів. Професійний медик, скрипаль, чудово грав на фортепіано, віолончелі, гітарі, майстерно виконував свої пісні. Неординарний живописець.

Наза́рій Яремчу́к (* 30 листопада 1951, Рівня (тепер Вижниця) — † 30 червня 1995, Чернівці) — український естрадний співак (тенор). Народний артист УРСР (1987). Відомий насамперед виконанням українських пісень — «Червона рута», «Водограй», «Смерекова хата», «Стожари», «Гай, зелений гай», «Родина», «Я піду в далекі гори», «Пісня буде поміж нас», «Писанка», «Гей ви, козаченьки», «Я ще не всі тобі сказав» та інші. Крім того, разом зі своїми друзями-співаками Назарій знявся в музичних стрічках «Червона рута», «Співає «Смерічка», «Стартує пісня», «Ти плюс я — весна» та «Червона рута. 10 років по тому».

Співачка Ніна Митрофанівна Матвієнко народилася 10 жовтня 1947 р. в с. Неділище Ємільчинського району на Житомирщині. У репертуарі співачки багато народних пісень, серед них обрядові, ліричні, гумористичні, пісні-балади, українські пісні XVII—XVIII сторіччя.

Тріо Маренич — український музичний колектив, що виконував пісні в народному стилі в основному українською мовою. У репертуарі групи були як народні пісні, так і авторські пісні, в тому числі і власні твори.

Софі́я Миха́йлівна Рота́ру — співачка, Народна артистка України. Вона російська, українська і молдавська співачка, музикант, танцівниця, музичний продюсер, кіно-продюсер, акторка, ділова жінка. Відома голосом альто, стала першою поп-співачкою, яка співала речитативом.

І́во Бо́бул — український співак, композитор. Народний артист України. Справжні ім'я та по батькові — Іван Васильович. Він став одним із найкращих співаків України. Багато пісень з репертуару Іво Бобула стали народними шлягерами: "Душі криниця", "Місячне колесо", "Якщо любиш, кохай", "На Україну повернусь", "Скрипалю", "Одна єдина" та багато інших.

Т.Шевченко – художник.

Тарас Григорович Шевченко народився 9 березня 1814 р. у селі Моринцях Звенигородського повіту Київської губернії у родині Григорія Шевченка та Катерини Бойко. Батьки Шевченка були кріпаками магната Василя Енгельгардта.

Т.Г.Шевченко — центральна постать українського літературного процесу XIX ст. Його творчість мала вирішальне значення в становленні й розвитку нової української літератури, утвердивши в ній загальнолюдські демократичні цінності та піднісши її до рівня передових літератур світу. У своїй поезії Шевченко звернувся до тем, проблем та ідей (соціальних, політичних, філософських, історичних, художніх), які до нього ще не порушувалися в українській літературі або порушувалися надто несміливо й соціальне обмежено.

Т. Шевченко (1814-1861) був не лише видатним митцем, філософом, але й обдарованим художником. Малювати почав у дитинстві. Сам шукав собі учителів – сільських дяків, іконописців. Помітив цей дар свого кріпака пан Енгельгадт. Приїхавши у Вільно (нині – Вільнюс) віддає навчатися до художника Яна Рустемаса. Саме з цього часу дійшли до нас 2 роботи молодого Шевченка «Жіноча голівка (Погруддя жінки)», «Портрет Енгельгардта». У Петербурзі Шевченка наймають в артіль до Ширяєва, котра виконувала реставраційні роботи. У цей час Т.Шевченко знайомиться зі своїм земляком, учнем Академії мистецтв І.Сошенком, котрий приводить його до Академії. Але кріпак не мав права навчатись, тому Карл Брюллов малює портрет В.Жуковського, який розігрують у лотатею, і за ці гроші викупляють Шевченка. Під час навчання в Академії Кобзар отримує 3 срібні медалі за свої твори малюнок з натури, «Хлопчик-жебрак ділиться хлібом з собакою», «Циганка-ворожка».

На Україні Т.Шевченко створює цикл «Мальовнича Україна», де змальовує пам’ятки історії та культури (Почаївську лавру, будинок І. Котляревського, козацькі хрести, церкву у Суботові), картини «Селянська родина», звертається до історичної тематики «Дари в Чигирині 1649 року», «Смерть Б.Хмельницького», «Судна рада».

