Суб’єктивна сторона масових заворушень

Одним з компонентів складу злочину є його суб’єктивна сторона. Саме вона утворює психологічний, суб'єктивний зміст злочину, є його внутрішньою (щодо об'єктивної) стороною і відображає внутрішній світ людини, котра вчинила злочин, тобто психічні процеси, які відбувалися на той час в її свідомості і волі. За словами Я.М.Брайніна, «суб'єктивна сторона може бути визначена як психічна діяльність особи на момент вчинення злочину або пов'язана безпосередньо зі злочином»[с.76][376].

За своєю сутністю суб’єктивна сторона злочину являє собою своєрідну інтеграцію інтелектуальних і вольових процесів, нерозривно пов'язаних між собою. Ці процеси проявляються зовні шляхом фізичного акту поведінки особи (через конкретний вчинок людини), тобто через об'єктивну сторону злочину. «Злочин являє собою єдність об'єктивної сторони (зовнішнього вираження, зовнішніх ознак) і суб'єктивної сторони (внутрішнього змісту, психологічних ознак)»[с.40][377]. Тобто будь-яка дія або бездіяльність людини є проявом свідомих або несвідомих, розумових, психічних процесів, що відбуваються в ній самій.

Як результат психічної діяльності, в людині виникає певна потреба, яка, будучи нею усвідомлена, детермінує появу відповідного мотиву. Кожна дієздатна особа, як правило, цілком реально усвідомлює суспільну небезпеку свого протиправного діяння, розуміє і передбачає настання певних суспільно-небезпечних наслідків і бажає їх настання, або свідомо допускає можливість їх настання. На думку В.О.Владімірова, «будь-який умисний злочин є результат реалізації мотивів, що виникають у свідомості людини. Мотив передує виникненню умислу, тобто рішення вчинити злочин для досягнення поставленої мети»[с.37][378]. Зазвичай, умисел суб'єкта поряд з усвідомленням ним можливих наслідків містить у собі і бажання їх настання, тобто вольовий момент. «Воля є практичною стороною свідомості, вона полягає в регулюванні практичною діяльністю»[с.47][379].

Таким чином, у теорії кримінального права суб’єктивна сторона злочину відображає процеси, які відбуваються у свідомості особи у зв’язку з вчиненням нею злочину і свідчить про спрямування її волі та про її ставлення до суспільно-небезпечного діяння та його наслідків[с.15][380].

Зміст суб’єктивної сторони злочину характеризують певні юридичні ознаки: вина, мотив та мета вчинення злочину. Зрозуміло, що вони тісно пов’язані між собою, однак їх зміст і значення у кожному випадку вчинення злочину є різним[с.152][381].

Інтелектуальні і вольові процеси, що характеризують психічну діяльність особи при вчиненні злочину, в підсумку утворюють поняття вини. Вина є основною ознакою суб'єктивної сторони. Вона уособлює у собі психічне ставлення особи до вчинюваної нею дії, чи бездіяльності, що виражається у вигляді умислу або необережності. В усіх статтях Особливої частини КК України, де дається описання конкретних злочинів, прямо, чи опосередковано говориться й про вину. Наприклад, пряма вказівка на вину міститься в диспозиціях ст. 115 – умисне вбивство, ст. 121 – умисне тяжке тілесне ушкодження. Опосередковано про вину йдеться, зокрема, у ст. 185 – крадіжка. Відсутність вини автоматично свідчить і про відсутність складу злочину. Законодавець надає їй таке важливе значення, що винна відповідальність зведена в принцип КК України. Відповідно до ч. 2 ст. 2 КК України, особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.

Принцип винної відповідальності - це не вигадка юристів, а елементарна умова правильної юридичної та соціально-моральної оцінки поведінки людини. Як зазначав С. Л. Рубінштейн, «на противагу хибному, абстрактному «об'єктивізму» потрібно сказати, що при оцінці проступку правомірно виходити не з усього того, що наступило, а лише з того, що об'єктивно наступило і могло бути передбачено»[с.286][382].

У зв'язку з цим теорія кримінального права і судова практика виходять з того, що принцип винної відповідальності не обмежується лише урахуванням психічного ставлення (у формі умислу і необережності) щодо вчиненого особою суспільно небезпечного діяння (дії або бездіяльності) та його наслідків. Будь-які обставини скоєного злочину можуть бути поставлені особі в провину лише тоді, коли по відношенню до них суд встановить винне ставлення, тобто психічне ставлення у формі умислу або необережності (в залежності від особливостей конструювання законодавцем цих обставин у кримінально-правовій науці).

