Реалізація права і реалізація правових норм: проблема співвідношення.

Реалізація норм права - це втілення встановлених правових норм у діяльність суб'єктів права через виконання юридичних обов'язків, використання суб'єктивних прав, дотримання заборон, застосування норм права.

Використання - це форма реалізації повноважних правових норм, яка полягає в активній чи пасивній поведінці суб'єктів, що здійснюється ними за їхнім власним бажанням (наприклад, реалізація законодавства про право на вищу освіту).

Виконання - це форма реалізації зобов'язальних юридичних норм, яка полягає в активній поведінці суб'єктів, що здійснюється ними незалежно від їхнього власного бажання (приміром, реалізація законодавства про державні податки).

Дотримання - це форма реалізації заборонних юридичних норм, яка полягає у пасивній поведінці суб'єктів, утриманні від заборонених діянь (скажімо, не порушення водіями транспортних засобів обмежень щодо швидкості руху на автомагістралях).

Суб'єкти використання, виконання і дотримання - недержавні та громадські об'єднання, їхні органи, посадові особи та громадяни (також іноземні громадяни, особи без громадянства, особи з подвійним громадянством). Ці форми ще називають формами безпосередньої реалізації, тому що суб'єкти права реалізують приписи правових норм безпосередньо і самостійно в процесі своєї діяльності з метою досягнення матеріальних або ідеологічних результатів.

Застосування норм права є особливою формою його реалізації. Це державно-владна й організаційна діяльність компетентних органів держави та посадових осіб з реалізації правових норм стосовно конкретних життєвих випадків через винесення індивідуально-конкретних правових наказів (приписів).

Для цієї форми реалізації характерними є такі специфічні ознаки:

а) цей вид діяльності здійснюється компетентними органами, що наділені державно-владними повноваженнями;

б) застосування права здійснюється в чітко визначених законом процесуальних формах;

в) ця форма має державно-владний характер — рішення ухвалюється на підставі одностороннього волевиявлення компетентного органу; правові приписи обов'язкові до виконання, а в разі необхідності забезпечуються примусовою силою держави;

г) це організуюча діяльність, оскільки створює відповідні умови для повнішої реалізації правових норм;

ґ) вона відображає елементи творчості, що означає неформальність рішення у кожному конкретному випадку;

д) зміст діяльності полягає у винесенні індивідуально-конкретних, зазвичай обов'язкових до виконання, рішень, які за сутністю відрізняються від правових приписів загального характеру (тобто нормативно-правових актів);

е) у цій діяльності органи правозастосування виступають суб'єктами управління; особи, щодо яких застосовується право, - об'єктами управління; винесені рішення (правозастосовні акти) - засобами управління.

 

85 Поняття та основні форми реалізації правових норм

Реалізація норм права — це втілення розпоряджень правових норм у правомірній поведінці суб'єктів права, в іх практичній діяльності, її можна розглядати як процес і як кінцевий результат.

Реалізувати нормативні розпорядження, що містяться в законах та інших нормативно-правових актах, означає втілити в життя — у суспільні відносини, поведінку громадян — волю законодавця й інших суб'єктів правотворчості, спрямовану на встановлення правопорядку. Без такої реалізації право втрачає своє соціальне значення і призначення.

Поняття реалізації права охоплює декілька способів і форм впливу на поведінку суб'єктів права.

За рівнем (глибиною) реалізації розпоряджень, що містяться в нормативних актах, можливі:

Реалізація загальних установлень

Реалізація загальних правових норм поза правовідносинами: активна, пасивна

Реалізація правових норм у конкретних правовідносинах

Реалізація загальних установлень

— це втілення в життя загальних установлень, які містяться в преамбулах законів, статтях, що фіксують загальні завдання і принципи права та правової діяльності. Вплив права на суспільні відносини в результаті реалізації його загальних установлень, завдань і принципів може бути чималим, але вона позбавлена юридичної специфіки і скоріше має ідейний, моральний характер, виражає «дух» права, а не його «літеру».

