Становлення людини як біосоціальної системи

ЛЮДИНА ЯК БІОПСИХІЧНА СИСТЕМА

АСИМЕТРІЯ ФУНКЦІОНАЛЬНА ГОЛОВНИХ ПІВКУЛЬ МОЗКУ – неоднаковість функціонального призначення лівої і правої півкуль головного мозку людини. Ліва півкуля забезпечує оперування вербально – знаковою інформацією, а права – образами дійсності. У тварин такої асиметрії немає.

ВЕЛИКІ ПІВКУЛІ ГОЛОВНОГО МОЗКУ – орган вищої нервової діяльності, до складу якого входять кора великих півкуль і приблизно 14 мільярдів підкіркових нервових клітин. Кора великих півкуль пов’язана з свідомістю і вищими психічними функціями людини, з набутим досвідом і научінням.

ВЧЕННЯ ПРО ДВІ СИГНАЛЬНІ СИСТЕМИ – теорія І.П.Павлова, за якою людина має дві сигнальні системи. З них перша є такою самою, як і у тварин. У ній сигнальну функцію виконують предмети і явища та їх властивості, що безпосередньо діють на рецептори. На основі першої у людини розвинулась друга сигнальна система – сукупність тимчасових нервових зв’язків, утворених за допомогою мови. Як сигнали перших сигналів слова складають суто людську сигнальну систему дійсності.

ГОЛОВНИЙ МОЗОК – передній відділ центральної нервової системи, людини, розміщений у черепній коробці. Включає великі півкулі, проміжний мозок (таламус, гіпоталамус), середній мозок і задній мозок. (мозочок, продовгуватий мозок).

ГЕНЕТИКА – розділ біології, котрий вивчає закони успадкування властивостей. Генетику не слід путати з психологією генетичною, яка вивчає розвиток поведінки від моменту народження до смерті.

ГЕНОТИП – це людський тип анатомо-фізіологічної структури організму, його морфологічних і фізіологічних знак, будови нервової системи, статі, характеру дозрівання. Генотип визначає динамічні властивості нервових процесів, безумовно рефлекторні мозкові зв’язки, з якими народжується дитина і які регулюють перші акти поведінки, пов’язані з органічними потребами.

КОРА ГОЛОВНОГО МОЗКУ – поверхнева оболонка півкуль головного мозку, утворена за допомогою семи шарів вертикально орієнтованих нервових клітин.

КРИЗА (з гр. — момент прийняття рішення.) – поворотний момент у життєактивності індивіда чи суспільства, який вимагає переоцінки наявних моделей поведінки, діяльності, спілкування, вчиняння і виконує роль переломного пункту у розвитку, знаменуючи відмирання старого і народження нового (виявляється в негативних симптомах, фактах важкої вихованості, тимчасового зниження працездатності).

Психосоціальні кризи людини впродовж всього життя (за Е.Еріксоном):

· Першу кризу людина переживає на першому році життя. Вона пов’язана із задоволенням дитиною за допомогою дорослого своїх фізіологічних потреб, внаслідок чого розвивається її довіра чи недовіра до навколишнього світу.

· Друга криза пов’язана з першим досвідом навчання дитини, виробленням навичок охайності. Розуміння дитини, систематичність і послідовність у навчанні розвиває самостійність, тоді як покарання й непослідовність – страх і сумнів.

· Третя криза відповідає дошкільному вікові, коли відбувається самоствердження дитини. Плани, які вона постійно будує і які їй дозволяють здійснити, сприяють розвитку в неї почуття ініціативи. Навпаки, переживання повторних невдач призводить до закріплення почуття провини.

· Четверта криза відбувається в шкільному віці. Залежно від шкільної атмосфери, стосунків з однокласниками й учителями, методів виховання в дитини розвивається смак до роботи або почуття меншовартості.

· П’ята криза спостерігається в підлітковому віці, коли засвоюються зразки поведінки. Позитивний вихід розвиває ідентифікацію, негативний спричиняє рольову плутанину.

· Шоста криза характерна для юнацького віку. Вона пов’язана з пошуком близькості з коханою людиною. Відсутність досвіду може призвести до ізоляції людини та її замкнення в собі.

· Сьому кризу переживають у 40-річному віці. За умов нормального розвитку цей вік вирізняється високою продуктивністю діяльності, активізацією почуття збереження роду (генеративності), повагою до мудрості. Нерозв’язана криза зумовлює застій.

· Восьма криза припадає на час старіння, коли підбивають підсумки життя. На цьому етапі особистість або досягає цілісності й приймає неминуче, або завершує життя у відчаї страху перед смертю.

СОЦІАЛЬНА НЕПОВТОРНІСТЬ ОСОБИСТОСТІ

ІНДИВІД (від лат. іndividuum) – 1) людина як одинична природна істота, живий організм, представник виду Homo sapiens, генотипне утворення, продукт філогенетичного та онтогенетичного розвитку, єдності вродженого і набутого, носій індивідуально своєрідних рис (задатків, потягів); 2) окремий представник людської общини; соціальна істота, яка виходить за рамки своєї природної (біологічної) обмеженості та використовує знаряддя, знаки, через які оволодіває особистою поведінкою і психічними процесами.

ІНДИВІДУАЛЬНІСТЬ – це неповторний духовний світ людини, її найвищі цінності, можливості, те, що робить її унікальною. Індивідуальність може проявлятися в інтелектуальній, емоційній, вольовій сферах психічної діяльності. Передумовою формування людської індивідуальності слугують анатомо-фізіологічні задатки, які перетворюються у процесі виховання, породжуючи широку варіативність проявів індивідуальності.

Індивідуальність людини виявляється в рисах темпераменту, характеру, звичках, інтересах, особливостях сприймання, пам’яті, мислення, фантазії, у здібностях тощо. Особистість людини неповторна у своїй індивідуальності. На земній кулі немає двох людей з однаковим поєднанням психологічних особливостей. Індивідуальна кожна людина, але індивідуальність одних виявляється яскраво, інших – малопомітно. Індивідуальність може заявити про себе в інтелектуальній, емоційній, вольовій сфері чи одразу в усіх сферах психічної діяльності. Оригінальність інтелекту проявляється у вмінні бачити те, що не помічають інші, в особливостях засвоєння інформації, тобто в умінні ставити і вирішувати проблеми. Своєрідність почуттів полягає в надмірному розвитку одного з них (інтелектуального чи морального), у силі волі, надзвичайній мужності або витримці.

Поняття “особистість” та “індивідуальність” не тотожні, але тісно взаємопов’язані. Багато особливостей людини (пам’ять, мислення, звички тощо) є якостями її індивідуальності, а не характеристиками особистості, оскільки вони не важливі для тих груп, членом яких є індивід. Особистісні лише індивідуальні якості, важливі в системі між особистісних стосунків групи, в якій перебуває конкретна людина як особистість. Наприклад, сміливість і рішучість як риси індивідуальності юнака не були характеристиками його особистості доти, доки він не виявив їх, захищаючи дівчину від хуліганів.

ЛЮДИНА – це найбільш досконала система, яка сама себе регулює, навчає, змінює, а також є найскладнішою і найзагадковішою з усіх систем, наявних у живому й неживому світі.

СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНИЙ ПРОСТІР

ПСИХОЛОГІЯ Я-КОНЦЕПЦІЇ

МЕХАНІЗМИ ПСИХОЛОГІЧНОГО ЗАХИСТУ – це внутрішні пізнавальні маніпуляції, які обіцяють особі послаблення неспокою або недопущення його виникнення.

1. Витіснення – це найуніверсальніший спосіб уникнення внутрішнього конфлікту завдяки активному вилученню із свідомості несприятливого мотиву чи неприємної інформації для захисту свідомої частини “Я” від конкуруючих конфліктних тенденцій, які загрожують існуючому образу самого себе.

2. Включення – це механізм захисту, близький до раціоналізації, коли також переоцінюється значущість чинника, що травмує. Прикладом є катарсис – зменшення внутрішнього конфлікту під час співпереживання.

3. Заміщення – це захисний механізм, який діє несвідомо, при якому недосяжна мета, емоція або об’єкт заміщується прийнятними. У житті часто буває, що людина переносить свої роздратування, гнів, прикрощі, спричинені однією людиною на іншу.

4. Заперечення виявляється в тому, що інформація, яка тривожить і може призвести до конфлікту, не сприймається.

5. Ідентифікація – несвідоме перенесення на себе почуттів і якостей, властивих іншій людині і недоступних, але бажаних для себе.

6. Ідеалізація проявляється, коли людина, не маючи змоги зреалізувати ідеальний образ власної особи, переносить цей ідеал на когось, хто, найчастіше, є або мав би стати об’єктом любові.

7. Ізоляція – відокремлення у свідомості людини чинників, які її травмують. Неприємним емоціям блокується доступ до свідомості.

8. Інтраекція – прийняття людиною чиїхось норм за власні, що дає їй почуття суб’єктивного контролю.

9. Компенсація, яка полягає в подальшому відшкодуванні своїх вад і недоліків через спробу звернути на себе увагу, здобути визнання.

10. Переміщення, яке полягає в перенесенні емоцій із внутрішнього джерела конфлікту на якийсь зовнішній об’єкт.

11. Показова реакція – полягає у демонструванні назовні позицій, мотивів і потреб, протилежних до тих, які свідомо відкидаються.

12. Проекція – несвідоме перенесення (приписування) власних почуттів, бажань і прагнень, у яких людина не хоче собі зізнатися, розуміючи їх соціальну неприйнятність, на інших.

13. Раціоналізація – деяка форма фальшивого розумування, псевдорозумне пояснення людиною своїх бажань, вчинків, насправді зумовлене причинами, визнання яких загрожувало б втратою самоповаги. Ця форма може набирати різних проявів, а зокрема: пошуку причини в зовнішній ситуації чи в інших людях, покликання на авторитети, самоскарження, признання винятку, механізму “кислого винограду” – приниження цілі, якої не вдалося досягнути, механізму “солодкої цитрини” – завищення вартості цілі, яка не відповідає власним амбіціям, але була досягнута, ре інтерпретації мотивів – підміна мотивів іншими, що не відповідають дійсності, прикрашення (глорифікації) status¢y quo з огляду на вигідне положення чи привілеї.

14. Регресія, тобто повернення до більш раннього дитячого появу поведінки, стану чи стилю функціонування.

15. Сублімація – механізм психологічного захисту, який понижує напруженість у конфліктній ситуації шляхом трансформації інстинктивних форм психіки у загальноприйняті для індивіда і того соціального середовища, в якому він знаходиться. Згідно теорії З.Фройда найчастіше сублімація спостерігається в процесі переорієнтації енергії лібідо в елемент творчості або у форму жартів чи прояв дотепності, які миттєво дають розрядку у напруженій ситуації.

16. Фантазії, які мали б замінити реальні дії й можуть бути втечею від складних ситуацій.

САМООЦІНКА (за Д.Куперсмітом) – те ставлення індивіда до себе, котре утворюється поступово й набуває звичного формовияву, щонайперше як схвалення чи несхвалення, ступінь якого характеризує впевненість індивіда в оцінці себе самого, своєї значущості. Іншими словами, самооцінка – це особистісне судження про власну цінність, значущість, якої надає собі індивід загалом та окремим бокам своєї особистості, діяльності, поведінки і котра виявляється у властивих людині установках.

Визначення самооцінки (за В.Джемсом):

Успіх

Самооцінка = --------------------

Домагання

Особа може покращити уявлення про себе, або збільшити чисельник цього дробу (примножити успіх), або зменшити її знаменник (мінімізувати домагання), тому що для самооцінки важливе тільки співвідношення цих показників.

Самооцінка може мати різний рівень усвідомлення. Її характеризують за такими параметрами:

· за рівнем виділяють високу, середню та низьку самооцінку;

· за співвіднесенням з реальними успіхами – адекватну та неадекватну (завищену та занижену);

· за особливостями будови – конфліктну та безконфліктну.

“Я” – поняття, яке використовується в багатьох психологічних теоріях для позначення особистості, її свідомої оцінки при взаємодії із зовнішньою і внутрішньою реальністю.

 

Я-КОНЦЕПЦІЯ – це динамічна система уявлень індивіда про самого себе, яка включає усвідомлення своїх фізичних, інтелектуальних та інших особливостей; самооцінку та суб’єктивне сприймання зовнішніх факторів, які впливають на особистість. Взаємодія індивіда з оточуючим світом і ставлення до самого себе виступають похідними. Я-концепція як установка відносно себе, включає три структурні компоненти:

1. когнітивний – образ “Я”, який характеризує зміст уявлень про себе, своєрідний самоопис як спосіб охарактеризувати неповторність кожної особистості шляхом поєднання її окремих рис і властивостей.

2. емоційно-оцінний (Я-ставлення), афективний, що відображає ставлення до себе загалом чи до окремих боків своєї особистості, діяльності й проявляється в системі самооцінок. Афективна підсистема установки існує завдяки тому, що когнітивна складова останньої не сприймається людиною байдуже, а пробуджує в ній оцінки та емоції, інтенсивність яких залежить від контексту довкілля і від самого актуалізованого когнітивного змісту. Очевидно, що людина освоює оцінковий смисл різних характеристик, які властиві її Я-концепції.

3. поведінковий (Я-вчинок), який характеризує прояви перших двох елементів у поведінці. Люди не завжди поводять себе відповідно до своїх переконань. Особливість Я-концепції як комплексу установок полягає в тому, що об’єктом є сам носій установки.

ДІЯЛЬНІСТЬ ОСОБИСТОСТІ

БІОЛОГІЧНІ ПОТРЕБИ – це ті, задоволення яких необхідне для підтримання здоров’я та нормального функціонування людського організму, забезпечення існування і розвитку людини як природної істоти: це потреби в їжі, воді, повітрі, певній температурі тіла, певному кров’яному тиску.

 

ВИДИ ДІЯЛЬНОСТІ - різноманітні, до основних видів належить: навчальна, трудова та ігрова.

 

ВПРАВИ – це багаторазове повторення дій для їх свідомого вдосконалення.

ГРА – це засіб пізнання дітьми навколишнього середовища і підготовки їх до учіння та праці

ДІЯ – це окремий акт діяльності. Розрізняють практичні та розумові дії.

 

ДІЯЛЬНІСТЬ – це активність людини, спрямована на досягнення свідомо поставлених цілей, пов’язаних із задоволенням її потреб та інтересів, на виконання вимог до неї зі сторони суспільства і держави.

 

ДУХОВНА ДІЯЛЬНІСТЬ – це та, що спрямована на формування, збагачення та вдосконалення внутрішнього світу людини (її почуттів, емоцій, знань, думок), на пізнання світу та самопізнання, на створення або вироблення певних образів, теорій, ідей тощо.

 

ДУХОВНІ ПОТРЕБИ – це потреби у виконанні свого морального обов’язку, пізнанні світу, милуванні красою природи або творами мистецтва, дотриманні існуючих законів, у дружбі, коханні, милосерді.

ЗВИЧКА – це потреба людини здійснювати певні дії.

КОМПОНЕНТИ ДІЯЛЬНОСТІ - це:

1) етап постановки цілі (усвідомлення поставленої цілі).;

2) етап планування роботи, вибір найбільш раціонального способу дії;

3) етап виконання, здійснення діяльності, який супроводжується контролем і перебудовою діяльності у випадку необхідності;

4) перевірка результатів, виправлення помилок;

5) співставлення отриманих результатів із запланованими;

6)підведення результатів роботи та її оцінка.

МАТЕРІАЛЬНІ ПОТРЕБИ - це потреби людини в одязі, житлі, засобах переміщення, знаряддях праці, побутових предметах тощо.

МЕТА – це те, чому діє людина.

 

МОТИВАЦІЯ ДОСЯГНЕННЯ – потреба суб’єкта досягнути успіху в різноманітних видах діяльності, особливо в умовах змагання з іншими людьми.

 

НАУКОВА ТВОРЧІСТЬ – це такий різновид людської діяльності, яка спрямована на відкриття нових законів, вироблення оригінальних ідей, проведення складних експериментів. Щоб відкрити щось нове, вчений повинен досконало вивчити все, що було зроблено у тій чи іншій галузі раніше.

Будь-яке відкриття потребує максимальної зосередженості на проблемі, вмінні нестандартно її розв’язати, побачити її зв’язки з іншими науковими проблемами. Наукова творчість неможлива без відповідальності, самовідданості та любові до своєї справи.

 

ПОТРЕБИ – це усвідомлення людиною нужди в тому, що є необхідним для підтримки життєдіяльності її організму та розвитку особистості.

Потреба – нестача чогось, що порушує наш спокій і рівновагу, спонукає нас до діяльності. Термін потреба запровадили 1930 року до академічної психології Едуард Клепарде й Курт Левін. Левін розробив концепцію потреби як своєрідного бажання, яке вивільняє енергію, спрямовану на певний об’єкт. Він також провів поділ на біологічні – “правдиві” потреби й quasi-потреби. Генрі А.Маррей, який перебував під впливом Левіна й Фройда, розглядав потреби, як найважливіший фактор особистості. Згідно з його вченням, потреба має свої центри в певних ділянках мозку, які відповідають за сприйняття, мислення, бажання й дії. Таким чином він вказав на відмінність між потребою й потягом.

Потреба – це спрямовуючий фактор, тоді як потяг – фактор, що спонукає до дії.

ПРАКТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ – це головна форма людської діяльності, в процесі якої людина змінює навколишнє середовище й саму себе, виробляє різноманітні предмети, необхідні для її існування.

 

ПРАЦЕЗДАТНІСТЬ – потенційна можливість індивіда виконувати окремий вид діяльності на певному рівні ефективності впродовж відповідного проміжку часу.

ПРОДУКТИВНІСТЬ ПРАЦІ (від лат. productivus – доцільний, плідний) – показник результативності, ефективності трудової діяльності людей, який відображає кількість і якість виробленої ними продукції за одиницю робочого часу або кількість витраченого робочого часу на виготовлення одиниці тієї чи іншої продукції.

ПРОФЕСІЙНИЙ ВІДБІР – система заходів (оцінка стану здоров¢я індивіда, рівня його освітньої підготовки, професійних якостей), спрямована на визначення здатності індивіда до навчання та майбутньої професійної діяльності за певною спеціальністю.

 

ПРОФЕСІЙНА ЕТИКА (від лат. professio – спеціальність, etnica – звичай) – кодекс поведінки, що забезпечує моральний характер тих взаємовідносин між людьми, які випливають з їхньої професійної діяльності.

 

ПРОФЕСІЙНА ПРИДАТНІСТЬ – це сукупність психофізіологічних особливостей людини, спеціальних знань та вмінь, необхідних для досягнення нею професійної майстерності.

 

ПРОФЕСІОГРАМА – опис соціально-економічних, виробничо-технічних, санітарно-гігієнічних, психологічних та інших особливостей професії.

Схема комплексного аналізу будь-якої професії:

1. Виробнича характеристика професії.

2. Економічне значення професії.

3. Соціологічна характеристика професії.

4. Соціально-психологічна характеристика професії.

§ Соціальний престиж у молоді даної професії;

§ Особливості колективу;

§ Особливості між особистісних стосунків як по вертикалі так і по горизонталі.

5. Педагогічна характеристика (врахування принципів і методів виховання).

6. Гігієнічна характеристика умов праці.

7. Характеристика видів і термінів підготовки і маршрутів просування.

8. Перелік методичних проти показів щодо роботи по даній професії.

9. Психограма з включенням переліку не тільки необхідних і бажаних здібностей, але і психологічних протипоказів.

ПСИХОГРАМА – характеристика вимог, які висуваються професією до людини, її психічних та інтелектуальних якостей.

 

СКЛАДОВІ СПК ТА ФАКТОРИ, ЩО НА НЬОГО ВПЛИВАЮТЬ:

СОЦІАЛЬНІ ПОТРЕБИ – це ті, що виникають тільки з появою суспільства й характерні тільки для людей. Це задоволення потреби в спілкуванні, праці, творчості, пізнанні. Їх задоволення необхідне для існування та розвитку людини як представника суспільства, тобто як особистості.

 

СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНИЙ КЛІМАТ (СПК) ПРОФЕСІЙНОЇ ГРУПИ – це притаманний певній організаційній структурі стійкий психічний настрій, який здійснює значний вплив на взаємини людей, їх ставлення до праці та навколишнього середовища.

Психологічні умови для зародження симпатій в групі (за М.Обозовим):

· Співпраця, що передбачається чи реально здійснюється;

· Приємна поведінка іншого;

· Схожість ставлення до життєвих цінностей та цілей;

· Зближення позицій уявлень про власне “Я” та розбіжність у визнанні найважливіших якостей.

Психологічні умови для зародження антипатій (за М.Обозовим):

· Умови суперництва та конкуренція;

· Неприємна поведінка іншого (манери, жести);

· Розбіжності у ставленні до життєвих цінностей (родина, робота, місце в житті);

· Розбіжність уявлень про власне “Я”.

СУСПІЛЬНО-ПЕРЕТВОРЮВАЛЬНА ДІЯЛЬНІСТЬ – це діяльність людей, яка здійснюється у вигляді різноманітних реформ, соціальних рухів, революцій тощо й спрямована насамперед на певні зміни у самому суспільстві або в окремих царинах суспільного життя (економіці, політиці, культурі тощо).

 

ТВОРЧА ДІЯЛЬНІСТЬ – це свідома діяльність людини, у процесі або внаслідок якої виникає щось нове: нові думки, нові програми діяльності, нові предмети тощо. Різновидами творчої діяльності є: історична творчість, технічна, наукова та художня творчість.

Технічна творчість – це вдосконалення існуючих або створення нових машин, механізмів, апаратів і взагалі будь – яких засобів реалізації якоїсь мети. Вона є обов’язковою умовою технічного прогресу. Про велике значення захоплення науковою творчістю, починаючи із підліткового та юнацького віку, свідчать біографії таких всесвітньо відомих винахідників і конструкторів, як С.П.Корольов (1906-1966), Є.О.Патон (1870 – 1953).

 

ТРУДОВА ДІЯЛЬНІСТЬ – це процес праці, який носить цілеспрямований, свідомий характер, та здійснюється за допомогою певних знарядь праці.

 

ХУДОЖНЯ ТВОРЧІСТЬ – це особливий різновид творчої діяльності, завдяки якій були створені кращі культурні цінності. Ця діяльність неможлива без образного мислення, або вміння „думати образами, картинами”. Таке мислення, поряд з поняттєвим, тією чи іншою мірою притаманне кожній людині. Проте у людей художньо обдарованих (артистів, письменників, композиторів, художників тощо) воно є переважаючим. Важливо також уміти втілювати ці образи, створені фантазією, у поемах, танцях, картинах, музичних творах. Це вимагає досконалого володіння технікою письменницького ремесла, живопису, хореографії чи музичної майстерності, яке досягається лише найзавзятішою постійною працею.

 

ЦІЛІ ДЯЛЬНОСТІ – це те, заради чого діє людина.

 

УСПІХ – це реалізована мета (або ціль).

 

 

ПСИХІЧНІ СТАНИ ОСОБИ

АСТЕНІЧНІ СТАНИ – стани, що погіршують життєдіяльність людини.

 

АФЕКТ (від лат. аffektus – хвилювання, пристрасть) – короткочасне бурхливе переживання людини (гнів, лють, жах, відчай, раптова радість), під час якого знижується ступінь самовладання: дії та вчинки здійснюються за особливою емоційною логікою, а не за логікою розуму. Перебіг афекту супроводжується напруженою мімікою та жестикуляцією. В стані афекту послаблюється робота кори головного мозку, підвищується роль підкірки.

 

ДЕПРЕСІЯ – (від лат. depressio -- пригнічення, придушення) – стан душевного розладу, пригніченості, песимізму, занепаду духовних сил. Характеризується негативним емоційним фоном, зміною мотиваційної сфери, когнітивних (пов’язаних з пізнанням) уявлень і загальною пасивністю поведінки. суб’єктивно людина в стані депресії відчуває насамперед важкі, неприємні емоції та переживання – туга, відчай. Потяги, мотиви, вольова активність різко занижені. В стані депресії мають місце думки про особисту відповідальність за різноманітні неприємні, важкі події, які відбуваються в житті людини чи близьких їй людей. Почуття вини за події минулого і відчуття безпомічності перед обличчям життєвих труднощів поєднуються з безперспективністю. Для поведінки в стані депресії характерна повільність, безініціативність, швидка втомлюваність. У важких, довготривалих станах депресії можливі спроби самогубства.

НАСТРІЙ – це в значній мірі виражений емоційний стан людини, який існує впродовж тривалого часу і визначає її загальний тонус. Настрій є емоційною реакцією не на безпосередні наслідки певних подій, а на їхнє значення для людини в контексті її загальних життєвих планів, інтересів та очікувань.

 

ПЕРЕЖИВАННЯ – будь-який емоційно-забарвлений стан і явище реальної дійсності, які особистість перепускає через свою свідомість і які стають для неї подіями власного життя.

 

ПРИСТРАСТЬ – сильне, глибоке й тривале почуття, яке ніби поглинає особистість.

ПСИХІЧНИЙ СТАН – цілісна характеристика психіки людини, яка фіксує момент сталості і своєрідності в динаміці психічних явищ; це форма реагування, яка виражає ставлення людини до явищ власної психіки, що розкриваються в процесі взаємодії з навколишнім середовищем у певний момент часу за певних умов.

 

ПСИХОГЕНІЇ – розлади психіки, що виникають в результаті психічних травм. Травмуючий вплив може бути одноразовим, одномоментним, а може приймати характер відносно слабкого, але тривалого негативного впливу. Види психогеній: ятрогенія (надумана, нав’язана хвороба), іпохондрія(страх перед хворобою).

 

САМОРЕГУЛЯЦІЯ – усвідомлення людиною своїх дій, почуттів, думок, мотивів поведінки, інтересів, свого становища. Самосвідомість передбачає виділення людиною самої себе, свого “Я” від усього, що її оточує. Виникнення самосвідомості пов’язане з певним рівнем розвитку свідомості і є необхідною умовою становлення особистості. Завдяки самосвідомості людина набуває здатності до самоконтролю, має можливість самостійно спрямувати та контролювати свої вчинки і виховувати себе.

 

СОН – періодичний стан фізичного і розумового відпочинку, що супроводжується сповільненими та ослабленими функціями організму, при гальмуванням діяльності центральної нервової системи.

 

СТЕНІЧНІ СТАНИ – стани, що активізують життєдіяльність людини, посилюють її енергію, спонукають до діяльності.

СТРЕС (від англ. stress – тиск, напруження) – індивідуальна реакція організму людини на екстремальну ситуацію, яка вимагає певної перебудови функцій організму, його адаптації.

ФАЗИ СТРЕСУ:

1. Тривожність — стан підвищеного психологічного дискомфорту, переживання з приводу подій, які мають відбутися, стан невпевнено­сті у своїх силах і можливостях, самонавіювання негативній думок. Людина сприймає щось незвичне, не може собі його пояснити і це викликає в неї певне занепокоєння. А організм одразу готується до захисту (саме тут і виявляються фізіологічні симптоми стресу).

2. Адаптації — це період пристосування до нової ситуації, небез­пеки, яка виникла. У цей час настає так звана рівновага протидії захисних сил нервової системи і впливів зовнішнього середовища (чинника стресу). Як стверджує канадський фізіолог, директор Ін­ституту експериментальної медицини та хірургії в Монреалі Г.Сельє, ця фаза називається “еустрес” (від гр. “еу” — гарний). Оскільки стрес випадає на долю однієї системи, інша в цей час відпочиває. Сельє звертає увагу на те, що в повсякденному житті термін “стрес” чомусь обов'язково пов'язують лише з несприятливою для організ­му реакцією. Насправді ж діяльність, зумовлена стресом, може бути і приємною, і неприємною. Г.Сельє наголошує: “Повна свобода від стресу — це смерть”. Стрес спонукає нас до нових висот.

3. Виснаження — це і є третя фаза стресу. Саме під час виснажен­ня позитивний стрес переходить у негативний, або, за Г.Сельє, “ди-стрес”. Відповідно до експериментальних досліджень, вчений визна­чив такі стадії стресу: тривалий страх — виснаження нервової сис­теми — смерть.

 

ФРУСТРАЦІЯ (від лат. frustratio – обман, розлад, крах планів) – психологічний стан людини, який викликається суб’єктивно неподоланими труднощами, що виникають на шляху до досягнення мети чи до вирішення завдань; переживання невдачі, почуття розчарування, крах надій.

 

Спілкування особистості

АТРАКЦІЯ (від лат. attrahete – приваблювати, притягувати) – поняття, яке означає процес виникнення при сприйнятті людини людиною взаємного притягування (тяготіння) людей один до одного, механізм формування дружніх почуттів, симпатій, любові. Формування прив’язаності виникає в суб’єкта як результат його специфічного відношення, оцінка якого породжує різноманітну гаму почуттів (від неприязні до симпатії і навіть кохання) і проявляється у вигляді особливої соціальної установки на іншу людину.

Основа ставлення співрозмовника до нас закладається в перші 15 секунд розмови з ним. Щоб успішно пройти через “мінне поле” перших 15 секунд, необхідно використати правило трьох плюсів. Спеціалістами помічено: щоб з самого початку знайомства чи бесіди прихилити до се­бе співрозмовника, потрібно дати йому, як мінімум, три пси­хо­ло­гіч­них плю­си (те ж саме стосується і закінчення бесіди).

Існує, звичайно, багато можливих “плюсів”, але найбільш уні­вер­са­ль­­ними з них вважають комплімент, посмішку, ім’я співрозмовника та підняття його значимості.

 

 

БАР’ЄРИ ВЗАЄМОРОЗУМІННЯ У СПІЛКУВАННІ:

1. Естетичний – виникає на основі перших вражень про людину, насамперед з її зовнішнього вигляду, манери поведінки, стилю одягу.

2. Інтелектуальний – нерівномірність розвитку проявів інтелекту у різних людей (в одних людей розвинений теоретичний інтелект, в інших – практичний, в одних виражена здатність до цілісного художнього пізнання світу, в інших – до логічного осмислення і наукового відтворення.

3. Мотиваційний – виникає при незацікавленості співбесідника думками партнера, відсутності мотиву, який спонукав би до розуміння.

4. Емоційний – виникає на основі антипатії при відсутності емоційного комфорту у взаєминах між людьми.

 

ДИСТАНЦІЇ У СПІЛКУВАННІ:

· інтимна дистанція (до 0,5 м) використовується за довірливих стосунків, на прийомі у лікарів, при пошитті одягу, у спорті, танці;

· міжособистісна дистанція (0,5 – 1,2 м) – у бесідах з друзями, сусідами, родичами;

· соціальна дистанція (1,2 – 3,7 м) для неформальних соціальних та ділових стосунків;

· публічна дистанція (3 – 7 м і більше) використовується при публічних виступах перед великою аудиторією слухачів.

 

ЕМОЦІЙНИЙ БАР’ЄР У СПІЛКУВАННІ – виникає тоді, коли у взаєминах між людьми відсутній емоційний комфорт – стан максимальної емоційної зручності у природньому і соціальному середовищі. Емоційні бар’єри виникають на основі антипатії – почутті неприязні, відрази до чогось чи когось.

 

ЕМПАТІЯ (від англ. – співчуваю, вміння поставити себе на місце іншого) – 1) розуміння відношень, почуттів, психічних станів іншої особи, емоційна чуйність, пристрасне проникнення її проблемами та інтересами; 2) співпереживання, співчуття як спроба індивіда поставити себе на місце іншого, переймання проблемами іншої людини як своїми власними, що спонукає здебільшого до надання допомоги; 3) позараціональне пізнання особистістю внутрішнього світу інших осіб – впочування – як загальнолюдська здатність емоційно відгукуватися на переживання і страждання оточуючих, що має соціокультурне походження і залежить від рівня соціального і духовного розвитку особистості (за А.Фурманом).

Емоційна природа емпатії виявляється в тому, що ситуація іншої людини не стільки “продумується”, скільки “відчувається”. Емпатія сприяє збалансованості міжособистісних стосунків. Прояв емпатії в спілкуванні свідчить про загальну установку не стільки на розуміння формального боку спілкування, скільки на входження в його прихований зміст, психічний стан іншої людини, що відображається насамперед невербальними засобами – інтонацією, жестами, позами.

Емпатійні тенденції є в кожної людини, але їхній розвиток залежить значною мірою від умов виховання та соціального оточення. Формуючи образ свого “Я”, дитина нерідко адресує вчинки собі, так, як це робили щодо неї дорослі. Вона програє соціальні ролі інших, переносячи власне “Я” в об’єкти своєї уяви. Така децентрація “Я” дедалі частіше здійснюється у внутрішньому плані. Репертуар ролей кожної людини тим ширший, чим багатший її соціальний та емоційний досвід. Емпатійність особистості визначає не тільки її орієнтацію в соціальному середовищі, а й значущість засобів впливу на людей.

 

ЕМПАТІЙНЕ СПІЛКУВАННЯ – безоцінковий зворотний зв’язок, мета якого – підтримати, дати зрозуміти, що проблема, котра хвилює співбесідника, і слухачем сприймається як важлива.

ЕСТЕТИЧНИЙ БАР’ЄР У СПІЛКУВАННІ – виникає на основі перших вражень про людину, насамперед з її зовнішнього вигляду, манери поведінки, стилю одягу.

 

ЕФЕКТ ГРУПОВОЇ ПОЛЯРИЗАЦІЇ – явище психологiчного подiлу групи людей на двi пiдгрупи, кожна з яких дотримується полярно протилежної думки про питання, що обговорюється.

 

ІДЕНТИФІКАЦІЯ (від лат.identicus – тотожний і facio – роблю) – 1) прийом наукового пізнання, при якому встановлюються тотожність, подібність об’єктів завдяки спільності певних рис, ознак; 2) уподібнення себе (здебільшого неусвідомлене) комусь значимому іншому як знаку чи еталону (поведінки, спілкування, учинків) на основі реального або уявного емоційного зв’язку з ним та проникнення в його особистісно-смислове поле життєдіяльності; 3) механізм психологічного захисту, дія котрого полягає або в несвідомому уподібненні об’єкту, що викликає страх, або в приписанні (проекції) іншій людині своїх властивостей, мотивів, думок, почуттів. У соціальній психології широко застосовується при вивчені малих груп, класифікацій лідерів, типології особистості. Ідентифікація тісно пов’язана з моделюванням як методом сучасного наукового пізнання.

Рівні ідентифікації:

§ Імітація. Сутність імітації полягає в безпосередньому відбитті у діях і вчинках стосунків між людьми. Головний засіб засвоєння соціального досвіду дитиною – це імітація, яка має неусвідомлений характер, але завдяки їй дитина відображає певні соціальні дії й просувається в пізнанні інших людей. У дошкільному віці імітаці