Вчення Г.Гроція про державу.

РОЗГОРНУТІ

Вчення Г.Гроція про державу.

(1583-1645)праця «про право війни та миру». Три книги, в яких пояснюється природне право і право народів, а також принципи публічного права(1625р).

Спочатку існував природній стан суспільства, в якому не було приватної власності та держави. Поступово в суспільстві ускладнюються, люди відходять від простих умов співжиття, змінюються їх потреби, починає зароджуватися приватна власність. На підставі цього виникають перші конфлікти, ворожнеча в суспільстві.

З метою подолання такої ситуації люди добровільно вирішують об’єднатися в державу, уклавши суспільний договір. Грацій був прихильником договірної концепції походження держави.

Держава це чисто людська установа, яка хоча пізніше і отримала схвалення бога, як благочестиве для суспільства. Держава це досконалий союз вільних людей, укладений для забезпечення права та спільної користі.

Ознакою держави є верховна влада. Суть верховної влади полягає в тому, що це влада дія якої не підкоряється жодній ін. чужій владі, а також не може бути відмінена на розсуд ін. влади. Верховна влада є суверенною.

Загальним носієм верховної влади є держава в цілому, а носієм верховної влади в конкретних випадках є 1 чи декілька посадових осіб, залежно від законів та звичаїв того чи ін. народу. До атрибутів верховної влади належать: 1.видання законів. 2.здійснення правосуддя. 3.призначення посадових осіб та керівництво їх діяльністю. 4.стягнення податків. 5.укладення міжнародних договорів. 6.вирішення питань війни та миру. Форма правління не має істотного значення. Народ може обрати будь який взірець форми правління, оскільки порядок держави слід оцінювати не з точки зору переваг його форми, а з точки зору реалізації в ньому волі народу. Тиранію засуджував, так як вона була заснована на насиллі і в ній був відсутній правопорядок. Віддавав перевагу одноособовій(монархічній) та аристократичній формі правління. Також не відкидав існування демократії.

Народ, обравши певну форму правління повинен був підкорятися правителям та не міг на свій розсуд змінити форму держави, оскільки всі договори згідно природного права повинні були виконуватися. Однак були винятки з цього правила: 1.коли право народу змінити форму держави було передбачено самим договором або якщо договір був розірваний самими правителями. 2.коли право народу за наявності особливих обставин змінити форму держави випливало із суспільного договору. Такими обставинами є крайня необхідність, велика та явна небезпека, що загрожували підданим з боку правителів, в перщу чергу їх життю та здоров’ю.

До таких обставин відносять і ситуації, коли певний монарх задумував загибель всього народу або коли заради блага одного народу, монарх планував загибель ін. народу, щоб встановити колонію. Ці винятки мали місце за умови, що збройний супротив підданих проти насильства правлячої верхівки не завдасть значної шкоди державі, а також не призведе до значної загибелі певних осіб. Гроцій обґрунтовував концепцію справедливої і не справедливої війни. Стверджував, що дотримання правових основ міжнародних відносин диктується не тільки принципами справедливості, але і є доцільним з мотивів користі всіх держав. Вважав, що мир є кінцевою метою будь якої війни. Обґрунтовував необхідність формування нового типу міжнародного співтовариства, яке засноване на раціонально-правових принципах рівності співпраці і таємності у відносинах між всіма людьми, народами та державами на ідеї єдиного міжнародного правопорядку, добровільно встановленого та послідовно дотриманого суверенними державами. Грацій заклав основи міжнародного правопорядку.

 

Вчення Б. Спінози про право.

Відповідно до вчення Спінози, потреба у виникненні права обумовлена природною причиною, а саме протиріччями(почуттями, відчуттями) і розумом індивідів.

Людина може бути вільна тільки тоді, коли вона керується у своїй діяльності розумом.

Однак більшість людей не такі, вони керуються різними потягами, пристрастями та почуттями, що призводить їх нерідко до негативних та неправомірних вчинків.

Саме тому для врегулювання необхідним було виникнення держави та права.

Природні закони визн як рішення Бога, які відкриті прир.шляхом, тобто людським розумом, а не дані в божеств.откровенні.

На такому розумінні та тракт.прир.законів він пояснював і природне право.

Зазначав, що людина - частина природи, тому на неї як на всю решту частини природи розповсюджуються прир.необхідності та закономірності.

Прир.право – закони та правила, згідно з якими все відбувається в світі, тобто саму міць природи.

Природні права природи в цілому та кожного індивіда зокрема розповсюдж.настільки, наскільки розповсюджується їх міць та сила.