Згідно кримінального закону, вина - це завжди умисел або необережність. У відповідності зі ст. 23 КК України винною у злочині визнається лише особа, котра вчинила злочинне діяння умисно або з необережності. І умисел, і необережність є формами винного психічного ставлення до вчиненого діяння та його наслідків.

Вина у вчиненні злочину (як умисел, так і необережність) об'єктивно існує поза свідомістю правозастосувача (судді, слідчого). Вона входить до предмету доказування при провадженні попереднього слідства та судового розгляду. У зв'язку з цим, слід визнати, що вина є не тільки юридично-психологічною категорією, а й оціночною. У радянській юридичній літературі в 40-х рр.. XX ст. була здійснена спроба органічно поєднати поняття вини, як існуючого поза свідомістю судді психічного ставлення винного до вчиненого ним суспільно небезпечного діяння, та його наслідків у формі умислу і необережності з оціночним розумінням провини. В цьому контексті Б. С. Утєвський зазначав, що «поряд з більш вузьким розумінням вини як елемента складу злочину, як суб'єктивної сторони складу злочину, тобто умислу або необережності... кримінальне право знає більш широке розуміння вини як підстави кримінальної відповідальності»[с.59][383]. На його думку, вина в якості підстави кримінальної відповідальності є «сукупність обставин, які заслуговують, на переконання... суду, негативної громадської (морально-політичної) оцінки від імені... держави і вимагають кримінальної відповідальності підсудного»[с.139][384].

Такий оціночний підхід до розуміння сутності вини отримав різку критику і повне несприйняття в радянській юридичній науці. Причини такого негативного ставлення мали, в основному, ідеологічну спрямованість. Автор був звинувачений опонентами у запозиченні ним оціночних теорій вини, висунутих в свій час ще буржуазними вченими-юристами. Проте з роками негативний підхід до оціночного розуміння вини в радянському кримінальному праві було поступово подолано, а зазначений принцип винної відповідальності (тобто визнання вини підставою кримінальної відповідальності особи) відтепер законодавчо сформульований у чинному КК України (ч.2 ст.2 і ст. 23). На наш погляд, це цілком правильне і виважене рішення, тому що кримінальний закон невипадково пов'язує кримінальну відповідальність не з будь-яким психічним ставленням особи до скоєного нею протиправного діяння та його наслідків, а лише з конкретним - у формі її умислу або необережності. Саме ці форми психічного ставлення особи до вчинених діянь демонструють антисоціальне (в умисних злочинах) або зневажливе (в необережних злочинах) ставлення винного до інтересів (цінностей), що охороняються законом, тобто інтересів суспільства, держави та окремих її громадян.

Таким чином, виною є психічне ставлення особи до вчиненої нею дії чи бездіяльності, передбаченої КК України, та її конкретних наслідків, виражених у формі умислу чи необережності. Саме крізь призму вини проявляється негативне ставлення особи до інтересів (цінностей), що охороняються законом від злочинних на них посягань.

Важливість вини в кримінально-правовому розумінні важко переоцінити. По-перше, виходячи з принципу винної відповідальності, вона дає змогу чітко відмежувати злочинні діяння від незлочинних, тобто кримінальна відповідальність за заподіяння шкоди без вини не допускається. По-друге, якщо законодавець диференціює відповідальність залежно від форми вини, вона суттєво впливає на кваліфікацію злочину. По-третє, форми вини враховуються при законодавчій категоризації злочинів.

Як бачимо, вина є обов’язковою ознакою суб’єктивної сторони будь-якого злочину, яка визначає його психологічний зміст і є необхідною умовою кримінальної відповідальності. У цій ознаці злочину відображається найважливіший принцип кримінального права – суб’єктивного ставлення, тобто відповідальності тільки за наявності вини [с.75][385].

Дослідження форм вини при вчиненні злочину у вигляді організації масових заворушень, засвідчило, що зазначений злочин є умисним. Однак у кримінально-правовій літературі відсутня єдність думок з цього приводу. Одні автори вважають, що умисел може бути лише прямим[386], інші - прямим або непрямим[387].

Зокрема, Ю.М.Демідов зазначає, що при встановленні відповідальності організаторів масових заворушень необхідно ставити їм у вину всі злочинні дії, що сталися в ході вказаних ексцесів, а саме: погроми, підпали, опір представникам влади із застосуванням зброї, або інших предметів, що використовуються як зброя тощо. Автор вважає, що «організатор безпорядків може і не передбачати всього масиву злочинів, фактично вчинених натовпом. Разом з тим, свідомо допускаючи ймовірність деяких подібних наслідків при розробці спільного плану дій учасників заворушень, визначенні об'єктів посягань тощо, організатор може керуватися і непрямим умислом. У цьому випадку умисел буде прямим щодо виду наслідків (наприклад, при заклику до вчинення погромів, підпалів) і непрямим - стосовно масштабів подій, що відбулися, розмірами заподіяної ними шкоди тощо»[388][с. 30]. Інші прихильники даної позиції - Е.А.Аріпов[389] [с. 170] та А.З.Ільясов[390] [с. 85] - наводять аналогічні аргументи. П.В.Агапов не приводить їх взагалі[391][с.115].

На наш погляд, визнавати можливість вчинення організації масових заворушень з непрямим умислом немає підстав. Оскільки організувати масові заворушення з непрямим умислом неможливо. Це суперечить суті діяльності організатора. Адже загальновизнаним є те, що організатор діє тільки з прямим умислом.

Безумовно, в процесі масових заворушень можуть відбуватися злочини, що вимагають встановлення додаткової відповідальності (умисне заподіяння тяжкої шкоди здоров'ю, вбивство, посягання на життя співробітника правоохоронного органу, розбій тощо). Можливо, організатор і передбачав ймовірність їх вчинення активними учасниками масових заворушень та ставився до цього питання, не надаючи йому особливої уваги. Однак, підлягати відповідальності за дані злочини він не повинен. Адже для того, щоб поставити йому в вину вчинені учасниками масових заворушень умисні злочини проти особи, власності, порядку управління, що вимагають встановлення додаткової відповідальності, необхідно встановити наявність конкретних дій організатора, спрямованих на організацію даних злочинів. При цьому непрямий умисел організатора виключається.

Таким чином, злочин у формі організації масових заворушень може вчинятись тільки з прямим умислом.

Дискусійним є також питання з приводу видів умисної вини активних учасників масових заворушень. Одні автори[392] стверджують, що умисел в даному випадку може бути тільки прямим, інші[393] допускають можливість не тільки прямого, але й непрямого умислу.

Нагадаємо, що участь у масових заворушеннях виражається у вчиненні діянь, зазначених у диспозиції ч. 1 ст. 294 КК України - насильство, погроми, підпали, знищення майна, насильницьке виселення громалян, опір представникам влади із застосуванням зброї, або інших предметів, що використовуються як зброя. У зв'язку з цим, форма вини буде залежати від конкретної форми прояву об'єктивної сторони масових заворушень, а їх активні учасники можуть діяти як з прямим, так і, в окремих випадках, з непрямим умислом.

Зокрема, ті форми прояву масових заворушень, що за конструкцією є злочинами з формальним складом мають лише прямий умисел. Дійсно, уявити собі ситуацію, за якої осудна особа, цілком усвідомлюючи суспільну небезпеку свого діяння, однак вчиняє його, при цьому не бажаючи цього, навряд чи можливо.

Так, підпали та погроми за своєю сутністю є цілеспрямованими діями, і, відповідно, можуть бути вчинені лише з прямим умислом. З аналогічним умислом активними учасниками масових заворушень застосовуються вогнепальна зброя, вибухові речовини і пристрої, інші предмети, що використовуються в якості зброї, під час вчинення опору представникам влади.

Ті ж форми прояву масових заворушень, що за конструкцією є злочинами з матеріальним складом, можуть бути вчинені як з прямим, так і з непрямим умислом (знищення майна, насильство над особою, захоплення будівель та споруд).

Так, знищення майна передбачає наявність відповідних наслідків. Основна відмінність між непрямим і прямим умислом полягає в їх вольовому змісті, що виражається в ставленні особи до наслідків, що настали. В даному випадку таке ставлення може полягати як в бажанні їх настання (наприклад, особа при рейдерському захопленні за допомогою арматури розбиває комп'ютери, приводячи їх у непридатність), так і у свідомому допущенні або байдужому ставленні до них (особа кидає гранату в бік представників влади, вибухом знищується майно, що знаходиться поруч). Таким чином, стосовно даного варіанту прояву активної участі в масових заворушеннях цілком можливий як прямий, так і непрямий умисел.

