Заг. хар-ка теоретико-критичного доробку Л. Українки. «Новоромантизм» в її трактуванні.

Надзвичайно багато цінних думок про творчий метод нової плеяди митців висловила Леся Українка. Особливого значення у зв’язку з цим набуває її визначення «новоромантизму». Називаючи новий спосіб відтворення дійсності умовним терміном «новоромантизм», письменниця свідомо підкреслила значущість у ньому романтичного струменя.

У статті «Новейшая общественная драма», аналізуючи твори західноєвропейських драматургів, Леся Українка високо цінувала в них «віяння новоромантизму з його прагненням до звільнення особистості».

«Новоромантизм» у літературі в трактуванні Лесі Українки – це художній метод періоду занепаду капіталістичних і народження нових, соціалістичних суспільних відносин.

Першорядного значення набуває її трактовка взаємин «особи» й «окола» (особистості і середовища). У критичному етюді «Европейская социальная драма в конце XIX ст.» письменниця відзначала, що «стара» романтична драма початку XIX ст., розробляючи тему боротьби особи проти середовища, всебічно висвітлювала тільки особу, а середовище зображувала як темну й капризну стихію, що підлягає якимось нез’ясованим припливам і відпливам. Та ось, підкреслювала Леся Українка, у літературі виробився новий погляд, із захопленням сприйнятий новоромантиками. Суть розуміння його така: ні в природі, ні в житті нема нічого, що було б само по собі другорядним; кожна особистість суверенна; кожна людина є герой для самого себе і частина середовища по відношенню до інших. Отож до кожного свого персонажа новоромантик мусить підійти з психологічним аналізом. Саме тут виявляється тенденція мистецтва до поглибленого дослідження людської психології (ця тенденція охопила всі жанри літератури у другій половині XIX ст.).

За приклад новітньої драми служили Лесі Українці «Ткачі» Г. Гауптмана.

У літературно-критичних статтях Леся Українка з позицій революційно- демократичної естетики підносить кращі зразки української, російської і зарубіжної літератури, водночас піддаючи глибокій і нищівній критиці твори, позначені печаттю звиродніння і гниття буржуазної культури.

У статті «Безпардонний патріотизм» (1895) письменниця спрямовує вістря своєї сатири проти українських буржуазних націоналістів і клерикалів, що в підлеглій їм пресі затуманювали голови простих людей псевдо- патріотичним шумовинням, наклепами на представншсІБ прогресивної української і російської громадськості. Проти релігійного дурману скеровані статті Лесі Українки «Релігійний дур на Україні» та «Беседа, часопись баптистів (штундистів)».

В статті “Голос однієї російської ув’язненої» (1896) письменниця в публіцистичній формі висловлює думку, що проходить червоною ниткою через всю її творчість: мистецтво і митці повинні служити високогуманним ідеям визволення людства.

Характерною для оцінки політичних поглядів Лесі Українки є її полемічна стаття «Не так тії вороги, як добрії люди» (1897). Поетеса, високо цінуючи І. Франка як художника слова і революційного борця, все ж критикує невірну його думку, висловлену у статті «З кінцем року», що нібито народовольці — українці з походження, борючись у гуртГ російських народовольців з російським царатом, не брали участі в українському національно-визвольному русі.

В «Жизни» в 1900—1901 рр. надруковані були літературно-критичні статті поетеси: «Два направления в новейшей итальянской литературе», «Малорусские писатели на Буковине», «Новые перспективы и старые тени», «Заметки о новейшей польской литературе». В журнал «Жизнь» надіслала Леся Українка і свою статтю «Европейская социальная драма конца XIX столетия», але її не пропустила царська цензура.

Для літературно-критичних статей Лесі Українки характерні глибока революційна тенденційність і всебічне й грунтовне знання літературних явищ, про які говорила письменниця.

У статті «Новые перспективы и старые тени» (1900) Леся Українка відзначає занепад таланту популярного в той час французького письменника Бурже в його останніх романах і оповіданнях, в зв’язку з тим, що він невірно зображає дійсність.

 

Загальна характеристика теоретико-критичного доробку Лесі Українки. «Новоромантизм» в її трактуванні

Як теоретик-літературознавець, Леся Українка була на рівні передових наукових ідей свого часу. Багато думок письменниці, висловлених у критичних статтях, знайшли розвиток у нашу епоху.

Для літературно-критичних статей Лесі Українки характерні глибока революційна тенденційність і всебічне й грунтовне знання літературних явищ, про які говорила письменниця.

Леся Українка як власне літературний критик дебютувала під кінець XIX Століття. Саме 1899 року в Київському літературно-артистичному товаристві вона виголосила реферат «Писателі-русини на Буковині», який ліг в основу статті «Малорусские писатели на Буковине», надрукованої в петербурзькому журналі «Жизнь» 1900 року. Український варіант статті побачив світ у газеті «Буковина» в квітні того ж року. У цьому виступі була закладена основна колізія українського літературно-естетичного критицизму, яка розгортатиметься між народництвом і модернізмом уже в новому столітті. Ембріон цієї колізії міститься в опозиції головних тез Лесі Українки: «г-жа Кобьілянская — наследница Федьковича по таланту, но не продолжительница его манерьі...» и «г. Стефаник — не народник». У цій же статті вжито і слово «модернізм» (ХІЛК-2, — с. 305, 311).

У літературно-критичних статтях Леся Українка з позицій революційно- демократичної естетики підносить кращі зразки української, російської і зарубіжної літератури, водночас піддаючи глибокій і нищівній критиці твори, позначені печаттю звиродніння і гниття буржуазної культури.

Так у статті «Безпардонний патріотизм» (1895) письменниця спрямовує вістря своєї сатири проти українських буржуазних націоналістів і клерикалів, що в підлеглій їм пресі затуманювали голови простих людей псевдо- патріотичним шумовинням, наклепами на представншсІБ прогресивної української і російської громадськості. Проти релігійного дурману скеровані статті Лесі Українки «Релігійний дур на Україні» та «Беседа, часопись баптистів (штундистів)».

Романтичного позитивного героя висувала сама дійсність. Він був утіленням мрії, яка вказувала шлях реального розвитку особи і суспільства. Леся Українка зуміла помітити цю тенденцію, привітати, визнати за єдино правильну і наочно розкрити її суть на прикладі «новоромантичної суспільної драми». У зв’язку з цим першорядного значення набуває її трактовка взаємин «особи» й «окола» (особистості і середовища). У критичному етюді «Европейская социальная драма в конце XIX ст.» письменниця відзначала, що «стара» романтична драма початку XIX ст., розробляючи тему боротьби особи проти середовища, всебічно висвітлювала тільки особу, а середовище зображувала як темну й капризну стихію, що підлягає якимось нез’ясованим припливам і відпливам. Та ось, підкреслювала Леся Українка, у літературі виробився новий погляд, із захопленням сприйнятий новоромантиками. Суть розуміння його така: ні в природі, ні в житті нема нічого, що було б само по собі другорядним; кожна особистість суверенна; кожна людина є герой для самого себе і частина середовища по відношенню до інших. Отож до кожного свого персонажа новоромантик мусить підійти з психологічним аналізом. Саме тут виявляється тенденція мистецтва до поглибленого дослідження людської психології (ця тенденція охопила всі жанри літератури у другій половині XIX ст.).

За приклад новітньої драми служили Лесі Українці «Ткачі» Г. Гауптмана. Твір драматурга постає в її аналізі як зрима, цілісна картина, де всі образи стрункі, гармонійні, реалістичні. Вказує вона і на загальне спрямування твору – романтичне («новоромантичне»).

Драматурги-новоромантики, за Лесею Українкою, були суворими реалістами у зображенні людських характерів як продукту певного історичного суспільства і в той же час ставили перед читачами нові суспільні ідеали.