Прир.право забороняє тільки те, чого ніхто не бажає або не може.

За своєю природою - всі люди вороги і природно-правові відносини між людьми уподібнював до концепції Гобса «ВІЙНИ ВСІХ ПРОТИ ВСІХ»,де людина людині вовк.

В прир.стані всі люди є рівними і однаково мають права на все.

Однак реальний обсяг та об’єм їхніх прав залежить від фактичної сили (розумової та фізичної).

В постійній боротьбі прав – сил індивідів вищий закон природи полягав у прагненні всіх до самозбереження, однак у прир.п., де відсутнє спільне загальне право самозбереження не може бути забезпечене.

Сама природа диктує вихід із глухого кута прир.стану, який полягає у переході до громадянського стану шляхом укладення сусп..договору.

Всезагальний закон людської природи – це такий, згідно з яким ніхто не встрачає того, що вважає благом, окрім випадків надії на вище благо або через страх перед великою шкодою і ніхто не переносить зла за винятком випадків, коли це необхідно для уникнення більшої шкоди або можливості отримання великого блага.

Таким чином, із 2 благ особа завжди обирає те, яке вважає більшим, із 2 бід, ту,яка здається меншою.

На думку Спінози, там, де люди мають загальне право, кожний з них «не має насправді по природі ніякого іншого права, крім того, що уступає йому загальне право. Він зобов'язаний виконувати все, що б не повелівалось йому за загальної згоди, або ж він по праву буде примушений до цього». Таким чином, важлива особливість договірної теорії Спінози полягає в тому, що природне право кожного в громадянському суспільстві не припиняється. Воно іменується тепер «приватним громадянським правом», обсяг якого визначається загальним правом держави.

Право є «якби духом держави, яким усі повинні керуватися». Воно встановлено за предписанням розуму, що «вчить дотримувати благочестя і зберігати душевний спокій і доброзичливість (що можливо лише в державі)...», і наказує діяти по праву. Тепер дія, заборонена громадянським правом чи не по праву, є злочином. «Злочин, — визначає Спіноза, —... є дія, що не може бути здійснена по праву». Вона «може бути представлена тільки в державі, де саме за загальним правом всієї держави зважується, що є добро і що зло, і де ніхто не діє ні в чому по праву, якщо не діє з загального рішення і згоди».

Права громадян(політ.п.)- це дозволені верховною владою природні права. Реалізація недозволених верховною владою природніх прав вваж.злочином.

Позадоговірне, політичне,державне право громадян розумів як свободу кожного індивіда зберігати себе у своєму стані,межі цієї свободи встан.указами верх.влади та забезп.виключно її авторитетом.

Це політ.п.є частиною заг.п. і воно як і будь яке інше право(окрім божеств) за своїм змістом є природнім,як у громадському,так і в природному стані.

 

5-12 нема ще

 

Аналітична юриспруденція Г. Харта

Стара школа аналітичноїюриспруденції – Дж. Остін, Конкель.

Новепокоління аналітиків – Г. Харт, Хюзі, Уільямс.

Принципи аналітичної юриспруденції:

1. Займатися аналізом існуючої правової системи та структур права.

2. Створювати нові концептуальні структури права та відповідні категорії.

3. При пізнанні політ.правових явищ застосовуються методи філософії.

Ознаки за Хартом.

Право – це система нормативних та регулятивних правил, які поєднують первиннні норми (правила-обов’язки), а також вторинні норми: правила-визнання, правила-зміни, правила-рішення.

Первинні норми – це правила-зобов’язань, що означає накладення на осіб певних зобов’язань незалежно від їх волі. Дотримання їх забезпечується загрозою санкції, яка служить мотивом для стримання від забороненої поведінки.

Вторинні норми надають особам приватну та публічну владу. Вторинні норми, що надають особам приватну владу дозволяють особам самостійно будувати правові зв’язки з іншими індивідами на підставі договорів, заповітів тощо. Вторинні норми, які надають публічну владу полягають у визначенні діяльності у сфері законодавства, управління, судочинства. Саме вторинні норми надають можливість особам встановити певні права і обов’язки.

На думку Харта, вторинні правові правила констатуються не державою, а виходять з практичної діяльності, тобто вони повинні сприйматися як постійна нормативна практика у державі. Якщо припустити, що право буде позбавлене вторинних правил, то тоді однозначно йому будуть присутні 3 недоліки: незвичайність, недійсність, статичність.

Невизначеність – усувають правила-визнання, які встановлюють яке саме має бути правило поведінки, щоб воно могло називатися елементом права.

Недійсність – усувається правилами-рішеннями, які встановлюють та уповноважують відповідні державні інстанції приймати рішення, що є порушенням системи права.

Статичність – усувається шляхом правил-змін, відповідно до яких певні норми приймаються, а інші втрачають чинність.

Існують 2 умови необхідні для існування права:

1. Правила, які встановлюються на підставі визнання, повинні обов’язково всіма дотримуватися;

2. Ці усі вторинні норми мають сприйматися державними службовими особами як загальнообов’язковий публічний постулат при здійсненні своїх обов’язків.

Право за Хартом є продукт суспільства, винаходом людини, а не божим творінням чи творінням природи. Характеризуючи правову систему, він наділяв її верховною владою на відповідній території держави, а також незалежністю щодо інших держав.

Відокремлював право і моральність шляхом вирішення проблеми співвідношення права і моральності і зупинявся на мінімальному змісті природнього права, тобто тих загальновизнаних принципах, які об’єднують найбільш цінні людські блага.

Мінімальний обсяг природнього права: відносна рівність, людська вразливість, обмежені ресурси, обмежений альтруїзм.

КОРОТКІ

РОЗГОРНУТІ

Вчення Г.Гроція про державу.

(1583-1645)праця «про право війни та миру». Три книги, в яких пояснюється природне право і право народів, а також принципи публічного права(1625р).

Спочатку існував природній стан суспільства, в якому не було приватної власності та держави. Поступово в суспільстві ускладнюються, люди відходять від простих умов співжиття, змінюються їх потреби, починає зароджуватися приватна власність. На підставі цього виникають перші конфлікти, ворожнеча в суспільстві.

З метою подолання такої ситуації люди добровільно вирішують об’єднатися в державу, уклавши суспільний договір. Грацій був прихильником договірної концепції походження держави.

Держава це чисто людська установа, яка хоча пізніше і отримала схвалення бога, як благочестиве для суспільства. Держава це досконалий союз вільних людей, укладений для забезпечення права та спільної користі.

Ознакою держави є верховна влада. Суть верховної влади полягає в тому, що це влада дія якої не підкоряється жодній ін. чужій владі, а також не може бути відмінена на розсуд ін. влади. Верховна влада є суверенною.

Загальним носієм верховної влади є держава в цілому, а носієм верховної влади в конкретних випадках є 1 чи декілька посадових осіб, залежно від законів та звичаїв того чи ін. народу. До атрибутів верховної влади належать: 1.видання законів. 2.здійснення правосуддя. 3.призначення посадових осіб та керівництво їх діяльністю. 4.стягнення податків. 5.укладення міжнародних договорів. 6.вирішення питань війни та миру. Форма правління не має істотного значення. Народ може обрати будь який взірець форми правління, оскільки порядок держави слід оцінювати не з точки зору переваг його форми, а з точки зору реалізації в ньому волі народу. Тиранію засуджував, так як вона була заснована на насиллі і в ній був відсутній правопорядок. Віддавав перевагу одноособовій(монархічній) та аристократичній формі правління. Також не відкидав існування демократії.

Народ, обравши певну форму правління повинен був підкорятися правителям та не міг на свій розсуд змінити форму держави, оскільки всі договори згідно природного права повинні були виконуватися. Однак були винятки з цього правила: 1.коли право народу змінити форму держави було передбачено самим договором або якщо договір був розірваний самими правителями. 2.коли право народу за наявності особливих обставин змінити форму держави випливало із суспільного договору. Такими обставинами є крайня необхідність, велика та явна небезпека, що загрожували підданим з боку правителів, в перщу чергу їх життю та здоров’ю.

До таких обставин відносять і ситуації, коли певний монарх задумував загибель всього народу або коли заради блага одного народу, монарх планував загибель ін. народу, щоб встановити колонію. Ці винятки мали місце за умови, що збройний супротив підданих проти насильства правлячої верхівки не завдасть значної шкоди державі, а також не призведе до значної загибелі певних осіб. Гроцій обґрунтовував концепцію справедливої і не справедливої війни. Стверджував, що дотримання правових основ міжнародних відносин диктується не тільки принципами справедливості, але і є доцільним з мотивів користі всіх держав. Вважав, що мир є кінцевою метою будь якої війни. Обґрунтовував необхідність формування нового типу міжнародного співтовариства, яке засноване на раціонально-правових принципах рівності співпраці і таємності у відносинах між всіма людьми, народами та державами на ідеї єдиного міжнародного правопорядку, добровільно встановленого та послідовно дотриманого суверенними державами. Грацій заклав основи міжнародного правопорядку.