Створення та діяльність політичних партій в Україні на рубежі 19-20 ст.

Створення та діяльність політичних партій в Україні на рубежі 19-20 ст.

Заснована	Назва		Засновники	Ідеологія	Розпущена
1890, жовтень	Українська радикальна партія	РУРП	І. Франко	соціалізм
1900, лютий	Революційна українська партія	РУП	Д. Антонович, М. Русов, Л. Мацієвич	соціалізм
	Українська народна партія	УНП	М. Міхновський	націоналізм
	Українська демократична партія	УДП	Є. Чикаленко, О. Лотоцький	лібералізм
	Українська радикальна партія	УРП	Б. Грінченко, С. Єфремов	лібералізм
1905, грудень	Українська соціал-демократична робітнича партія	УСДРП	В. Винниченко, С. Петлюра	соціалізм
1917, квітень	Українська партія соціалістів-федералістів	УПСФ	Д.Дорошенко, С. Єфремов	соціалізм
1917, квітень	Українська партія соціалістів-революціонерів	УПСР	М. Грушевський, П. Христюк, В. Залізняк, М. Шраг	соціалізм
1917, травень	Українська демократично-хліборобська партія	УДХС	С. Шемет	консерватизм
1917, грудень	Українська партія соціалістів-самостійників	УПСС	О. Макаренко, П. Макаренко, І. Луценко	соціалізм

Рух опору в Україні у роки Другої світової війни.

22 червня 1941 p. Німеччина та її союзники без оголошення війни напали на Радянський Союз. Розпочалася Велика Вітчизняна війна. З перших днів окупації на території України розгорнулася антифашистська боротьба.

 

Причини розгортання руху

 

1) окупація батьківщини іноземними загарбниками;

 

2) жорстокий окупаційний режим, який хотів перетворити українські землі на колонії Німеччини та її союзників, а українців частково знищити, а решту перетворити на рабів.

 

Форми опору були різноманітними:

 

— саботаж (випуск бракованої продукції, невиходи на роботу, виведення з

ладу верстатів та устаткування, псування продовольства

 

— відмова співпрацювати з окупаційними властями;

 

— антигітлерівське підпілля;

 

В антифашистському русі Опору існували дві течії:

 

— радянська (партизанські загони, радянське підпілля), представники якої

боролися за визволення України від німецько-фашистських загарбників,

відновлення Радянської влади;

 

— націоналістична (ОУН(Б), ОУН(М), бульбівці, ОУН-УПА), представники

якої боролися за визволення України від німецько-фашистських

загарбників, створення незалежної Української держави.

 

Деякі історики називають ще третю течію в антифашистському русі опору — польська (армія Людова, армія Крайова), представники якої боролися за визволення західноукраїнських земель від німецькофашистських загарбників, приєднання їх до Польщі. Проте невелика чисельність вояків армії Людової та армії Крайової (10–20 тис.), відносна пасивність в боротьбі проти німців дає підстави вважати, що в Україні було лише дві течії в антифашистському русі Опору.

 

Діяльність ОУН і УПА у другій половині 40-х - першій половині 50-х pp. XX ст.

Після вигнання німецько-фашистських загарбників з території України ОУН - УПА на західноукраїнських землях продовжували боротьбу проти радянської влади.

Вони:

• рішуче протистояли насильницькій колективізації;

• протистояли арештам та депортаціям населення;

• зривали насильницьку мобілізацію до Червоної армії із Західної України;

• у 1946 р. проводили противиборчу кампанію.

Методи боротьби ОУН — УПА

1. Нападали на частини НКВС і військові підрозділи.

2. Знищували радянських і партійних діячів.

3. Вбивали місцевих активістів і членів їхніх сімей, які перейшли на бік радянської влади.

4. Здійснювали масовий терор проти тих, кого зі Сходу направляли на роботу в Західну Україну.

5. Здійснювали диверсії.

6. Організовували саботаж.

7. Проводили активну антирадянську пропаганду.

1944-1946 рр. Силами УПА утримувалися великі території і велися бої із застосуванням артилерії і мінометів.

З 1947 р. великі з’єднання УПА було перетворено на невеликі добре законспіровані групи по 10-15 осіб, які перейшли до партизанської війни.

Відбувається спад організованого опору, особливо після загибелі у 1950р. головнокомандувача УПА Р. Шухевича, хоч окремі загони ще діяли до 1956 р.

