Економічне вчення фізіократів.

Теоретико-методологічні особливості становлення та розвитку класичної! політичної економії у Франції знайшли відображення у працях групи французьких учених другої половини XVIII ст., які утворили першу наукову школу економічної думки — школу фізіократів (буквально — природовладдя, від гр. physis — природа, kratoa — влада). У назві школи відобразилась її центральна ідея — вивчення основ природного порядку в економіці.

Услід за П. Буагільбером фізіократи виступили з різкою критикою принципів меркантилізму та політики кольберизму, спрямованої на розвиток мануфактурного виробництва при повному ігноруванні інтересів сільськогосподарських виробників, які потерпали від збереження феодальних відносин на селі та протекціонізму.

Засновником та лідером нової школи був Франсуа Кене (1694—1774), який заклав підвалини учення фізіократів, сформулював його теоретичні засади та економічну програму. Ідеї Ф. Кене підтримували та розвивали: Віктор Рікеті Мірабо (1715—1789), П´єр Самюель Дюпон де Немур (1739—1817), Поль П´єр Мерсье де Ла Рів´ср (1720—1793), Венсан де Гурне (1712—1759), Анн Робер Жак Тюрго (1727—1781) та інші.

Термін "фізіократи" з´явився не відразу. Французькі дослідники називали себе економістами і були першими, хто впровадив у широкий вжиток назву нової професії. Поняття "фізіократія" ввів Дюпон де Немур, щоб виразити суть створеної ним теорії. Пізніше саме воно стало назвою нової школи.

Джерелом багатства нації вони вважали не зовнішню торгівлю, а сільське господарство. Спростовуючи погляди меркантилістів на роль держави у забезпеченні активного торговельного балансу, Ф. Кене та його однодумці виступили з ідеєю еквівалентного обміну та обґрунтували концепцію економічного лібералізму, концентрованим вираженням якої став знаменитий принцип "laissez faire".

Теорія "природного порядку", пов´язана з визнанням об´єктивного та закономірного характеру розвитку ринкової економіки. Фізіократи вважали, що економічні закони мають природний характер, божественне походження і є зрозумілими для усіх. Основу природного порядку вони вбачали в економічній свободі та недоторканності приватної власності. У зв´язку з цим французькі дослідники стверджували, що будь-яке втручання у природний хід речей порушує "природний порядок", завдаючи шкоди суспільному відтворенню.

Вважається, що принцип економічного лібералізму, пов´язаний з ідеєю повної економічної свободи "laissez faire, laissez passer" ("лесе фер, лесе пасе", буквально: "хай все іде як іде"), першим сформулював представник школи фізіократів Венсан де Гурне, який у 1758 р. виступив з закликом до свободи підприємницької діяльності, невтручання держави в економічне життя та забезпечення недоторканності приватної власності. Гурне — автор кількох доповідних записок уряду Франції. Він ніколи не публікувався. Про його ідеї та роль у розвитку вчення фізіократів стало відомо після смерті французького дослідника, коли його друг А. Тюрго опублікував статтю "Похвальне слово Венсануде Гурне"(1759).

Концепція "чистого продукту". Під чистим продуктом фізіократи розуміли отриманий у землеробстві надлишок продукції, що перевищує витрати виробництва. Цей надлишок вважався унікальним даром природи, створеним землею завдяки природній родючій силі. На думку французьких дослідників, отримати цей дар можна лише у сільському господарстві. Відтак лише землеробська праця, пов´язана з реальним, фізичним приростом матерії, проголошувалась продуктивною, а джерелом суспільного багатства і процвітання нації вважалось сільське господарство. Всі інші галузі, на думку фізіократів, були корисними, але не продуктивними, оскільки в них відбувався не приріст чистого продукту, а лише зміна його форми або просторове переміщення. Єдиною формою чистого продукту проголошувалась рента.

Класовий поділ суспільства. Відповідно до концепції "чистого продукту" фізіократи вперше в історії економічної думки поділили суспільство на і класи, взявши за основу економічний критерій: участь великих соціальних 1 груп у створенні та розподілі суспільного багатства. Відтак вони виокремили 1 продуктивний (землероби) та непродуктивний (ремісники, торговці) класи І та клас землевласників. Очевидною істиною для французьких дослідників Щ було те, що продуктивною є лише праця, прикладена до землі. Тому І діяльність усіх не зайнятих землеробською працею вони трактували як "безплідну", таку, що не створює нового багатства і відіграє у суспільстві допоміжну, обслуговуючу роль.

Засновником нової наукової школи був відомий французький економіст XVIII ст. Франсуа Кене (1694—1774). Його економічні погляди знайшли відображення у славнозвісній "Економічній таблиці", яка вийшла друком у І 1758 p., а також у працях "Загальні принципи економічної політики держави" (1760), "Про торгівлю" (1760), "Аналіз економічної таблиці" (1766), "Діалог про ремісничу працю" (1766), "Зауваження стосовно грошового процента" (1766) та ін.

У своїх творах вчений:

Проголосив ідею "природного порядку" як "першого прояву фізичної

необхідності, яку неможливо ігнорувати"1. На думку вченого, "природний І порядок" визначає розвиток суспільства за об´єктивними законами, подібними до тих, які діють у природі. Ф. Кене зазначав, що ці закони мають божественне походження, "найбільш вигідні для людського роду і з точністю визначають природне право усіх людей, є вічними, незмінними і безумовно найкращими законами, які тільки можуть існувати".

 

Економічна система А.Сміта.

 

Протягом майже усього XVIII ст. зусиллями і працями цілої плеяди мислителів-філософів, учених, підприємців, державних діячів з різних країн були закладені основи вчення класичної школи, які відображали розуміння природи і механізму ринкової еко­номічної системи. Однак висунуті ідеї були розрізнені і неупорядковані, а тому не могли представити цілісну картину функціонування економіки. Тим часом потреба в такій систематизації ставала усе більш насущною в міру того, як ринкові відносини утверджувалися і ставали пануючою формою економічного взаємозв'язку.

Заслуга вирішення цього завдання і створення цілісної системи уявлень про ринкову економіку належить англійському економісту Адамові Сміту (1723-1790). Саме завдяки йому політична економія здобуває всі риси наукового знання і стає академічною дисципліною, обов'язковим елементом економічної освіти. Сміт, що викладав у шотландських університетах моральну філософію і природне право, уперше починає читати окремий курс по політичній економії. Інтерес до економічних проблем поступово стає для нього головним,' а дослідження в цій області узагальнюються в книзі «Дослідження, про природу і причини багатства народів», яка вийшла 1776 року. Книга складається з п'яти частин. У першій розглядаються питання праці як джерела багатства, вартості і різних видів доходів; друга присвячена питанням капіталу, його нагромадження і застосування; третя — розвитку економіки Європи в епоху середньовіччя і зародження капіталізму; четверта розглядає попередні теоретичні системи — меркантилізм і фізіократизм; нарешті, п'ята викладає проблеми фінансово-податкової політики держави, ї доходів і витрат.

Структура книги свідчить, що найповніший і найоб'ємніший погляд на економіку припускає підхід до неї з трьох позицій: з боку теорії, з боку історії і з боку політики.

Поставивши завдання дати загальну картину функціонування економічної системи, яка прагне до збільшення сукупного багатства, Сміт повинний був сформулювати якісь загальні принципи, з позицій яких він збирався вирішувати це завдання, тобто виробити визначену методологію дослідження.

Вихідним пунктом цієї методології став егоїзм індивіда, який господарює і керується своїми особистими інтересами. Кожна людина прагне вибрати такий варіант вирішення завдань, що виникають, який принесе їй максимум задоволення і максимальне благополуччя. Таким чином, він реалізує свої матеріальні інтереси й у цьому виявляється природна властивість людської натури: «бажання поліпшити наше положення, властиве нам з народження і не залишає нас до могили». Егоїзм є чинником суспільного прогресу і могутнім стимулом, який спонукує до дій. «Не від доброзичливості м'ясника, броварника чи булочника, — пише Сміт, — очікуємо ми отримати свій обід, а від відстоювання ними своїх власних інте­ресів. Ми звертаємося не до їхньої гуманності, а до їхнього егоїзму і говоримо їм не про наші нестатки, а про їхні вигоди». Така модель поведінки характеризувалася поняттям «економічна людина» і стала важливою складовою системи уявлень про механізм функціонування ринку.

Відстоюючи свої інтереси, кожна людина зіштовхується з прагненнями інших людей до своєї вигоди. У своєму дослідженні Сміт використовує два підходи: езотеричний — прагнення проникнути у внутрішню сутність явищ, які розглядаються, і екзотеричний — опис поверхневих форм. Обидва методи можуть доповнювати один одного. Але в Сміта вони часто підмінюють один одного, і зовнішня форма виступає не як прояв глибшої сутності, а як ще одна сутність. Це породжувало суперечливість його поглядів і не дозволило додати його системі завершеності і цілісності.

Опорною точкою дослідження Сміта, яке узагальнює багато висловлених і до нього поглядів, було положення про те, що багатство суспільства є результат людської праці. Величина його, отже, залежить від кількості витраченої праці, тобто частки населення, зайнятого продуктивною працею, і від його продуктивності. Найважливішим фактором росту продуктивності праці виступає поділ праці чи спеціалізація. На мануфактурній стадії розвитку це дійсно був вирішальний фактор росту суспільного багатства.

Але поділ праці не тільки сприяє росту багатства. Він породжує необхідність у найбільш міцній і природній формі економічного зв'язку — обміні. Обмін у Сміта і результат поділу праці, і його передумова, оскільки схильність обмінюватися розглядається їм як уроджена властивість людської натури, яка відрізняє її від тварини. «Нікому ніколи не доводилося бачити, — міркує Сміт, — щоб собака свідомо мінявся кісткою з іншим собакою». Людей же обмін поєднує в єдиний виробничо-торговий союз, у якому вони співпрацюють в інтересах збільшення багатства народів. Багатство росте тому, що при обміні кожен учасник заощаджує свою працю, відмовляючись від виробництва того, що обходиться йому дорожче, і, вимінюючи його на те, що він може зробити з меншими витратами.

Насамперед, Сміт розглядає вартість як внутрішню властивість товару, властиву йому від природи, що означає, по-перше, цінність даної речі для споживача і, по-друге, здатність придбати інші речі в обмін на дану. Таким чином, Сміт чіткіше формулює визначення основних властивостей товару, яке йде ще від Аристотеля: споживчу вартість і обмінну вартість.

Але «цінність для споживача» не може стати основою обмінюваності і Сміт приводить цьому витончений доказ, який одержав назву «парадокс Сміта». Якби обмінюваність визначалася корисністю товару для споживача, то найкорисніша річ повинна була б мати і найбільшу вартість. Але в такому випадку як пояснити парадоксальну ситуацію, при якій вода, найвища корисність якої незаперечна, коштує дуже мало чи взагалі нічого не коштує, а алмази, корисність яких у порівнянні з водою значно менша, коштують надзвичайно дорого. Отже, корисність не може бути основою обмінюваності. Залишається знайти щось загальне, властиве всім товарам, і таке, що робить їх порівнюваними один з одним. Варіант відповіді був уже запропонований В. Петті і низкою дослідників першої половини XVIII ст. — це витрати праці. Сміт приймає трудовий варіант теорії вартості, розуміючи при цьому, що мова може йти не про індивідуальні витрати, а про ті, котрі суспільство вважає необхідними і достатніми для виготовлення даної речі. Виявляє ці усереднені витрати ринок шляхом коливання цін навколо якоїсь природної ціни під впливом співвідношення попиту та пропозиції. Тут і з'ясовується, що далеко не вся праця, витрачена товаровиробником, може бути визнаною у якості мірила обмінюваності, а лише та його кількість, яку можна обміняти на працю, втілену в товарі іншого виробника. Якщо столяр обмінює зроблений ним стіл на дві пари чобіт, то вартість столу визначається тою кількістю праці, яка пішла на виготовлення двох пар чобіт. Тут Сміт ототожнює вартість як внутрішню властивість товару з обмінною вартістю, тобто пропорціями, у яких одні товари обмінюються на інші.

Поки мова йде про просте товарне виробництво, де самі виробники обмінюються своїми виробами, таке ототожнення не породжує кількісних протиріч, оскільки дотримується принцип еквівалентності. Столяр здобуває в шевця таку ж кількість праці, яку він віддає йому у вигляді столу.

Але ситуація істотно змінюється в умовах виробництва з застосуванням найманої праці. Коли підприємець наймає робітника, він фактично купує його здатність створити яку-небудь річ чи зробити послугу в обмін на заробітну плату. Відповідно до трудової теорії вартості, це повинен бути обмін еквівалентів. Але в такому випадку працівник як еквівалент витрат своєї праці повинний отримати створений ним продукт. Підприємцю ж нічого не залишається, він не може отримувати прибуток. Виходить парадоксальна ситуація: якщо обмін еквівалентний, те прибутку не може бути і підприємницька діяльність позбавляється сенсу; якщо ж є прибуток, то порушується принцип еквівалентності і вся трудова теорія вартості виявляється під сумнівом.

Зіштовхнувшись з цим протиріччям, Сміт доходить висновку, шо обмін відповідно до трудових витрат відбувається тільки в «примітивному стані суспільства». Для розвитого товарного виробництва пропонується інша теорія вартості. Обмін відповідно до «природних цін» припускає відшкодування витрат, які одночасно є чиїмись доходами: заробітною платою, прибутком, рентою. Ці три елементи «є первісними джерелами всякого доходу, так само як і всякої обмінної вартості». Вартість, яка знову ототожнюється з міновою вартістю, складається з трьох частин, що після реалізації продукту розпадаються на доходи найманих робітників, підприємців і землевласників. Це стосується і тієї частини вартості, яка являє собою матеріальні витрати (сировина, паливо, зношення устаткування). Вона також розпадається на доходи тих, хто створював ці продукти: зарплату, прибуток, ренту. У цьому варіанті своєї теорії Сміт підмінює поняття вартості як внутрішньої підстави для обміну поняттям ціни, елементами якої є величини, які утворюють доходи. У масштабі всього суспільства, таким чином, сукупна ціна (вартість) дорівнює сукупному доходу, вимірюваному сумою доходів основних продуктивних класів.

У цьому зв'язку Сміт переходить до аналізу первинних доходів, тобто тих, які створюються продуктивною працею і ведуть до збільшення національного доходу.

Заробітна плата розглядається як винагорода за працю, покликана забезпечити працівнику задоволення його потреб, включаючи утримання родини, культурні і духовні запити, обумовлені традиціями, звичаями і звичками, які склалися в даній країні на тому чи іншому етапі її історичного розвитку. Зарплата не обмежується мінімумом засобів існування працівника, а складається під впливом попиту на працю і його пропозиції. При цьому регулюючим фактором вважається динаміка народонаселення: при підвищенні зарплати збільшується народжуваність, а отже, пропозиція на ринку праці, при зниженні — навпаки.

Прибуток і рента розглядаються Смітом, з одного боку, як частини вартості, які перевищують величину заробітної плати, з іншого, — як результат продуктивності капіталу і землі.

Величина прибутку і ренти, як і заробітної плати, складається на ринку шляхом коливань навколо природних норм, які визначаються умовами виробництва в типових галузях, географічними і кліматичними умовами, далекістю від ринків збуту, родючістю грунтів і т.п. Динаміка цих норм залежить також від того, у якому стані знаходиться суспільство: зросту, падіння чи застою.

Від проблеми доходів Сміт переходить до розгляду категорії капіталу. Він визначає його як накопичений запас, від якого розраховують отримати прибуток. Як і фізіократи, він виділяє дві функціонально різні частини капіталу. Одна частина, яка, на думку Сміта, не покидає свого власника, названа ним основним капіталом. Інша, котра іде від власника в одній формі, а повертається в іншій — оборотним капіталом. Цей розподіл мав велике значен­ня для розуміння процесів руху продуктів і доходів, хоча запропоновані Смітом визначення були не зовсім точні. Так, основний капітал він фактично виключив із процесу обороту, а до складу оборотного капіталу включив і капітал обороту (готову продукцію, кошти).

Особливий акцент Сміт робить на нагромадженні капіталу, у якому він бачить вирішальний фактор економічного прогресу, основний шлях до росту багатства нації. Той, хто накопичує капітал, — благодійник нації, марнотрат — її ворог. Така позиція цілком відповідала завданням, які стоять перед країною, яка знаходиться напередодні промислового перевороту. У той же час максимізація норми нагромадження за рахунок скорочення споживання не може розглядатися як закономірність будь-якої економіки на будь-якому етапі її розвитку.

Нагромадження здійснюється після відшкодування витрачених елементів основного й оборотного капіталу, у зв'язку з чим Сміт розрізняє валовий доход, під яким мається на увазі повний продукт праці нації протягом року (те, що зараз називається ВВП), і чистий доход — те, що залишається після відрахування амортизації основного капіталу і відшкодування оборотного. Саме чистий доход є джерелом росту багатства нації.

Створена А. Смітом система уявлень про функціонування економіки, яка базувалася на ідеї природного порядку, відводила певну роль у господарському житті і функціям держави. Сміт зводить їх до трьох дуже важливих обов'язків: забезпечення військової безпеки, здійсненню правосуддя і створення та утримання суспільних установ, «створення і утримання яких не можуть бути вигідними окремим особам чи невеликим групам». З врахуванням цього повинні формуватися доходи і витрати держави, без перевищення розумних меж, тому що «великі народи ніколи не убожіють через марнотратність і нерозсудливість приватних осіб, але вони нерідко убожіють у результаті марнотратності і нерозсудливості державної влади». Тому для досягнення вищого ступеня добробуту «потрібні лише мир, легкі податки і терпимість в управлінні, все інше зробить природний хід речей».

 

Однак настільки оптимістичні уявлення про можливості механізму ринкової економіки далеко не завжди підтверджувалися реальним ходом подій. У результаті промислової революції, яка підвела під ринкову систему адекватну їй матеріально-технічну базу, виникає низка не відомих раніше проблем, які вимагають осмислення і пояснення. Наслідком широкого впровадження машин • стає безробіття, яке у свою чергу загострює протиріччя між підприємцями і найманими робітниками. Протиріччя виникають і всередині правлячого класу, де промислова буржуазія, яка збагати­лася в результаті промислової революції, претендує на провідну роль у політиці, зіштовхуючись при цьому з інтересами земельних власників. В Англії початку XIX ст. це знайшло відображення в боротьбі навколо «хлібних законів».

Подібні ситуації не знаходили пояснення в теоретичній системі Сміта, де усі трудилися в інтересах збільшення багатства і ріст багатства нації означав ріст багатства кожного. Система вимагала подальшого розвитку й удосконалення, тим більше, що окремі її елементи (наприклад, теорія вартості) так і не отримали остаточного завершення.

 

Економічне вчення Д.Рікардо

Завершувачем системи виступив послідовник Сміта в справі формування концепції класичної школи, англійський економіст Давид Рікардо (1772-1823). Будучи автором низки статей, брошур і памфлетів на економічні теми, Рікардо головну свою працю «Початки політичної економії і податкового обкладання» опублікував у 1817 році, визначивши її головне завдання як вивчення законів, керуючих розподілом створеного продукту між класами суспільства.

 

Відправним пунктом аналізу стає проблема вартості, оскільки розподіляється створена вартість і відбувається це в процесі обміну. Основою обмінюваності Рікардо, як і його попередники, вважає працю, причому на перший план у нього висуваються витрати праці. Якісні розходження різних видів праці, як він сам пише, не представляють для нього інтересу. Це явище відносно постійне і не впливає на формування цінових пропорцій. А саме відносна вартість, тобто пропорції обміну, і цікавлять Рікардо. Він хоче з'ясувати, чому шматок сукна обмінюється на два шматки полотна, а не на три чи півтора. Ці пропорції, як вважає він, залежать від співвідношення кількостей витраченої праці. Якщо вони змінюються, то в тій же пропорції змінюється і відносна вартість товарів. На виготовлення шматка сукна може бути витрачено і 6 годин, і 60 годин, а шматка полотна — і 3 години, і ЗО годин. Це не має значення. Важливе лише співвідношення, яке в обох випадках складає 1:2. Якщо ж шматок сукна стане рівним чотирьом шматкам полотна, це буде означати: або для виготовлення сукна треба було більше праці, або для виготовлення полотна — менше праці, або діяли обидві причини.

Отже, завдання зводиться до того, щоб навчитися визначати пропорції обміну, тобто знайти деяку «ідеальну міру вартості», яка б дозволила знати, яка цінова пропорція «правильна», а яка ні. У спробах знайти таке мірило Рікардо звертається до затрат праці, зроблених у гірших умовах виробництва, посилаючись на те, що в сільському господарстві умови виробництва на гірших по якості ділянках дійсно є ціноутворюючими.

Як і Сміт, Рікардо наштовхується на ряд протиріч у трудовій теорії вартості, зокрема, на необхідність пояснити, як при дотриманні принципу еквівалентності при обміні між робітником і підприємцем виникає прибуток. Вирішення цієї проблеми Рікардо пропонує вже в рамках своєї теорії розподілу доходів.

Цю проблему він також намагався вирішувати з позицій трудової теорії вартості. Якщо вартість створюється тільки працею, то зарплата і прибуток є двома частинами однієї величини і можуть змінюватися лише в протилежних напрямках. Що стосується ренти, то вона виступає як різниця між загальною вартістю і сумою зарплати і прибутку, а отже, також може змінюватися тільки за рахунок інших доходів. Твердження про протилежну спрямованість руху різних доходів — відмітна риса теорії розподілу Рікардо, який не поділяє позиції Сміта про можливість одночасного їхнього росту в міру збільшення суспільного багатства.

Заробітна плата розглядалася як плата за працю, обумовлена вартістю засобів до існування працівника і його родини. Але тенденцією ЇЇ руху є прагнення до мінімуму засобів існування працівника. Причиною цього є швидший темп росту населення в порівнянні з темпом росту засобів до його існування. Внаслідок цього на ринку праці пропозиція постійна і стійко перевищує попит, а отже, ціна праці (зарплата) буде утримуватися на мінімальному рівні.

(|Але якщо зарплата прагне до прожиткового мінімуму, то вона буде складати лише частину створеної робітником вартості. Іншу частину, яка залишилася після відрахування зарплати, складає прибуток. Таким чином, як вважає Рікардо, вирішується протиріччя трудової теорії вартості, яка приводить до порушення принципу еквівалентності обміну. Еквівалентність при обміні між робітником і підприємцем усе-таки порушується, але порушується «законно», оскільки відбувається це під впливом природного закону народонаселення.

Що ж стосується розміру прибутку, то хоча його абсолютні значення можуть зростати, норма прибутку, тобто його співвідношення до заробітної плати, яка показує частку прибутку в загальній вартості, має тенденцію до зниження. Причиною цього стає ріст мінімуму заробітної плати через те, що власники землі вимагають ренту, а це веде до подорожчання сільськогосподарської продукції, яка складає основну частину споживчого кошика.

Таким чином, земельна рента - це данина, якою власники землі обкладають одержувачів інших доходів. Але механізм її утворення визначається природними закономірностями. Для того щоб забезпечити продовольством постійно зростаюче населення, потрібно втягувати в господарський оборот усе нові і нові земельні ділянки. Спочатку займають кращі за якістю землі, а потім — менш родючі і віддалені. Але обробляти гірші землі будуть тільки в тому випадку, якщо виторг від продажу отриманої з них продукції, покриє витрати і принесе прибуток, який не менший від середнього. Це можливо лише тоді, коли ціна орієнтована на покриття більших витрат на гірших землях. Але тоді між ринковою ціною продукту землі і витратами на її утримання на кращих і середніх за якістю ділянках виникає різниця, яка і складає основу земельної ренти. У такому випадку гірші ділянки, ренти не приносять, оскільки там ціна дорівнює витратам плюс прибуток на капітал. Але при наступному збільшенні потреби в сільськогосподарській продукції в оборот будуть задіяні ще менш зручні землі і тоді ціноутворюючими стануть витрати їхнього виробництва, а на попередній гіршій ділянці утвориться рента. Крім того, різниця у витратах виникає через те, що кожне нове капіталовкладення дає зменшувану віддачу, що також стає однією з причин утворення ренти. У цілому ренти ростуть, оскільки суспільству доводиться докладати усе більше зусиль для виробництва сільськогосподарської продукції, що веде до росту цін на неї.

Теорія ренти Рікардо цікава ще і тим, що досліджуючи процес ціноутворення в аграрному секторі економіки, він звертається не до середніх значень трудових витрат, які виявляються ринком, а до граничних, які складаються на гірших ділянках. Це було провісником появи граничного аналізу, який одержить широке поширення тільки з кінця XIX ст.

Заслугою Рікардо є також розробка наукової теорії міжнародного обміну. Цю проблему він аналізує з погляду найважливіших принципів своєї концепції: трудової теорії вартості й економічного лібералізму, який у сфері міжнародних відносин виражався у вимозі вільної торгівлі («фрітредерство»).

Прихильність до економічного лібералізму знайшла відображення в теорії автоматичного регулювання платіжних балансів, основну ідею якої він запозичав у Давида Юма.

Концепція базується на кількісній теорії грошей, яка стверджувала, що внутрішні ціни на товари залежать винятково від кількості грошей, які перебувають в обороті. При цьому не має значення, які це гроші, тому що має місце золотий стандарт, тобто вільний розмін паперових грошей на золото. Якщо в країні виявилося багато золота, то ціни підвищуються, і в цю країну стає вигідним ввозити товари через кордон. Імпорт перевищить експорт і в торговому балансі утвориться дефіцит. Але збільшення імпорту призводить до відтоку золота з країни, у результаті чого ціни падають, імпорт скорочується, дефіцит зникає, і платіжний баланс врівноважується. При нестачі золота в країні усе відбувається в зворотному порядку. Умовою такого автоматичного регулювання є абсолютно вільне переміщення з країни в країну як товарів, так і грошей, що мало відповідає реальності.

 

Економічні теорії Ж.Б.Сея.

Найвизначнішим представником першого напрямку був французький економіст Жан-Батіст Сей (1767—1832). Свою прихильність ідеям класичної школи він виклав у першій своїй роботі «Трактат політичної економії» (1803), у якій пропагується і розвивається навчання А. Сміта. Його захоплює в першу чергу смітовський економічний лібералізм і переконаність у здатності ринкової системи до саморегуляції. Але в першій половині XIX ст. ця здатність піддається серйозним випробовуванням. Після промислового перевороту чітко виявляється циклічний характер економічного розвитку: періоди підйомів перемежовуються з періодами спадів, які супроводжуються кризою збуту товарів. У цій ситуації особливо актуальною стає проблема відновлення порушеної рівноваги, що й обумовлює особливу увагу до неї з боку Сея. Але перш, ніж перейти до аналізу відтворювальних зв'язків, він торкається центральної для класичної школи проблеми вартості, оскільки мова йде про систему, засновану на відносинах обміну. Сей виходить з того визначення цієї категорії А. Смітом, у якому вартість складалася з доходів: заробітної плати, прибутку, ренти. Розвиваючи це положення, Сей доводить його до повного логічного завершення, представляючи доходи як породження різних факторів виробництва, кожний з який створює свою частку вартості. У викладі Сея процес цей не представляє особливих складностей для розуміння.

У створенні продукту беруть участь три основних фактори: праця, капітал, земля, роль яких якісно однозначна, хоча кількісно їхні частки в виробленому товарі не однакові. Після реалізації вартість розпадається на доходи, кожний з яких є винагородою за роботу того чи іншого фактора: зарплата — праці, прибуток — капіталу, рента — землі.

Теорія трьох факторів виробництва не набагато підштовхнула до вирішення проблеми вартості. Замість одного фактора, який утворить вартість,— праці, пропонувалося три, але питання про те, яким чином витрати цих факторів роблять товари порівнянними, залишалося відкритим.

Але ця теорія зіграла важливу роль у вирішенні низки завдань У пошуках оптимальних комбінацій різних виробничих факторів, які дають найбільший ефект. Залежність результату виробничої Діяльності (продукту, доходу) від використовуваних факторів можна представити у вигляді так званої виробничої функції, найпростіший варіант якої виглядає як:

 

Дослідження функції дозволяє з'ясувати, як впливають зміни кожного фактора на кінцевий результат і знаходити найприй-нятніший варіант їхнього сполучення для кожного конкретного випадку. Цей підхід став основою для наступного розвитку цілого напрямку в економічній науці, називаного факторний аналіз.

Друга теорія, зв'язана з ім'ям Сея, стосується проблеми реалізації і досягнення загальної економічної рівноваги. Сформульовані ним залежності згодом були названі законом ринків чи законом Сея. Розвиваючи постулат класичної школи про здатність ринкової системи до саморегуляції, Сей висунув твердження про неможливість загальної кризи надвиробництва, оскільки сукупний попит, у кінцевому результаті, завжди збігається із сукупною пропозицією. Відбувається це тому, що для придбання якої-небудь речі потрібно спочатку що-небудь продати. Виходить, що пропозиція сама породжує попит. Саме в такому формулюванні, запропонованому Д.М. Кейнсом, викладається в більшості випадків «закон Сея», хоча сам автор формулював його трохи інакше. «Товари обмінюються на товари», — писав Сей, маючи на увазі, що кожен товар, який потрапляє на ринок у вигляді пропозиції, несе в собі попит на який-небудь інший товар, на який хочуть обміняти пропонований. Якщо, наприклад, швець виніс на ринок чоботи з метою обміняти їх на 5 кг м'яса, то одночасно з пропозицією чобіт він приніс попит на м'ясо. Інша пара чобіт несе в собі попит на картоплю і т.д. Ним більше виробляється різних товарів, тим більший попит на інші товари, на які їх хочуть обміняти. І якщо якась кількість чобіт не знаходить збуту, це означає, що ще не зроблено товари, власники яких бажали б обміняти їх на чоботи. Надвиробництво якихось одних товарів означає недостатнє виробництво інших. Тому розбіжність попиту та пропозиції може бути лише частковою і тимчасовою поки те, що було зроблено з надлишком не компенсується додатковим випуском того, чого бракувало. З цього випливало, що загальне надвиробництво неможливе, оскільки недолік попиту буде перекриватися додатковою пропозицією: адже кожен товар, який з'являється на ринку, несе в собі попит на що-небудь інше.

Якщо товари обмінюються безпосередньо на товари, то сукупний попит буде дорівнювати сукупній пропозиції тотожно. У цьому варіанті закон інтерпретується як тотожність Сея. Участь у процесі обміну грошей принципово нічого не змінює в тому випадку, коли гроші виконують чисто рахункову функцію: виручені від продажу одних товарів суми відразу і цілком витрачаються на придбання інших товарів.

Однак гроші, виручені від продажу пропонованих на ринку товарів, можуть бути не відразу і не цілком витрачені на придбання інших благ. У цьому випадку невитрачена частина виручки складе заощадження, що є відрахуванням із сукупного попиту: те, що зберегли, те не витратили, тобто не пред'явили попит. Отже, між сукупним попитом та сукупною пропозицією можливі розбіжність і тотожність Сея не виконується. Але виникнення подібної ситуації викликає відповідну реакцію ринкового механізму. Не витрачені кошти спричиняють збільшення пропозиції на грошовому ринку, наслідком чого стає зниження ставки кредитного відсотка. Низька ставка відсотка, у свою чергу, робить невигідними заощадження в грошовій формі і змушує або витратити їх на придбання яких-не-будь благ, або інвестувати у виробництво. І те й інше збільшує попит, який відновлює порушену рівновагу. Закон Сея діє, але вже не у вигляді тотожності, а у виді рівності, що припускає можливість тимчасової розбіжності попиту та пропозиції, на яке економіка реагує включенням внутрішніх механізмів самонастроювання, які забезпечують вирівнювання цих параметрів.

«Закон Сея» став свого роду символом саморегулюючої ринкової економіки, а ставлення до нього — показником розмежування прихильників і супротивників активного державного втручання в економічне життя. Уже при житті Сея він став предметом гарячих дискусій, у яких взяли участь найвизначніші економісти того часу: Рікардо, Мальтус, Сісмонді. Через сто з зайвим років у полеміку включився Д.М. Кейнс, для якого заперечення «закону Сея» стало відправною точкою його концепції.

Порушені Сеєм питання і донині не знайшли однозначного вирішення, оскільки торкаються найфундаментальніших процесів економічного розвитку, складність яких змушує знову і знову відновлювати науковий пошук.

 

Економічні ідеї Дж.Мілля.

Трансформаційний напрямок еволюції класичної школи знайшов втілення в працях ще одного відомого економіста першої половини XIX ст. англійця Джона Стюарта Мілля (1806-1873). Він безпосередньо був знайомим із класичною школою, оскільки наро­дився в родині економіста Джеймса Мілля, друга і послідовника Рікардо, і виховувався в атмосфері незаперечності авторитету ідей класиків і безумовної до них поваги.

Однак економічна ситуація змінилася, виникли нові проблеми і необхідність їхнього вирішення. У пошуках відповідей Джон Стю-арт Мілль прагне максимально зберегти вірність класичним традиціям і в той же час врахувати критику на адресу класичної шко­ли. Ці зусилля втілилися в роботі «Досвід про деякі невирішені питання політичної економії» {1844), а потім у його головній економічній праці «Основи політичної економії» {1848), які стали аж до кінця XIX ст. головним джерелом економічної премудрості для всіх, хто цікавиться цим предметом.

Мілль вбачав своє завдання в систематизації нових знань і уявлень про економіку, накопичених після виходу «Багатства народів» Сміта і «Початків» Рікардо. Нові підходи не вписувалися в класичну систему, більше того, вони розкривали її слабкості і нестиковки. Але Міллю хотілося усе об'єднати у єдине ціле, отримати ширшу і загальнішу картину економічного життя. Зробити це на основі єдиних системотворчих принципів виявилося неможливим і тому головним способом вирішення поставленого завдання стає компроміс. Правими виявляються і класики, і ті, хто їх критикує, але кожен-правий по-своєму, оскільки торкається різних аспектів такого складного явища, як економіка.