Реалізація загальних правових норм поза правовідносинами

— це втілення в життя загальних норм, які встановлюють правовий статус і компетенцію суб'єктів права, тобто безперешкодне використання суб'єктивних юридичних прав і свідоме виконання суб'єктивних юридичних обов'язків — без конкретних зв 'язків або відносин між суб 'єктами права.

Є дві форми такої реалізації:

• активна — припускає реалізацію загальних правових норм, якими користуються суб'єкти права щодо всіх інших суб'єктів. Цим правам відповідають обов'язки всіх інших суб'єктів не робити дій, які б могли перешкодити їх здійсненню;

• пасивна — припускає реалізацію норм, що містять заборони, через утримання суб'єкта від дій, за які встановлюється юридична відповідальність. Вона полягає в додержанні обов'язків, непорушенні заборонних норм, узгодженні своєї поведінки зі змістом норм права, які встановлюють юридичну відповідальність.

Реалізація конкретних правових норм у конкретних правовідносинах

— це втілення в реальні відносини конкретних норм права (див. главу «Правовідносини. Юридичні факти»).

Форми реалізації права за суб'єктами такі:

— індивідуальна;

— колективна.

Форми реалізації права за складністю і характером дій суб'єкта (за участю чи без участі держави) такі:

1.Проста, безпосередня (без участі держави)

2.Складна, опосередкована (за участю держави) — додержання — виконання — використання — застосування Схематично представимо три форми безпосередньої реалізації права:

Додержання — полягає в утриманні від дій, заборонених юридичними нормами, суворому додержанні встановлених заборон (наприклад, дотримання швидкості руху автомобіля у місті 60 км на годину).

Припускає пасивну поведінку суб'єкта — незалежно від його власного бажання

Виконання — полягає в обов'язковому вчиненні активних дій, що наказуються нормами права в інтересах правомочної сторони, у виконанні обоє 'язків (наприклад, своєчасне заповнення та подання до податкової інспекції декларації про доходи).

Припускає активну поведінку суб'єкта — незалежно від його власного бажання

Використання --- полягає у використанні можливостей, наданих правовими нормами, у здійсненні суб'єктивних прав для задоволення власного інтересу (наприклад, реалізація права на вищу освіту).

Припускає як активну, так і пасивну поведінку

 

 

86 Правозастосування як форма правореалізації: поняття та види.

Застосування права - це форма реалізації юридичних норм уповноваженими державою органами (посадовими особами), яка полягає у розгляді конкретного юридичного питання, справи, проблеми тощо і винесенні індивідуального рішення, обов'язкового для його адресатів.

Застосування юридичних норм у передбачених законодавством випадках виступає неодмінною організаційною передумовою реалізації юридичних норм суб'єктами права, внаслідок чого його соціальним призначенням є організація та забезпечення втілення у життя юридичних норм і забезпечення їх реальної дії у найважливіших суспільних відносинах.

Ознаки правозастосування:

• застосування юридичних норм є складною формою правореалізації, як правило, пов'язаною з одночасним поєднанням різних форм правореалізації (виконання, дотримання, використання юридичних норм);

• застосування юридичних норм є діяльністю лише уповноважених у встановленому законодавством порядку державних і недержавних органів і посадових осіб;

• правозастосовний орган у процесі правозастосування фактично діє від імені держави;

• застосуванню юридичних норм притаманний державно-владний, державно-вольовий характер;

• застосування юридичних норм здійснюється у чітко визначених процесуальних формах;

• застосування юридичних норм, як правило, пов'язане з виданням і вступом у дію правозастосовного акта; тощо.

Зазначені ознаки застосування юридичних норм можна розглядати і як його найважливіші характеристики.

Потреба у застосуванні юридичних норм постає, зокрема, якщо:

• правові відносини між суб'єктами права можуть виникнути, змінитися або припинитись лише за рішенням державного або іншого компетентного органу (наприклад, зарахування до навчального закладу, призначення державної пенсії тощо);

• вимагається офіційне визнання певних юридичних фактів, оскільки правові відносини, пов'язані з цими фактами, є настільки важливими для суб'єктів права, які в них вступили, для третіх осіб та суспільства в цілому, що потребують особливого контролю за допомогою відповідного рішення компетентного органу (наприклад, реєстрація шлюбу, реєстрація нотаріусом заповіту тощо);

• існує суперечка між суб'єктами права з питань наявності чи відсутності певних фактів або відносин, при цьому сторони такого спору не можуть самостійно дійти згоди (наприклад, щодо поділу майна, встановлення батьківства тощо);

• потрібно захистити порушені права та законні інтереси, відновити порушене право (наприклад, повернення майна з чужого незаконного володіння тощо);

• потрібно притягнути особу до юридичної відповідальності, а також встановити вид і міру покарання.

