Проблема періодизації української літератури

Проблема періодизації української літератури

Для давньої української літератури досить складним є питання періодизації. Безліч дослідників використовують власні періодизації, і їх різноманітність пов’язана з тим, що кожен з вчених в основу власної періодизації покладає той критерій, який вважає вірним.

Так, Дмитро Чижевський в своїй періодизації послуговувався категорією культурно-історичної епохи. Тому пер. Д. Чижевського виглядає так:

І. Доба монументального стилю — 11 ст.

II. Доба орнаментального стилю — 12 — 13 ст.

III. Переходова доба — 14 — 15 ст. (від цього часу залишилося надто мало пам’яток, які, до того, є великою мірою компілятивними творами або творами, що стоять на узбіччі літератури).

IV. Ренесанс та реформація — кінець 16 ст.

V. Бароко — 17 — 18 ст.

6. класицизм – кін. 18- 40-і рр.. 19ст.

7.романтика – кін. 20-х рр. – поч. 60-х рр. 19ст.

8.реалізм – від 60-х рр. 19 ст

9. символізм – поч. 20 ст

С. Єфремов виділив такі основні риси літератури: «елемент свободи», нац.-визв ідея та ідея народності у змісті і формі. Відповідно в основі літ-ної періодизації Єфремова лежить ідея:

1. доба національно-державної самостійності до з'єднання з Польщею і Литвою (кін.14 ст)

А) до татарська (доба розвитку)

Б) потатарська (доба занепаду)

2. доба національно-державної залеглості (кін. 14-кін. 18 ст.)

А) доба інтенсивного розвитку під час нац.. боротьби з польщею (до сер. 17 ст)

Б)доба занепаду під зверхністю Москви

3. доба національного відродження (кін 18 ст., від першого виступу Котляревського до наших часів).

Для М. Грушевського історія літератури – «вибирання творів найбільш важних», тому він виділяв в своїй періодизації:

1. Перед’ярославський пер. (старша ред.. «Руської правди», договори Русі з греками)

2. Часи київського розквіту (Іларіон, Яків, В. Мономах, Нестор)

3. «Золотий вік» староруської літ-ри («Слово о полку Ігоревім», проповіді Кирила Турівського, печерські повості)

4. Доба галицько-волинська

За Максимовичем:

1 – із 60-х років 9 ст. до середини 11 ст

2 – із середини 11 ст. – до 1125 року

3 – із 1125 р (від смерті В. Мономаха) – до 70-х рр. 13 ст.

За Сліпушко:

1.Дохристиянська творчість (від найдавніших часів до 988)

2.Література раннього християнського середньовічч (988 – до початку 12 ст)

3.Література високого (золотого) середньовіччя 12 століття

4.Література пізнього середньовіччя часів К.Р. (13 ст. із 30х рр.)

5.Пізнє середньвіччя доби Литовсько-Руської держави (14-15 ст.)

 

Зарубіжні видання і дослідження давньої укр. літ. («Гарвардський проект»)

«Гарвардський проект» (англ. Harvard Project)

У 1957 році на Третьому конгресі Союзу Українських Студентських Товариств Америки виступив Степан Хемич, котрий підняв питання про заснування кафедри українознавства в одному з американських університетів. Було створено Фонд катедр україністики, який повинен був займатися збиранням коштів для втілення такої ідеї. Степана Хемича було обрано керівником цього фонду^[1]. 22 січня 1968 у Гарвардському університеті була офіційно відкрита перша в Америці кафедра історії України, з якої постав пізніше Український науковий інститут Гарвардського університету (УНІГУ).

У зв'язку з тисячоліттям хрещення Руси-України 1984 року провідники УНІГУ вирішили реалізувати Гарвардський проект, важливою частиною якого є видання «Гарвардської Бібліотеки Давнього Українського Письменства» (планувалось 150 томів). З 1987 року побачило світ понад десяти солідних томів. До реалізації проекту був залучений й Інститут літератури НАНУ. До редакційної колегії увійшли відомі вчені: Омелян Пріцак, Олекса Мишанич, Ярослав Ісаєвич, Едвард Кенан та інші, а до редакційної ради, зокрема, Ришард Лужни (Краків), Ріккардо Піккіо (Неаполь), Ганс Роте (Бонн), Юрій Шевельов (Нью-Йорк), Вільям Федер (Амстердам).

Кожне видання здійснюється мовою оригіналу та в перекладі на англійську та українську мови. Серед книг: «Історія русів», «Слово о полку Ігоревім», «Києво-Печерський патерик», твори Юрія Дрогобича, Станіслава Оріховського, Павла Русина, Григорія Сковороди, Захарія Копистенського, Петра Могили та ін.