З 2000 художніх робіт Т.Шевченка близько 300 – портрети. Він один з кращих портретистів у світі. Вершиною реалізму можна назвати портрет княгині Кейкуатової. Відомо близько 20 автопортретів. Створив чимало пейзажів, творів на біблійну тематику (цикл офортів про блудного сина – «Програвся в карти», «Кара колодкою»), використовував міфологічні мотиви («Русалки», «Казка»), створив ряд ілюстрацій до класичних творів («Марія», «Знахар», «Робінзон Крузо»), повністю ілюструє книгу Б.Полєвого.

У 1860 р. російська Академія мистецтв присуджує Т.Шевченку звання академіка гравюри.

Катерина Білокур і її доля.

Катерина Білокур (7 грудня 1900 року, с. Богданівка на Київщині – 9 червня 1961, там же) – відома українська художниця. Писати і читати навчилася самотужки. Двічі пробувала вступити до технікумів (у Миргороді та Києві), але не прийняли документи через відсутність атестату за семирічки.

Про мистецтво дізналася вже дівчиною від сільського вчителя Івана Калити та з книжок. Перші спроби малювати робила вуглиною на домашньому полотні. Всі матеріали для малювання виготовляла сама: пензлі – із шерсті кота, фарби – із бузини, буряка, калини, цибулі. Малювала здебільшого квіти, інколи натюрморти, портрети і пейзажі.

Художня манера К. Білокур сформувалася у 1930-і роки. У цей час вона створює вишукані композиції “Берізка” (1934), “Квіти за тином” (1935). Допомогла їй випадок. Катерина Василівна почула по радіо пісню “Чи я в лузі не калина була?” у виконанні Оксани Петрусенко і надіслала їй лист-подяку, ще й додала малюнок – пучечок калини. Це дуже зворушило співачку, котра розповіла про Катерину Василю Касіяну і Павлу Тичині. Тоді її творчістю зацікавились, організували виставки у Полтаві, Києві, Москві. Де б вона не була, відвідує музеї образотворчого мистецтва, картинні галереї.

У 1942–1943 роках створює одну з кращих картин – “Квіти на блакитному тлі”. Наступний твір – “Буйна” (1944–47). Твір створює враження невгамовного, щедрого, буйного цвітіння. У повоєнні роки було створено “Півонії”, “Цар-колос”, “Квіти та горіхи”, “Колгоспне поле”, “Снідання”, “Квіти, яблука і помідори”, “Натюрморт з хлібом”, “Натюрморт з колосками і глечиком”. В останні роки життя Катерина Василівна захопилася акварельною технікою: “Багрянець осені”, “Гай”, “Осінь”, “Вересень”, “Напровесні”.

У 1954 році картини “Цар-колос”, “Берізка”, “Колгоспне поле” мали великий успіх на виставці в Парижі. ПаблоПікассо був зачарований її творами: “Якби в нас була такого рівня художниця, ми змусили б весь світ заговорити про неї”.

Театр Корифеїв.

Початки українського театру пов’язані із народними звичаями та обрядами, в яких поєднувалися пісня, гра і танець (веснянки, колядки, купальські обряди), пізніше – грою скоморохів. З ІІ пол. 16 ст. виникає шкільний театр, а з к. 18 ст. – український професійний театр. З середини 19 ст. в Україні шириться аматорський театральний рух. Наприкінці 1860-х р. у Києві був заснований гурток М. Старицького, на Херсонщині – гурток М. Кропивницького та І. Тобілевича. Саме таке театральне аматорство підготувало ґрунт для розвитку професійного театру. Перші українські професійні театральні трупи з’явилися у 1880-х р. У 1883 р. у Києві була створена професійна трупа українських артистів, куди увійшли Марко Кропивницький, Марія Заньковецька, Михайло Старицький, брати – Іван Тобілевич, Микола Садовський та Панас Саксаганський, а також їх сестра Марія Садовська-Барліотті. Керівником трупи був М. Старицький, провідним режисером – М. Кропивницький. Це був театр корифеїв.

Незважаючи на жорстокі цензурні утиски та заборону українського слова, на відсутність театральних приміщень, на постійні матеріальні злигодні, корифеї українського театру чесно і самовіддано несли мистецтво в народ, боролися за його розвиток. Вирішальне значення для розвитку українського театру мав репертуар, який на той час був досить бідним. Тому деякі із корифеїв створюють власні п’єси. Так, Михайло Старицький увійшов у літературу як визначний поет, прозаїк і драматург. Він автор таких драм як “Не судилось”, “Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці”, “У темряві”, “Талан”. Видатним драматургом був актор і режисер Марко Кропивницький (п’єси “Дай серцю волю, заведе в неволю”, “Доки сонце зійде, роса очі виїсть”, “Глитай, або ж Павук”, “Дві сім’ї”, “Олеся”, водевіль “По ревізії”.

У 1897 р. в Москві відбувся перший Всеросійський з’їзд сценічних діячів, на якому виступали корифеї українського театру. Вони домагалися скасування цензурних утисків щодо українського репертуару, сприяння розвитку реалістичної драматургії, створення народного театру, поліпшення матеріальних умов українських артистів.

Корифеї українського театру мистецтвом слова служили народу, несли в широкі маси правду про народне життя, виховували глядача на кращих зразках української драматургії. Де б не виступали ці митці, успіх їх був незвичайний. Виступали корифеї в різних містах України та Росії, високо цінували їхнє мистецтво Л. Толстой, А. Чехов, І. Рєпін, П. Чайковський.

Отже, український театр пройшов складний шлях розвитку, але виховав славну плеяду народних талантів, сценічна діяльність і драматична творчість яких є немеркнучою й до сьогодні, становлячи національну гордість українського народу.

Розстріляне Відродження»

Це були роки розквіту української культури, пов’язано це було в першу чергу із політикою українізації М. Скрипника, коли в усіх закладах та установах запроваджувалася українська мова (в школах, вузах, пресі). В українській літературі в цей час з’являються численні напрямки та угрупування:

неокласики (відновлювали і популяризували класичне мистецтво, займалися перекладами, це були високоосвічені люди, часто викладачі вузів) – М. Зеров, П. Филипович, М. Драй-Хмара, М. Рильський;

символісти (особливої уваги у своїх творах надавали символам) – Я. Савченко, Є. Плужник, буковинці Д. Загул та В. Кобилянський;

футуристи (від. лат. “майбутнє”, нехтують досвід попередників і “ходять догори ногами”) М.Семенко, Ю.Шкурупій;

· неоромантики М.Бажан, Ю.Яновський;

· пролетарська поезія В. Еллана;

· імпресіонізм В. Чумака;

· імажинізм В. Сосюри;

· експресіонізм (від англ.. вираження) – Лесь Курбас, О. Довженко;

Українські письменники цікавляться тим, що відбувається у світі. Підмогильний перекладає французьких філософів.

У 1926 р. був заснований Інститут літератури ім. Т.Шевченка у Харкові.

Діє відома організація ВАПЛІТЕ.

З’являються такі жанри в українській літературі: історична тетралогія Б. Лепкого “Мазепа” (1927), фантастичний роман В. Винниченка “Сонячна машина” (1928), інтелектуальний роман В. Підмогильного “Місто” (1928).

У цей час були створені перші стаціонарні театри – Український національний театр у Києві (1917), Державний народний театр (Режисер П. Саксаганський, 1918), Державний драматичний театр (1918), Чернівецький музично-драматичний театр (1919), Чернігівський український радянський драматичний театр (1919), Вінницький театр ім. І. Франка (1920) та багато інших. У театральному мистецтві видатним явищем стає театр Леся Курбаса “Березіль” (спочатку у Києві – 1922 р., а потім у Харкові). Українське кіномистецтво (див. попереднє пит.). Образотворче мистецтво розвивається у подібних напрямках, як література:

· авангард – О. Богомазов (1880–1930), О. Екстер (1882–1949), В. Єрмилов (1894 –1967);

· символізм – К. Піскорський (1892–1922);

· імпресіоніст, неовізантіїст – М. Бойчук (1882–1937);

· експресіоніст – О. Новаківський (1872–1936); модерніст – П. Холодний (1876–1930).

Києво-Печерська лавра.

Монастир заснований у 1051 році за князя Ярослава Володимировича монахом Антонієм, як печерний монастир. Вважається одним з перших монастирів на Русі, що поклав початок руському чернецтву. Співзасновником монастиря вважається один з перших учнів Антонія — Феодосій. В 1058 році, попросивши благословіння преподобного Антонія, преподобний Варлаам побудував над печерою дерев'яну церкву в честь Успіння Пресвятої Богородиці.

В 11 столітті монастир став центром розповсюдження і затвердження християнства в Київській Русі. У XII столітті монастир отримав статус «лаври» — головного великого монастиря. У XVIII столітті Києво-Печерська лавра стала найбільшим церковним феодалом в Україні: їй належали три міста, сім містечок, біля двохсот сіл і хуторів, більше семидесяти тисяч кріпаків, дві паперові фабрики, одинадцять цеглових і шість скляних заводів, більше ста шестидесяти винокурень і вітряків, біля двохсот шинків, два кінних заводи.

Києво-Печерській лаврі було підпорядковано багато дрібних монастирів і так звані пу́стелі (зокрема, Китаєвська, Микільська та інші під Києвом) з їхніми угіддями і кріпаками в Україні, Росії і Білорусі. Києво-Печерська лавра зіграла важливу роль у розвитку давньоруської культури, була центром літописання. Тут перекладалися на церковно-слов'янську мову і переписувалися твори іноземних авторів. У лаврі працювали відомі літописці Нестор (автор «Повісті временних літ»), Нікон, Сільвестр. У XIII столітті було складено «Києво-Печерський патерик» — важливе джерело історії Києва.

Архітектурний ансамбль Києво-Печерської лаври склався протягом майже дев'яти століть та відобразив розвиток культури і духовності, зміну стилістичних напрямків у мистецтві, процес удосконалення інженерних конструкцій. Він органічно пов'язаний з унікальним наддніпрянським ландшафтом і формує силует Києва з боку Дніпра.

Сучасний лаврський ансамбль розташований на 22 га і поділяється на такі частини:

· Верхня лавра

· Ближні печери

· Дальні печери

· Гостинний двір

Більшість монастирських будівель і споруд мають архітектурні форми українського бароко середини XVIII століття

Основні пам'ятки і споруди:Велика Лаврська дзвіниця.Головна дзвіниця лаври побудована у 1731—1744 роках. Має висоту 96,52 метра і органічно вписується до ансамблю монастиря й усього Печерська. Її видно здалеку, за 25-30 кілометрів від міста. Аби піднятися на її верхівку необхідно зійти на 374 сходинки.Троїцька Надбрамна церква,Монастирські печери,Успенський собор,Трапезна церква Св. Антонія і Феодосія,Некрополь Києво-Печерської лаври,Фортечні мури.

Замки україни.

Замки України — одні з найцікавіших пам'яток історії в Україні. За даними історика Сергія Трубчанінова, в Україні було понад 5000 пам'яток фортифікації[1], проте від більшості з них сьогодні немає й сліду.

З давніх пір замки мали дві головні функції

захисну (оборонну)

житлову (згодом — представницьку, репрезентативну).

На ранньому етапі замкового будівництва переважала захисна (оборонна) функція. До цього типу в Українських землях належать

Аккерманська(Білгород-Днестровська) фортеця,Кам'янець-Подільська фортеця,Невицький замок,Генуезька фортеця в місті Судак,Олеський замок,Барський замок тощо.

Проміжні позиції займають фортечні споруди, де захисні і житлові (представницькі) функції зрівнялися. Цей процес набув поширення з 17 століття. Тісний зв'язок обох функцій являють фортечні споруди з палацами на подвір'ї, це

Бережанський замок,Бродівський замок,Збаразький замок,Золочівський замок.

В 19 столітті починають будувати замки в історичних стилях, часто великі за розмірами, з розкішними інтер'єрами і використанням зовнішніх форм історичних замків. Це загальноєвропейський процес, свідоцтвом якого є побудова замків, наприклад, у Чехії (Глубока, Ледніце тощо), Словаччині (Жинкови, Бойніцє), Баварії (Ліндерхоф,Нойшванштайн тощо).

116 твердинь — або лише їх руїн — збереглося до нашого часу. Найвідомішими є замки Львова, Кам'янця-Подільського, Хотина, Мукачевого та інших міст на заході України.

До добре збережених та найбільших за розмірами фортечних споруд України належить Старий Арсенал, місто Київ, що став зразком урядової фундації під назвою Мистецький арсенал. Будівля розмірами 168×135 м зведена за проектом архітектора Йогана Міллера в стилі класицизм наприкінці 18 століття.

Збереження пам'яток залежить не тільки від державних заходів, але й від рівня культури наших людей, часто байдужих до своєї історії. Необхідно припинити руйнування наших середньовічних замків, що є визначними пам'ятками європейської цивілізації, адже їх збереження може сприяти поверненню України до європейської спільноти, до якої вона завжди належала.

Фортеці України.

Найбільша кількість замків, фортець та оборонних монастирів збереглася до нашого часу на заході України.