Як зазначалось, застосування юридичних норм як державно-владного діяння завжди здійснюється від імені держави.

У процесі правозастосування уповноважений орган (посадова особа) за допомогою індивідуальних (правозастосовних) актів вирішує два основних завдання:

• організацію впровадження у реальних суспільних відносинах приписів, що містяться в юридичних нормах;

• забезпечення відповідної реакції з боку держави на недотримання або невиконання юридичних норм суб'єктами права.

У зв'язку з цим у юридичній літературі розрізняють дві форми правозастосування:

• оперативно-виконавче;

• правоохоронне.

Оперативно-виконавче правозастосування - це організація виконання приписів юридичних норм, позитивне регулювання за допомогою індивідуальних актів правозастосування шляхом сприяння виникненню, зміні чи припиненню конкретних правовідносин на основі юридичних норм (наприклад, рішення про призначення пенсії, акт реєстрації шлюбу тощо).

Правоохоронне правозастосування - це діяльність, спрямована на охорону юридичних норм від порушень, застосування заходів легального примусу та забезпечення виконання примусових заходів щодо суб'єкта, до якого ці заходи застосовуються (наприклад, рішення про притягнення до адміністративної відповідальності, вирок суду тощо).

Кожний з видів правозастосування має певні особливості, більшість яких пов'язана з формальними аспектами правозастосування того чи іншого виду (форма правозастосовного акта, вимоги до його оформлення та реєстрації тощо). Водночас порядок правозастосовної діяльності незалежно від її виду, основні суттєві вимоги, які до неї висуваються, є загальними для всіх видів правозастосування.

 

 

87 Основні стадії (етапи) застосування норм права

Порядок застосування норм права може бути простим і складним. Прикладом простого Порядку (процесу) застосування норм права є застосування санкції за безквитковий проїзд у міському транспорті (пропозиція контролера сплатити штраф, одержання суми і виписка квитанції). Інша річ складний процес застосування норм права (наприклад, застосування Особливої частини Кримінального кодексу).

Складний порядок застосування норм права, к правило, складається з трьох стадій правозастосувальної діяльності:

1) встановлення фактичних обставин справи;

2) встановлення юридичної основи справи — вибір і аналіз юридичних норм (інакше: юридична кваліфікація фактичних обставин);

3) вирішення справи і документальне оформлення ухваленого рішення.

Зазначені стадії є умовними, оскільки на практиці вони збігаються.

Розглянемо кожну з них.

І. Встановлення фактичних обставин справи (юридична кваліфікація фактичних обставин) — це стадія підготовча, але надзвичайно відповідальна, оскільки іноді має вирішальне значення, її можна поділити на такі підстадії:

1. Встановлення юридичних фактів і юридичного (фактичного) складу. Це можуть бути головні факти (тобто факти, що підлягають доведенню) і факти, що підтверджують головні, але обов'язково у тому обсязі, як того вимагає нормальне вирішення юридичної справи. У деяких випадках коло обставин, що підлягають встановленню, позначене у законі.

Головний факт (наприклад, факт вбивства, вчиненого громадянином Г.) належить, як правило, до юридичних фактів, тобто до фактів, що спричиняють виникнення або припинення юридичних наслідків. Зазвичай досліджуються не всі факти, а лише ті, які мають безпосереднє відношення до вирішення юридичної справи.

Часто збирання доказів і попереднє встановлення фактів є справою одних осіб, а ухвалення рішення у справі -- інших. Однак завжди відповідальна особа правозастосовного органу (прокурор, суддя, директор підприємства, начальник УВС та ін.) зобов'язана переконатися у вірогідності фактів, їх обґрунтованості та повноті.

Вказівки на фактичні обставини справи містяться в гіпотезі норми права.

2. Встановлення фактичних обставин справи здійснюється за допомогою юридичних доказів. Правозастосувач не може спостерігати фактичні обставини справи безпосередньо, тому що вони, як правило, належать до минулого. Тому вони підтверджуються доказами — слідами минулого, які мають матеріальний і нематеріальний характер і зафіксовані в документах (показання свідків, протокол огляду місця події, висновок експерта та ін.). Доказами є відомості про факти, інформація про них, а також самі факти (пожежа, крадіжка) і джерела відомостей про них — документи, акти, показання свідків. Джерела відомостей про факти потрібно засвідчити (наприклад, протокол про предмети, вияв-

лені при обшуку, має бути підписаний понятими). Юридична справа як сукупність документів, зібраних разом і певним чином оформлених, включає також документи правозастосовних органів (про прийняття справи до провадження, про призначення експертизи та ін.). Вимоги до доказів:

а) вірогідність — залучення і аналіз лише тих фактів, які мають значення для справи, що розглядається. Виключається підтасування фактів і залучення фактів, що не стосуються справи;

б) обґрунтованість — використання лише зазначених процесуальними нормами засобів доведення. Наприклад, для встановлення причин смерті необхідно проведення експертизи. Виключається використання засобів доведення, взятих з іншого джерела, який не вказується;

в) повнота — встановлення всіх даних, які мають значення для справи, що розглядається.

3. Встановлення фактичних обставин справи відбувається через доведення — творчу діяльність з встановлення і надання доказів, участь в їх дослідженні та оцінці. Доведення дозволяє відтворити той чи інший фрагмент дійсності, реконструювати обставини з метою встановлення істини для застосування норм права.

Наприклад, предметом доведення у кримінальній справі є система обставин, встановлення яких необхідно для правильного вирішення кримінальної справи і виконання завдань кримінального судочинства. На стадії порушення кримінальної справи предмет доведення незрівнянно вужче, ніж в інших стадіях судочинства.

Законодавство фіксує, які обставини потребують доведення, а які ні (загальновідомі, презумпції, преюдиції), які факти доводяться певними засобами (наприклад, експертизою). Остаточна оцінка доказу завжди є справою правозастосувача.

Презумпції у галузі доказів і доведення — це припущення про факти, їх наявність чи відсутність.

Види презумпцій:

1) неспростовні — це закріплене в законі припущення про наявність чи відсутність певного факту, який не підлягає сумніву і тому не потребує доведення (наприклад, презумпція недієздатності неповнолітньої особи);

2) спростовні — це закріплене в законі припущення про наявність чи відсутність факту, який має юридичне значення, доки

щодо цього факту не буде встановлене інше (наприклад, презумпція невинності особи) (див. про презумпції у главі «Правовідносини. Юридичні факти»).

Преюдиція — це виключення заперечуваності юридичної вірогідності одного разу доведеного факту. Якщо суд або інший юрисдикційний орган вже встановив певні факти (після їх перевірки і оцінки) і закріпив це у відповідному документі, то вони визнаються преюдиціальними -- такими, що при новому розгляді справи вважаються встановленими, істинними, такими, що не потребують нового доведення.

II. Встановлення юридичної основи справи — вибір і аналіз юридичних норм.

Встановлення юридичної основи справи є юридичною кваліфікацією фактичних обставин справи. Юридична кваліфікація -це правова оцінка всієї сукупності обставин справи через співвіднесення даного випадку з певними юридичними нормами.

Вказівки на правові наслідки містяться в диспозиції (санкції) норми права.

Встановлення юридичної основи справи (юридична кваліфікація фактичних обставин) включає:

1. Вибір галузі, підгалузі, інституту права і знаходження норми, яка може бути застосована до даного випадку. Не можна підганяти факти під гіпотезу обраної норми.

2. Перевірку дійсності тексту того акта, в кому міститься шукана норма, тобто встановлення офіційного тексту норми. Не можна посилатися на неофіційні тексти. Слід керуватися останньою редакцією офіційного видання закону з усіма змінами і доповненнями на день застосування норм права.

