Людина і доба, людина та історія у невольничій ліриці поета (до проблеми історизму мислення)

 

Життєвий та творчий шлях В.Стуса періоду "Палімпсестів" — вагоме свідчення екзистенційного доростання до усвідомлення власної життєвої позиції в умовах тоталітарної дійсності. Він позначився інтенсивним будуванням себе, утвердженням своєї ролі в умовах табірного буття.

Як особистість у "Палімпсестах" В.Стус запевняє про завершення формування світогляду, однак це аж ніяк не означає, що процес самособоюнаповнення, першопочатки якого були накреслені в ранніх збірках, для нього завершується, навпаки, у цей період він набуває нечуваного розвитку. Умови неволі, в яких створена збірка, стали чудовим підґрунтям для розвитку духу, для утвердження "я" незалежно від обставин життя. Шлях становлення Стуса від "Круговерті" до "Палімпсестів" переконує в історичності його мислення, в поступовому доростанні до усвідомлення себе.

Етапи еволюційного розвитку осмислені Стусом у визначеній ним схемі самопізнання-самоутвердження-самоспалення. що в творчому житті послідовно відтворено збірками "Круговерть", "Зимові дерева", "Веселий цвинтар", "Палімпсести", "Птах душі" (остання не вийшла з-за ґрат). Ці творчі віхи засвідчують процес становлення й кристалізації В.Стуса як поета й громадянина.

Величезна праця сучасних літературознавців доносить до читачів неоціненний скарб В.Стуса — його різнопланову творчість. Багатотомне наукове зібрання творів поета, яке вийшло друком у Львівському видавництві "Просвіта", дає змогу оглянути повну картину його еволюційного розвитку та становлення. Хоча й цей крок до відкриття Стуса не буде остаточним через неможливість вести мову про мистецьке надбання втраченої збірки "Птах душі". "Дерево Стусової поезії — з обтятою біля верхівки кроною", — так визначить загальний доробок Стуса, який дійшов до нас, М.Коцюбинська [70,с.20].

Однак, навіть не взявши до уваги цю непоправну втрату, те, що ми маємо нині з творчості Стуса, виявилося надзвичайно багатим і різноплановим. Закономірно, що дослідникам надається чудова нагода осмислити його творче надбання, вочевидь переконатися в глибинності його філософського мислення, у вишуканому, елітарному вмінні відтворення світу: відчути одночасно складність і простоту його письма. Саме тому в цьому розділі ставимо перед собою завдання простежити еволюційний процес утвердження Стуса як поета і громадянина, збагнути непросту його працю, спрямовану на визрівання духу. Прагнемо своїм дослідженням порушити проблеми історизму його філософського мислення. Матеріалом для виконання роботи послужить епістолярій В.Стуса, спогади його сучасників, збірка "Палімпсести".

Психологічний портрет людини з її "триванням на межі" (на матеріалі листів, спогадів, поезії)

 

Спогади, листи та вірші В.Стуса періоду "Палімпсестів" вимальовують психологічний портрет людини в стані "тривання на межі". В його основі закладений опір несвободі, протидія внутрішньому поневоленню особистості, несприйняття зовнішніх чинників. Щоб стати апріорі вільним, В.Стусу доводиться покладатися лише на себе, виявити опертя на свої сили і в такий спосіб свідомо, до останку, нести визначений долею хрест до власної Голгофи. Крізь перешкоди Стус пройде шлях протидії тоталітарній системі, довівши, що навіть в екстремальних межових ситуаціях дбає про внутрішню цілісність і залишається собою. Навіть складну дорогу буття, сповнену трагічного стоїцизму "тривання на межі", вважатиме непомірною радістю. Про це йдеться в листі до Христини Бремер з Німеччини: "Мій шлях — моя радість," - саме так визначить обрану життєву лінію В.Стус [130,Т.6.кн.2,с. 139].

Для пересічного громадянина з аморфної радянської маси таке поводження із собою вважалося за безумство. До речі, сам Стус в одному з листів вказував на власну несамовитість, адже саме в ній повністю осмислена сутність його внутрішньої позиції. В такій відвертості неважко віднайти основу розуміння його феномену, в несамовитості відшукати ключі до усвідомлення Стуса як поета і громадянина. Суть її в несприйнятті усього, що суперечить людській честі й логіці, в інакомисленні, якого не приймав навколишній світ. Водночас, це намагання не дати дійсності втиснути себе в звичні канони тодішнього буття, свідомо протидіяти їм, таким чином залишатися собою. В несамовитості спостерігається прагнення торувати екзистенційну дорогу еволюційного розвитку до самоспалення.

Спроби самототожності особистості витлумачувалися системою як такі, що переступають межу дозволеного. А за межею в тоталітарному суспільстві була прірва. І мисляча людина, дійшовши до неї, поставала перед вибором: відступити від межі, тобто зректися самого себе (що більшість і робила), або заступити за межу, не втратити себе, але піддати своє тіло фізичним випробуванням. На цю дорогу ставали несамовиті, їх не лякав ні страх, ні осуд, вони знали, що тілесним тортурам піддаватимуть себе, зате вірили у торжество духу, його силу й незнищенність, тому-то й шукали в собі притулку і спокою для зболеної душі.

На той час межа розділяла дійсність на два світи — велику і малу зони. Велика зона — це територія радянської імперії, в якій людина отримувала право на меншовартісне існування, будучи позбавленою права вільного думання і осібного буття. У малій зоні, за колючим дротом, людина недоотримувала людських утіх, зате могла розкошувати в собі, створивши могутній бастіон цілісності духу, непідвладний ні наглядачам, ні мурам в'язниць. Василь Стус як один із несамовитих, відмовляючись від животіння у великій зоні, знаходить душевний спокій у малій. Змиритись і погодитися з догмами, які пропагувались у великій зоні, для нього означало переступити через себе, знищити свою сутність.

В.Стус обирає шлях жертви. Він стає жертвою обставин тоталітарної дійсності, де у виборі між собою й тілесним стражданням перевагу віддає попередньому. Для Стуса, це шанс залишитися собою. "Бути жертвою, — зазначає Т.Гундорова, — це стає чи не єдиним статусом буття у світі, підданому уніфікаторській силі держави, розчиненому в тотальній свідомості та ідеальній безпредметності слова" [133,с.9]. Героїзм мучеництва складає основу його буття.

Свідомо обравши шлях жертви, Стус знаходить самозаспокоєння в собі. Його порадником, мірилом порядності стає душа, їй понад усе прагнеться високого польоту. Ще в ранніх віршах, зокрема в поезії "За читанням Ясунарі Кавабати" (а Стус захоплювався японською класикою — Кендзабуро Ое, Ісікаву Такубоку), помітне прагнення автора дати душі простір для діянь, вивищити її в розвитку:

Розпросторся, душе моя,

На чотири татамі

І не кулься од нагая

І не крийся руками [130,Т.З,кн.1,с.46].

Поет прагне незалежно від обставин бути собою, мовби не звертаючи уваги на дійсність, воліє залишатися в своїй середині - серцевині розуму і діянь:

Хай у тебе є дві межі,

Та середина справжня [130,Т.З,кн.1,с.46].

У реаліях життя таке "тривання на межі" означало втрату волі для тіла, вело за собою численні роки таборів та заслань; неможливим ставало нормальне сімейне життя, губилася більшість друзів у круговерті суспільних обставин. Несамовитість підштовхувала Стуса до самотності, де було родюче підґрунтя для розвитку себе.

Особливе місце в табірній ліриці В.Стуса відведене вдосконаленню творчості, піклуванню про ріст і розвиток художнього слова. Поезія була суттєвою підтримкою в стані "перебування на межі" й засвідчила органічне злиття душевної спрямованості з життєвою позицією. В житті, як відомо, Стус не йшов на компроміси, не допускав будь-яких згладжень і в поезії. Його вірші, сповнені самих себе, сприяли самоутвердженню, самовдосконаленню. Тож до слова ставився, як до чогось, що давало опору й підтримку. Ще в ранніх віршах спромігся визначити ціну слова, взяти його за порадника й виразника своїх прагнень. Стусове слово набирає живого звучання, стає помічником, тому й не дивно, що поет веде мову зі словом, як з самим собою:

Не обезволь мене, високе слово,

І не знесиль мене, високий крик.

Чи не дарма навчився чоловік

Благословенної людської мови [130,Т.З,кн.2,с. 172].

У "Палімпсестах" з роками і досвідом "високий крик" перетворюється у крик болю, гніву й надій. Слово стає носієм поетових сподівань і борінь. Слушно з цього приводу зауважує Т.Гундорова, вважаючи, що Стусове слово "загрузло в життя, хоч і грається у смерть" [133,с.12]. У ньому поет самовідроджується, самовоскресає, ним тілесну жертву протиставляє духовним висотам, що свідчить якраз про історизм його мислення. У слові ліричний герой віднаходить своє віддзеркалення, в ньому з часом бачитиме хворобу власної немочі. Для слова й для себе прохатиме з роками в табірній неволі гордого шляху в Бога:

Господи, подай

недугому високу допомогу —

нехай я віднайду собі дорогу

для мужнього конання [130, Т.3,кн. 1,с. 125].

Вірші "Палімпсестів" стають поетовою опорою й підтримкою під час "тривання на межі". Постійне намагання зрушити його з межі, знищити першотекст Стусових ідеалів, супроводжуються в нього наполегливим борінням за себе, тоді він відстоює духовні цінності, свою цілісність і внутрішню сутність. Тюрми й табори стають свідченням його самоутвердження, незламності духовної позиції. Як зазначає В.Івашко, "Палімпсести" — "удар, що нищить декорації звичного світу, всі оті норми, традиції, звичаї, за якими відкриваються обшири нової реальності" [48,с.ИЗ].

Закономірно, що тематично вірші "Палімпсестів" вимальовують психологічний портрет поета в стані "тривання на межі". Думки його спроектовані на збереження внутрішньої цілісності в умовах неволі. Тягар переживань несе на собі через родину, чия страдницька доля вершиться у великій зоні. Особливе місце в табірній поезії займають сни і спогади В.Стуса. Саме так він компенсує втрати реального життя — зустрічі й спілкування з рідними, живе долею України — її природою, людьми.

Психологічний портрет людини на межі доповнюють невольничі листи В.Стуса. В його епістолярній спадщині відкривається сторінка живих стосунків з рідними й знайомими. Це єдина відрада поета в спілкуванні з великим світом. Листи допомагають тримати зв'язок з близькими на відстані. Вони стають тонкою ниткою надії, яка живить Стуса упродовж усіх років неволі. Коли брати до уваги його епістолярну спадщину, то цінність її для літературознавчої науки надзвичайно велика. В листах викристалізовується справжнє обличчя митця, без особистих доповнень і коментарів критики. Листи допомагають збагнути настрій і переживання ліричного героя, увійти в той реальний світ поезії, в якому жив і творив митець. З їх допомогою пізнається психологічний стан Стуса саме в період, коли створено той чи інший вірш.

Багато його листів знищено в застінках КДБ. Але з того, що лишилося і вміщено в академічному виданні творів, можна судити про неабиякий хист поета в епістолярному жанрі. Це був своєрідний, нетривалий (через те, що листи втрачалися) діалог на відстані з великою зоною. Повсякчас підтримувати його поет просто не міг, був позбавлений навіть цієї, здавалось би, примітивної насолоди.

Своїм листуванням В.Стус доповнює славну когорту творців епістолярного стилю в світовій літературі. За неоціненний скарб вважають збережені листи Флобера, Рільке, Пушкіна, Чехова, Пастернака. В українській літературі через листування розкривається громадянська й поетична сутність І.Франка, О.Кобилянської, Лесі Українки. Надзвичайно вагомими за емоційним самовираженням вважаються листи В.Стефаника. Літературознавці за силою духу й глибиною думки віднаходять дотичність у листах Стуса і Стефаника. Якщо зіставити умови, в яких творилися листи Стуса і його попередників, то умови першого найжахливіші. Кожне слово вважалося за крамолу, і ймовірність листа потрапити до рук адресата була дуже слабкою. Тому-то не дивно, що велика кількість листів не збереглася.

Проте і з тих листів, що збереглися, можна судити про їхню неабияку цінність. Суть її не у викладі фактів біографії, а у вияві стійкості й незламності в умовах тоталітарного буття, у відданості позиції, яку відстоював митець. Ще в перших листах із Мордовії В.Стус вказував на свою безкомпромісність: "Я шитиму рукавиці, а у вільний час працюватиму над собою" [130,Т.6,кн.1,с.11]. Працювати над собою означало довершуватись у собі, незважаючи на умови, творити культ власного духу, що завжди був вічним, адже "головний мотив, — як пише поет, — людська душа перед вічністю високого неба, фізичні й духовні борсання в неокрайому морі щоденності, тортури висамітнілого очужілого духа" [130,Т.6,кн.1,с.231].

Тож і не дивно, що в умовах табірної неволі листи можуть сприйматися одночасно і як щоденник, і як творча робітня. В цьому є суттєва потреба Стуса зберегти й передати з малої зони своє, по крупинці створюване творче надбання. Щоб не втратити й донести плоди своєї праці до рідних і друзів, доводилося вірші переписувати й надсилати по кілька разів, тож і маємо різні варіанти одного й того вірша, відновлюваного з пам'яті. Оригінальність листів саме в тому, що в них не йдеться про життя-буття, а насамперед їм характерне вміння Стуса мислити, логічно розвивати думку, вдумливо сприймати світ. Це і роздуми про сенс буття, про філософське осмислення світу й свого місця в ньому, розмова на відстані про сучасний літературний процес з його конкретною оцінкою й аналізом. По суті, це доповнення невільничого життя, компенсація саме того, чого поетові так не вистачало в табірних умовах. Логічно, що Стусове бажання цілком відповідає його внутрішньому вибору — зосередженню максимуму уваги на собі, на своїй творчості. Про це йдеться і в листах: "Переваги мої тутешні: самота, спокій, самозосередження. Дасть Біг — усе це оплатиться віршами. Пошли, Боже, натхнення на мою стрижену голову" [130,Т.6,кн.1,с.67]. Закономірно, що поезія сприймається як фатум. Вона протидіє фізичному тиску, та й сам тиск у таких випадках поза свідомістю Стуса. Отож і до смерті у нього ставлення благоговійне, вона — як розплата за життєві труди. Це аж ніяк не небуття, це щабель до переходу в інший світ, заслуга за прижиттєві випробовування. За свідченням М.Павлишина, "смерть — це вихід зі світу", який поневажає свого суб'єкта [133,с.40].

Смерть — то повище зір, життя — понижче пекла.

Свій простір пристрасті шаленством розгородь.

Вертай — з тамтих світів, журбо моя утекла,

а серце — колобродь, а серце — колобродь [122,с.102].

До речі, в шаленстві криється протидія страху й непередбачуваним ситуаціям, коли іноді здається, що знущання терпіти несила. Це знову-таки підтвердження у виборі екзистенційної дороги повсякчасного самодоростання. Як-от, в одному з листів: "Головне — я в дорозі. І на своїй дорозі. А решта — то не так важливо" [130,Т.6,кн.1,с.431]. Зрушити з цієї дороги для Стуса означало б позбутися себе, вело б до втрати себе, за цих обставин смерть вважав вирішенням житейських проблем:

Як хочеться — вмерти!

Аби не мовчати,

ні криком кричати

останню зірницю

обвітрену врано.

Останнє спинання

осклілої днини —

діждати — і вмерти! [130, Т.З, кн. 1, с. 71].

Мовчання для Стуса означало б духовну смерть, яка набагато важча за смерть фізичну. Поступового внутрішнього помирання він дозволити собі на міг, не мав на те морального права. Людина в мовчанні втрачає себе, свою подобу, із генія перетворюється на пігмея (ця думка розгортається у "Феномені доби" В.Стуса). Таке жорстке ставлення до себе трансформується на поезію. Адже на його переконання поезія—"наскрізь людська й людяна, вона повна піднесень і падінь, одчаїв і спалахів радости, прокльонів і прощень, криків болю й скреготів зціплених зубів, зіщулень у собі і розкривань безмежности світу" [122,с.28]. Стусова поезія сповнена борінь за себе, за повноту і багатство власного духу.

У його листах і поезії відтворено ставлення до однодумців з близького оточення, які не змогли вистояти на хиткій дорозі тодішнього життя. У ставленні до них у Стуса немає зневаги, він відчував суттєві переваги над тими людьми, які залишилися влаштовувати своє життя у великій зоні. Навіть у їхньому відступництві, у їхній поведінці намагається знайти виправдання, хоча сприймає його як найтяжчий людський гріх. Бо відступництво - це в першу чергу зрада себе, зрада людської гідності й моралі, саме те, чого органічно не сприймав В.Стус. "Жити ж у становищі зацькованого зайченяти, якому загрожує кожне шолудиве собача, - то роль не для мене, — писав Стус у листі до дружини від 26 лютого 1975 року. — Як не для мене роль — писати опуси в дусі Зені (маються на увазі відступницькі заяви і покаянні виступи Зиновії Франко). Зневажати себе, втративши почуття власної гідності, я не годен" [130,Т.6,кн.1,с.129]. Тому-то й не дивно, що переваги малої зони йому прийнятніші. У неволі він знаходить волю своєму духу, не беручи до уваги обставини, творить себе так, як того бажає сам. Перебувати в постійному страху для Стуса — це скніти душею, вироджуватись морально, а цього допустити він аж ніяк не міг. Справедливо вважав, що усе на свої місця розкладе час, він розсудить і кожному дасть остаточний вирок. Тож звертання Стуса до покаянників досить об'єктивні:

Не нарікай, що він тебе прощає,

і вимагає: помолися ще —

вчорашньому, коли немає завтра,

і за минулим вибудуй мости [130, Т.З, кн. 2, с. 53].

Ці Стусові рядки свідчать про історизм його мислення, про еволюційний процес доростання в усвідомленні себе в майбутньому. Саме з думками про майбутнє він мав змогу зосередитися на собі, тим-то дбайливо стежив за своєю поетичною формою, що допомогло йому в умовах неволі витворити культ власної творчості. Поезія стає найвищим блаженством його душі, з її допомогою він досягає омріяної з ранніх збірок позиції "стати напроти себе". Ставши "напроти себе", осмислює реальний світ і поміщає його в поетичні рамки. Без компромісів і згладжень, з притаманною йому несамовитістю, він творить свою невольничу поезію, яка яскраво відображає його психологічний портрету стані "тривання на межі". Штрихами до його доповнення стають рядки з листів, з яких робимо висновки, що в умовах неволі Стус "чує себе не переможеним, а переможцем, хоч і специфічним" [130,Т.6,кн.1,с.89].

Специфічність виявляється якраз у середовищі, в якому самостверджувався Стус і творилася його поезія. Самовизначатися за волею обставин йому довелося в тюремній камері. Саме той побут, дійсність, оточення дають чітку характеристику людині під час "тривання на межі". Заперечуючи животіння великої зони, Стус свідомо обирає нелегкий спосіб життя в малій. Наперед знаючи про складні фізичні випробування, він готує себе до нечуваної радості — святкування непорушної цілісності духу в собі. Цього можливо досягти лише тоді, коли вдасться залишитися вірним собі. А камера і стане тим притулком, де з усією силою вдасться зосередитися на собі, на утвердженні свого духу. В багатьох віршах осмислено картини опису умов, де минули роки поетової духовної кристалізації:

Така хруска, така гучна

уся моя кімната.

Як м'яко встелена вона,

лиш надто мулько спати.

Шість з половиною в один,

чотири кроки — в другий [130, Т.3,кн.1,с.48].

Ось опис камери в іншому вірші:

Весь обшир мій — чотири на чотири

куди не глянь — то мур, куток і ріг,

Всю душу з'їв цей шлак липово-сірий,

це плетиво заламаних доріг [130,Т.З,кн.1,с.82].

Не лише Стус вдавався до детального описування табірних умов, у яких довелося відбувати термін покарання. Тюремний побут присутній у творчості тих поетів, кому долею було дано випробування — пізнати життя за дротом. Наприклад, у І.Світличного:

Параша. Грати. Стіни голі.

І сам ти — Божий перст. Сиди.

І нічогісінько не жди

Із загратованої волі [110,с.34].

Для Стуса і його однодумців, які залишилися вірними собі до останку, табір став вимушеною домівкою на довгі роки. Там проходило їхнє життя, і воно мало свої переваги. Для Стуса-екзистенціаліста була нагода випробувати силу духу під час фізичних страждань, пізнати свою сутність в умовах неволі. Піддаючи гарту свій дух, він вдається до поетичних роздумів, які вивершилися в "Палімпсестах". Якраз у творах "Палімпсестів" відтворено етапи поступового духовного елітарного визрівання Стуса-поета.

Не завжди його тюремна камера готує підґрунтя для вирощування духу. Умови каторги, навпаки, спрямовані на знищення та нівеляцію. Постійні погрози, цькування породжують Стусів бунт, який виражався в актах непокори, протесту — в голодовках. Цей бунт викликаний відчайдушним борінням за себе і веде за собою найжорстокіші покарання. Поета жахає оточення, ставлення до в'язнів, закони табірного розпорядку. Він не погоджується із ставленням до себе, в якому вбачає глумління над своїм "я":

Напевне, приписали до мата

тюремного уже й тебе самого —

всі сни твої, всі мрії, всі думки,

завівши до реєстру потайного

і зачинивши на міцні замки [130, Т.З, кн. 1, с. 49].

Стус засуджує приниження людської гідності. "Геть хочуть зробити худобою покірною і бездуховною", — пише в одному з листів [130,Т.6,кн. 1,с.104]. Тож для себе за краще вважає тортури фізичні, аніж духовні. Він керується принципом: не відступати від своїх переконань, за будь-яких обставин зберігати людську гідність. З цього приводу Б.Рубчак вважає, що саме в тюремних умовах "біль роз'єднує, щоб єднати" [16,с.338]. Роз'єднуваний фізично, Стус єднається духовно навколо себе, свого "я", своєї сутності.

Поневолювачі-наглядачі й гебісти у творчості В.Стуса асоціюються з образами катів. Ця традиція в українській поезії йде ще від Т.Шевченка, саме так він називав своїх узурпаторів. Тільки в Стуса до них ставлення особливе. Це радше не зневага, а жаль, біль за їхню долю від нерозуміння того, що чинять. Ув'язнений тілом, поет відчуває внутрішню волю і вважає себе щасливішим від пригноблених духом. Хоч, власне, страждають однакові і ті, що вболівають за тіло, і ті, що — за дух:

На однакові квадрати

поділили білий світ.

Рівне право — всім страждати

і один терпіти гніт.

Зле і кату, зле і жертві,

а щасливого — нема.

Всім судилося померти

за замками сімома [130,Т.З,кн.1,с. 41].

Стан, адекватний тогочасному суспільству, яке жило за гаслами "демократії покори і свободи німувань". Саме те, чого органічно не сприймав поет. Тому-то й зрозумілі його жалі до оточення. Ліричний герой не вимагає помсти, кари, він схиляється до одного — до справедливості. Віру йме часові: "Час іде, отже, справедливість — ближчає", — пише в листі до рідних [130,Т.6,кн.1,с.19]. І в цьому увесь Стус. Тюрма для нього стала іспитом на витривалість духу. І цей іспит він склав гідно, не зрадивши ні себе, ні людей, які вболівали за нього.

Тотожне ставлення до наглядачів у І.Світличного. Не гнів, а іронічний жаль проймає за них його душу, адже вони не усвідомлюють того, що чинять, маючи необмежену владу над іншими:

Умій суддю свого жаліти,

Тяжкі гріхи йому прости,

Таж: він людина, як і ти:

У нього дома жінка, діти.

Хотів би ти в тій шкурі бути?

В дугу свій горб і совість гнути?

Собача доля! Зрозумій [110,с.37].

І Стус, і Світличний бачили суттєві переваги над своїми наглядачами і для обох це було свідченням того, що в житті основне зайняти єдиноправильну позицію. Створивши свій, непідвладний гебістам Парнас, навіть в камері бачили більше, ніж інші на відкритому просторі. Невидиме відчуття природи, підтримка рідних і друзів допомагали віднайти себе в буреломі зовнішнього життя. Навіть покидаючи тюрму, Стус не бідкатиметься за недолуге втраченими літами, а навпаки, що притаманно характеру поета, — говоритиме про хорошу школу для гарту свого духу:

А втім скажу: впізнав і волю,

свободу на семи замках,

коли гуртом відпочивали

(как на курорте, еге-геж!)

І на чим світі проклинали

і папу римського й папеж [122,с. 174].

Жартівливо-мінорні Стусові рядки перегукуються з Лесиними словами: "Щоб не плакать, я сміялась". Щоб не набратись скверни, поет прощає наругу над собою:

Прощаю вас, лихі кати мої,

прощаю вас,

коли вже смерті жду видимої,

коли вже час [130,Т.З,кн.2,с.93].

У прощенні він відчуває власну вину, її спокутує через осмислення безпомічності віддати себе служінню своєму народові. Прощаючи чиїсь злі наміри, прощаючи катів, Стус просить прощення в України:

Вітчизно, стіл мій, любий краю мій,

прости мені,

що палить серце гнівропавий:

душа в огні [130,Т.З,кн.2,с.94].

У ставленні до світу та реалій табірного буття чітко окреслюється психологічний портрет людини в стані "тривання на межі". Він безупинно доповнюється штрихами внутрішнього морального й духовного вдосконалення, що свідчить про досягнення гармонії із собою. Екзистенційне підтвердження обраного шляху очевидне. Піднімаючись щаблями внутрішнього вдосконалення, В.Стус забезпечує повноцінний розвиток собі. Порожній позамежовий простір, що оточує його звідусіль, сприяє пошуку шляхів самовизначення в рамках внутрішніх меж.

 

Духовна домінанта в творчо-світоглядній еволюції Василя Стуса періоду "Палімпсестів"

 

Поетична творчість В.Стуса під час "тривання на межі" ознаменувалась невольничою збіркою "Палімпсести". Для Стуса вона стала черговим поетичним містком, яким, починаючи ще з "Круговерті", упродовж "Веселого цвинтаря" і "Зимових дерев" він торує шлях до утвердження себе в житті і творчості. Попередні збірки були для поета віхами духовного, морального й фізичного вдосконалення. Шлях до "Палімпсестів" — це шлях еволюційного розвитку у вирощуванні себе. Збірка стала вершинною точкою елітарного мислення Стуса, нею він переконує у вмінні глибоко проникати в таїну людського внутрішнього чуття, у відчутті потужної сили енергії в собі й своєму слові. Стус вдається до осмислення тем та образів, відтворених у ранніх збірках. Нашаровані життєвим досвідом і поетичним талантом у "Палімпсестах" вони набувають нового звучання. Звичайно, він охоплює й вдало висвітлює нові теми, чим переконує в неперервному процесі свідомого, живого мислення, у вмінні щоразу по-новому відкривати для себе світ.

Чільне місце в творчості В.Стуса посідають його роздуми про цілісність духу. Ще в "Лекціях з естетики" Гегель головне завдання поезії вбачав у тому, щоб "сприяти усвідомленню сил духовного життя і взагалі всього того, що вирує в людських пристрастях і почуттях, чи спокійно проходить перед поглядом, — всеоб'ємного царства людських вчинків, діянь, доль, уявлень, усієї суєти цього світу, і всього божественного світопорядку" [23,с.66]. Невидимі почуття, які таять в собі найвищі моральні чесноти, — основа Стусового світосприймання. Вони є незмінним атрибутом його єства. Постійне піклування про дух, його єдність сприяє непорушній цілісності усього організму. Здоровий дух (непідвладний зовнішнім чинникам) — бальзам для оздоровлення тіла.

Людські можливості, пов'язані з внутрішнім утвердженням себе, спрямовані на самовдосконалення, складають суть духовності В.Стуса. Коли людина до останку хоче збагнути себе, вона досягає найвищої кульмінації у розвитку духу і відчуває силу, яка живиться її внутрішньою енергією. Про це йдеться в одному з листів В.Стуса до дружини: "Просто я відчув, що є щось, більше за мене, більше за моє уявлення можливого" [130,Т.6,кн.1,с.46]. Духу як вагомій силі в собі віддає він самого себе, з ним пов'язує життєві реалії, відчуває, не віддаючись на поталу обставин, єдиноспрямованість вибраної дороги:

предковічним мітом

не можна вже душі переконати,

що однонапрямкова, як одвіку,

надій, погроз і кари течія [130, Т.3,кн. 1,с. 155].

Коли порівнювати поезію Стуса в часі, неважко помітити напружену працю, спрямовану на самовдосконалення духу. Ідея духу підноситься вище від тілесного людського "я". Суть Стусової духовності має чимало спільного з постулатами Гете, в якого "Безсмертя духу не єщось абстраговане, метафізичне, воно відповідає безсмертю справи, роботі невтомних людських рук. Дух це і є — праця, звідсіля і безсмертя: вічність мистецтва забезпечена вкладеною у мистецтво за короткий час працею" [28,с.10]. В цьому плані для повноти духу Стус залишив чималий спадок: поетичні твори, листи, переклади, літературні есе, неписану взірцеву роботу над збереженням своєї цілісності.

Дбаючи про творчу працю, поет поневажав тюрми, ґрати, наглядачів. Себе ставив вище за будь-які перешкоди, тому-то намагався не брати їх до уваги. Тіло вважав тлінним, тож утверджувався в думці, яку висловлює за нього М.Павлишин: "Плоть існує тільки для того, щоб проявити свою нікчемність" [133,с.42].

Помітно відчутний вплив Святого Письма на світовідчутті Стуса. Євангельські тенденції вищості безсмертного духу над тлінною плоттю віднаходяться в доробку поета. Дуже близькі його сутності Біблійні рядки з Послань Святого апостола Павла до римлян: "Коли живе в вас дух Того, Хто воскресив Ісуса з мертвих, то Той, Хто підняв Христа з мертвих, оживить і смертельні тіла ваші через Святого Духа, що живе в Вас" [11,с.186], — за їх постулатами він живе й пише. Під їх впливом творить себе як цілісну структуру, стверджуючи:

довіку не буде із мене раба,

душа поневажить полони.

Їй радісно вмерти, бо світ цей сліпить,

бо суще не любить живого [130,Т.З,кн.2,с. 74].

Поет спрямовує усі сили на порятунок душі. Вберегти її вдасться лише тоді, коли всупереч суспільному тиску зуміє залишитися собою. Для цього він готовий жертвувати собою задля збереження духовної єдності, готовий поринути в самотність й дбати про свою зранену душу:

Так заховати, спеленати,

Ізранену і стотривожну

Самотню душу. Так — прожити

Так — усміхатися біді! [130, Т.З, кн. 1, с. 91].

Таким чином, самотність була спроектована на зосередження в собі, а не на дріб'язкове розсіювання з оточенням. Адже якраз оточення особливо дошкуляло Стусові, докладаючи всіх сил, щоб піддати руйнації силу його духу. Вплив оточення з особливою гостротою випробував поет на засланні. Там були створені усі умови для руйнації особистісного начала. Якщо порівняти роки перебування в таборах і на засланні, то в плані морального самостояння психологічну легкість відчув у Мордовії. На Колимі був позбавлений спілкування, щирого слова і підтримки. Та й життя супроводжувалося суцільними утисками, провокаціями, звинуваченнями. А чого тільки варта в плані морального цькування стаття О.Супряги "Друзья и враги Василя Стуса", надрукована з виховною метою в одній із колимських газет, її осмислення породило відчуття всюдисущого проникнення анемічних створінь і відродилося поверненням у "Палімпсести" з ранніх збірок образів мавп і сомнамбул — спустошених людських душ:

Довкола мене — цвинтар душ

на білім цвинтарі народу.

Бреду в сльозах. Шукаю броду [130, Т.3,кн.2,с.83].

Іноді душевна спустошеність у Стуса висловлюється в алегоричних образах. Напружений стан підсилює присутність ворон і сосон. А називні речення, винесені в заголовок вірша "Зима. Паркан", вказують на трагічне відчуття світу автором. Уособлені мерці утворі віддзеркалюють реальний світ:

Кругом — мерці і їхні сни

стримлять, як сосни, сторч.

Природно, що мало втіхи на душі ліричного героя:

І духу — продиху нема

од жалібниць, од мар [130, Т.З, кн. 1, с.38].

Поет зосереджує увагу на утвердженні вічності духу. Про це свідчить його наполеглива праця. "Василь Стус у своїх "Палімпсестах" не тільки воскрешає пратексти — він показує й те, як душа поета це робить", — зазначає Л.Плющ [16,с.295]. На цьому шляху Стус мало звертає уваги на хвороби та фізичні розправи. Підтвердження віднаходимо в його листі до дружини: "Із кожним днем чую в собі твердіший дух — спасибі Мордовії" [130,Т.6,кн.1,с.292]. Така ж думка звучить у листі до Христини Бремер: "Мій дух сильний, але тіло немічне (...). Але умови життя дуже складні, і я з цієї причини мушу суворо підходити до себе" [130,Т.6,кн.2,с.151].

Незважаючи на те, що тілу додаються серйозні випробування, адже "життя в інвентарі розбите і розписане по графах", Стус відчуває, що духу властиво долати будь-які перешкоди. Він стоїть вище буденного, і в нього вселяється віра: при утвердженні його безсмертності він матиме дорогу до вічності:

Над цей тюремний мур, над цю журу

і на над Софіївську дзвіницю зносить

мене мій дух. Нехай-но і помру —

та він за мене відтонкоголосить

три тисячі пропащих вечорів,

три тисячі світанків, що зблудили,

як оленями йшли між; чагарів

і мертвого мене не розбудили [130,Т.З,кн.1,с.47].

Екзистенційний шлях доростання знову підтверджується його жертовними вчинками, ними він рятує свою душу. В них віднаходить дорогу до себе, до своєї сутності:

Крізь сотні сумнівів я йду до тебе,

добро і правдо віку. Через сто

зневір. Моя душа запрагла неба

в буремнім леті держить путь на стовп

високого вогню [130, Т.3,кн. 1,с. 154].

Якщо попередні збірки В.Стуса засвідчили процес пізнання й становлення, що супроводжувався накопиченням духовних цінностей, то в "Палімпсестах" поет запевняє в утвердженні крицевої стійкості духу. Крізь еволюційний шлях становлення, долаючи життєві перешкоди, він приходить до думки, що лише внутрішня сила, яка поєднує духовні морально-етичні чесноти, допоможе йому втриматися на межі, залишаючись при цьому самим собою. Поет витворює культ духу, який в нього завжди на сторожі цілісності. Так майстерно вибудовує в собі світлий духовний храм, який стає еталоном високих моральних показників, ним він живе, творить і захищає себе від зовнішньої душепоїдаючої корозії.

Духовність Стуса тісно пов'язана із вірою в Бога. Для поета Бог стає моральним орієнтиром, якого він намагається наслідувати. Наслідуючи, прагне знайти йому постійний притулок у своєму серці. В житті Стус іде поруч з Богом, однак, щоб досягти такої однозначності, потрібно вибудувати себе. Доростання до розуміння Бога носить екзистенційний характер. У своєму становищі він не просто є, а стає, прагне піднятись до рівня християнських чеснот. Поезія "В мені уже народжується Бог" — приклад доростання до розуміння Бога. Для Стуса воно означає "Втримати в собі Бога — цю вищу духовну сутність, втримати, чого б це не було варто". [68,с.139]. Втримати відповідає поняттю бути собою, і така підтримка вказує на внутрішню гармонію:

Я з ним удвох живу. Удвох — існую,

коли нікого. І гримить біда,

як канонада [130, Т.3,кн.2,с.47].

За будь-яких обставин Бог стає "опорятунком", і щоб порятунок був постійним, Бога треба втримати в собі:

Тож і мовлю: порятуй,

мій Господи. О, порятуй на мить,

а далі я, оговтаний, врятую

себе самого сам. Самого сам [130,Т.З,кн.2,с.47].

Порятунок полягає не у фізичному звільненні, а в духовному вивищенні. Досягнути піднесення неможливо без віри. Вона стає опертям в життєвих ситуаціях. А життя виявляється безвартісним, коли немає опертя в Бога:

Пощо мені життя

суремного тривога,

як більше опертя

не виблагати в Бога? [130,Т.З,кн.1,с.99].

Нескладно віднайти відповідні паралелі в творчості Т.Шевченка, який постійно звертається до Бога, відчуває його. У поемі "Варнак" Шевченко устами свого ліричного героя вказує на всевідчутність і всеприсутність Бога, що свідчить про духовну сторону філософського відчуття світу поетом:

Все од Бога!

Од Бога все! А сам нічого

Дурний не вдіє чоловік! [146,с.384].

Подекуди відчуття Бога в Стуса втрачається, тоді ліричним героєм править зневіра. Життя за дротом стає нестерпним. Світ стає клубком оголених нервів—"світання, мов рана розкрита", "дні, наче ланці чавунні". Серед різноманітних напастей стан автора зрозумілий, він у пошуках себе, бо незрозуміле — "де провалля, де кручі і в себе тоді не вернути, ти в горе корінням уріс". В такій ситуації поет за підтримкою звертається до Бога, хоч і сла