Ще вруняться горді Славутові кручі,

ще синіє річки збурунена гладь,

та вже проминув тебе птахом летючим

твій час, твій останній, попереду – падь.

Ще небо глибоке, ще сонце високе,

та серце замало грудей не пірве:

урвались, подались прекрасні мороки,

і щось тебе кличе, і щось тебе зве!

Розкрилені висі твої пронеслися,

попереду – прірва! І ока не мруж.

Ти бачиш розхрестя дороги? Молися.

Бо ти ще не воїн, і ще ти не муж.

Ще горбляться горді Славутові кручі,

та сторч головою зривається світ.

Чіпляйся за кручі, як терен колючий,

хапайся за небо, як яблуні цвіт.

За обрієм обрій, за далями далі,

допоки напруглий не вигасне день.

Пограбли тополі в високій печалі

твоїх калинових пратужних пісень.

Бо вже ослонився безокрай чужинний

і в жалощах никне зелений розмай.

Прощай, Україно, моя Україно,

чужа Україно, навіки прощай!

 

 

* * *

Джозеф-Редьярд Кіплінґ

Синові

Переклад Василя Стуса

Коли ти бережеш залізний спокій

всупір загальній паніці й клятьбі,

коли наперекір хулі жорстокій

між невірів ти віриш сам собі.

Коли ти вмієш ждати без утоми,

обмовлений, не станеш брехуном

ошуканий, не потураєш злому

і власним не хизуєшся добром.

Коли тебе не порабують мрії,

в кормигу дум твій дух себе не дасть,

коли ти знаєш, що за лицедії –

облуда щастя й машкара нещасть.

Коли ти годен правди пильнувати,

з якої вже зискують махлярі,

розбитий витвір знову доробляти,

хоча начиння геть уже старі.

Коли зотлілі нерви, думи, тіло

ти можеш знову кидати у бій,

коли триматися немає сили

і тільки воля владно каже: стій.

Коли в юрбі шляхетності не губиш,

а бувши з королями – простоти,

коли ні враг, ні друг, котрого любиш,

нічим тобі не можуть дорікти.

Коли ти знаєш ціну щохвилини,

коли від неї геть усе береш,

тоді я певен: ти єси людина

і землю всю своєю назовеш.

 

* * *

Стань і вдивляйся: скільки тих облич

довкола виду твого, ніби німби,

так сумовито виграють на дримбі,

хоч Господа на допомогу клич.

Вдивляється у проруб крайсвітів

душа твоя, зайшовшись начуванням.

Тонкоголосе щемне віршування

в подобі лиць – без уст, очей і брів.

І безберега тиша довсібіч!

Усесвіт твій німує і німіє.

І сонце, в душу світячи, не гріє,

в змертвілих лицях – відумерла ніч.

А з безгоміння, з тлуму світового

напружена підноситься рука

і пісня витинається тонка,

як віть оливи у долоні бога,

і фіолетом закипить дорога,

і в серці зірка заболить жалка.

 

* * *

Ярій, душе! Ярій, а не ридай.

У білій стужі – серце України.

А ти шукай – червону тінь калини

на чорних водах тінь її шукай.

Бо мало нас. Дрібнесенька щопта.

Лише для молитов і сподівання.

Застерігає доля нас зарання,

що калинова кров – така крута,

така терпка, як кров у наших жилах.

У білій завірюсі голосінь

це ґроно болю, що паде в глибінь,

на нас своїм безсмертям окошилось.

 

* * *

Плач, небо, плач і плач. Пролий невтримне море

тонкоголосих вод і душу одволож.

Здається – от-от-от, здається – тільки вчора

раптово запопав тебе смертельний дрож.

Плач, небо, плач і плач. Минуле не вернути,

сьогодні згибіло, майбутнього нема.

Щось на душі лежить, чого повік не збути

ні з серця вирвати несила. Задарма.

Плач, небо, плач і плач. Пролляйся, неборкаю,

і зорі, опадіть з потьмарених небес.

Чи в світі є сурма, що по мені заграє

останньої уже, щоб більше не воскрес.

Струмуй, ясна водо! Періщать нас огроми

і кучугурами обрушились віки.

Тож земно впережи, вельможний горній громе!

А все ж твої, бідо, огроми затяжкі.

Струмуй, ясна водо! Ти смолокрила хмаро,

благослови мене. Ти, блискавко, віщуй.

Нехай святиться світ, котрому ніч до пари.

То ти, водо, струмуй, і ти, бідо, лютуй.

 

* * *

Така гулка, така гучна

уся моя кімната.

Так м’яко встелена вона.

Їй-бо, не твердо спати.

Шість з половиною – в один,

чотири кроки – в другий.

Блукаю нею, вражий син,

неначе кінь муругий.

Доскочив радості я враз,

коли на поверх третій

мене провели напоказ

за буки і мислєті.

Залишив я сумний підвал,

лишив майдан Богдана,

де гетьман огиря учвал

жене кудись щорана.

Давненько я уже не знав

про справжні емпіреї,

а тут Господь наобіцяв

гетьманські привілеї.

Така гулка, така гучна

уся моя кімната,

музика грає голосна

та ні з ким танцювати.

 

 

* * *

ОБРАЗОК СПОМИНУ

Уже тоді, коли, пірнувши в ліс,

ти пив пожадно тугу підкарпатську,

востаннє причащаючись його

правікової чужості, що склиться

і не пускає ближче, вже тоді,

посовгнувшись на глеюватих надовбах,

колючим тремом бралася нога

і терпло серце... Вже тоді, як вечір

плекав твою самотність феєричну

між постатями феєричних пройд

(пітьма убгала в жовті колби спогаду

похнюплені тягучі ліхтарі) –

передчуття біди в твій слід ступало

і начування бігло наперед.

Спаскуджене парсунами п’яниць,

розпусників, повій, заброд ссавущих

і пришелепкуватих землячків,

це грішне без гріха глухе містечко

тряслось, гойдалось, мов драговина,

під шептами байдужих баляндрасників,

волівши догодити всім і вся –

яким війнуло холодом на мене

в цій вичужілій вітчині, отут,

де край мені здавався серцем серця,

і стогін крові обрій знакував!

Уже тоді, коли твій рідний люд –

ці милі, грішні, славні, чесні лиця –

зашелестіли, засичали разом

над головою в тебе, вже тоді,

коли в осонні дорогих околиць

ти чув тривожний безрух, а вода

здубілими артеріями бігла, –

на тебе коні мчали (він це, він! –

вкрай спантеличені казали здвиги

і жовті пальці тицяли в твій бік) –

будучина писала навмання

твоє сьогодні вкрадене.

Тоді вже,

коли останні строїлись Святки

(Свят-вечір був, і коляда, і гамір

диточої дзвінкої коляди),

ти чув про це. Коли незнаним Львовом

ішов наздогад, близячи свій час

(аж ось, аж ось, аж ось ти, мить прощання,

що обігнала зустріч), вже тоді,

коли, сподіючись щасливих зичень,

нас виглядали сонми хорих з клініки,

а урочистий вікопомний спів

був греблею для гомінких трамваїв

і перехожих спізнених, збагнув я:

це все – одне прощання понадмірне

з землею, з світом, з вічністю, з буттям.

 

 

* * *

У темінь сну занурюється шлях.

Все вище й вище засягають води

терпкого забуття. Все ближче край.

Дивлюся в порожнечу днів і літ

і думаю: де та межа, котрою

вертається утрачена душа

у прапервні. У паділ тих розкошей,

які сурмили молоді літа.

Камо грядеши? Неслухняний крок

пізнав себе у цій ході невтішній,

а ти лише в його ступаєш слід!

І вужчає благенька смужка літ,

мов тінь твоя тобі іде назустріч

і врочить, врочить: ось і заломилась

твоя дорога. Темінь. Прірва. Край.

Зайди за ґрань. Нам надто тяжко жити

непевністю мети. Напівступою,

як над собою винесений крок

задумався і скляк. Напівбажання

на півваганні втяте. Гони меж

ховаються за пагорби терпіння

і невидимі для зухвалих мет

простертості.

О, що, коли б той край

пізнав дробинність нашу? Що б то стало –

горі – горою бути? Що б то нам

посовгнути – ці межигони часу,

пасматі межигони живоття,

коли змарнілі постаті снаги,

ці бурі пристрастей попопелілих

раптово окошилися на нас.

І хочеться сягнути за крайчасу,

за прапервні. О що б то нам прямитись

поверненням у смерть. О що б то йти

узгір’ям долі в верхогір’я крику,

яким прорвався тверді першотвір

і збурив певність німоти і тліну!

О ті нестерпні виходи за ґрань

привсюдности! О ті наломи ляку,

о та зухвала згаґа самовтеч,

жага згоряння, спалення, авто-

дафе. Та паморозь терпінь

і вічна недоторканість дерзання,

рух руху руху. Те безмежжя сил,

розбурханих од болю молодого.

Ті парури зусиль, та виднота

себеявлення, та оглухла прірва

обрушення і заступання за

видиму смерть, аби тороси муки

ліпили лона квітам... Оце ти є,

непевносте. Оце ти є, дорого,

котра прожогом навертає нас

до серця серця, ув аорти шалу,

де безбережжя голубиний гуд.

 

* * *

Бо мало нас. Дрібнесенька щопта –

лише для молитов і всечекання.

Застерігає доля нас зарання,

що калинова кров така крута,

така терпка, як кров у наших жилах...

 

 

* * *

Не вистояли ми. Прости.

Прости. Не вистояли ми,

малі для власного розп’яття.

 

* * *

Ми канемо у вічність молодими...

 

* * *

Сподоб мене, Отче, високого краху...

 

* * *