Кожен том супроводжує вступна стаття, в якій аналізується вміщена в ньому пам’ятка, подається археографічний огляд джерел.

Починаючи з 1987 р., вийшло 6 томів «Гарвардської Бібліотеки Давнього Українського Письменства»: 5 томів першої серії і 1 том корпусу англійських перекладів, що містить Києво –Печерський патерик у перекладі Мюріель Геппель.

«Гарвардська бібліотека» видається за пожертви окремих осіб, різних установ та громадських організацій США. Тираж її 1500 примірників.

Уже нині, коли випущено 6 томів,коли готуються до друку наступні книги,перекладаються окремі тексти, можна твердити,що «Гарвардська бібліотека» стає видатним досягненням світової україністики, починає входити в нашу свідомість як новий, вищий етап у комплексному засвоєнні пам’яток давньої української літератури.

 

 

Історичні умови розвитку та загальна характеристика культури Київської

Русі

Високий злет культури Київської Русі був зумовлений суттєвими зрушеннями в різних сферах суспільного життя — розвитком феодальних відносин; становленням давньоруської державності; відокремленням ремесла від сільського господарства; виникненням міст; пожвавленням торгівлі; активізацією та розширенням міжнародних контактів; запровадженням християнства та ін. Нові явища та процеси в давньоруській культурі — це не тільки сумарний наслідок дії суспільних сил та чинників, а й активний самостійний фактор впливу на різні сфери життя, тобто культура водночас виступає і як об'єкт, і як суб'єкт історичного розвитку.

Феномен культури Київської Русі мав такі характерні риси та особливості:

1. Домінуючий вплив християнської релігії на розвиток матеріальної та духовної культури. Церква стала своєрідним центром, у якому органічно синтезувалися витвори майстрів різних культурних сфер У княжу добу саме церква стає одним з найдоступніших місць задоволення естетичних потреб народу.

2. Запозичення та творче переосмислення візантійських традицій, знань та канонів. Християнство, надавши імпульсу державотворчим та культурним процесам на Русі, сприяло поширенню візантійського впливу в різних сферах суспільного життя і в культурі, зокрема, що було особливо відчутно на початку християнізації. У цей період давньоруська література розвивається в межах візантійських канонів, які визначали жанри (житія, проповіді, повчання) та стриману стильову манеру викладу. Іконопис, наслідуючи візантійські зразки, відрізняється абстрактністю і статичністю.

У літературі з'являється емоційне і пристрасне «Слово про Ігорів похід» (1187) що не мало аналогів ні у візантійській, ні у європейській літературі. З XI ст. у церковному живописі започатковується процес розмивання візантійських канонів: все частіше зустрічаються світські сюжети, релігійні композиції наповнюються образами реальних людей, побутовими сценами, набувають національних рис. Яскравим прикладом цього є фрески Coфії Київської. Саме Софійський собор є матеріальним уособленням поєднання візантійського стилю і місцевих традицій. Значна кількість овальних куполів (бань) у кам'яних храмах є виявом впливу дохристиянських традицій спорудження капищ (язичницьких культових споруд).

3. Існування на Русі дохристиянського культурного середовища — підґрунтя для створення місцевої самобутньої культури. Роль візантійського впливу на розвиток культури Русі була значною, але не вирішальною, оскільки все візантійське в процесі «ослов'янення» творчо переосмислювалося, якісно видозмінювалося під впливом місцевих традицій.Феномен давньоруської культури виріс не з пересаджених варязького або візантійського саджанця. Він є своєрідним синтезом місцевих традицій і досягнень сусідніх народів Заходу та Сходу. Так, відомий скіфський «звіриний стиль» прикладного мистецтва, що сформувався під впливом культур Греції і Переднього Сходу, досить помітно виражений у галицьких керамічних плитках, чернігівському різьбленні по дереву, київських фібулах та змійовиках. Деякі елементи (висока культура плужного землеробства, керамічне та емалеве виробництво, певні будівельні навички) черняхівської та зарубинецької слов'янських культур (перша половина І тис. н.е.), на яких помітно позначився вплив римської цивілізації, відродилися і розвинулися за часів Давньоруської держави.

Ще у дохристиянський період східні слов'яни мали свою писемність. Місцеве населення користувалося абеткою із 27 літер, з яких 23 відповідали грецькому алфавіту, а 4 (Б, Ж, Ш, Щ) мали слов'янське походження.

4. Форсоване піднесення культури, поява нових культурних явищ. Виникнення і становлення Давньоруської держави сприяло помітному культурному поступу східних слов'ян, збагаченню новими здобутками.

Сказання про Бориса і Гліба

У літературному відношенні найдосконалішим є «Сказання». Воно відкривається короткою історичною експозицією, що оповідає про київського князя Володимира та його синах. Перед смертю Володимир посилає «блаженного і скоропослушливого» сина свого Бориса проти печенігів. Бориса, який повертався до Києва, зустрічає вісник, що повідомляє про смерть батька. Агіограф наводить великий плач Бориса, повний найвищих похвал померлому і сумних нарікань про його кончину. Одразу Борис, немов угадуючи свою долю, з одного боку, виявляє готовність «горькую печаль» свою «прострети» до братаСвятополка, з іншого боку — констатує, що він «о биении моемь помышляеть». Так створюється типово агіографічна колізія. Не обманюючись у підступних намірах Святополка, Борис оплакує свою прийдешню загибель, але в жодному разі не думає про опір старшому братові. Спонукуваний дияволом, Святополк посилає убивць до Бориса, а той у передвісті своєї загибелі згадує аналогії з житійної літератури, коли праведник бував убитий своїми близькими. Бориса долають важкі передчуття, він жагуче молиться, співає псалми і, уже чуючи шепіт убивць, які підійшли до намету, лише дякує Бога, що він сподобив його прийняти смерть від брата. Аналогічно описане й убивство Гліба. Але тут агіограф вносить новий відтінок: Гліб зображений їм як зовсім юний, навряд чи не отрок, що молить убивць «Не губите меня, в жизни юного, не пожинайте колоса, еще не созревшего, соком беззлобия налитого». Далі в «Сказанні» повіствуєтся про битву на Альті зі Святополком Ярослава, про перемогу останнього і злої смерті Святополка «в пустыни межю Чехы и Ляхы». Завершує «Сказання» похвала святим. У найстарішому з відомих списків — в Успенському збірнику XII–XIII ст. — «Сказання» з'єднане зі «Сказанням чудес» святих. Воно містить також історію будівництва присвячених їм храмів. З того що обидва пам'ятники — власне «Сказання» і «Сказання про чудеса» — звичайно переписувалися разом, то деякі дослідники вважали, що вони написані одночасно, і датували час їх створення періодом після 1115 р. Цьому висновкові суперечать стилістичні розходження між пам'ятниками, композиційна закінченість як самого Ж., так і «Сказання чудес». Останнє має власну передмову і не має заключної частини, мабуть, тому, що текст задумувався як відкрита структура: до нього могли приєднуватися нові оповідання про чудеса. Тому більшість дослідників вважають, що «Сказання чудес» було складено незалежно від Ж., можливо, на основі записів, що велися при Вишгородській церкві.

Питання про час написання «Слова о полку Ігоревім» та про його авторство

Існує певна переконаність, що «Слово…» написав учасник чи свідок походу. Хоча хто він, на сьогодні вважають невідомим. Так, наприклад, деякі вчені схильні думати, що твір написав великий київський князь Святослав, бо й «золоте слово» цього героя, й ідейна позиція автора збігаються. Дехто з науковців приписує авторство поеми Біловодові Просовичу, якого згадано в Київському літописі якраз там, де йдеться про похід князя Ігоря. Інші вважають за автора легендарного Ходина, ім'я якого присутнє в самому тексті. Російський же дослідник Борис Рибаков стоїть на тому, що автором пам'ятки є київський тисяцькийПетро Бориславович. Іван Вагилевич та Василь Яременко наполягають, що автором міг бути старець Ян, він же — чернець Вишатич. Але найпереконливішою треба вважати гіпотезу Леоніда Махновця та Степана Пушика, які вважають, що автор «Слова…» не хто інший, як брат княгині Ярославни, — галицький князь Володимир Ярославович. Але це все лише припущення. Безперечно, автор — спостережлива людина, яка неодноразово бувала в ратних походах. Серед можливих авторів дослідники «Слова…» називали й давньоруського книжника з Галича, Тимофія, співця Митусу, що вцілів після поразки дружини князя Ігоря.

Не викликає сумнівів те, що автор «Слова…» — людина високоталановита, освічена, чудово знає історію, легко орієнтується в політичних перипетіях як свого часу, так і часу минулого, цінує світову літературу й духовну спадщину власного народу, докладно називає всі подробиці військового побуту, обізнана з тактикою ведення бою, зброєю. Одне слово, фахівець військової справи. Автором «Слова» без сумніву можна вважати Ольстина Олексича, який у 1177 році був наказним (січовим) гетьманом у Великого Київського князя Святослава, а у 1185-87 роках воєводою князя Ярослава Чернігівського. Це про автора «Слова» говорено у вислові «Рек Боян і ходина Святослава, пестворця старого часу Ярослава». Старожитнє «боян» — наказний гетьман (казанець), «ходина» — посол (дипломат), «пестворця» (латина «pes» — ходя, шлях) — драгоман (воєвода).

Останніми роками набула другого дихання гіпотеза про те, що «Слово» є підробкою кінця XVIII століття. Новочасний неоскептик Едвард Кінан вважає автором фальсифікації чеха Й. Добровського^[5].

Брак оригінального списку викликав уже на початку XIX ст. появу скептиків, які вважали «Слово…» пізнішим фальсифікатом (О. Сенковський, М. Каченовський, І. Давидов, І. Бєликов тощо). До новіших скептиків належали французькі славісти Л. Леже і А. Мазон (який автором «Слова…» вважав Бантиша-Каменського, пізніше Йоіля), останнім часом А. Зімін, Едвард Кінан тощо. Переважає думка про безпідставність усіх закидів сфальшування, до цього чимало спричинилися різні знахідки. Ще 1818 р. К. Калайдович знайшов у псковськім Апостолі 1307 р. приписку, запозичену з «Слова…», 1829 р. Р. Тимковський видав список «Задонщини», що була наслідуванням або, як писав М. Сперанський, плагіатом «Слова…».

Вже ранні дослідники відкрили зв'язок «Слова…» з українською народною поезією, особливо М. О. Максимо́вич. У XIX ст. над «Словом…» працювало багато дослідників: з росіян — М. Тихонов, П. Вяземський, В. Міллер, О. Веселовський, Е. Барсов; з українців, крім М. Максимовича — О. Потебня, О. Огоновський, П. Житецький. Широко поставлене дослідження «Слова…» у XX ст., існує понад 700 поважних праць про «Слово…» різними мовами, у тому числі праці українських дослідників В. Перетца, М. Грунського, на еміграції Д. Чижевського, О. Пріцака та ін. З другої половини 1930-их рр. наукове вивчення «Слова…» в УРСР припинено й обмежено тільки російськомовними дослідженнями в АН СРСР.

Радянський та російський лінгвіст Андрій Залізняк в роботі «Слово о полку Ігоревім: погляд лінгвіста» (2004, 2-е вид. 2007, 3-е изд., Доповнене, 2008) показав, що гіпотетичний фальсифікатор XVIII століття для того, щоб створити текст «Слова», повинен був володіти величезною кількістю точних знань, отриманих наукою про мову лише в XIX—XX століттях. Критично розглянувши лінгвістичні аргументи проти автентичності «Слова», що висувалися різними авторами, Залізняк довів: ймовірність підробки «Слова» зникаюче мала.

Ст.

Майже весь 18 вік в українських школах вищого типу навчають барокової поетики та плекають барокову поезію. В основі не виходить за межі традиції (хоч дуже рішучий реформатор в окремих питаннях) останній великий український письменник епохи бароко Гр. Сковорода. Але з ним літературне бароко не дожевріло, а догоріло повним полум’ям до кінця та враз згасло. Згасло разом з притаманною українському бароко літературною мовою: на зміну прийшла мова народна.
Останній період бароко в деяких країнах утворив власний стиль, стиль пізнього бароко або "рококо". Цей двірський, легкий, граціозний, але разом і іграшковий, легковажний стиль на Україні не розвинувся. Бо в середині 18-го сторіччя на Україні не було свого двора, пани, що йшли за модою, великою мірою русифікувалися, і лише десь далеко на півночі починав при дворі цариці Єлизавети складатись стиль українського рококо, що знайшов вираз та почасти відгомін лише в українській ліриці, переробках та музичних обробках народних пісень та небагатьох спробах власної творчості, без літературних претензій та значення.
Великий епос (ані прозовий, ані віршований) на Україні не розвинувся. В основному − з двох причин: бароко не витворило на Україні певного класу поетів, певного кола, яке вважало б поезію за своє покликання. Письменники були, але єдиною можливою професійною письменницькою працею була праця духовних письменників. Світські писали тільки з вільного бажання. До того не було змоги друкувати великих творів світського характеру. І це дуже перешкодило розвиткові епічної літератури. Все ж кілька творів з епічним забарвленням маємо.

Розвиток української культури в другій половині XVII-XVIII ст. відбувався в складних, суперечливих умовах. Національно-визвольна війна середини XVII ст. й відродження Української держави сприяли піднесенню творчого духу українського народу. Важливим чинником розвитку української культури була культурницька політика її гетьманів. Водночас розвиток української культури протягом другої половини XVII-XVIII ст. гальмувався внаслідок Руїни, розчленування українських земель і колоніальної політики Росії та Польщі. Кращі інтелектуальні сили українського народу наприкінці XVII та у XVIII ст. заохочувалися і залучалися до праці в Росії; багато діячів української культури очолили російські церковні й освітні установи, серед них Феофан Прокопович, Стефан Яворський, Дмитро Туптало та ін.
У XVIII ст. в Україні поширилась система початкової освіти, яка складалася з цифірних, полкових та гарнізонних шкіл. Певна роль у поширенні освіти належала мандрівним дякам, які працювали домашніми вчителями у заможних сім'ях. Дітей панівної верхівки, як правило, навчали вихованці Києво-Могилянської академії. За зразком академії були відкриті колегії в Чернігові, Переяславі, Харкові. Але загалом освітній рівень населення порівняно з XVII ст. знизився. Селянство, козацтво, що потрапило в кріпосну залежність, були майже позбавлені права здобувати навіть початкову освіту, і вже на середину XIX ст. переважна частина населення України була безграмотною. Освіту могли здобути лише заможні верстви суспільства.
Серед українських вчених посилилась увага до природознавства, що було у XVIII ст. велінням часу. Ф.Прокопович у своїй промові "Про заслуги і користь фізики", яку він виголосив перед студентами й професорами Києво-Могилянської академії, закликав до наукового пізнання світу. В академії існувала могутня математична школа, яку репрезентували вчені Ф.Прокопович, С.Яворський, С.Кулябка, Я.Маркович. Ф.Прокопович активно пропагував вчення Декарта, Локка, Бекона, Коперника і Галілея.
Видатним українським філософом і просвітителем був Григорій Сковорода. Вивчивши 5 мов та філософські теорії минулих і сучасних йому мислителів, Сковорода зіткнувся з нерозумінням і ворожістю до його нетрадиційних поглядів і змушений був вести життя мандрівного філософа. Основні філософські твори він написав у період мандрування. Сковорода вважав, що людина досягає щастя в житті тільки тоді, коли піднімається вище матеріальних інтересів. Самопізнання і праця, яка відповідає природним нахилам людини, на його думку, є шляхом до щасливого життя. Сковорода став одним з найвидатніших філософів XVIII ст. в Європі.
В Україні кінця XVII-XVIII ст. поглибилась увага до історії. У цей час з'являються козацькі літописи Самійла Величка, Григорія Грабянки, Самовидця. Основна їхня тема - події визвольної війни українського народу. Автори літописів вперше намагалися перейти від хронологічного переліку подій до їх осмислення, використовували різноманітні документи. Вони були написані в модному на той час романтизмі, що перетворювало їх у справжні літературні твори. Перший систематизований підручник з історії під назвою "Синопсис, або стислий опис від різних літописців про початок слов'яно-руського народу" вийшов 1674(р. з друкарні Києво-Печерської лаври. Розвиткові науки і освіти сприяли книговидавничі центри в Києві, Чернігові, Новгород-Сіверському. Тут видавалися книги й підручники С Полоцького, М.Смотрицького та ін. Однак Петро І заборонив друкувати книжки українською мовою.
В українському мистецтві XVIII ст. відбувався відхід від старих, середньовічних канонів. У монументально-декоративному мистецтві, в розписах церков, храмів відчуваються народні мотиви, яскраво проступають побутові деталі.
В архітектурі кінця XVII — початку XVIII ст. поширився стиль українського бароко. У період гетьманування І.Мазепи збудовано 12 храмів, відреставровано близько 20 церков. Найбільш визначними з мазепинських будов були церква Іоанна Предтечі в Борисоглібському монастирі (Чернігів), церква Всіх Святих над Окономською брамою Лаври в Києві, церква Вознесіння в Переяславі та ін. У середині XVIII ст. українська архітектура була збагачена такими чудовими пам'ятками, як Андріївська церква у Києві (архітектори Растреллі, Мічурін), собор Святого Юра у Львові (архітектор Меретин), собор Різдва Богородиці в Козельці (архітектори А.Квасов, І.Григорович-Барський) та низкою інших.
В Україні зароджується театр, осередком якого стала Києво-Могилянська академія. Вистави найчастіше ставили студенти, які знайомили глядачів з творами Ф.Прокоповича. М.Довгалевського, Г.Кониського. Велика увага в академії приділялась музичній освіті. Була організована музично-хорова школа. Значним музичним центром в Україні була гетьманська столиця Глухів. Розумовський запросив до себе відомого капельмейстера Андрія Рачинського, зі школи якого вийшли видатні композитори Артем Ведель, Максим Березовеський.

Короткий опис міста Венеції

1. Венеція заснована на морській відмілині.
2. Вона поділена на багато частин. Це зроблено для того, щоб човни та гондоли пересувалися по різних частинах міста.
3. Воріт та огорожі немає, бо місто нікого не боїться.
4. Всі вулиці залиті морською водою, і вона буває різна, часом велика, а часом мала (я сам це багато разів спостерігав). Це пояснюється дією моря.
5. Через канали перекинуто високі кам'яні мости; високі вони тому, що під ними мають пропливати човни й невеликі кораблі.
6. Будинки гарні й високі, вони стоять один біля одного в ряд, угорі ж, наче з лійок, з усіх однаково виходить дим.
7. Колодязі тут є мало не в кожному дворі, з них черпають воду для приготування страви й для пиття. Але в них не така вода, як у морі: там вона гірка, солона і неприємна, а тут - смачна, здорова й добра, але дощова.
8. Всі харчі, крім хліба, тут продаються на вагу.
9. Проста чиста вода, як і інші напої, продається на міру.
10. Коней чи якихось інших тварин тут немає; але кожен тримає навпроти свого двору човен або два, або корабель, якими й перевозить усе, що треба, куди хоче. Чотирьох спижевих (бронзових. - Ред.) коней поставлено над входом до соборної церкви святого євангеліста Марка, розташованої біля ринку, не знаю, для публіки чи з якої іншої причини. А принесено їх із Царгорода, із храму святої Софії.
11. Венеційці мають звичай ходити в плащах і влітку, тільки в легких.
12. Чоловіки носять при собі парасольки на невеликій паличці для прохолоди, а жінки - ні.
13. Морської риби хоч і доволі мають на харч, та це їх не задовольняє. Ще їдять вони водяних жаб, я сам бачив їхніх ловців і продавців.
14. У всій Венеції і далі, аж до Риму та до Барі, я не бачив чорного житнього хліба, лише пшеничний всюди; білий, як сніг, а малий, як проскурки, тому й дорого коштує.

Вертепна драма

Вертепна драма — художній твір, що складається з двох частин: різдвяної драми і механічно приєднаної до неї сатирично-побутової інтермедії; перша частина («свята») — більш-менш стійка, друга («народна») змінюється залежно від місцевих умов, історичного періоду, здібностей самого вертепника.^[1]

Тексти вертепної драми дійшли до нас тільки з другої половини XVIII століття^[2].

В основу релігійного дійства вертепної драми покладено євангельське оповідання про народження Ісуса Христа.

Найстарший відомий запис української вертепної драми був зроблений гущинським дяком Іваном Даниловичем, 1771 або 1776 року, але цей текст, на жаль, не повний — лише окремі виписки з вертепної драми.^[2]

Другий найстаріший текст, який був писаний польсько-українською мовою, датується 1790 роком — це не оригінал, а лише копія без початку.^[3]

У селі Сокиринці 1770 року був записаний від київських бурсаків найповніший текст (так званий «галаганівський» список), проте збереглася лише копія, а про оригінал нічого не відомо.^[4]

В українській вертепній драмі присутнє гармонійне поєднання діалога і монолога.

У найдавніших редакціях вертепної драми, які належать до XVIII ст., серед діючих осіб побутової частини зустрічаються персонажі, виділені за етнічною ознакою (їх реєстр у різних текстах не завжди збігається, але в цілому дає правдиве уявлення про коло основних етнічних партнерів і сусідів українців): так у тексті інтермедії до польсько-руської вертепної драми, що була опублікована в Записках НТШ І.Франком, фігурують такі національні персонажі: Козак, Москаль, Мужик (Іван, Хлоп), Лях (пан), Литвин (Білорус), Старий Циган, Циганчук, Жиди (перший, другий, ціла група). Сам публікатор тексту вважав його найстаршою копією вертепної драми з усіх відомих польських та українських записів. На думку І. Франка, цей текст був скомпонований у «північно-західній частині України».^[29]

Сюжети різдвяних вертепів більш-менш однакові: цар Ірод дізнається від волхвів, що народився Христос, претендент на його престол. Бажаючи позбутися суперника, він кличе воїна і наказує йому побити всіх вифлеємських дітей віком від 2 років і молодше. Воїн виконує наказ, але одна стара баба Рахиль не дає свою дитину на побиття, тому озлоблений Ірод наказує вбити її дитину. За цей злочин смерть відрубує Іродові голову, а чорти тягнуть його в пекло. Після смерті Ірода на сцені, з піснями та танцями, з'являються циган, лях, москаль, жид, селянин, дід, баба, панотець. Число дійових ляльок доходило іноді до сорока.

Вертеп схожий на будиночок, що має два поверхи, які за християнською традицією трактувалися як «небо» і «земля». Виготовлений із дерева або картону, відкритий з боку глядача, будиночок міг бути різного розміру (до двох метрів заввишки і одного метра завширшки). В денці скрині і в полиці, що розділяла поверхи, робилися прорізи — доріжки для руху ляльок. Долівку обклеювали хутром або тканиною.

На верхньому поверсі вертепу знаходилася нерухома фігура діви Марії з немовлям, а на нижньому — трон царя Ірода. Вертепні ляльки рухалися за допомогою прикріплених до них знизу дротів. Вертепник, який стояв позаду скрині, водив ляльку по прорізах у підлозі, спостерігаючи за дією у спеціальні віконечка. Лялькар говорив і співав за всіх героїв, змінюючи голос для надання певної характеристики персонажам. Ляльок у вертепах могло бути до 40. Незважаючи на видиму простоту, вирізьблені з дерева ляльки були справжнім витвором національного прикладного мистецтва. Різьбярі створювали образи, звертаючись до народних уявлень про героя (Запорожець), міфологічних персонажів (Смерть, Чорт), обрядових тварин. Крім того, частина вертепних ляльок мали певну механізацію: Смерть замахувалася косою, Козак танцював, присідаючи, у царя Ірода голова злітала з плечей. Кожна лялька мала свій ігровий простір і рухалася строго в його межах.

Персонажів біблійної частини вистави одягали у канонічне вбрання, решту героїв — відповідно до соціального положення і національних ознак. Проте зовнішній вигляд ляльок змінювався під впливом часу і завжди залежав від матеріалів та фантазії власника. Вертепну виставу щедро наповнювали музичним супроводом. У першій частині дії звучали народні колядки і канти (вид церковної музики, що виник внаслідок реформи наприкінці XVI сторіччя). Цей урочистий багатоголосий спів без інструментального супроводу міг використовуватися й за межами храму.

Друга частина була насичена народною музикою. Запорожець з'являвся під гопак, красуня Дарія Іваніна «випливала» на сцену в ритмі російського танцю, поляка супроводжував краков'як. Поруч із вертепником знаходився музикант чи гурт музикантів, які грали на скрипці, сопілці, бандурі, цимбалах, колісній лірі.

Вертепна скриня в Західній Україні, у тому числі й карпатському регіоні, органічно ввійшла в обряд колядування і стала майже постійним атрибутом різдвяних обходів.

 

Слово о полку Ігоревім

Н е лепо ли ны бяшетъ, братие,
начяти старыми словесы
трудныхъ повестий о пълку Игореве,

Игоря Святъславлича?

Начати же ся тъй песни
по былинамь сего времени,
а не по замышлению Бояню!
Боянъ бо вещий,
аще кому хотяше песнь творити,
то растекашется мыслию по древу,

серымъ вълкомъ по земли,

шизымъ орломъ подъ облакы.

Помняшеть бо рече,
първыхъ временъ усобице.
Тогда пущашеть 10 соколовь на стадо лебедей;

который дотечаше,

та преди песнь пояше -

старому Ярославу,

храброму Мстиславу,

иже зареза Редедю предъ пълкы касожьскыми,
красному Романови Святъславличю.
Боянъ же, братие, не 10 соколовь

на стадо лебедей пущаше,

нъ своя вещиа пръсты

на живая струны въскладаше;

они же сами княземъ славу рокотаху.

 

 

Дунаю-Дунаю, чему смутен течеш?
[Ой як же Дунаю смутному не течи,
Що дно його точуть студені криниці,
А посередині та рибоньки мутять],
На версі Дунаю три роти ту стою?
Первша рота турецка,
Друга рота татарска,
Трета рота волоска.
В турецькі-м роті шаблями шермую,
В татарські-м роті стрілками стріляю,
В волоскі-м роті Стефан-воєвода,
В Стефанові роті дівониця плачет..

 

Лазар Баранович

Антоній РАДИВИЛОВСЬКИЙ

СЛОВО 1-е

ЧАСУ ВОЙНИ ¹, ПОБУЖАЮЧЕЄ ВОШОВ ХРИСТИЯНСЬКИХ ДО ПОТКАННЯ СЯ З ТУРКАМИ І ТАТАРАМИ

Что ж альбовім в мирі сем может вам бити мильшого над отчизну? Єсли милоє єст вам здравіє, єсли милії жени, чада, братія — отчизна далеко мильшою бити повинна. Бо она вас уродила, она вас виховала, она вас всіми добрами збогатила. Що виражаючи, єден з ораторов римських так мовить: «Над отчизну нічого сладшого, нічого мильшого в животі бити не маєт» (Ціцерон ⁶). Милі суть чада, ближнії і знайомії, але всіх єдина отчизна обоймуєт.

 

 

Іван Мазепа «Дума»

Всі Покою щиро прагнуть

Та не в єден гуж всі тягнуть

Той направо, той наліво а все браття, то-то диво.

 

Не маш любви, не маш згоди,

Од Жовтої взявши води,

През незгоди всі пропали – самі себе звоювали.

 

Гей, братища, пора знати,

Що не всім нам панувати,

Не всім дано теє знати, як речима керувати.

 

На корабель поглядімо,

Много людей полічімо,

Однак стирник сам керує весь корабель направує.

 

Пчілка бідна матку знає

І оної послуxає,

Жжалься Боже України, що не в купі має сини.

 

Єден живе із погани,

кличе: сюди, отамани,

Ідем матку рятувати не дамо їй погибати.

 

Другий ляxам за грош служить,

по Вкраїні і той тужить,

Мати моя старенькая, чом ти вельми слабенькая?

 

Розно тебе розшарпали,

гди аж по Дніпр туркам дали,

Все то фортель, щоб слабіла і аж вкінець сил не міла.

 

Третій москві аж голдує і їй вірно услугує,

Той на матку нарікає і недолю проклинає.

 

Ліпше було не родити, нежлі в такиx бідаx жити,

Зо всіx сторон ворогують, огнем мечем руінують.

 

Од всіx не маш зичливості, ні слушної учтивости,

Мужиками називають, в купі лиxо одбувати.

 

Я сам бідний не здолаю, xіба тілько заволаю:

Гей, панове єнерали, чого ж єсте так оспали!

І ви, панство полковники, без жадної політики,

Озьмітеся всі за руки, не допустіть горкой муки

Матці нашій більш терпіти.

Нуте врагів, нуте бити!

Самопали набивайте, гостриx шабель добувайте!

 

А за волю xоч умріте і вольностей бороніте,

Неxай вічна буде слава

Же през шаблю маєм права!

 

 

Сатиричний вірш 1764 року….

Не так рад наш батюшка серед тижня святу,
Как перепадет то же, что отцю Кондрату!
Кадить, молитву дієт, мает взор набожний,
А мислить, как би винесть карман не порожній
Одним глазом в параклис умильно взирает,
Другим — в блюдце, где деньги, бистро поглядает!
Как у попа к серебру жар воспламениться —
Ні кутею, ні ситою вовік не втопиться!

 

Г.Сковорода Песнь 10 Всякому городу нрав і права,Всяка імієт свой ум голова, Всякому серцю своя єсть любов, Всякому горлу свой єсть вкус каков. А мні одна только в світі дума, А мні одно только не йдет с ума. Петр для чинов угли панскії трет, Федька купец при аршині все лжет. Тот строїт дом свой на новий манір, Тот все в процентах: пожалуй, повір! А мні одна только в світі дума, А мні одно только не йдет с ума. Тот непрестанно стягаєт грунта, Сей іностранни заводит скота. Ті форміруют на ловлю собак, Сих шумить дом од гостей, как кабак, А мні одна только в світі дума, А мні одно только не йдет с ума. Строіт на свой тон юриста права, С диспут студента тріщить голова, Тих безпокоїт Венерин амур, Всякому голову мучит свой дур. А мні одна только в світі дума, Как би умерти мні не без ума. Тот панегірик сплітаєт со лжей, Лікар в подряд ставит мертвих людей, Сей образи жирових чтет тузов, Степка біжит, как на свадьбу, в позов. Смерте страшна! замашная косо! Ти не щадиш і царських волосов, Ти не глядиш, гді мужик, а гді цар — Все жереш так, как солому пожар. Кто ж на єя плюєт острую сталь? Тот, чия совість, как чистий хрусталь.

 

Григорій Сковорода. Песнь 18-я. «Ой ты, птичко, жолтобоко…»

Ой ты, птичко, жолтобоко,

Не клади гнізда високо!

Клади на зелёной травке,

На молоденькой муравке.

 

От ястреб над головою

Висит, хочет ухватить,

Вашею живёт он кров’ю

От, от! Кохти он острит!

 

Стоит явор над горою

Всё кивает головою.

Буйны ветра повевают,

Руки явору ламают.

 

А вербочки шумят низко,

Волокут меня до сна.

Тут течёт поточок близько;

Видно воду аж до дна.

 

На что ж мне замишляти,

Что в селе родила мати?

Нехай у тех мозок рвется,

Кто високо вгору дмется.

 

А я буду себе тихо

Коротати милый век.

Так минёт мене всё лихо,

Щаслив буду человек.

 

 

Г. Сковорода

«Про свободу»

Что то за вольность? Добро в ней какоє?

Іни говорять, будто золотоє.

Ах, не златоє: єсли сравнить злато

Против вольности, єще оно блато…

О, когда б же мне в дурні не пошитись,

Даби волности не могл как лишитись.

Будь славен вовік, о муже ізбранне,

Вольности отче, герою Богдане!

 

Проблема періодизації української літератури

Для давньої української літератури досить складним є питання періодизації. Безліч дослідників використовують власні періодизації, і їх різноманітність пов’язана з тим, що кожен з вчених в основу власної періодизації покладає той критерій, який вважає вірним.