3. Аналіз норми з погляду її дії в часі, просторі і за колом осіб. Слід встановити:

а) чи діяла норма права в момент, коли відбувалися досліджувані обставини;

б) чи діє вона в момент розгляду конкретної справи;

в) чи діє вона на території, де розглядається справа;

г) чи поширюється вона на осіб, пов'язаних з цією справою.

При визначенні чинності закону в часі необхідно додержуватися правила: «Закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи» (ст. 58 Конституції України).

При виявленні в процесі вибору норм протиріч або суперечностей змісту двох чи більше формально діючих норм необхідно дозволяти колізію норм у такий спосіб:

а) якщо норми мають різну юридичну чинність, то діє норма, що має більшу силу;

б) якщо норми мають рівну юридичну чинність, то діє норма, прийнята пізніше.

4. З'ясування змісту норми права. Необхідна перевірка, чи немає офіційного тлумачення норми. Якщо правотворчий орган видав нормативно-правовий акт, а потім — акт, у якому наводиться офіційне тлумачення, то таке тлумачення є обов'язковим для того, хто застосовує норму.

Недостатньо перевірити, чи було офіційне тлумачення. Пра-возастосовний орган має сам її тлумачити, тому що без тлумачення не можна застосовувати правову норму.

Всі зазначені дії є головними вимогами до застосування норм права і служать одній меті — правильній кваліфікації фактів, а відтак — зміцненню законності та правопорядку.

III. Вирішення справи і документальне оформлення ухваленого рішення.

Результат вирішення юридичної справи виражається в індивідуальному державно-владному велінні, розпорядженні, акті-документі, який називається правозастосовним актом. Правоза-стосовний акт може мати подвійну правову функцію:

1) юридичної констатації, тобто визнання існування певних фактів, їх правомірності (неправомірності), визнання того чи іншого права за даною особою або констатації у даній події факту правопорушення;

2) нового юридичного обоє 'язку, тобто після ухвалення рішення (а саме: накласти покарання, встановити обов'язок, здійснити певні дії у встановлений строк, передати майно, сплатити борг та ін.) необхідна додаткова діяльність, новий обов'язок компетентних органів щодо виконання рішення.]

 

 

88 Акт застосування норм права: поняття та види

Акт застосування права (правозастосовний акт, індивідуальний акт) - це правовий акт, що містить персоніфіковане (індивідуальне) владне приписання (веління), винесене уповноваженим на те суб'єктом у результаті рішення їм конкретної юридичної справи.

Основні ознаки:

Являє собою різновид правових актів;

Фіксує ухвалене рішення щодо справи;

Має офіційне значення;

Має державно-владний характер;

Приймається у встановленому законом порядку;

Має відповідним, установленим законом форму;

Виноситься уповноваженим на те суб'єктом;

Містить персоніфіковане, тобто адресоване конкретному (індивідуально-певному) особі (особам) приписання;

Спрямований на індивідуальне регулювання суспільних відносин (регулювання в індивідуальному, а не нормативному порядку);

Містить приписання (веління), що є індивідуальним правилом поведінки (правилом поведінки індивідуального характеру);

Виконує роль юридичного факту (установлює, змінює, скасовує, підтверджує відповідні права й обов'язки суб'єктів права).

Види правозастосовних актів:

По предметі правового регулювання (по галузевій приналежності застосовуваних норм) - конституційно-правові, кримінально-правові, адміністративно-правові й ін.;

По суб'єктах прийняття - акти глави держави, органів правосуддя, органів прокуратури й ін.;

За юридичним значенням - основні (містять рішення по юридичній справі - наприклад, вирок, рішення суду), допоміжні (містять приписання, що підготовляють прийняття основних актів);

За формою зовнішнього прояву - акти-документи, акти-дії (словесні, конклюдентні);

По характері дії в часі - акти однократної дії (наприклад, накладення штрафу), що тривають акти (наприклад, призначення пенсії).

По характері приписань - зобов'язуючі, заборонні, уполномочивающие;

По функції в правовому регулюванні - охоронні, регулятивні.

 

 

89 Прогалини в праві та способи їх усунення

п рогалини у праві — це повна чи часткова відсутність у чинному законодавстві необхідних юридичних норм.

У процесі аналізу наявності прогалин у праві повинні бути враховані два основних фактори:

1) фактичні обставини повинні знаходитись у сфері правового регулювання;

2) відсутність у законодавстві норми права, яка б регулювала дані фактичні обставини.

У юридичній літературі виділяють об'єктивні та суб'єктивні причини існування прогалин у праві:

— неврегульованість тих суспільних відносин, які потребують правового регулювання;

— поява нових суспільних відносин;

— технічні прорахунки законодавця у процесі підготовки нормативно-правових актів.

Прогалини у праві можуть бути усунені шляхом їх ліквідації чи подолання.

Усунення прогалин має місце у процесі правотворчої діяльності шляхом прийняття нових норм права.

Подолання прогалин можливе у процесі правозастосовчого процесу за допомогою застосування аналогії.

Розрізняють аналогію права та аналогію закону.

Аналогія закону — рішення конкретної юридичної справи на основі правової норми, розрахованої не на даний, а на подібний випадок.

Аналогія закону дає можливість вирішувати конкретну життєву ситуацію при відсутності норми, яка її безпосередньо регламентує, на основі іншої норми цієї ж або іншої галузі права, яка регулює аналогічні чи близькі за змістом відносини.

У процесі застосування аналогії закону має бути дотримано ряд вимог:

1) спочатку потрібно визначити, що ситуація, яка потребує вирішення має юридичний характер та повинна бути розв'язана за допомогою правових засобів;

2) необхідно переконатись, що у законодавстві відсутня норма, яка безпосередньо може регулювати даний випадок та на основі якої можна вирішити справу;

3) визначити норму права, яка регулює аналогічні випадки, та на її основі вирішити справу;

4) дати мотивоване обґрунтування причин застосування аналогії саме у даному конкретному випадку.

Застосування аналогії закону повинно здійснюватись з дотриманням певних принципів:

1) Законності, тобто прийняття рішення повинно здійснюватись у межах повноважень органу правозастосування, за процедурою, встановленою законом, та у передбаченій законом формі.

2) Обгрунтованості — даний принцип вимагає застосування аналогії закону лише на основі знань про об'єктивно істинні юридичні факти, які передбачені гіпотезою норми права.

3) Доцільності — потрібно вибрати саме ту норму, яка найефективнішим та найоптимальнішим способом дасть можливість досягти мети правового регулювання.

Застосування аналогії закону не є способом довільного вирішення справи. Прийняття рішення здійснюється відповідно до державної волі, яка відображена як у правовій системі в цілому, так і в окремих правових нормах, що регламентують аналогічні відносини. За допомогою аналогії закону органи правозастосування не ліквідують прогалини у праві, а лише їх долають.

Інститут аналогії закону не застосовується в адміністративному та кримінальному праві.

Аналогія права — це вирішення конкретної юридичної справи на основі загальних принципів права (справедливості, рівності перед законом та судом тощо). Даним шляхом можливо ліквідувати прогалини у праві за умови відсутності норми права, яка б регулювала даний вид суспільних відносин, чи аналогічні випадки у всіх суміжних галузях права.

Субсидіарне застосування норм права в усуненні прогалин

Для усунення прогалин у законі використовується також субсидіарне застосування норм права — додаткове застосування од­ного інституту або галузі права до відносин, що регулюються іншим інститутом або галуззю права.

Субсидіарне застосування правових норм до різних відно­син, як правило, закріплене в законі. Є випадки субсидіарного застосування, які прямо законом не передбачені.

Теоретичним підґрунтям субсидіарного застосування є сис­темність права, поділ його на взаємозалежні галузі та інститути. Так, сімейне право виділилося в самостійну галузь з цивільного права і перебуває з ним у тісному зв'язку завдяки подібності регульованих суспільних відносин і методу їх правового регулю­вання. У Кодексі про шлюб і сім'ю, зокрема, закріплюється, що правозастосувач повинен керуватися розпорядженнями норм цивільного права, які встановлюють строки задавнення позову. Загальні положення і норми цивільного права застосовуються до:

1) відносин, що регулюються трудовим правом, якщо ті чи інші питання не врегульовані трудовим законодавством;

2) регулювання відносин, які виникають у зв'язку з охоро­ною довкілля, якщо вони не врегульовані екологічним законо­давством;

3) відносин, що регулюються сімейним законодавством, якщо ті чи інші питання ним не врегульовані.

