Величність постаті Т. Г. Шевченка в українській, європейській та світовій культурах.

Тарас Григорович Шевченко народився 25 лютого (9 березня за н. ст.) 1814р. в с. Моринці Звенигородського повіту Київської губернії.

Його батьки, що були кріпаками багатого поміщика В. В. Енгельгардта, незабаром переїхали до сусіднього села Кирилівки.

1822 р. батько віддав його “в науку” до кирилівського дяка. За два роки Тарас навчився читати й писати, і, можливо, засвоїв якісь знання з арифметики. Читав він дещо й крім Псалтиря. У поезії “А. О. Козачковському” Шевченко згадував, як він школярем списував у бур'янах у саморобний зошит вірші Сковороди та колядку “Три царіє со дари”.

Після смерті у 1823р. матері і 1825р. батька Тарас залишився сиротою. Деякий час був “школярем-попихачем” у дяка Богорського. Вже в шкільні роки малим Тарасом оволоділа непереборна пристрасть до малювання. Він мріяв “сделаться когда-нибудь хоть посредственным маляром” і вперто шукав у навколишніх селах учителя малювання. Та після кількох невдалих спроб повернувся до Кирилівки, де пас громадську череду і майже рік наймитував у священика Григорія Кошиця. Наприкінці 1828 або на початку 1829р. Тараса взято до поміщицького двору у Вільшані, яка дісталася в спадщину позашлюбному синові В. Енгельгардта, ад'ютантові віленського військового губернатора П. Енгельгардту.

Шевченко перший в українській літературі виступив як істинно народний поет, твори якого з усією повнотою відбили почуття й думки трудящих мас, їх віковічні визвольні прагнення.

Шевченко є основоположником нової української літератури і родоначальником її революційно-демократичного напряму. Саме в його творчості повно розвинулися ті начала, які стали провідними для передових українських письменників другої половини ХІХ – початку ХХ століть. Тенденції народності й реалізму були вже властиві в значній мірі і творчості попередників Шевченка.

Попередники великого поета в українській літературі в своїх творах критикували окремі явища тогочасного життя, як-от: знущання поміщиків з селян, хабарництво чиновників. Шевченко ж виступив як грізний суддя і викривач усього самодержавно-кріпосницького ладу, як непримиренний ворог поміщиків і царизму.

У його творах змальований новий позитивний герой – борець проти самодержавно-поміщицького ладу, борець за щасті народу.

Творчість великого народного поета внесла в нашу літературу незнане багатство тем і жанрів, прилучила її до кращих досягнень світової літератури. Шляхом Шевченка пішли найвидатніші передові українські письменники наступного часу – Марко Вовчок, Панас Мирний, Іван Франко, Павло Грабовський, Леся Українка та ін.

Тарас Шевченко - не тільки поет, а й драматург, прозаїк, мислитель, історик, етнограф, фольклорист, художник(живописець, гравер), який залишив велику образотворчу спадщину - понад тисячу творів. Геній Шевченка надзвичайно широкий, багатогранний.

Тільки літературна спадщина Шевченка - це "Кобзар", 9 повістей, п'єса "Назар Стодоля", уривки драматичних творів, щоденник та листи.

9 березня 1814 — 10 березня 1861. Коли Шевченкові минуло 14 років, його зробили дворовим слугою поміщика П. Енгельгардта в маєтку Вільшані. З осені 1828 року до початку 1831 року Шевченко побував зі своїм паном у Вільні. Переїхавши до Петербурга в 1831 році, Енгельгардт взяв із собою Шевченка, а щоб мати дворового маляра, віддав його в науку на 4 роки до живописця В. Ширяєва. Познайомився з Є. Гребінкою, В. Григоровичем і О. Венеціановим, які разом із К. Брюлловим та В. Жуковським навесні 1838 викупили молодого поета з кріпацтва.Шевченка заарештували 5 квітня 1847, відправили під конвоєм до Петербурга й ув'язнили в казематі так званого Третього відділу.Шевченка, у якого під час обшуку знайшли альбом поезій «Три літа», покарали набагато тяжче, ніж інших притягнених до слідства братчиків: заслали в солдати до Оренбурга. На вироку Микола І власноручно дописав: «Під найсуворіший нагляд і з забороною писати й малювати».

В історичному розвитку України Шевченко — явище незвичайне як своєю обдарованістю, так і місцем у літературі, мистецтві, культурі. Походженням, становищем та популярністю Шевченко — виняткове явище також у світовій літературі. З 47 років життя поет пробув 24 роки у кріпацтві, 10 на засланні, а решту — під наглядом жандармів.Творчість Шевченка — багатогранна, як його талант. Він був і глибоким ліриком, і творцем епічних поем, і видатним драматургом та різнобічно обдарованим митцем. Літературна спадщина Шевченка обіймає велику збірку поетичних творів («Кобзар»), драму «Назар Стодоля» і 2 уривки з інших п'єс; 9 повістей, щоденник та автобіографію, написані російською мовою, записки історично-археологічного характеру («Археологічні нотатки»), 4 статті та понад 250 листів. З мистецької спадщини Шевченка збереглося 835 творів живопису і графіки, що дійшли до нас в оригіналах і частково у гравюрах та копіях. Її доповнюють дані про понад 270 втрачених і досі не знайдених мистецьких творів. Натомість у літературі про його мистецьку спадщину безпідставно приписувано йому чимало творів живопису і графіки інших авторів (досі зареєстровано 263 такі твори).

 

58. Помітне місце в культурному житті міжвоєнного часу належало мистецтву. Інтенсивно розвивалася музика: пісенна творчість, хорова і симфонічна, оперна і балетна. Чимало талановитих творів українських композиторів увійшли в скарбницю як національної, так і світової музичної культури. Великий творчий вклад у її розвиток внесли Л. Ревуцький, В. Лятошинський, М. Вериківський, Г. Верьовка, К. Данькевич та ін.У Галичині свою подвижницьку працю продовжував визначний представник української музичної культури XX ст. В. Барвінський. У 1930-х роках він написав увертюру до опери "Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці" ("Маруся"), створив кантату "Наша пісня, наша туга" на слова С. Черкасенка, працював над обробкою народних пісень і наспівів, склав збірку 38 українських народних пісень для фортепіано. Тоді ж виникли фортепіанна збірка колядок і щедрівок, а також популярна збірка з 20 дитячих п'єс. У1937—1939 pp. у Львові видавали журнал "Українська музика", до редколегії якого входив і В. Барвінський. У цьому журналі, а також в іншій періодичній пресі, були надруковані його музичні праці.Вдосконалювали майстерність виконавські колективи, серед яких широковідомими були хорова капела "Думка", капела бандуристів та багато ін. Велике значення для розвитку музичного мистецтва, підготовки висококваліфікованих мистецьких кадрів мало відкриття у 30-х роках Київської, Харківської та Одеської консерваторій.Значну роль у розвитку української культури відіграв театр. Незважаючи на різні художні смаки, його представники вишукували такі шляхи розвитку сценічного мистецтва, які б найбільше задовольняли запити суспільства. У республіці створювалися десятки професійних та аматорських театрів.В українському театрі працювали такі прославлені корифеї сцени, як П. Саксаганський, М. Садовський. їм на зміну прийшла плеяда середніх за віком і молодших майстрів — О. Сердюк, Н. Ужвій, 0. Ватуля. А. Бучма, ІО. Шумський, І. Паторжинський, О. Петрусенко, М. Гришко та багато ін.Становлення й розвиток українського театральною мистецтва нерозривно пов'язані з акторською та режисерською діяльністю Гната Юри. Він один із засновників, а з середини 20-х років — незмінний керівник драматичного театру ім. І. Франка.Видатним діячем українського театру був Лесь Курбас — енциклопедично освічений і високообдарований новатор, людина надзвичайного таланту, митець, теоретик і педагог. Його акторська і особливо режисерська творчість — яскрава й водночас драматична сторінка в історії вітчизняного театрального мистецтва. Прагнучи вивести український національний театр із рутини і провінціального тупика, Лесь Курбас ще у 1922 р. організував унікальний театральний колектив під назвою "Березіль" — своєрідний експериментальний центр, метою якого було оновлення національного театру.Долаючи штучні перешкоди, театральне мистецтво в Україні розвивалося. Наприкінці 30-х років тут працювало понад 80 театрів.Значного розвитку в міжвоєнний період набуває кіно. Зокрема, в 1922 р. в Одесі розпочала діяльність кіностудія, яка випустила фільми "Остап Бандура", "Укразія", "Тарас Шевченко" та ін. У Києві 1928 р. побудовано одну з найбільших на ті часи кіностудій. На екранах з'являються перші фільми геніального режисера Олександра Довженка — "Звенигород", "Арсенал", "Земля", які принесли йому всесвітню славу (у 1968р. Міжнародне журі включило кінокартину "Земля" (1930) у список 12 найкращих фільмів світового кіно). Але панівні позиції в радянському кінематографі належали іншій продукції — агіткам, що вихваляли героїв громадянської війни, боротьбу з "ворогами народу", "нове щасливе життя" тощо. Саме вони, пропагуючи " соціалістичний спосіб життя", фальсифікували історичну пам'ять багатьох поколінь народу, міфологізували їхню свідомість.

59. Модерн в українській літературі зародився в 1890-х рр. і перебував у інтелектуальній опозиції до т. зв. соціальної прози (реалізму), видатними представниками якої були Марко Вовчок, А.Свидницький, Панас Мирний, І.Нечуй-Левицький, І.Франко. Література модернізму сповідувала нову естетику, нові художні прийоми і манеру творчості. Основними ознаками нової естетики виступали естетизм ("мистецтво для мистецтва"), інтелектуалізм, європеїзм, що межував з космополітизмом, глибокий психологізм, інтерес до внутрішнього життя і світогляду індивідуума. Важливою рисою літературного модерну в Україні як культурного явища було створення жіночої мистецької традиції. Письменниці-модерністки гострице відчували застійність українського літературного процесу та усієї духовної атмосфери в суспільстві, що пояснювалося "більшою залежністю жінки, тіснішими рамками, в які завжди заганяє жінку патріархальне суспільство". Наприкінці XIX ст. постає ціла плеяда українських авторок: Наталя Кобринська, Наталка Полтавка (Надія Кибальчич-Симонова), Любов Яновська, Уляна Кравченко, Дніпрова Чайка (Людмила Василевська), Грицько Григоренко (Олександра Судовщикова-Косач), Людмила Старицька-Черняхівська, Надія Кибальчич, Христина Алчевська. Культовими постатями в жіночій традиції української модерної літератури виступали Леся Українка та Ольга Кобилянська.Першим з українських модерністів можна назвати Михайла Коцюбинського. Як письменник він формувався під впливом українського реалізму (творів І.Нечуя-Левицького, П.Мирного) та французького натуралізму Гі де Мопассана. Для творчої манери М.Коцюбинського характерний був тонкий психологізм у відображенні соціальних конфліктів.Леся Українка виступає фундатором інтелектуального напряму українського літературного модерну. Філософічність, раціоналізм, висока абстрактність образів та символіка мови, психологізм, модерна лексика, якою вона збагачувала українську літературу, це неповні риси її творчої манери.Незважаючи на ідеологічні розходження, І.Франко в 1898 р. змушений був визнати, що "від часу шевченкового "Поховайте та вставайте...", Україна не чула такого сильного, гарного та поетичного слова...!" На початку XX ст. український модерн почав оформлюватися організаційно як певний літературний рух. Неформальні гуртки однодумців і послідовників утворювалися навколо М.Коцюбинського, Лесі Українки, В.Стефаника. Перше формальне об'єднання українських модерністів - товариство "Молода муза" виникає у Львові в 1906 р., до якого увійшли письменники і поети М.Яцків, В.Пачовський, Б.Лепкий, П.Карманський, композитор СЛюдкевич, критик М.Євшан. Вони свідомо проголошували "нове мистецтво", свої естетичні принципи "нової краси", мистецтва для мистецтва, сповідуючи містицизм, естетизм та натуралізм. "Українська муза" видавала свій журнал "Світ". В 1909 р. товариство "Молода муза" припинило існування.Символічно, що естафету нового літературного руху підхопили літературні діячі Наддніпрянської України. В 1909 р. в Києві був заснований перший журнал українського модерну "Українська хата", що проіснував до 1914 р. Організаторами його став поет Микита Шаповал. Неоромантизм (грец. neos — новий, молодий і франц. romantisme) — стильова течія модернізму, яка виникла в українській літературі на початку XX століття. Леся Українка називала його новоромантизмом. Неоромантизм яскраво виявився у ліриці та драматичних творах Лесі Українки, прозі О. Кобилянської, Миколи Хвильового, О. Довженка, Ю. Яновського, поезії Олександра Олеся, Є. Плужника, Б.-І. Антонича. Ця течія була, мабуть, найсильшою в новітній українській поезії. Неоромантизм зберіг риси класичного романтизму, зокрема конфлікт з дійсністю, який породжував гострий напружений сюжет. Неоромантики відкинули раціоцентризм, матеріалістичне сприйняття світу, на перше місце поставили чуттєву сферу людини, емоційно-інтуїтивне пізнання. Неоромантики використовували засоби символіки, гіперболізацію, гру кольорів і півтонів, дбали про багатство ритміки і строфіки. На відміну від класичних романтиків, які освоювали переважно сільську тематику, передавали переживання робітника, інтелігента ("Червона зима" В. Сосюри), вони поетизували революційні події ("Залізниця" В. Сосюри, "Повстання" В. Еллана-Блакитного, "Слово о полку" М. Бажана), історичних осіб ("Тарас Трясило" В. Сосюри, "Галілей" Є. Плужника, "На Ігоревім полі" Т. Осьмачки, "Бондарівна" Марка Вороного), висловлювали тугу за духовними і моральними цінностями ("Дев'ята симфонія" О. Влизька, "Нічний рейс" М. Бажана, "Деспотам" Т. Осьмачки, "Діалог з мужністю" Ю. Яновського), почуття зневіри й розпачу в непівський і передкультівський періоди ("Місто" В. Сосюри, "Сліпці" М. Бажана). Творам неоромантиків властивий динамізм, драматизм, вольове начало, загострений патріотизм, увага до національно-суспільних проблем, різке заперечення комуністичного тоталітаризму, туга за героїзмом, уславлення активної людини, "великого чину". Неоромантична стихія захопила ранніх футуристів (М. Бажана, О. Влизька), символістів (П. Тичину, М. Терещенка, Я. Савченка). Творчість неоромантиків окрилювала національна ідея. У середині 20-х років у творах неоромантиків з'являються мотиви розпачу, зневіри. Внутрішнє роздвоєння добре передає герой новели Миколи Хвильового "Я (Романтика)". Неоромантичні тенденції були у Б.-І. Антонича, Б. Кравціва, поетів "празької школи" (О. Теліги, Олега Ольжича, І. Ірлявського).

60, ОСВІТА. Протягом останньої чверті 19 ст. створено низку вищих спеціальних навчальних закладів, а саме: Ніжинський історико-філологічний інститут (1875), Глухівський учительський інститут (1874), Південноросійський технологічний інститут у Харкові (1885), Київський політехнічний інститут (1898), Вище гірниче училище в Катеринославі (1899), Харківський ветеринарний інститут (1873).Рівень письменності в Україні був нижчим порівняно з європейським: 70 % населення не вміли читати й писати, у початкових, неповних середніх і середніх школах навчалося надзвичайно мало учнів. У 1914—1915 pp. на території Наддніпрянської України діяло 252 середні школи, у яких навчалися 140 тис. учнів. У 27 вищих навчальних закладах, зокрема в трьох університетах ~ Харківському, Київському, Новоросійському, навчалися 35,2 тис. студентів.На західноукраїнських землях стан освіти був не кращим. На початку 20 ст. третина галицьких сіл не мала початкових шкіл; а кожне шосте село не мало жодної школи. У Галичині налічувалося 49 середніх шкіл, і тільки в чотирьох з них навчали українською мовою; на Буковині діяла лише одна українська гімназія. На Закарпатті в початкових школах мовою викладання була угорська.На території України на початку 20 ст. не було жодного вищого навчального закладу з українською мовою навчання, не було жодної української школи на державному утриманні. Лише під час революційних подій 1905—1907 pp. царський уряд дозволив викладати в школах України місцевою говіркою. У Львівському університеті мовою викладання булапольська, у Чернівецькому — німецька. При цьому у Львівському університеті в 1911 р. серед студентів українці становили 21 %, у політехнічному інституті — 4,4 %, у Чернівецькому університеті — 17,6 %.НАУКА. У другій половині 19 — на початку 20 ст. неабияких успіхів досягли вчені-природознавці. Уперше у світовій практиці епідеміолог і мікробіолог Данило Заболотний відкрив шляхи поширення чуми й запропонував ефективні методи боротьби з нею. Чимало вчених-українців працювали в інших країнах. Уродженець Тернопільщини Іван Пулюй був першим деканом першого в Європі електротехнічного факультету (Німецька вища технічна школа в Празі). 28 років (з 1887 р.) пропрацював в Інституті Луї Пастера в Парижі уродженець Харківщини Ілля Мечников. До того часу вчений очолював кафедру зоології та порівняльної анатомії в Новоросійському університеті та завідував організованою ним (разом з М. Гамалією) першою в Російській імперії Одеською бактеріологічною станцією. Саме він був засновником клітинної (фагоцитарної) теорії імунітету. У 1908 р. отримав Нобелівську премію за вивчення імунної системи.Україна була одним з центрів розвитку повітроплавання. У 1908 р. в Одесі виник перший у Росії аероклуб, члени якого М. Єфімов та С. Уточкін демонстрували польоти на аеропланах. Військовий льотчик П.Нестеров, який першим у світі опанував техніку вищого пілотажу, під час служби в Україні у 1913—1914 pp. виконав низку фігур, зокрема «мертву нетлю». Авіаконструктор Ігор Сікорський створив у 1913 р. найбільший на той час у світі літак «Ілля Муромець».Надзвичайно плідно розвивалася історична наука. Серед тогочасних теоретиків історії вирізняються постаті Михайла Гру шевського та В’ячеслава Липинського, чиї праці та ідеї відіграли непро-минальие значення у формуванні національної свідомості українців. М. Грушевський, автор багатотомної фундаментальної «Історії України-Руси», обґрунтував ідею тяглості української історії від часів Київської Русі до сучасності. В. Липинський розробив концепцію провідної ролі еліти в державному будівництві та суспільному житті.В історичній науці продовжувала успішно працювати Олександра Єфименко, чия «Історія українського народу» вийшла у світ російською мовою в Петербурзі. Вона була першою жінкою в Україні та Росії, якій Харківський університет присудив учений ступінь почесного доктора історичних наук (1910 p.). Вагомий внесок у дослідженні історії Слобідської України належить Дмитрові Багалію. Не менших успіхів досягнув Дмитро Яворницький, автор книжки «Історія запорозьких козаків», визнаної класичною працею з історії українського козацтва. Федір Вовк — один з найавторитетніших у Європі антрополог та археолог, присвятив себе до-гліджешпо походження українців. Учений дійшов зисновку, іцо українці за антропологічними ознаками близькі до південних слов’ян.Знаним географом та істориком, автором десятків наукових праць, підручників, докладних карт України був Степан Рудницький. Його вважають засновником української наукової географії.Велике значення і для науки, і для піднесення національної свідомості мали вихід у світ у 1907— 1909 pp. чотиритомного «Словника української моги», упорядкованого Борисом Грінченком, тритомної «Української граматики» за редакцією видатного зченого-мовозпавця і сходознавця, поліглота (володів майже 60 мовами) Агатангела Крймського. Розвиткові науки в Україні сприяли також центральні російські наукові товариства або їхні філії. Так, наприклад, Воєнно-історичне товариство в Петербурзі (1907) мало філії в Києві та Одесі. Важливим осередком науки був Південно-Західний відділ Російського географічного товариства.Після 1917 року більшість наукових товариств діяла при університетах та в системі Української академії наук в Києві та інших містах. У середині 30-х років XX століття усі наукові товариства при ВУАН і поза нею були ліквідовані радянською владою. У 1939–1940 та в 1945 році та сама доля спіткала всі наукові товариства Західної України.За радянського часу в УРСР існували лише відділи відповідних всесоюзних наукових товариств.На еміграції у 1918–1945 роках найбільше наукових товариств існувало в Чехословаччині. Після 1945 року в діаспорі окрім НТШ та УВАН діяли науково-богословські товариства українських православних церков у США та Канаді, Українське генеалогічно-геральдичне товариство та Українське історичне товариство у США, католицьке Українське богословське наукове товариство в Римі.Зі здобуттям Україною незалежності колишні філії всесоюзних товариств усамостійнилися (пор. Товариство «Знання» України), окрім того виникло дуже багато нових галузевих товариств (н

61. М. С. Грушевський та його роль у національно-культурному відродженні України.

Вчений і політичний мислитель європейського масштабу, послідовний демократ і гуманіст, один із ініціаторів та ідеологів українського відродження, який поставив його на наукову основу, а разом з тим був і одним із провідних теоретиків у з’ясуванні й вирішенні національних питань і проблем, він вніс багато нового й оригінального у справу пробудження і формування національної свідомості нашого народу, українського державного відродження в ХХ ст. не вдовольнившись кар’єрою “кабінетного вченого”, він увійшов у світову історію водночас і як визначна політична фігура, талановитий громадський діяч, непересічний організатор і, взагалі, багатомірно обдарована особистість, універсалізму якої можна тільки щиро дивуватися. Багатоаспектна творча діяльність М.Грушевського являє значний інтерес для сьогодення. Зацікавлення нею великою мірою зумовлене практичною цінністю досвіду громадсько-політичної та наукової діяльності М.Грушевського 1894-1914 рр., 1917-1918 рр. та наявністю широких можливостей його використання на сучасному етапі національно-державної розбудови України. В анналах української історіографії Михайло Сергійович Грушевський історик і організатор українського наукового життя, а в історії України він виступає як один з провідних суспільно-політичних діячів і батько першої української держави ХХ ст. Діяльності цього великого патріарха нової української науки притаманний широкий діапазон і багатогранність. Не було жодної помітної ділянки суспільного життя, в якій він безпосередньо чи опосередковано не брав би участі. М.Грушевський є однією з головних постатей українського національного самоствердження в новітній історії України. Неоцінима й немеркнуча його заслуга перед українським народом.Поєднуючи наукову роботу з культурно-освітньою, М. С. Грушевський зробивзначний внесок у реорганізацію шкільної освіти в Галичині, відродженнядіяльності «Товариства любителів українського мистецтва» (1905),створення національного театру у Львові та організацію видавничоготовариства.У 1907 р. він видав книгу «Про старі часи на Україні», де в популярнійформі виклав основні події історичного минулого українського народу.М. С. Грушевський писав також і художні твори. Ще в юнацькі роки віннадрукував ряд оповідань («Бех-аль-Джугур», «Бідна дівчина», «Божийпопуст», «П'ятниця»), але ряд його новел так і не вийшов друком.

62. Культурний розвиток України в період діяльності Центральної Ради.

Національне відродження першої третини ХХ ст. стало логічним продовженням процесу, започаткованого наприкінці ХІХ ст., і тісно пов*язане з проголошенням державності. У першому Універсалі (23 липня 1917р.) новоутвореного українського парламенту – Центральної Ради сутність національного відродження визначається словами: «Віднині самі творитимемо наше життя». За короткий час у 1917 – 1921 рр. сформувалися соціально-політичні та національно-духовні вартості, що визначали тенденцію культурного відродження. Створювався особливий духовний клімат, який благотворно позначився на на розвитку всієї нації і багато в чому визначив подальшу історію України. Відродження складалося за умов проголошення суверенної держави на основі дотримання демократичних засад рівності українського народу і народів, що жили на території України. Якісні зміни в культурному житті України за умов розбудови української державності засвідчує динаміка розвитку національної освіти. Вже в березні 1917 р. була відкрита українська гімназія в Києві, невдовзі – університет в Катеринославі, консерваторія в Харкові, сільськогосподарський інститут в Одесі. У жовтні 1917 р. розпочав роботу Український народний університет у Києві, а в Житомирі – Український учительський інститут. На осінь 1917 р. було відкрито 53 укр. гімназії, сотні початкових шкіл. Влітку 1918 р. була створена комісія з організації проекту Української академії (УАН), у вересні того ж року проект був затверджений Радою Міністрів. Першим президентом УАН став В.Вернадський У 20х роках під егідою УАН плідно розвивалася наука. Приділялася увага фундаментальним дослідженням у галузі промисловості, нових технологій, культури і мистецтва. Загальне піднесення національної культури було тісно пов*язане з розвитком літературного процесу. У 1918 – 1921 рр. виникла велика кількість літературних об*єднань, друкувалися різноманітні художні збірки й альманахи – «Мистецтво», «Червоний вінок», «Гроно» та ін. Новій укр.. поезії того часу були притаманні романтичні настрої. Виходили поетичні збірки В. Чумака, В. Сосюри («Червона зима»), І. Кулика. Чільне місце в тогочасній поезії посідають В. Блакитний, Г. Епік, Є. Плужник. Подією культурного життя стали поетичні збірки П. Тичини «Сонячні кларнети» і «Плуг».На творчості українських літераторів 1917 – 1921 рр. позначився вплив європейського модернізму. Тяжіння до нього було характерним, зокрема, для творчості поета, театрознавця, перекладача М. Вороного. Але особливе місце у розгортанні культурного відродження належало неформальній літературній київській групі «неокласиків». Вони намагалися позбавити укр.. поезію сентименталізму і поверховості, понад усе цінили в літературі професіоналізм. Ідейним натхненником групи «неокласиків» був М. Зеров – видатний діяч національного відродження, поет, критик, професор. Найвидатнішою поетичною індивідуальністю в групі неокласиків був М. Рильський. Справжній зліт творчості поета почався після його збірки «Під осінніми зорями». До групи неокласиків належали також М. Драй-Хмара, О. Бургардт, П. Филипович. У Києві 20х років плідно діяли й інші літ. об*єднання – «Аспис», «Ланка», «Марс. У Києві 1918 р. діяли три театри: Державний драматичний, Державний народний П. Саксаганського і «Молодий театр», який організував Лесь Курбас і Гнат Юра. У 1919 р. Гнат Юра відокремився від «Молодого театру» і створив театр ім.. І. Франка. У 1922 р. Лесь Курбас створює театр «Березіль».

63.Розвиток української культури в часи гетьманату п. Скоропадського.

Культурні перетворення, започатковані Центральною Радою, продовжували розвиватися в Украінській державі у період правління гетьмана П. Скоропадського (весна — осінь 1918 p.).У системі освіти тривав процес формування україномовних навчальних закладів. До того ж особливість цієї роботи полягала в тому, що російськомовні та інші навчальні заклади практично не підлягали реформуванню, а створювалися нові, українські. Наприклад, у доповнення до діючих гімназій впродовж літа, 1918 р. було утворено додатково 50 нових, і їх загальна кількість досягала 150 одиниць, серед яких було вже кілька десятків сільських. Для малозабезпечених гімназистів виділялася.часткова матеріальна допомога, а також 350 іменних стипендій (ім. Т. Шевченка, Г. Сковороди, І. Франка, І. Стешенка) для відмінників навчання. Міністерство освіти законодавче закріпило обов'язкове вивчення української мови і літератури, історії, географії, етнографії у системі шкільної та вищої освіти України.Уряд Української держави виділяв значні кошти на вищу освіту. Було значно зміцнено матеріальну базу діючих вищих навчальних закладів, у доповнення уже до створених Центральною Радою національних університетів влітку 1918 р. розпочав свою роботу Кам'янець-Подільський університет, виділялися кошти для утворення нових університетів в Умані, Катеринославі, Одесі, Харкові. Розширялися україномовні факультети і кафедри у діючих вищих закладах освіти. У листопаді 1918 р. наказом гетьмана П. Скоропадського було засновано Українську академію наук (перший президент — В. Вернадський) і призначено перших одинадцять академіків: по історико-філологічному відділу — Д. Багалія, А. Кримського, М. Петрова, С. Смальстоцького; по фізико-математичному — В. Вернадського, М. Кащенка, С. Тимошен-ка; по відділу соціальних наук — Ф. Тарановського, М. Туган-Барановського, О. Левицького, В. Косинського.В цей час видавалися газети, журнали, гуманітарна, технічна й художня література на мовах різних народів України. Особливо різноманітною була періодична преса: партійна, громадська, кооперативна, незалежна, освітянська, наукова тощо. Наприклад, для системи освіти видавалися газети «Вільна українська школа», «Освіта», «Педагогічний журнал». Друкувалися сотні інших найменувань періодичних видань повітових, міських, губернських масштабів. Так, великомасштабна видавнича справа, започаткована Центральною Радою і гетьманом П. Скоропадським, стала основою українського видавничого ренесансу 20-х років XX ст.Гетьманський уряд не шкодував коштів на подальший розвиток інших напрямів культури. Зокрема, тривала робота зі збирання центральними бібліотеками архівних матеріалів, поповнення їх книжкових фондів, розширювалася експозиція Української національної картинної галереї, збільшилась кількість музеїв, відкрився новий «Молодий театр» під керівництвом Л. Курбаса, створювалися численні аматорські театральні, музично-хорові й танцювальні колективи тощо.

64. Українізація 20 – х років XX ст. та її роль у розбудові української культури.

Українізація — політичне просування і впровадження елементів української мови та української культури, в різних сферах життя. Українізація 1920-30 років була складовим елементом загальносоюзної кампанії коренізації. Українізація означала виховання кадрів з представників корінної національності, впровадження в роботу партійного, господарського і радянського апаратів рідної для населення мови, розширення мережі шкіл та інших навчальних закладів з навчанням рідною мовою, розвиток національної культури. Чисельність шкільних закладів з українською мовою викладання зростала. Якщо в 1925 р. їх було 79% від усіх шкіл, то в 1930 р. - 85%. Література. Незважаючи на те, що частина талановитих письменників і поетів після поразки української революції залишила країну (В. Винниченко, М. Вороний, О. Олесь), молоде покоління літераторів заявило про себе на повний голос. Політика українізації 20-х років викликала духовний ренесанс, розмаїття літературних організацій і об’єднань: найвідомішими об’єднаннями цього часу були: "Плуг" - спілка селянських письменників (П. Панч, А. Головко), "Гарт" - спілка пролетарських письменників (В. Еллан-Блакитний, М. Хвильовий, В. Сосюра), ВАПЛІТЕ - Вільна Академія Пролетарської Літератури (П. Тичина, М. Бажан, Ю. Смолич, Ю. Яновський). Виділялися групи неокласиків (М. Зеров, М. Рильський, Ю. Клен), символістів (П. Тичина, Ю. Меженко ), футуристів та ін. Великою популярністю користувалися твори драматургів І. Кочерги, М. Куліша. Театр. У середині 20-х років в Україні нараховувалось 45 професійних театрів. Театр "Березіль" у 1922 - 1923 рр. очолював талановитий реформатор і експериментатор театру, актор і режисер Лесь Курбас. Кіно. У 1920 -ті роки стала до ладу Одеська кінофабрика, будувалась Київська кіностудія. Свій творчий шлях розпочав геній українського і світового кіномистецтва О. Довженко (фільми "Арсенал" і "Звенигора"). У театрі та в кіно успішно працювала М. Заньковецька. Музика. Українську культуру збагатила творчість композиторів М. Леонтовича, К. Стеценка, Г. Верьовки, П. Козицького. Образотворче мистецтво. Члени Асоціації художників Червоної України - Їжакевич, Трохименко, Кричевський та ін. - за допомогою нових засобів поглибили розвиток українського образотворчого мистецтва. З’явились нові імена талановитих художників та скульпторів (Петрицький, Касіян та ін.)

65. Розвиток науки та освіти у 20 -30 –х роках XX ст.

На початку XX ст., в період імперіалізму, У зв'язку з дальшим зростанням потреби і в письменних людях і спеціалістах, а також під впливом революційного руху мережа навчальних закладів і учнів та студентів у них збільшувалися. У 1914/15навчальному році на Україні налічувалося 26тис. загальноосвітніх шкіл, у яких навчалися 2,6 млн.учнів. У 27вузах навчалося 35,2тис. студентів. Але все це далеко не задовольняло потреби внаслідок чого близько 70 %населення не вміли читати й писати.На Україні широко розвивалася хімічна наука. З питань органічної хімії ряд цінних праць дав професор Київського університету С. М. Реформатський (1860—1934), з фізичної хімії — учень М. М. Бекетова, професор Харківського університету І. П. Осипов (1885—1918).Багато видатних учених на Україні працювали в галузі біології і медицини. Київську школу зоологів заснував визначний морфолог, і пізніше академік О. М. Сєверцов (1866—1936),який з 1902до 1911р. був професором Київського університету. Там же професор —ембріолог і цитолог рослин С. Г. Навашин (1857—1930)провів важливі дослідження з ботаніки. Загальне-визнання дістали праці професорів Харківського університету В. М. Арнольді (1871—1924) — відомого ботаніка-морфолога, засновника харківської школи альгологів; В. Я. Данилевського» (1852—1936) — фізіолога, одного з основоположників ендокринології; М. П. Трінклера (1859—1925) — талановитого хірурга; Л. Л. Гіршмана (1839—1921) — видатного офтальмолога та ін.Багато зробили вчені України — епідеміологи і мікробіологи М.Ф.Гамалія (1859-1949), Д. К. Заболотний (1866-1929), патологоанатом і бактеріолог В. К. Високович (1854—1912) та ін. для подолання таких тяжких хвороб, як чума, холера, тиф, сказ, туберкульоз та ін. Борючись проти епідемій, вони брали участь в експедиціях до Індії, Китаю, Аравії, Месопотамії та в інші місця.Нa початку XX ст., незважаючи на переслідування з боку царського уряду й правлячих кіл Австро-Угорської монархії, видання книг, журналів і газет на Україні, особливо в період революції 1905—1907 pp., коли царизм змушений був послабити чинність Емського акта 1876 p., розширилося.У Східній Галичині і на Північній Буковині виходило ряд „.Шалів, які відігравали значну роль у громадському й літературному житті. Це були: «Літературно-науковий вісник»(1898— 1914),«Молода Україна» (1900—1903),«Світ» (1906—1907)та ін. Найбільш важливим серед них був «Літературно-науковий вісник», яким протягом десяти років фактично керував І. Франкоразом з своїми однодумцями В. М. Гнатюком та О. С. Маковеєм. У цей час (1897—1906)він мав демократичний характер. У 1907р. «Літературно-науковий вісник» було переведено до Києва, керувати ним став М. Грушевський, і він став буржуазно-ліберальним, а потім і буржуазно-націонадістичним виданням.Наприкінці XIX—на початку XXст., коливизвольний рух у країні вступив у свій вищий, пролетарський етап, на розвиток художньої літератури, як і всієї культури, дедалі більший вплив справляли ідеї марксизму-ленінізму, революційна діяльність більшовиків і боротьба робітників та селян. У той час на Україні продовжували свою творчість видатні революційно-демократичні письменники І. Я. Франко,Панас Мирний, М. М. Коцюбинський, Леся Українка та ін.В епоху капіталізму продовжувала розвиватися усна народна творчість, її характерною рисою було передусім те, що дедалі більше з'являлося історичних пісень і народних дум, у яких відбивалося тяжке життя робітників на заводах, фабриках, шахтах та інших капіталістичних підприємствах («Вітер з поля, хвиля з моря», «Як у Карлівці на заводі», «Хто в заводі не бував» та ін.). З великою тугою розповідалося і про нестерпний гніт, якого зазнавали наймити й наймички в поміщицьких маєтках та куркульських господарствах (пісні «Ой горе нам, молодим», «А хазяйський син рано пообідав», «Та тече річка невеличка»),а також про поневіряння емігрантів у чужих краях.