Для боротьби з ОУН — УПА в Західну Україну було направлено регулярні частини радянської армії з артилерією та частини НКВС з мережею агентів. З місцевого населення йшло формування підрозділів помічників для боротьби з ОУН - УПА.

Основні напрями та особливості національно-демократичного руху (шістдесятники, дисиденти та ін.) в Україні в 1960-х – пер. пол. 1980-х рр.

Особливості дисидентського руху 1960-х-1980-х pp.:

- у ці роки дисидентський рух став організованим явищем;

- рух здобув яскраво вираженого антитоталітарного характеру;

- дисидентський рух був представлений течіями різного ідеологічного напрямку;

- дисиденти здійснювали зв'язок з громадськістю країн Заходу і міжнародними правоохоронними організаціями;

- дисиденти в своїй абсолютній більшості заперечували насильницькі методи боротьби.

Основні течії дисидентського руху:

- національно-визвольна течія;

- боротьба за демократичний соціалізм, або «соціалізм з людським обличчям»;

- демократична правозахисна течія;

- релігійна течія.

Основні методи боротьби учасників українського національно-визвольного руху. Серед основних методів боротьби учасників національно-визвольного руху були такі:

- організація масових заходів;

- написання листів-протестів до керівних органів УРСР і СРСР;

- протести, відкрити звернення на адресу міжнародних організацій та урядів демократичних країн;

- акції солідарності з іншими народами, які зазнали утисків з боку тоталітарної системи (наприклад, з кримськими татарами);

- видання і розповсюдження «самвидаву», випуск із січня 1970 р. «самвидавського журналу «Український вісник», розповсюдження листівок;

- індивідуальні протести, вивішування синьо-жовтих прапорів.

Спочатку активними учасниками національно-визвольного руху стали представники інтелігенції, «шестидесятниками» - молоде покоління українських письменників, поетів. Серед них були: Л. Костенко, В. Симоненко, I. Драч, I. Світличний, I. Дзюба, Б.Стус, Є. Сверстюк та ін. Потім кількість учасників національно-визвольного руху, який охопив практично всі верстви населення, значно збільшилася, створювалися організації (союзи, комітети, об'єднання). Національно-визвольний рух у 1960-х- 1980 х pp. став загальноукраїнським явищем, він розгортався практично в усіх регіонах України.

Основними цілями українського національно-визвольного руху були:

- боротьба проти русифікації та великодержавного шовінізму;

- звільнення усіх політичних в'язнів;

- всебічний розвиток національної культури і національного духовного життя, ліквідація цензури;

- боротьба за відновлення національної свідомості та людської гідності;

- учасники руху намагалися конституційними методами домогтися виходу України із складу СРСР;

- створення незалежної Української держави.

Період зростання

Князювання Олега

Значних успіхів вона досягла і на міжнародній арені. Одним із важливих заходів Олега були дії, спрямовані на захист держави від нападів сусідів, зокрема й варягів. Цій меті слугувала данина варягам у триста гривень на рік — «заради миру», яка виплачувалася до смерті князя Ярослава I Мудрого. Це був своєрідний договір про «мир і дружбу». У такий самий спосіб (данина 10 тис. марок) Олег порозумівся з уграми, які проходили через землю Русі на Захід. Компенсацією за ці матеріальні витрати стала данина, яку Візантія виплачувала Русі «заради миру» за договорами з часів Аскольда.

911 року було підписано новий, значно вигідніший і ширший договір. Було укладено і воєнні угоди. Цікаво, що Олег на знак перемоги прибив щит на воротях Царграда (так слов'яни тоді іменували Константинополь).

Ігор I Рюрикович

Наступник Олега князь Ігор I (912-945) продовжував справу свого попередника, хоч і не так вдало. Перш за все він приборкав непокірних древлян, приєднав землі тиверців та уличів між Дністром і Дунаєм. Двічі ходив на схід: 913 року за угодою з хозарами пройшов до берегів Каспійського моря і дістався Баку, руйнуючи і грабуючи все на своєму шляху. 943 року ходив на багаті мусульманські міста Кавказу, де захопив велику здобич. У роки князювання Ігоря на кордонах Київської Русі вперше з'явилися печенізькі племена. 915 року вони уклали договір з Києвом і відкочували до Дунаю, однак 930 року порушили угоду і почали напади.

Княгиня Ольга

Першою серед князів навела порядок в організації збирання податків, визначила їхні фіксовані розміри. Податки за часів Ігоря та Ольги сплачувалися переважно хутром, а грошовою одиницею була «куна» — шкурка куниці. Було встановлено, що данина ділилася на три частини, з яких дві йшли на державні витрати, а третина на потреби княгині, її міста Вишгорода. У цьому визначилась ідея поділу між бюджетом і власністю князів, що засвідчувало високий рівень державного мислення як керівної еліти, так і суспільства в цілому. Ольга виявила глибоке розуміння міжнародного становища свого часу в Європі, 940 року здійснила важливий державний візит до Візантії, встановила з нею досить дружні відносини, відновила військовий союз. Вона також зуміла встановити дипломатичні зв'язки зі Священною Римською імперією.

Святослав I Хоробрий

Це був мужній, войовничий князь із лицарською вдачею, що провів усе своє правління у війнах, охопивши своїми походами грандіозну територію в Європі й Азії. Внаслідок походу 964—965 рр. Русь розгромила великий Хазарський каганат, що дало можливість закріпитися у межиріччі Волги і Дону. 965 року русичі захопили Саркел. Від часу усунення хазар господарями південноруських степів до річок Сули і Рось стали печеніги, що блокували торгові шляхи до країн арабського Сходу. 968 року починається перший балканський похід Святослава. У битві під Доростолом болгари зазнали поразки, руські війська оволоділи багатими придунайськими містами і захопили Східну Болгарію. Резиденцією руського князя стає місто Переяславець. Там, як він казав, «усі добра сходяться: із греків — паволоки, золото, вина й овочі різні, а з чехів і з угрів — срібло й коні, із Русі ж — хутро і віск, і мед, і невільники». Однак, 969 року, довідавшись про облогу Києва печенігами, Святослав змушений повернутися в Русь. Розбивши печенігів, він проводить деякі заходи щодо зміцнення управління державою: посадив на Київському столі старшого сина Ярополка, у Древлянській землі — Олега, в Новгороді — Володимира. Цим було покладено початок державній реформі, внаслідок якої Русь поступово ставала володінням однієї князівської династії.

Період розквіту

Володимир I Великий

У перші роки правління в Києві Володимир продовжував політику свого батька, спрямовану на розширення меж держави. Уже 979 року, прямуючи з дружиною з Новгорода на Київ, дорогою князь завоював Полоцьке князівство і приєднав до Київської держави. У 981-993 роках було здійснено кілька вдалих походів. Він остаточно підкорив непокірні племена в'ятичів і радимичів, відвоював у польських королів давньоруські червенські міста (Червен, Белз та ін.), оволодів частиною землі литовського племені ятвягів, де збудував місто Берестя (Брест), захопив Херсонес (Корсунь) у Криму, що належав Візантії, здійснив вдалий похід у Закарпаття тощо. У кінці X ст. в межах Київської Русі було об'єднано всі східнослов'янські племена.

Однак найбільш ефективним і далекоглядним заходом, спрямованим на укріплення влади, зміцнення єдності держави, на піднесення моральної та культурної зрілості тогочасного суспільства, було здійснення низки релігійних реформ і запровадження християнства. На той час язичництво себе вичерпало. Сприяло введенню християнства і те, що воно мало на Русі глибоке коріння. Протягом IX ст. у Києві існували християнські громади. Князь Аскольд був християнином. На Русі проповідували слово Боже видатні місіонери Андрій Первозванний, Кирило та Мефодій. Зрештою, княгиня Ольга і значна частина її оточення були християнами. Багато християн було і в оточенні самого князя Володимира.

Ярослав I Мудрий

Ярослав I (1019-1054) відзначався мужністю, глибоким державним розумом, різнобічними знаннями, політичною гнучкістю, любов'ю до книг, за що і був прозваний Мудрим. Він продовжував справу батька зі зміцнення Київської держави, справу подальшого зростання її міжнародної ролі. Перш за все запроваджувалася лінія на розширення меж країни. Значну увагу Ярослав приділяв відносинам із Польщею.Зібравши майже всі східнослов'янські землі, крім Полоцького князівства, яке Володимир виділив в окреме (воно твердо відстоювало свою незалежність), приєднавши ряд територій фінських та інших племен, Ярослав став одним з найсильніших володарів Європи, а Русь посіла одне з чільних місць у системі європейських держав. Ярослав розбудував Київ, значно розширив його територію, оточив її валом. Було зведено чудові будівлі: палаци князя, митрополита, високих сановників із князівського оточення та ін.

Період міжусобиць

Після тривалих міжусобиць до влади приходили по черзі останні члени тріумвірату, які продовжували невдало вести боротьбу з половцями. Велика половецька орда продовжувала спустошувати країну. Справи ускладнювалися через відсутність єдності серед князів. Зростала кількість князів-ізгоїв, тобто тих, хто залишився без престолів і земель, що відійшли до старших у роді.

Володимир II Мономах

Володимир був привабливою і яскравою постаттю на політичному небосхилі Руської держави, пройшов увесь свій життєвий шлях у безперервній боротьбі з ворогами країни. Хоча великим князем Київським Мономах став уже в похилому віці — 60 років, все своє життя він суттєво впливав на зовнішню і внутрішню політику давньоруської держави. У державницькій діяльності Володимира II Мономаха найважливішим напрямком була зовнішня політика, головним чином боротьба з половцями, які протягом певного часу загрожували існуванню земель і населення Русі.

Відтіснивши половців, Володимир сприяв новій хвилі колонізації степів Причорномор'я. Першими тут осідали так звані «чорні клобуки», залишки різних племен, зокрема кочових, що підкорилися князям і перейшли до осідлого життя. За ними йшли степові здобичники, що займалися полюванням і скотарством і, зрештою, землероби. Спираючись на них, Мономах намагається закріпитися на Чорному морі, приєднати гирло Дунаю.

Силою свого авторитету, дипломатичними і військовими акціями Мономах об'єднав землі Київську, Турівсько-Пінську, Переяславську, Смоленську, Новгородську і Поволжя. Пізніше він підкорив мінське і волинське князівства. Таким чином, князь зосередив під своєю владою три чверті території, що за Ярослава Мудрого входила до складу держави.

Влада за часів Мономаха швидко зміцнювалась і доходила до такого рівня, який був у державі Ярослава. Князь тримав під контролем своїх синів, які завжди виконували його волю. Інші князі також корилися його владі. Володимир II Мономах доповнив новими статтями «Руську правду». Син Мономаха Мстислав I Великий (1125-1132) продовжив правління батька, однак отримав лише частину держави — Київ, Смоленськ, Новгород. Інші землі перейшли до його братів. А це означало, що Мономах не насмілився порушити негативну традицію ділити державу між своїми дітьми. Мстислав разом із братами вів боротьбу проти тих князів, які намагалися відокремитися чи зберегти свою незалежність. Зокрема, він підкорив Полоцьке князівство, яке тривалий час було відокремлене від Київської держави. Поза його владою залишилася лише Галичина. Після смерті Мстислава Київська Русь остаточно розпалася на удільні князівства.

Занепад

Через порівняно короткий період створене першими київськими правителями об'єднання земель почало розпадатися. Аналогічна доля спіткала інші середньовічні імперії Європи, зокрема державу Карла I Великого.

Проте існував іще один аспект проблеми політичної роздрібненості. З перемогою принципу спадкового престолонаслідування (вотчини) над системою старшинства або ротації Ярослава I Мудрого княжі роди дедалі глибше пускали коріння у своїх батьківських землях, для них дедалі очевиднішим ставав той факт, що їхнє майбутнє пов'язане з удільними володіннями, а не з Києвом, за який точилася безперервна боротьба. Протягом XII ст. виникло від 10 до 15 таких удільних князівств, найбільшими з яких були Галицько-Волинське, Володимиро-Суздальське, Новгородське, Чернігівське та Смоленське[36]. Кожне мало незалежний політичний, економічний і навіть культурний статус. Унаслідок цього Київська Русь поступово перетворилася на ціле з багатьма центрами, пов'язаними спільними релігійними та культурними традиціями, династичними узами. Проте центри ці були значною мірою самостійними й часто ворогували між собою.

 

Економічний застій

Поряд із політичними проблемами існували й господарські. Розташування Києва на великому торговому шляху «із варягів у греки» відігравало важливу роль у його піднесенні. З кінця XI ст. значення цього шляху стало зменшуватися. Це мало згубні наслідки для економіки Києва. З усією очевидністю колись велична столиця Русі політично, економічно і соціально занепадала.

40. Політичний, економічний, соціальний та територіальний устрій Київської Русі.

Зійшовши на київський престол у 980 р. і зосередивши у своїх руках неподільну владу, Володимир Великий (980— 1015 рр.) започаткував нову добу в історії Київської Русі. Насамперед він послідовно поставив під владу державного центру великі союзи східнослов'янських племен, що залишалися ще незалежними — хорватів і дулібів (981 p.), радимичів і в'ятичів (981—984 pp.). Власне за його князювання процес становлення Київської Русі в основному вже завершувався і почалось її піднесення як цілісного суспільства й держави. І все ж таки не ці заходи вирізняють Володимира серед інших руських князів X ст., високо піднімаючи його над іншими. Він був видатним реформатором, будівничим держави.

Володимир запровадив нове зведення законів звичаєвого права, удосконаливши і доповнивши попередній кодекс "Закон руський" та пристосувавши його до умов часу. Для посилення великокнязівської влади він провів своєрідну адміністративну реформу. Місцевих племінних князьків, котрі нерідко прагнули відокремитись від Києва, замінив високо-князівськими посадниками, своїми синами й найближчими боярами. На зміну родоплемінному поділові давньоруського суспільства прийшов поділ територіальний: державу було поділено на землі-уділи довкола великих міст. Усе це є однією з визначальних ознак справжньої держави.

Найголовнішим досягненням Володимира є, без сумніву, запровадження на його неозорих землях християнства як державної релігії. Для Володимира високорозвиненими системами віри були дві релігії — християнство та іслам, тобто релігії тих країн, з якими Русь мала й намагалася втримати якнайтісніші політичні і торговельні стосунки.

Тривале князювання Ярослава (1019—1054 pp.) прийнято вважати апогеєм економічного злету, політичної моці та культурного піднесення. Як і його батько, Ярослав розширював кордони своїх і без того величезних володінь. Йому належить честь остаточного розгрому печенізьких орд у 1036 р. Піклуючись про зміцнення південних кордонів Русі, Ярослав продовжував будівництво на рубежах із степом величезних довгих захисних споруд, прозваних у народі "змійовими валами".

Гучна слава Ярослава спиралася передусім на досягнення у внутрішній розбудові Русі, в якій він домагався небачених досі результатів. У роки його правління вперше складено писане зведення загальноприйнятих у ті часи законів Київської Русі в єдину "Руську правду". Вона була правовим кодексом держави, що уперше визначав права людини. Особливо уславився князь будівництвом церков. У той час "золотоверхий" Київ ряснів більш як 400 церквами. Серед них височіли Десятинна церква, монастирі Георгія та Ірини, церква Василія тощо. Найбільшим діамантом у цій короні був прекрасний Софійський собор (1037 р.) — справжнє чудо християнського світу. Свідченням княжої турботи про церкву стало те, що в 1051 р. Ярослав уперше призначив київським митрополитом русина Іларіона, щоб мати свою незалежну церкву в могутній державі.

Новітня Українська держава.

Украї́нська Держа́ва — назва держави, що охоплювала територію Центральної, Східної та Південної України зі столицею вКиєві від 29 квітня до 14 грудня 1918 року. Постала на місці Української Народної Республіки внаслідок державного перевороту. Очолювана гетьманом Павлом Скоропадським. Від 14 грудня 1918 року її змінила Директорія УНР як символ другого відродження УНР.

Політику керівництва Української держави підтримували консервативні кола українського суспільства, військові, землевласники, а також командування військ Центральних держав, що, згідно Берестейського мирного договору, окупували Україну.

Внутрішня політика спиралась на козацькі традиції державотворення та соціально-політичні стандарти зліквідованоїРосійської імперії.

У зовнішній політиці керівництво держави дотримувалося антибільшовицького курсу, орієнтувалось на союз із Кубанню,Кримом та Доном, спиралося на підтримку Німеччини. Після антигетьманського повстання, що його очолила Директорія, була повернена назва Української Народної Республіки.

В кінці лютого 1918 року, за збройної підтримки Німеччини та Австро-Угорщини, Центральна Рада та уряд Української Народної Республіки повернулися до звільненого від більшовиків Києва. Українська влада не змогла стабілізувати внутрішньополітичну ситуацію в Україні, встановити ефективну адміністрацію на місцях та гарантувати виконання Брест-Литовських мирних угод.Соціалістичний курс, якого дотримувався український уряд до більшовицької окупації, змінено не було. В регіонах процвіталакорупція і бандитизм. Таким станом справ було обурене не лише українське населення, а й німецьке і австро-угорське командування. Воно було зацікавлене в нормалізації господарського життя України щоби розпочати імпорт українського збіжжядля потреб власних країн^[1].

Проголошена в ході організованого правою офіцерською політичною організацією «Українська народна громада» і схваленого командуванням німецької групи військ в Україні державного перевороту 29-30 квітня 1918 р.

Створення та діяльність політичних партій в Україні на рубежі 19-20 ст.