Слід зважити на те, що в деяких галузях права субсидіарне застосування норм цивільного права скасоване самим законо­давцем, а в інших випадках, незважаючи на відсутність прямої заборони в законодавстві, воно недопустимо. Так, до норм влас­не трудового, сімейного, екологічного права загальні положення цивільного права в порядку субсидіарності не можуть застосову­ватися. Субсидіарне застосування можливе лише до норм, вклю­чених як додаткові до законодавчих актів про сімейні, трудові та деякі інші відносини.

Регулювання суспільних відносин будь-якою галуззю права здійснюється, як правило, лише влас­ними галузевими засобами. Субсидіарне застосування норм права є винятком із загального правила.

У таких галузях права як адміністративне право, карне право інститут аналогії не допускаються («немає злочини й покарання, немає провини й стягнення - без вказівки на те в законі»). У цивільному праві до інституту аналогії пряме відношення має ст.4 ГК України, у якій, зокрема, говоритися про те, що цивільні права й обов'язки можуть виникати з дій, які «хоча й не передбачені законом, але в чинність загальних початків і змісту цивільного законодавства породжують цивільні права й обов'язки». Наприклад, дійсні договори консигнації (різновид договорів комісійного продажу товарів), хоча в ГК України немає такого поняття «договір консигнації».

 

 

90 Аналогія закону та аналогія права.

Норми цивільного права регулюють найтиповіші й характер­ні для певного етапу суспільного розвитку майнові та немайнові відносини. Але навіть найдосконаліша система права не може охопити всю різноманітність суспільних відносин, які потребу­ють правового регулювання.

Так, безпосередньо в ЦК України відсутня правова регламен­тація багатьох питань, які виникають на практиці у зв´язку з медичним обслуговуванням, внутрішніми перевезеннями паса­жирів місцевим транспортом, функціонуванням громадського харчування та іншими видами повсякденного обслуговування.

Законодавець у ЦК України прямо зазначає, що цивільні пра­ва та обов´язки можуть виникати з дій громадян і організацій, які хоча й не передбачені в законі, але в силу загальних засад і змісту цивільного законодавства породжують цивільні права і обов´язки.

Зміни в політичному житті й недоліки законодавчої техніки також сприяють тому, що окремі суспільні відносини залиша­ються поза межами правового регулювання.

Під прогалиною у праві звичайно розуміють випадок, коли певні суспільні відносини потребують правового регулювання, але воно не передбачене конкретним законом, правовою нормою.

Засобом усунення прогалин є правотворчість - прийняття нових норм або редагування застарілих. Але суди не можуть чекати, поки прогалину в праві усуне законодавець, і не надавати захисту інтересам громадян і організацій, посилаючись на відсутність нормативної бази. Вихід полягає в тому, що суду на­дається право розглядати такі справи за допомогою аналогії.

Аналогія закону й аналогія права як засоби усунення прога­лин в законодавстві передбачені ст. 8 ЦК і ч. 7 ст. 8 Цивільного процесуального кодексу (ЦПК) України. У разі відсутності зако­ну, який регулює спірні відносини, суд застосовує закон, який регулює подібні відносини, а за відсутності такого суд виходить із загальних засад і змісту законодавства України.

Перший вид аналогії (за відсутності закону, який регулює спірні відносини) має назву «аналогія закону», другий (за від­сутності і закону, який регулює спірні відносини, і закону, який регулює подібні до спірних відносини) - «аналогія права».

Аналогія закону має місце, якщо:

1) відносини, щодо яких виник спір, за своїм характером потребують цивільно-правового регулювання;

2) ці відносини не регулюються будь-якими конкретними нормами права;

3) вирішення спору, що виник, не можливе, ґрунтуючись на засадах і змісті законодавства;

4) є закон, який регулює подібні відносини і який може бути застосований за аналогією.

Вирішуючи справу шляхом використання аналогії закону, суд повинен не лише посилатися на конкретну норму закону, а й обґрунтовувати, чому він вважає можливим її застосування.

У певних випадках законодавець з метою «нормативної еко­номії» сам вказує на необхідність застосування аналогічного закону. Так, в ст. 713 ЦК передбачено, що до договору контрак­тації застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено договором або законом. Відповідно до ст. 716 ЦК до договору міни застосовуються загальні положення про договір поставки, договір контрактації або інші договори, елементи яких містять­ся в договорі міни, якщо це не суперечить суті зобов´язання.

Зустрічаються і суттєвіші прогалини в законі. У ньому інколи відсутні не лише прямі норми, але й аналогічні. Такі прогалини заповнюються за допомогою аналогії права. В такому випадку суд приймає рішення, виходячи із загальних засад цивільного законодавства. При використанні аналогії права необхідно за­значати, якими засадами і змістом цивільного законодавства суд керувався, оскільки без такого детального аргументування рішення суду вважається необґрунтованим.

У таких галузях права як адміністративне право, карне право інститут аналогії не допускаються («немає злочини й покарання, немає провини й стягнення - без вказівки на те в законі»). У цивільному праві до інституту аналогії пряме відношення має ст.4 ГК України, у якій, зокрема, говоритися про те, що цивільні права й обов'язки можуть виникати з дій, які «хоча й не передбачені законом, але в чинність загальних початків і змісту цивільного законодавства породжують цивільні права й обов'язки». Наприклад, дійсні договори консигнації (різновид договорів комісійного продажу товарів), хоча в ГК України немає такого поняття «договір консигнації».

 

 

91 Правові колізії та способи їх подолання

Юридичні колізії - це загальний термін, яким визначаються формальні суперечності або розбіжності усередині юридичної системи держави, що породжені уповноваженими суб'єктами нормотворчості, правозастосування, правотлумачення та заважають злагодженому її функціонуванню. Це такі суперечності або розбіжності: між різними нормативно-правовими актами, між нормативно-правовим актом і нормативно-правовим договором (колізії в нормотворчості), між різними правозастосовними актами, між нормативно-правовими та правозастосовними актами (колізії в правозастосуванні); між різними актами тлумачення норм права, між нормативно-правовими актами і актами тлумачення норм права, між правозастосовними актами й актами тлумачення (колізії в правотлумаченні). Колізії (суперечності) можуть виникати "на стику" національного і міжнародного права, причинами яких є: недодержання загальноприйнятих принципів міжнародного права; відмова реально привести національне законодавство у відповідність з міжнародними стандартами в галузі прав людини; невиконання актів міждержавних об'єднань; ухвалення національних актів усупереч нормам міжнародного права; неправильне тлумачення міжнародно-правових актів; ігнорування критерію конституційності. Різновидом юридичних колізій є колізії в законодавстві.

Колізії в законодавстві - суперечності або розбіжності між нормами права, закріпленими у приписах нормативно-правових актів, що регулюють однакові правові відносини і виявляються в процесі їх застосування компетентними органами і уповноваженими посадовими особами.

Ознаки колізій у законодавстві:

1) виникають тільки між нормами права, закріпленими в законодавстві; не можуть утворюватися між нормами, вираженими в інших формах права, а також між нормою права й актом ЇЇ тлумачення, між актами тлумачення;

2) виникають з приводу регулювання однакових фактичних обставин;

3) утворюються тільки у випадку різного регулювання однакових фактичних обставин принаймні двома нормами права.

Норми нечинного юридичного акта (тобто фактично або формально скасованого, який при цьому не має переживаючої дії чи зворотної сили) не можуть вступати в колізію з чинними нормами.

Причини колізій у законодавстві: економічна нестабільність у державі; політичні кризи; порушення принципу поділу влади і системи "стримувань і противаг"; вихід органів держави за межі своїх повноважень та втручання в компетенцію один одного; девальвація суспільних інститутів; недосконалість законів; відсутність в окремих сферах законодавчої практики планування видання нормативних актів та їх систематизації; судові помилки; довільне тлумачення Конституції та інших нормативно-правових актів тощо.

Способи переборення колізій в законодавстві: