Підстави припинення державної служби

Приписи, заборони і дозволи

використовуються для регулювання суспільних відносин не тільки адміністративним і цивільним правом, а й іншими правовими галузями. Відрізняються вони між собою лише за ступенем або питомою вагою практичного використання того чи іншого регулятивного прийому.

Аналіз прийомів (способів, засобів) впливу, які містить у собі адміністративно-правовий метод регулювання, показує, що їх зміст складається з трьох компонентів: приписів, заборон, дозволів.

Приписи — покладення прямого юридичного зобов'язання чинити ті чи інші дії в умовах, які передбачені нормою.

Заборони — це також фактично приписи, але іншого характеру, а саме: покладення прямих юридичних обов'язків не чинити тих чи інших дій в умовах, передбачених правовою нормою.

Дозволи — юридичний дозвіл чинити в умовах, передбачених нормою, ті чи інші дії, або утриматися від їх вчинення за своїм бажанням.

 

Управління держ службою

Стаття 7. Орган управління державною службою

Органом управління державною службою в державних органах та

їх апараті є Головне управління державної служби при Кабінеті

Міністрів України.

Головне управління державної служби при Кабінеті Міністрів

України:

прогнозує і планує потребу державних органів та їх апарату в

кадрах;

забезпечує разом з іншими державними органами реалізацію

загальних напрямів політики у сфері державної служби в державних

органах та їх апараті;

розробляє і вносить на розгляд Кабінету Міністрів України

проекти нормативних актів з питань державної служби в державних

органах та їх апараті;

розробляє, координує і контролює здійснення заходів щодо

підвищення ефективності державної служби в державних органах та їх

апараті;

здійснює методичне керівництво проведенням конкурсного

відбору державних службовців в державних органах та їх апараті;

організує навчання і професійну підготовку державних

службовців державних органів та їх апарату;

контролює дотримання визначених цим Законом умов реалізації

громадянами права на державну службу;

організує, координує та забезпечує умови для розвитку

наукових досліджень з питань державної служби.

Стаття 8. Координаційна рада з питань державної служби

З метою визначення шляхів, засобів і форм реалізації основних

напрямів державної політики у сфері державної служби, об'єднання

усіх зусиль державних органів щодо підвищення ефективності

державної служби створюється міжвідомчий дорадчий орган -

Координаційна рада з питань державної служби в державних органах.

Положення про Координаційну раду з питань державної служби в

державних органах затверджується Кабінетом Міністрів України.

 

 

Підстави припинення державної служби

 

Крім загальних підстав, передбачених Кодексом законів про

працю України, державна служба припиняється у разі:

1) порушення умов реалізації права на державну службу (стаття

4 цього Закону);

2) недотримання пов'язаних із проходженням державної служби

вимог, передбачених статтею 16 цього Закону;

3) досягнення державним службовцем граничного віку

проходження державної служби (стаття 23 цього Закону);

(Офіційне тлумачення положень пункту 3 частини першої статті 30

див. в Рішенні Конституційного Суду N 21-рп/2003 (v021p710-03)

від 25.12.2003)

4) відставки державних службовців, які займають посади першої

або другої категорії (стаття 31 цього Закону);

5) виявлення або виникнення обставин, що перешкоджають

перебуванню державного службовця на державній службі (стаття 12

цього Закону);

6) відмови державного службовця від прийняття або порушення

Присяги, передбаченої статтею 17 цього Закону;

7) неподання або подання державним службовцем неправдивих

відомостей щодо його доходів, передбачених статтею 13 цього

Закону.

Зміна керівників або складу державних органів не може бути

підставою для припинення державним службовцем державної служби на

займаній посаді з ініціативи новопризначених керівників, крім

державних службовців патронатної служби.

За державними службовцями, які займали посади першої

категорії не менше трьох років і звільнені у зв'язку із зміною

складу органу, де вони працювали, або закінченням терміну

повноважень цього органу, зберігається середньомісячний заробіток

на період працевлаштування, але не більше одного року.

 

 

ПКМ Про затвердження Порядку проведення конкурсу на заміщення вакантних посад державних службовців

2. Конкурс на заміщення вакантної посади державного службовця

повинен забезпечувати конституційне право рівного доступу до

державної служби громадян України.

3. Для проведення відбору кандидатів на заміщення вакантних

посад державних службовців наказом (розпорядженням) керівника

відповідного державного органу, який здійснює призначення на

посаду державного службовця, утворюється конкурсна комісія у

складі голови, секретаря і членів комісії.

Умови проведення конкурсу

6. Умови проведення конкурсу в окремому державному органі

відповідно до цього Порядку визначаються його керівником, який

призначає на посади та звільняє з посад державних службовців.

Рішення про проведення конкурсу приймається керівником органу

за наявності вакантної посади державного службовця.

7. До участі у конкурсі не допускаються особи, які:

досягли встановленого законодавством граничного віку

перебування на державній службі;

визнані в установленому порядку недієздатними;

мають судимість, що є несумісною із зайняттям посади

державного службовця;

у разі прийняття на службу будуть безпосередньо

підпорядковані або підлеглі особам, які є їх близькими родичами чи

свояками;

позбавлені права займати відповідні посади в установленому

законом порядку на визначений термін;

9. Конкурс проводиться поетапно:

1) публікація оголошення державного органу про проведення

конкурсу в пресі або поширення його через інші засоби масової

інформації;

2) прийом документів від осіб, які бажають взяти участь у

конкурсі, та їх попередній розгляд на відповідність встановленим

кваліфікаційним вимогам до відповідного рівня посади;

3) проведення іспиту та відбір кандидатів.

Проведення іспиту та відбір кандидатів

19. Іспит проводиться конкурсною комісією державного органу,

в якому оголошено конкурс, з метою об'єктивної оцінки знань і

здібностей кандидатів на посаду державних службовців.

20. Кадрова служба за погодженням з головою конкурсної

комісії визначає дату проведення іспиту та повідомляє кандидатів

про місце і час його проведення.

21. Під час іспиту перевіряються знання Конституції України

(254к/96-ВР), Законів України "Про державну службу" (3723-12)

та "Про боротьбу з корупцією" (356/95-ВР), а також законодавства

з урахуванням специфіки функціональних повноважень відповідного

державного органу та структурного підрозділу.

31. Конкурсна комісія повідомляє кандидатів про результати

конкурсу протягом трьох днів після його завершення.

 

 

НПА держ служба

У Конституції України, яка має вищу юридичну силу та проголошує принцип верховенства права, закладені положення, які безпосередньо стосуються державної служби і розкривають її зміст. Так, у другій частині статті 38 проголошується право громадян брати участь в управлінні державними справами та право рівного доступу до державної служби та до служби в органах місцевого самоврядування.

Крім того, державно-службові відносини у сфері державної служби здійснюються на підставі цілої низки спеціальних законів: «Про місцеві державні адміністрації» від 09.04.1999 № 586-ХIV; «Про Прокуратуру» від 05.11.1991 № 1789-ХII; «Про міліцію» від 20.12.1990 № 565-ХII; «Про Службу безпеки України» від 25.03.1992 № 2229-ХII; «Про статус суддів» від 15.12.1992 № 2862-ХII; «Про службу в органах місцевого самоврядування» від 07.06.2001 № 2493-III та ін.

Розбудова інституту державної служби набула системного характеру після прийняття Указу Президента України «Про затвердження Програми кадрового забезпечення державної служби та Програми роботи з керівниками державних підприємств, установ і організацій». Актами Кабінету Міністрів України затверджено порядок проведення конкурсу на заміщення вакантних посад державних службовців; положення про стажування в державних органах; формування кадрового резерву для державної служби та керівників державних підприємств, установ та організацій; перебування на держслужбі працівників патронатної служби; роботи з кадрами в центральних і місцевих органах державної виконавчої влади; ведення особових справ державних службовців; розгляду питань, пов’язаних із призначенням на посади та звільнення з посад керівників, заступників керівників центральних органів виконавчої влади, урядових органів державного управління, державних підприємств та їх об’єднань, а також голів, їх заступників та керівників апарату місцевих державних адміністрацій.

Також до правових джерел можливо віднести нормативні акти, які приймаються міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади.

Крім того, до норм міжнародного права, які є частиною національного законодавства України, та, які торкаються питань державної служби, можна віднести такі: Міжнародний пакт про громадянські та політичні права від 16.12.1966; Кодекс поведінки посадових осіб із підтримання правопорядку, прийнятий на 34-й сесії Генеральної Асамблеї ООН 17.12.1979.

 

АПВ за корупцію

Згідно з Законом України «Про боротьбу з корупцією», корупційними діями визнається: незаконне одержання особою, уповноваженою на виконання функцій держави, у зв'язку з виконанням таких функцій матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг, у тому числі прийняття чи одержання предметів (послуг) шляхом їх придбання за ціною (тарифом), яка є істотно нижчою від їх фактичної (дійсної) вартості; одержання особою, уповноваженою на виконання функцій держави, кредитів або позичок, придбання цінних паперів, нерухомості або іншого майна з використанням при цьому пільг чи переваг, не передбачених чинним законодавством.

Особи, яка вчинили корупційні діяння, якщо в їх діях не міститься склад злочину, притягаються до адміністративної відповідальності. Такі особи звільняються від займаних посад і їм забороняється займати посади в державних органах та їхньому апараті протягом трьох років із дня звільнення.

 

АПС М/С

Адміністративно-правовий статус органів місцевого самоврядування гарантується державою, охороняється державними органами, які можуть вжити заходів щодо захисту прав органів місцевого самоврядування, наприклад, при зверненні цих органів до Кабінету Міністрів, Президента України.

….Поряд з конкретними правами адміністративно-правовий характер мають і обов'язки органів місцевого самоврядування. Зокрема, загальним обов'язком органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб є обов'язок діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина 2 ст. 19 Конституції України, ст. 24.3. Закону про місцеве самоврядування).

Певні обов'язки встановлюються поточним законодавством та статутами територіальних громад. Так, Закон про місцеве самоврядування передбачає обов'язок органів і посадових осіб діяти в інтересах територіальної громади, поєднуючи їх з інтересами держави, звітувати територіальній громаді про свою діяльність, управляти об'єктами комунальної власності так, щоб не «ослаблювати економічних основ місцевого самоврядування», не «зменшувати обсяг та не погіршувати умови надання послуг населенню» та ін.

 

 

Звернення громадян

Відповідно до ст. 40 Конституції України всі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов'язані розглянути звернення й дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк.

Через звернення громадян втілюється в життя один із конституційних принципів — участі громадян в управлінні державними та громадськими справами. Звернення є також важливою формою контролю за законністю діяльності державних органів і органів місцевого самоврядування, забезпечення прав і свобод громадян.

Питання практичної реалізації права на звернення врегульовано Законом України «Про звернення громадян».

Закон (ст. 3) називає три види звернень громадян: пропозиції (зауваження), заяви (клопотання), скарги.

Пропозиція (зауваження) — звернення громадян, де висловлюються поради, рекомендації щодо діяльності органів державної влади й органів місцевого самоврядування, депутатів усіх рівнів, посадових осіб, а також висловлюються думки щодо врегулювання суспільних відносин і умов життя громадян, удосконалення правової основи державного і громадського життя, соціально-культурної та інших сфер діяльності держави й суспільства.

Заява (клопотання) — звернення громадян із проханням про сприяння реалізації закріплених Конституцією і чинним законодавством їх прав та інтересів або повідомлення про порушення чинного законодавства чи недоліки в діяльності підприємств, установ, організацій, незалежно від форм власності, народних депутатів України, депутатів місцевих рад, посадових осіб, а також висловлення думки щодо поліпшення їх діяльності. Клопотання — письмове звернення з проханням про визнання за особою відповідного статусу, прав чи свобод тощо.

Скарга — звернення з вимогою про поновлення прав і захист законних інтересів громадян, порушених діями (бездіяльністю), рішеннями державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, об'єднань громадян, посадових осіб.

 

Пр. статус іммігранта

Під імміграцією розуміється прибуття в Україну чи залишення в Україні в установленому законом порядку іноземців та осіб без громадянства на постійне проживання. Згідно з Законом України «Про імміграцію» дозвіл на імміграцію надається спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади (Указом Президента України «Питання організації виконання Закону України «Про імміграцію» від 7 серпня 2001 р. виконання функцій спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань імміграції покладено на Міністерство внутрішніх справ України) в межах квоти імміграції (ім. кв.). Квота імміграції -гранична кількість іноземців та осіб без громадянства, яким передбачено надавати дозвіл на імміграцію в Україну протягом календарного року - встановлюється Кабінетом Міністрів України у визначеному ним порядку по категоріях іммігрантів:

1) діячі науки та культури, імміграція яких відповідає інтересам України;

2) висококваліфіковані спеціалісти і робітники, гостра потреба в яких є відчутною для економіки України; 3) особи, які здійснили іноземну інвестицію в економіку України іноземною конвертованою валютою на суму не менше 100 (ста) тисяч доларів США, зареєстровану в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України;

4) особи, які є повнорідними братом чи сестрою, дідом чи бабою, онуком чи онукою громадян України; 5) особи, які раніше перебували в громадянстві України;

6) батьки, чоловік (дружина) іммігранта та його неповнолітні діти; 7) особи, які безперервно прожили на території України протягом трьох років од дня надання їм статусу біженців в Україні чи притулку в Україні, а також їхні батьки, чоловіки (дружини) та неповнолітні діти, які проживають разом із ними.

Порядок видання дозволу на імміграцію, а також посвідки на постійне або тимчасове проживання та вирішення інших питань, пов'язаних з імміграцією іноземців, визначається Законом України «Про імміграцію».

 

Функції д управл. Види

Змістом виконавчої влади як самостійного виду державної діяльності є комплекс функцій, в яких безпосередньо знаходить свій прояв владно-організуючий зміст державного управління, яке здійснюється в різних процесуальних формах через постійний інформаційний обмін між суб'єктом та об'єктом управління на основі прямих та зворотних зв'язків.

Отже, функцію державного управління можна визначити як частину управлінської діяльності держави, що здійснюється на основі закону чи іншого правового акта органами виконавчої влади притаманними їм методами для виконання завдань державного управління.

Існують різні підходи щодо їх класифікації. Їх поділяють на політичні та технічні функції, або функції загального управління і спеціалізовані функції, функції здійснення суверенітету (зовнішнього і внутрішнього), економічні, соціальні, соціально-виховні функції тощо.

Найбільш поширеною у вітчизняній літературі є класифікація функцій державного управління на загальні, спеціальні та допоміжні.

Загальні функції справляють об'єктивно необхідний вплив на певні процеси, що відбуваються в господарській, політичній, соціально-культурній та інших сферах. Ці функції є основними, притаманними будь-якому управлінню, незалежно від того, на якому рівні та в яких галузях вони здійснюються. Загальними функціями державного управління є прогнозування, планування, організація, регулювання, координація, облік, контроль. Ця класифікація побудована на підставі внутрішньої технології управлінської діяльності.

Спеціальні функції характеризують особливості конкретного суб'єкта чи об'єкта управління.

Спеціальні управлінські функції здійснює Президент України як глава держави.

Спеціальні функції можна згрупувати за типами основних завдань (особливо на вищому рівні): це добір кадрів та їх розстановка, складання бюджету, здійснення довгострокових цілей та подолання кризових ситуацій.

Спеціальні функції (як найчисленніші) поділяються на види залежно від сфер управління. Така специфічність функцій присутня у сферах економіки, соціально-культурній, адміністративно-політичній.

За критерієм забезпечення потреб допоміжні функції класифікують за наступними групами: а) у цілепокладаючій організації — прогнозування, стратегічне та поточне планування; б) у необхідних ресурсах — фінансування, матеріально-технічне постачання, транспортне об­слуговування, стимулювання, трудові ресурси, кадрове забезпечення; в) у впорядкованості, погодженості в діях — керування, коорди­нація, організація, контроль та ін.; г) у постійному вдосконаленні самої системи управління — організація, діагностування, проектування, організаційний розвиток тощо.

 

Переконання і примус

У системі методів державного управління важливе місце посідає переконання — особливий засіб правового впливу. Він полягає в тому, щоб суб'єкти державного управління додержувалися певних вимог внаслідок їх внутрішнього визнання, а не через сліпе підкорення велінням влади.

Таким чином, переконання — це система заходів правового і неправового характеру, які проводяться державними та громадськими органами, що виявляється у здійсненні виховних, роз'яснювальних та заохочувальних методів, спрямованих на формування у громадян розуміння необхідності чіткого виконання законів та інших правових актів.

Основними формами переконання, які застосовуються в державному управлінні, є: організація державних і громадських заходів, спрямованих на вирішення конкретних завдань (облік, контроль, прийняття необхідних документів, проведення семінарів, зборів тощо); виховання (економічне, правове, моральне та ін.), особистий приклад; роз'яснення завдань державного управління (усне чи через засоби масової інформації); інструктаж осіб підпорядкованого апарату і громадськості з питань найбільш дійового виконання поставлених завдань; заохочення (моральне — подяка, нагородження почесним знаком, присвоєння почесного звання і т. ін., матеріальне — грошові премії, путівки окремим особам або групі осіб); критика роботи і поведінки окремих осіб.

Адміністративний примус є одним з видів державного примусу. Йому, як і державному примусу в цілому, притаманні характерні риси, сутність яких зводиться до використання державними органами, а в окремих випадках і громадськими об'єднаннями засобів примусового характеру з метою забезпечення належної поведінки людей. Разом з тим адміністративний примус має низку характерних особливостей, які дають можливість відрізняти його від судового та громадського примусу. Такими особливостями є те, що:

адміністративний примус використовується в державному управлінні для охорони суспільних відносин, що виникають у цій сфері державної діяльності;

механізм правового регулювання адміністративного примусу встановлює підстави і порядок застосування відповідних примусових заходів;

порядок застосування примусових заходів регулюється, як правило, нормами адміністративного права, що включають до себе норми адміністративного законодавства або адміністративно-правові норми актів виконавчих і розпорядчих органів;

застосування адміністративного примусу — це результат реалізації державно-владних повноважень органів державного управління і лише у виключних, встановлених законодавством випадках такі засоби можуть застосовувати суди (судді);

адміністративний примус використовується для: а) запобігання вчиненню правопорушень; б) припинення адміністративних проступків; в) притягнення до адміністративної відповідальності.

 

Заходи примусу. Види

В юридичній науці склалася така класифікація заходів адміністративного примусу: а) заходи адміністративного запобігання (адміністративно-попереджувальні); б) заходи припинення правопорушень; в) адміністративні стягнення.

Найчастіше під заходами адміністративного запобігання розуміють дії уповноважених органів або посадових осіб, спрямовані на примусове забезпечення виконання громадянами обов'язків перед суспільством, забезпечення суспільної безпеки й громадського порядку, недопущення та боротьбу зі стихійним лихом, епідеміями, епізоотіями й ліквідацію їх наслідків.

Найтиповішими є такі заходи адміністративного запобігання: 1) вимога припинення окремих дій; 2) перевірка документів; 3) огляд речей і особистий огляд; 4) тимчасове обмеження або заборона доступу громадян до окремих ділянок місцевості чи об'єктів з метою забезпечення громадського порядку, громадської безпеки, охорони здоров'я людей; 5) обмеження або заборона руху транспорту та пішоходів на окремих ділянках вулиць і автомобільних шляхів при виникненні загрози громадській безпеці; 6) закриття ділянок державного кордону; 7) здійснення адміністративного нагляду за особами, щодо яких він встановлений, а також контролю за засудженими до кримінальних покарань, не пов'язаних із позбавленням волі; 8) облік і офіційне застереження осіб; 9) право входити на територію та до приміщень підприємств, установ і організацій, до житлових та інших приміщень громадян; 10) введення карантину при епідеміях і епізоотіях; 11) огляд медичного стану осіб і санітарного стану підприємств громадського харчування; 12) ревізування; 13) контроль і наглядові перевірки.

Заходи припинення правопорушень — це примусове зупинення протиправних діянь, що носять ознаки адміністративного проступку (а в деяких випадках — і кримінальний характер), спрямоване на недопущення шкідливих наслідків і забезпечення застосування до винної особи адміністративного стягнення, а у виключних випадках — і кримінального покарання.

Заходи припинення умовно можна поділити на дві групи — загального та спеціального призначення.

До заходів припинення загального призначення належать: 1) адміністративне затримання; 2) особистий огляд і огляд речей; 3) вилучення речей і документів; 4) тимчасове відсторонення від роботи інфекційних хворих; 5) примусове лікування осіб, що страждають на небезпечні для оточуючих захворювання; 6) тимчасове відсторонення від керування засобами транспорту; 7) припинення робіт і заборона експлуатації механізмів тощо.

 

Припинення акту ДУ

Підстави для припинення дії актів:

а) загальним є правило, що із введенням у законну силу нового акта державного управління автоматично припиняє свою силу акт з того самого питання, виданий раніше, хоча б у новому і не містилася вказівка на його припинення. На практиці ж для формального припинення застарілих актів вироблена процедура, що включає стани, які вказані вище;

б) закінчення строку, на який було видано акт;

в) досягнення мети, поставленої перед актом (реалізація правових відносин, виконання приписів акта та ін.);

г) зникнення адресата акта (ліквідація юридичної особи, смерть носія прав та обов’язків).

 

Адм договір

Адміністративний договір — угода двох чи більше суб'єктів адміністративного права, один із яких завжди є суб'єктом виконавчої влади. Це багатосторонній акт, за допомогою якого виникають, змінюються або припиняються взаємні права й обов'язки сторін.

У системі державного управління адміністративний договір застосовують у господарській, соціальній, духовній і адміністративно-політичній сферах діяльності держави. Це означає, що в процесі своєї діяльності органи державного управління можуть здійснювати власні повноваження шляхом не тільки видання актів управління, а й укладання адміністративних договорів.

Юридична природа адміністративного договору полягає в тому, що він є актом застосування норм права, в результаті чого реалізуються функції виконавчої влади за деякими винятками.

Адміністративний договір, базується переважно на адміністративно-правових нормах, але багато адміністративних договорів мають комплексний характер і регулюються нормами декількох галузей права: цивільного, фінансового, екологічного, трудового.

Адміністративний договір є різновидом публічно-правового договору. В системі правових зв'язків він посідає проміжне місце між адміністративним актом (одностороннє волевиявлення державного органу влади) й договором приватноправового характеру. Виконавча влада для забезпечення своєї діяльності застосовує трудові та цивільно-правові договори. Адміністративний же договір — це один із договорів, за допомогою якого державна адміністрація здійснює управлінські функції.

Адміністративному договору притаманні відносини змішаного типу: адміністративно-правового й цивільно-правового, влади й рівноправності

Адміністративний договір забезпечує координацію роботи різних управлінських структур у випадках, коли суб'єкти управління певними сторонами своєї діяльності є юридично рівноправними й виникає потреба в координації їх діяльності. Наприклад, одним із основних завдань Міністерства інформації України є координація діяльності державних засобів масової інформації. Міністерство також координує міжнародне співробітництво в галузі телебачення та радіомовлення шляхом укладення угод. Практикуються угоди про спільне видання міністерствами (відомствами) правових актів або їх узгодження.

 

АВ неповнолітніх

Під адміністративною відповідальністю неповнолітніх треба розуміти негативну реакцію держави в особі уповноважених нею органів чи посадових осіб на протиправну поведінку підлітків віком від 16 до 18 років через застосування до них стягнень і заходів впливу, передбачених чинним адміністративним законодавством.

Інститут адміністративної відповідальності непов-^ нолітніх має свої особливості, з-поміж яких доціль-* но вирізнити такі:

1. Адміністративні заходи, що застосовуються до підлітків, мають профілактичний характер і спрямовані, передусім, на досягнення морально-виховної мети. Умовно їх доцільно поділити на дві групи.

До першої групи необхідно віднести заходи громадського впливу, що не пов'язані з ужиттям заходів адміністративного стягнення. Зокрема, до неповнолітніх за вчинення адміністративних правопорушень можуть бути застосовані такі заходи впливу: зобов'язання публічно чи в іншій формі попросити вибачення у потерпілого; застереження; догана чи сурова догана; передача неповнолітнього під нагляд батькам чи особам, які їх заступають, або під нагляд педагогічному чи трудовому колективу за їхньою згодою, а також окремим громадянам на їхнє прохання.

Другу групу складають заходи, які передбачають ужиття до осіб віком від 16 до 18 років заходів адміністративного стягнення за вчинення ними окремих видів адміністративних правопорушень, що за змістом мають небезпечний характер і вимагають особливої реакції держави на їх попередження та припинення в майбутньому. До цієї групи законодавець відносить такі склади адміністративних правопорушень: незаконні вироблення, придбання, зберігання, перевезення, пересилання наркотичних засобів або психотропних речовин без мети збуту в невеликих розмірах; дрібне розкрадання державного чи колективного майна; порушення водіями правил експлуатації транспортних засобів, правил користування ременями безпеки чи мотошоломами;….

За вчинення зазначених порушень особи віком від 16 до 18 років підлягають адміністративній відповідальності на загальних підставах, Цей перелік є повним і розширеному тлумаченню в разі накладення адміністративного стягнення не підлягає.

З урахуванням учиненого правопорушення та особи правопорушника до неповнолітніх можуть бути застосовані заходи впливу, зазначені в першій групі, за винятком підлітків, які вчинили злісну непокору законному розпорядженню або вимозі працівника міліції, члена громадського формування з охорони громадського порядку, військовослужбовцеві, на яких поширюється дія тільки адміністративних стягнень.

2. Важливим чинником у притягненні неповнолітніх до адміністративної відповідальності виступає їхня обмежена деліктоздатність.

3. Адміністративне законодавство передбачає також спеціальний склад правопорушення за доведення неповнолітнього до стану сп'яніння.

4. Характерною особливістю адміністративної відповідальності неповнолітніх є її перекладення за певних обставин на батьків чи осіб, які їх застуІїають.

5. Особливість адміністративної відповідальності неповнолітніх полягає в тому, що за вчинені ними правопорушення може бути застосоване обмежене коло адміністративних стягнень. Це пов'язано насамперед із фізичним і психічним станом неповнолітнього та формуванням і розвитком його особистості. З огляду на ці та інші обставини до неповнолітніх можуть бути застосовані такі заходи адміністративного стягнення:

• попередження • штраф • виправні роботи. • адміністративна конфіскація

• сплатне вилучення предмета. • адміністративний арешт як вид адміністративного стягнення, згідно з чинним адміністративним законодавством, не застосовується до осіб, які не до-сягли 18-річного віку.

Такими є основні особливості адміністративної відповідальності неповнолітніх, а також інших похідних заходів впливу на зазначену категорію осіб.

 

Стадії адмм провадження

Отже в різних літературних джерелах можна зустріти найрізноманітніші варіанти вирішення питання про стадії тих чи інших адміністративних проваджень. У цьому розумінні найбільш пильну увагу дослідників привертає провадження по справах про адміністративні правопорушення.

Так, В. Юсупов виділяє в ньому сім стадій:

1) порушення справи;2) збір і вивчення потрібної інформації;3) попереднє вивчення матеріалів справи;4) вибір норм права, що підлягають застосуванню;5) розгляд справи органами, що правомочні прийматирішення;6) розгляд скарг і прийняття кінцевого рішення;7) виконання рішення по справі.

Найбільш компактною і послідовною є позиція, яку займає з цього питання Д. Бахрах. Він пропонує такі чотири стадії:

1) адміністративне розслідування: порушення справи;

встановлення фактичних обставин; процесуальне оформлення результатів розслідування; направлення матеріалів для розгляду за підвідомчістю;

2) розгляд справи: підготовка до розгляду; аналіз зібраних матеріалів і обставин; прийняття постанови; доведення постанови до відома заінтересованих осіб;

3) перегляд постанови: оскарження або опротестування постанови; перевірка законності постанови; винесення рішення; реалізація рішення;

4) виконання постанови: звернення постанови до виконання; безпосереднє виконання.

Якщо уважно проаналізувати викладені точки зору, то можна зробити такий висновок: відмінності у поглядах на стадії адміністративного процесу не мають принципового характеру. Їх можна збільшувати, можна дробити на окремі дії, називати основними або допоміжними, по-різному називати тощо. Принципово важливим тут є таке: стадії повинні повно і точно відображати саму процедуру провадження, ті окремі дії" або операції, які здійснюються у процесі реалізації адміністративно-правових норм. Аналогічне становище є характерним не лише для провадження по справах про адміністративні правопорушення, але й для інших видів адміністративних проваджень.

 

 

Адміністративною юстицієюю

Адміністративне судочинство (його ще називають адміністративною юстицією) – це діяльність адміністративних судів щодо розгляду і вирішення адміністративних справ, тобто публічно-правових спорів, в яких хоча би однією стороною виступає орган державного управління. Такі спори виникають з приводу порушення органами державної влади прав, свобод та законних інтересів фізичних та юридичних осіб.

До адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. Під суб’єктами владних повноважень слід розуміти органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їхні посадові чи службові особи, інші суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

До сфери адміністративного судочинства належать публічно-правові відносини, отже центральним є розуміння публічності, публічного права. На сьогоднішній день в законодавстві не встановлено поняття публічного права та його відмінності від приватного. Ці критерії виробляються правовою наукою. Традиційно вважається, що публічне право регламентує організацію і діяльність публічної влади і її відношення з приватними особами. Приватне право регулює відносини між приватними особами (і їх об'єднаннями). Метою публічного права є задоволення загального інтересу, приватне право орієнтоване на індивідуальні, приватні інтереси. Іноді виводяться і деякі інші критерії, але вони, як правило, походять з попередніх (такі, як характер регулювання - в публічному праві найчастіше імперативне, владне, а в приватному - диспозитивне; позиції суб'єктів відносин - суб'єкт публічного права володіє прерогативами публічної влади, суб'єкти ж приватного права знаходяться в рівному положенні).

 

Банк сис-ма

Банківська система являє собою законодавчо визначену, чітко структуровану сукупність фінансових інститутів, які займаються банківською діяльністю. Специфіка банківської системи проявляється в її функціях, а саме:

а) створення грошей і регулювання грошової маси;б) трансформаційна функція; в) стабілізаційна функція.

Зміст діяльності банківської системи України розкривається в її головних напрямках. До таких напрямків на даному етапі відносяться: