Поняття парламентаризму. Парламентаризм в Україні.

Парламент - це загальнонаціональний представницький орган державної влади, що діє постійно і головним призначенням якого є здійснення законотворчості. До основних функцій традиційно належать також прийняття державного бюджету і контроль за органами виконавчої влади, насамперед уряду. Представницький характер Парламенту полягає у тому, що він повністю або частково формується шляхом прямих виборів. На відміну від іншого загальнонаціонального представницького органу — конституанти (установ, зборів), Парламент діє на постійній, основі. Функціональне призначення цих органів також різне. Конституанта, як правило, діє до прийняття основного закону. На відміну від місцевих представницьких органів — муніципалітетів, Парламент є загальнонаціональним органом, акти якого чинні на всій території держави. Якщо муніципалітети є органами місцевого самоврядування, то Парламент — орган державної влади. Парламент — представницькийй орган не тільки тому, що виборний, а й тому, що діє на принципах колегіальності.
Парламентаризм - це система організації державної влади, для якої характерним є визнання провідної або істотної ролі парламенту. Початки ж історії Парламентаризму в Україні треба пов'язувати з національним державотворенням, з утворенням під час національно-визвольних змагань 1917—1920 інституцій представницького характеру, які здійснювали державно-владні функції. Найвідомішою з них була Українська Центральна Рада. Проте вибори членів цих інституцій були непрямими, а представники обиралися від певних політичних, і неполітичних організацій, різних верств населення (корпоративне, або куріальне, представництво), а також від різних частин території. За радянських часів негативне сприйняття Парламентаризму на рівні політично-правової ідеології супроводжувалося використанням його певних засад у практиці організації представницьких органів державної влади, насамперед найвищої ланки системи цих органів. Новий етап розвитку Парламентаризму в Україні розпочався з відновленням державної незалежності (1991). Термін «парламентаризм» набув поширення тільки в 19 ст., але ніколи не використовувався в основних законах. Уживався у літературі, в першу чергу, для характеристики державного ладу, який існував у тогочасній Великобританії. Явище Парламентаризму притаманне кожній демократичній країні, незалежно від прийнятої тут форми правління.
Феномен Парламентаризму характеризує не тільки державу та її механізм. Його природа відбивається у взаємодії держави і суспільства, в певних рисах останнього. Наслідком такої взаємодії та її передумовою є демократичний політичний режим. Парламентаризм можливий тільки в умовах демократичного політичного режиму, а справжня демократія грунтується на реальному Парламентаризмі.

 

 

Поняття парламенту, його правова природа.

Парламент - родова назва вищого колегіального загальнонаціонального представницького і законодавчого органу в демократичних державах, який відображає суверенну волю народу і працює на постійній основі (паралельна назва - легіслатура). Попередниками парламентів були державні установи представницького характеру Стародавніх Греції та Риму. Так, наприклад, перші відомості про участь представницьких органів в управлінні полісами Стародавньої Греції датуються близько 1300 р. до н. є., а в Афінах уже в 1045 р. до н. є. вищим органом влади стали Народні збори. У Стародавньому Римі влада перейшла до колегіального представницького органу після вбивства останнього царя Тарквінія Гордого. Протягом VIII-XIV ст. у країнах Європи виникали станово-представницькі установи, які певною мірою обмежували владу монарха (наприклад, ісландський альтинг, іспанські кортеси, Генеральні штати у Франції, Рада королівства в Англії1). Класичним у цьому плані є приклад становлення та розвитку представницької установи в Англії, яка з 1258 р. має назву «парламент». Так, історія парламенту Англії бере свій початок з 1215 p., коли було підписано Велику хартію вільностей (MagnaCarta), а вперше він був скликаний у 1264 р. Від кінця XIII ст. англійський парламент почав працювати на постійній основі - згідно з Вестмінстерським статутом 1330 р. він повинен був збиратися на сесії не рідше одного разу на рік.
Утім, історія сучасного парламенту як загальнонаціонального представницького і законодавчого органу почала лише після буржуазних революцій XVII-XVIII ст.
Сучасному парламенту, зокрема Верховній Раді України, притаманні такі ознаки:
1) це - загальнодержавний орган, наділений верховною законодавчою владою; його діяльність поширюється на всю територію держави. Парламент - єдиний орган у державі, який правоспроможний видавати акти вищої юридичної сили - закони;
2) парламент діє в системі колективного прийняття рішень - це обов'язково колегіальний орган, що складається з парламентаріїв (Верховна Рада України - з народних депутатів України), чисельність яких має бути достатньою для забезпечення його представницького характеру;
по-третє, як представницька установа парламент провадить діяльність згідно з належними йому правами, а не на підставі яких-небудь розпоряджень, наданих йому ким-небудь іншим;
4) формується парламент (у повному складі або частково, наприклад, лише нижня палата) на виборних засадах - шляхом вільних виборів, які проводяться на основі дотримання загальновизнаних демократичних принципів виборчого права, що забезпечує його легітимний характер;
5) парламент - це орган загальної компетенції, до його відома віднесено широке коло питань, які потребують законодавчого регулювання, він бере участь у реалізації практично всіх-функцій держави.

Поняття та види автономій. Конституційно-правова природа

Автономії Криму.

Автономія як засіб вирішення національного питання та врегулювання міжнаціональних (міжетнічних) відносин застосовується в багатьох країнах. Вирізняється кілька видів автономії. Розрізняють територіальну і екстериторіальну автономію. Автономія, як правило, надається окремим національно-етнічним спільнотам, які компактно проживають у межах однієї держави і вирізняються з основної маси населення мовою, культурою, релігією і т. п. Тому автономія вважається однією з форм самовизначення народів, гарантованою міжнародним правом. Попри цю обставину владні сили центру, що складаються з представників домінуючої нації, дуже неохоче йдуть на прийняття рішень про надання автономії і постійно зволікають з їхнім втіленням у життя.

Україна - унітарна держава(ст.. 2 КУ), з автономним утворенням. Згідно ст. 134 КУ, АР Крим є невід’ємною складовою частиною України. АРК має свою ВР, Конституцію, Раду міністрів. Повноваження, порядок формування і діяльності Верховної Ради АРК і Ради міністрів АРК визначаються Конституцією України і законами України, Конституцією АРК і нормативно-правовими актами Верховної Ради АРК з питань, віднесених до її компетенції. Територія Автономної Республіки Крим визначається межами, які існували на 20 січня 1991 року - день проведення референдуму та на день набуття чинності Законом України про відновлення автономної республіки. Адміністративно-територіальними одиницями в АРК є район, місто, район у місті, селище, село та інші одиниці відповідно до Конституції України та законів України. АРК має свої символи: Герб, Прапор і Гімн. Музика і текст Гімну, описи Герба і Прапора Автономної Республіки Крим, а також порядок їх використання встановлюються нормативно-правовими актами Верховної Ради АРК. Столицею АРК є місто Сімферополь. Особливості міста Сімферополя як столиці АРК визначаються Верховною Радою АРК на основі законів України.

Поняття та види виборів.

Одним із центральних принципів у реалізації прав людини є принцип народного суверенітету, основна ознака якого – правоздатність громадян в управлінні публічними (державними і самоврядними) справами через участь у формуванні системи влади і доступ до публічної служби. Очевидно, форми прямої демократії можуть мати обмежене застосування, коли йдеться про управління публічними справами; реалізація прав на участь громадян у вирішенні питань загальнополітичного характеру, у прийнятті рішень відбувається через опосередковані форми демократії. Серед таких форм основне місце посідають вибори. Вибори є основним механізмом, за допомогою якого громадянин може реалізувати своє право на управління державними справами, на формування системи влади тощо.
Суспільна значимість виборів ставить на порядок денний необхідність створення комплексу превентивних заходів щодо запобігання можливих порушень у волевиявленні громадян. У межах національних правових систем такі заходи не завжди ефективні, тому виникає потреба встановлення певних міжнародних стандартів виборів.
Першим документом, який закладав основи сучасного виборчого права, була Загальна декларація прав людини (прийнята 10 грудня 1948р.)
У статті 21 Декларації йшлося про те, що ‘’ воля народу повинна бути основою влади уряду; ця воля повинна виявлятися у періодичних і нефальсифікованих виборах, які повинні проводитися при загальному виборчому праві шляхом таємного голосування або ж через інші рівнозначні форми, що забезпечують свободу голосування ’’
Тобто Декларація містила такі виборчі стандарти: періодичність виборів; загальне і рівне виборче право; рекомендація таємного голосування, як найоптимальніша форма реалізації виборчого права.
Генеральна Асамблея ООН 7 березня 1966 р. прийняла Міжнародну конвенцію про ліквідацію всіх форм расової дискримінації (ратифікована Указом Президії ВР Укр. РСР від 21 січня 1969 р.)
У статті 5 Конвенції було визначено, що країни-підписанти зобов’залися заборонити й ліквідувати расову дискримінацію під час реалізації політичних прав, у тому числі права брати участь у виборах.
Стаття 5 Конституції України є базовим положенням сучасної теорії інституту виборів у національному конституційному праві.
Види виборів. Вибори класифікуються за різними підставами, зокрема:
1) залежно від того, які органи обираються, вибори поділяються на парламентські (вибори народних депутатів), президентські (вибори президента України) та місцеві – вибори депутатів місцевих рад, сільських селищних, міських голів;
2) залежно від того, обирається виборний орган повністю або частково, розрізняють загальні й часткові (коли обирається лише частина колегіального виборного органу влади) вибори;
3) залежно від підстав проведення вибори можуть бути черговими, позачерговими, повторними, проміжними;
4) залежно від способу волевиявлення виборців вибори можна поділити на прямі та непрямі.