Насильство, як прояв масових заворушень, може також спричиняти різні наслідки, починаючи від фізичного болю і закінчуючи заподіянням шкоди здоров'ю середньої тяжкості. Вина в більшості таких випадків виражена у вигляді прямого умислу. Проте іноді не виключений й непрямий умисел. Наприклад, особа, кидаючи каміння, пляшки із запальною сумішшю в вітрини працюючих магазинів, перевертаючи машини, в яких знаходяться люди, особа, може, і не бажає заподіяти шкоду здоров'ю іншим особам, але свідомо це допускає.

Отже, активна участь у масових заворушеннях може бути вчинена з прямим або непрямим умислом, в залежності від конкретних форм прояву цього злочину, які вчиняє особа.

При цьому у всіх випадках визначальним моментом при встановленні вини конкретної особи за активну участь у масових заворушеннях є усвідомлення нею своїх протиправних дій в ході цих масових заворушень і тієї обставини, що вона була складовим елементом активно діючого агресивно налаштованого натовпу.

В контексті нашого дослідження зазначимо, що в диспозиції ст. 294 КК України, таке поняття, як «натовп» відсутнє. Тому, вважаємо необхідним предметно розглянути проблему визначення психологічних феноменів і різновидів натовпу.

Насамперед, наголосимо. що натовп утворюється під впливом об’єктивних економічних, політичних та соціально-психологічних факторів масового настрою. Натовп – це не просто механічне єднання спільних сил багатьох осіб, а їх особливий психічний стан. На думку дослідників[][394], він має ряд характерних властивостей. По-перше, об’єднання певною спільною ідеєю, що надає натовпу чітко визначеної спрямованості, можливості швидко реагувати на нові заклики та досить легко змінювати свої наступні цілі та інтереси. По-друге, стихійний характер зібрання людей, що, безумовно, не виключає наявності організаційних моментів, але вони, зазвичай, стосуються не всього натовпу, а лише його кістяка, що може бути не чисельним. По-третє, складності керівництва великою масою людей, що може призвести до втрати контролю її керівників над поведінкою активно діючого натовпу та, відповідно, до можливого стихійного розвитку наступних подій. Названі обставини сукупно зумовлюють криміналізацію масових заворушень і визначають їхню підвищену суспільну небезпечність[c.279][395].

Аналіз та узагальнення поглядів сучасних психологів Б.Ф.Поршнєва[][396], Г.М.Андрєєвої[][397], І.Ю.Воробйової[][398], Г.П.Предвєчного[][399], С.К.Рощіна[][400], Л.І.Казміренко[][401], та інших дає змогу встановити групу основних чинників, що зумовлюють процес формування та розвитку натовпу. До них, зокрема, відносяться:

1. Соціологічні або «зовнішні»: довготривалі (соціально-економічні, політичні та інші умови в суспільстві) і ситуативні (привід події, час, місце, кількість присутніх та ін.).

2. Соціально-психологічні або «проміжні» (соціально-психологічні механізми прилучення емоційного зараження, навіювання, наслідування, групової псевдо творчості, групової могутності та ідентифікації, які опосередковують вплив «зовнішніх» чинників на поведінку індивідів і поступово приводять до трансформації в психічному стані кожного з них).

3. Індивідуально-психологічні або «внутрішні» (особливості, що підвищують сприятливість до впливу в оточенні подібних до себе: недостатня пластичність процесів мислення, підвищена емоційна збудливість, імпульсивність, брак соціального досвіду тощо)[][402].

На думку І.Ю.Воробйової, під сукупним впливом зазначених вище чинників психічний стан кожного присутнього в натовпі індивіда зазнає істотних змін, що, як правило, не усвідомлюються і мають закономірну тенденцію до підвищення рівня навіюваності, зменшення ступеня критичного ставлення до себе, до оточуючих; зниження здатності до раціонального оцінювання інформації; підвищення рівня емоційної збудженості та напруженості; пригнічення раціональних способів регуляції поведінки та почуття відповідальності за свої вчинки; відчуття власної сили, могутності та анонімності своїх дій.

Ступінь вираженості змін, за її визначенням, може бути різноманітним: від незвичайності емоційних проявів до повної втрати спроможності самоконтролю, що залежить від індивідуально-психологічних особливостей конкретної людини, але значно більшою мірою – від спрямування поведінки натовпу, кількості його учасників, їх складу, етапу розвитку подій[c.7-9][403].

Натовп як збірне поняття містить в собі ряд схожих, але далеко не рівнозначних форм неорганізованої масової поведінки. В залежності від свого соціально-психологічного змісту натовпи поділяються на окремі різновиди:

- Випадковий – найменш згуртоване та активне скупчення людей, яких об’єднує інтерес до неординарної події, що виникла раптово і неочікувано (пожежа, автокатастрофа тощо)

- Експресивний – скупчення людей, котрі висловлюють своє ставлення до певної події (у формі радості, гніву, обурення, протесту тощо). Крайня форма експресивного натовпу – екстатичний натовп.

- Конвенціональний – скупчення людей, яких єднає інтерес до певної заздалегідь анонсованої масової розваги або видовища (наприклад, футбольний матч). Їхня поведінка помітно виходить за межі норм повсякденного життя.

- Активний, або діючий – скупчення людей, котрі вчиняють, або готові вчинити активні дії щодо будь-якого об’єкта (різновиди активного натовпу: агресивний – скупчення людей, які намагаються вирішити ті, чи інші проблеми насильницьким методом, наприклад, натовп погромників; здирницький – скупчення людей, дії яких спрямовані на досягнення певної корисливої цілі, власного збагачення (наприклад, грабіжники складів); панічний – скупчення людей, охоплених почуттям страху перед реальною чи уявною загрозою і спонуканих спільним прагненням будь-яким чином позбавитися цієї небезпеки)[c.71][404].

Зазначимо, що за певних обставин (поширення провокаційних чуток, будь-який активний зовнішній вплив, поява авторитетного лідера тощо) натовп одного виду може легко та динамічно трансформуватися в інший (наприклад, коли агресивний натовп зустрічає організований опір, він може швидко перетворитися на панічний.

Виходячи із вищезазначеного, наголосимо, що натовп – це відносно нетривале в часі скупчення великої кількості людей на території, що допускає їх прямий і безпосередній контакт. Учасники натовпу, як правило, подібним або ідентичним чином спонтанно реагують на аналогічні події та стимули. Людей у натовпі об'єднує зв'язок, що виник із схожих або ідентичних емоцій та імпульсів, спричинених єдиним для всіх його учасників стимулом. Дії натовпу не мають чітко встановлених організаційних форм і ніяких обмежень морального змісту. Вплив збудженого натовпу на конкретні вчинки його учасників є наслідком їх емоційно-імпульсивного зв'язку. У ньому проявляються доволі примітивні, але надзвичайно сильні імпульси та емоції, які часто не можуть стримуватися ніякими етичними або організаційними нормами. За влучним визначенням академіка В.М. Бехтєрєва, «завдяки об’єднанню своїх членів, натовп являє собою щось ціле, одну збірну особу, у якій окремі особи, котрі її складають, немовби зливаються»[c.89][405].

Саме наявність маси людей, натовпу утворює специфічну кількісну ознаку масових заворушень[c.55][406]. Дійсно, вітчизняний законодавець, не вживаючи в ст. 294 КК України конкретного терміну «натовп», називає кримінально караними заворушення масовими, маючи на увазі, насамперед, багатосуб'єктний характер даних злочинних дій.

У цьому зв’язку варто зазначити, що поняття маси людей, натовпу є доволі умовним. Позначаючи участь людей у скоєнні масових заворушень, частина дослідників використовує такі визначення, як «безладне скупчення великої кількості людей», чи «безладна й неоформлена маса людей». Так, на думку О.Соловйова, кількість людей при масових заворушеннях має бути такою, щоб в будь-який момент перекрити рух транспорту, пішохідний рух, зірвати проведення масового заходу, порушити роботу різних установ і організацій, тобто контролювати ситуацію на певній значній території[c.47][407].

На наш погляд, найбільш оптимальне визначення поняття «натовп» дала в своєму дослідженні І.Ю.Воробйова. За її словами, суб’єктом неорганізованих та слабо структурованих (або зовсім не структурованих) масових форм вияву людської активності є натовп – відносно нетривале в часі скупчення великої кількості людей, що перебувають у безпосередньому контакті між собою, стан яких характеризується високим рівнем емоційного збудження, а поведінка подібними спонуканнями, установками та взаємною стимуляцією[c.7][408].

Як бачимо, теорія кримінального права не пов’язує таке визначення сутності натовпу з будь-якими кількісними параметрами чи характеристиками, а саме поняття «масові заворушення» і сьогодні залишається не до кінця конкретно з’ясованим науковцями.

Характеризуючи таке поняття, як «натовп», також зазначимо, що однією з найважливіших відмінних рис стихійно утвореного натовпу є випадковість характеру складу людей, що його формує. Це, звичайно, не означає, що виникнення натовпу виходить за межі причинно-наслідкових зв'язків соціальних явищ. Адже, зазвичай, первинне ядро натовпу може скластися під впливом певних факторів і ставити перед собою цілком конкретні цілі. Але подальше швидке обростання первинного ядра натовпу новими членами відбувається лавиноподібно, стихійно. Натовп миттєво зростає, вбираючи в себе людей, які, здавалося б, нічого спільного один з одним до цього не мали. Зазначені вище та інші характерні риси натовпу найбільш чітко виражаються в саме такому злочині як масові заворушення.

В цьому зв’язку французький соціолог і кримінолог Габріель Тард зазначав: «Натовп - це група різнорідних незнайомих між собою елементів. Як тільки іскра пристрасті, перескакуючи від одного до іншого, може наелектризувати цю невизначену масу, остання отримує щось на кшталт раптової, мимовільної зароджуваної організації. Розрізненість переходить у зв'язок: більшість прийшло сюди задля простої цікавості, але лихоманка, яка охопила декількох, раптово заволодіває серцями всіх, і всі прагнуть до руйнування...»[c.32][409].

Предметне вивчення феномену людського натовпу переконливо свідчить, що людина, потрапивши до нього, раптово відчуває в собі неочікувану здатність вчиняти такі дії, які до цього були кардинально протилежними її сталим життєвим принципам, установкам і переконанням. Люди, котрі беруть активну участь у масовому протиправному ексцесі, ніби «заряджають» своїми почуттями оточуючих і самі «заряджаються» від них аж до відвертого емоційного вибуху, що слабо контролюється свідомістю людини. Цьому сприяють специфічні умови поведінки конкретної особистості в натовпі. Людина, що опинилася в ньому, стає його анонімним елементом, у неї створюється помилкове відчуття повної незалежності від загально визнаних соціально значущих взаємозв'язків і пріоритетів. Це ілюзорне звільнення індивідів від соціального контролю різко знижує почуття їх відповідальності за вчинені ними протиправні дії. Маса окремих особистостей в натовпі об'єднується здатністю взаємного наслідування, яка досягає в ньому максимального рівня у людей, зібраних разом[c.20][410].

Одна з характерних особливостей такого злочину, як масові заворушення - розмивання відповідальності його учасників. Парадоксально, але раніше, на перший погляд, цілком законослухняні громадяни в умовах агресивно діючого натовпу доволі часто раптово перетворюються на жорстоких погромників і навіть вбивць. Адже у людському натовпі вони вже не діють самі по собі, а стають частиною єдиного цілого. Але однак давати правову оцінку учасникам протиправних масових акцій слід кожному окремо, за конкретно скоєний саме ним злочин.

При розгляді суб'єктивної сторони масових заворушень і визначенні відповідальності тих чи інших учасників натовпу за конкретно скоєні ними протиправні дії слід обов’язково враховувати свободу волі і вибірковості поведінки кожної окремо взятої особи. В цьому зв’язку зазначимо, що ще в ХІХ столітті представниками позитивної школи кримінального права був зведений до юридичного принципу висновок про те, що злочин натовпу має судитися відмінно від злочину, вчиненого однією особою. Зокрема, один з її представників, С.Сігеле в своїй роботі «Злочинний натовп. Досвід колективної психології.» зазначав, що «декілька осіб, затриманих у натовпі … не більш як ті, що зазнали корабельної аварії від психологічної бурі, яка захопила обвинувачених без їх відому». Тому автор, цілком поділяючи позицію свого попередника Пюльєзе, допускав можливість так званої «напіввідповідальності» тих, хто вчинили протиправні діяння в умовах натовпу[][411].

Вказані ідеї набули свого наступного розвитку в роботі Г.Лебона «Психологія народів і мас». У ній автор відзначав, «в масових заворушеннях проявляється стадне почуття людей, котрі впадають в первісний стан, опускаючись до рівня тварин. В умовах масових заворушень, розвивається колективний дух, що визначає схильність натовпу до єдиного впливу, емоційного зараження, та зменшується відповідальність окремого індивіда»[412].

Тим часом проблема зменшеної чи обмеженої відповідальності учасників масових заворушень, як і раніше, була і залишається однією з провідних у визначенні суб'єктивної сторони складу даного злочину[413]. Сутність її полягає у відповіді на питання: «Чи повинні учасники масових заворушень підлягати «зменшеній відповідальності» чи звільнятися від неї взагалі?».

В цьому зв’язку, на наш погляд, найбільш оптимальною є позиція А.М.Багмета та В.В.Бичкова, котрі зазначають, що не можна не визнати, що більша частина людей у натовпі дійсно підвладна навіюванням та наслідуванню. Однак, це не означає, що всі особи, що приєдналися до натовпу внаслідок надмірної цікавості, чи заінтриговані палкими промовами ораторів, почнуть бити вітрини, перевертати автомашини та кидати каміння в співробітників міліції. За їх словами, люди із здоровим глуздом, задовольнивши свою цікавість чи виконуючи законні вимоги представників влади, залишать таке зборище. Зазначені автори, посилаючись на роботу С.Сігеле, наголошують, що «істино чесна особа не буде підкорятись злочинним наказам і не потрапить у той коловорот емоцій, куди її тягне натовп» [414].

На нашу думку, дійсно, в масових заворушеннях, зазвичай, беруть активну участь не індивіди, котрі випадково потрапили до натовпу, а психологічно готові до вчинення суспільно небезпечних дій особи, які повністю підлягають кримінальній відповідальності за їх вчинення. Отже, для визнання «напіввідповідальними» осіб, що скоїли злочини (іноді самі жорстокі) у складі натовпу, немає жодних підстав. Адже це вкрай негативно позначиться на ефективності превентивного потенціалу ст. 294 КК України.

Безумовно, винною буде визнана така поведінка людини, що перебувала в натовпі, коли за наявності в неї реальних альтернативних варіантів своїх можливих дій, вона у кінцевому підсумку все ж таки цілком свідомо обрала для себе участь у скоєнні погромів, підпалів, руйнувань тощо. Проте зовнішнє середовище (обстановка), об'єктивні обставини, що склалися в різній мірі і з неоднозначною інтенсивністю обумовлюють її дії, оскільки в такому випадку багато що залежить від індивідуальних властивостей та особистих якостей конкретного індивіда.

Аналіз наукових праць[][415] переконливо доводить, що дослідники соціально-психологічного феномену натовпу, як правило, відзначають внутрішньо притаманний його учасникам такий високий рівень емоційності та ірраціональності мотивів поведінки, який за своїми зовнішніми проявами має величезну схожість зі станом афекту. Висновки вчених щодо мотивації учасників масових заворушеннях свідчать, що натовп, зазвичай, виникає на базі негативних емоцій певної частини населення, суттєво невдоволеної реальними умовами свого повсякденного життя. Стан постійно зростаючого невдоволення містить у собі реальну загрозу його поступової трансформації в справжню ненависть, агресивність, потяг до насильницьких дій. Це домінуюче почуття і визначає в ряді випадків сутність і характер поведінки агресивно діючого людського натовпу[c.144-148][416].

Як правило, дії людини в обстановці підвищеної емоційної напруги натовпу тісно пов'язані з психічною структурою її особистості, стійкими і ситуативними мотивами, засвоєними нею ще з дитинства стереотипами поведінки. Отже, виникає необхідність у предметному дослідженні та оцінці реальної здатності суб'єкта усвідомлювати конкретну ситуацію, вміти керувати в ній своїми вчинками, передбачати їх можливі негативні наслідки. При цьому слід мати на увазі, що зниження рівня самоконтролю і усвідомленості поведінки в рамках осудності може бути обумовлено станом афекту[c.79-83][417].

Для психічного стану учасників масових заворушень, котрі вчинили зазначений злочин, властива чітко виражена антисоціальна спрямованість. Зокрема, В.М.Кудрявцев наводить три типи антигромадської орієнтації (спрямованості) особистості злочинця - корисливу, агресивну (насильницьку) та соціально-пасивну[c.205][418]. Саме такі особистості, на думку Є.І. Каіржанова, нехтують нормами громадського порядку, ігнорують суспільні інтереси та потреби інших осіб, проявляють відверту байдужість при виборі засобів для досягнення своїх корисних та егоїстичних прагнень[c.31][419]. Можливо, це пояснюється тим, що в поведінці осіб, котрі брали активну участь у масових заворушеннях, чітко просліджується яскраво виражений кримінальний егоїзм, прагнення до самоствердження, прояв свого «его» без будь-яких моральних обмежень. При цьому в характеристиці особистісних рис таких осіб підкреслюється надмірна жорстокість, яка, у свою чергу, породжується спотвореним потягом і потребою у спілкуванні, самоствердженні, а також нестримною жагою заподіяння тяжких страждань іншим людям.

На думку дослідників, для учасників масових заворушень характерна поведінка, що в цинічній формі висловлює неповагу до інших людей виключно заради власних егоїстичних цілей та інтересів. Емоційним якостям активних учасників масових заворушень властиві злостивість, черствість, крайня неврівноваженість і збудливість, бездушність та жорстокість. Для них характерні аморальність почуттів, мотивація вчинків, зазвичай, низменними мотивами, вчинення будь-яких тяжких протиправних діянь з навіть незначного для цього приводу, невміння, а частіше відверте небажання рахуватися з емоціями та почуттями інших, стримувати себе, велика залежність від внутрішньогрупової, мікросоціальної атмосфери, що формується в натовпі. Водночас для учасників масових заворушень притаманні яскраво виражена безвольність, що зумовлює вчинення антигромадських вчинків без жодних спроб внутрішнього стримування своїх дій. При цьому їм властиві аж занадто високий рівень самолюбства, крайня озлобленість, грубість, постійне невдоволення оточуючим середовищем, умовами життя, завищена і показна самооцінка свого «всезнання».

Окрім доведення вини, визначення її конкретних форм, в аспекті кримінально-правової характеристики масових заворушень надзвичайно важливо встановити також мотив та мету винного, які теж є необхідними ознаками суб’єктивної сторони злочину.

На думку Б.С. Волкова, саме суб'єктивні умови зумовлюють, «чи будуть межі вільної поведінки розширені або звужені, чи буде людина дотримуватись вимог моралі і права або своїм особистим устремлінням, що знаходяться в суперечності з цими вимогами. Значна роль у цьому відношенні належить мотивам поведінки»[c.21][420]. Виходячи з цього, слід вважати, що суттєвими детермінантами людської діяльності є відповідні потреби та інтереси, які й визначають мотивацію поведінки окремої особи під час перебування в агресивно діючому натовпі.

У тлумачному словнику української мови термін «мотив» означає підставу, привід для якої-небудь дії, вчинку[с.541][421]. В юридичній літературі під поняттям «мотив злочину» розуміється усвідомлена спонука (прагнення) до здійснення конкретних вольових дій, чи утримання від них (бездіяльність), зумовлених потребами, інтересами і нахилами злочинця, для задоволення (реалізації) яких він обирає певні суспільно небезпечні (злочинні) форми і засоби. Мотив злочину є суттєвим елементом складного суб’єктивного процесу, що зумовлює прийняття рішення діяти саме так, а не інакше, і пояснює психологічні причини скоєння злочину[с.778][422].

Як бачимо, мотив злочину це спонукання, яким керувалась особа, вчиняючи злочин[с.21][423]; усвідомлений і конкретно опредмечений інтерес, що спонукає до вчинення суспільно небезпечного діяння[с.174][424]. Іншими словами, мотив є «спонукання людини до діяльності», або точніше таке спонукання, яке викликає в особи рішучість скоїти злочин і керує ним при його здійсненні», «те, що обумовлює прагнення людини до даної, а не якої-небудь іншої мети», «більш-менш адекватно усвідомлене спонукання»[с.62][425]. Отже, мотив – це своєрідний внутрішній поштовх, спонукання, детермінуюча сила конкретного вчинку особи, що визначає його конкретний зміст і дає змогу більш глибоко розкрити сутність психічного ставлення людини до вчиненого нею злочину.

На відміну від мотиву, мета злочину – це результат, якого прагне досягти злочинець через його вчинення[с.617][426]. Вона опосередковує засоби і характер дій злочинця, визначає конкретну і чітку спрямованість діяння зазначеної особи[с.16][427].

Мотив і мета, як психічні ознаки, є характерними для будь-якої свідомої вольової поведінки людини. В їх основі лежать її потреби, інтереси та прагнення. Проте, коли йдеться про мотив і мету злочину, їх сутність і зміст визначається виключно антисоціальною громадською спрямованістю. Як і вина, мотив і мета є важливими самостійними психологічними ознаками суб’єктивної сторони злочину. Проте, не зважаючи на свою незаперечну автономність, вони завжди залишаються взаємозалежними, взаємопов’язаними між собою і лише в такому органічному єднанні можуть дати вичерпне уявлення про спрямованість злочинної поведінки певного індивіда[с.73][428].

Водночас зазначимо, що на відміну від вини, мотив і мета в структурі суб’єктивної сторони злочину є факультативними ознаками, тобто такими, які в характеристиці суб’єктивної сторони різних злочинів здатні відігравати доволі різні ролі і функції. В залежності від законодавчого опису суб’єктивної сторони конкретних злочинів мотив і мета можуть виконувати ролі і функції різних ознак: 1) обов’язкових; 2) кваліфікуючих; 3) таких, що пом’якшують покарання.