Вступ. Теоретичні аспекти культури

О. В. ЗІНЬКО

Ю. А. ЗІНЬКО

 

 

Нариси історії

української культури

 

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

 

УДК 930.85 (075. 8)

ББК 63.3 (4 Укр) – 7 я 73

З-36

 

 

Зінько О.В., Зінько Ю.А. Нариси історії української культури. Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів. – Вінниця, 2012. – 246 с.

 

Рекомендовано до друку Вченою радою інституту історії, етнології і права Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського

(Протокол № 7 від 14 березня 2012)

 

Рецензенти:

Даниленко В.М., доктор історичних наук, професор;

Романюк І.М., доктор історичних наук, професор

 

У навчальному посібнику розкриваються найважливіші особливості розвитку історії української культури з найдавніших часів до початку ХХІ ст. Узагальнено досвід викладання культурознавчих дисциплін у вищих навчальних закладах.

Посібник адресований викладачам, студентам та тим, хто цікавиться історико-культурною минувшиною українського народу.

 

 

УДК 930.85 (075. 8)

ББК 63.3 (4 Укр) – 7 я 73

 

© Зінько О.В., Зінько Ю.А., 2012

 

ПЕРЕДМОВА

Історія української культури – дисципліна, яка покликана репрезентувати культурну спадщину українського народу, його духовні і матеріальні надбання. Пропонований навчальний посібник розрахований на студентів, які вивчають дисципліну "Історія української культури". Вивчення і засвоєння курсу збагатить молодь необхідними загальнокультурними знаннями, забезпечить орієнтацію в культурному просторі, сприятиме формуванню широкого світогляду.

В процесі засвоєння навчального матеріалу відбувається ознайомлення з найкращими зразками культурної спадщини України, виховання поваги до культурних надбань минулих поколінь, формування особистісних рис громадянина України, загальнолюдських духовних цінностей, національно-духовних пріоритетів, сприйняття ідей гуманізму, демократії та патріотизму.

Навчальний посібник підготовлений на основі програм, розроблених кафедрами "Історії та етнології України" Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського та "Культурології, соціології, педагогіки та психології" Вінницького національного технічного університету.

В умовах проведення оптимізації навчального процесу частина тем курсу "Історія української культури" пропонується для самостійного опрацювання. Це спонукало авторів посібника запропонувати навчальний матеріал у вигляді нарисів. Викладений матеріал концентрує увагу студентів на визначних аспектах української культури та активізує до більш детального їх дослідження.

У посібнику використано досвід викладання у вищих навчальних закладах таких дисциплін як "Українська та зарубіжна культура" та "Культурологія". Деякі розділи навчального посібника пропонуються як загальні культурологічні нариси, що дає можливість збагатити студента сучасними культурологічними знаннями.

В навчальному посібнику пропонується народознавчий аспект, розглядаються проблеми історико-етнічного розвитку українців. Нариси містять матеріал про походження українського народу, мають антропологічну характеристику українців, поняття нації, національного характеру, менталітету.

Сьогодні дослідники акцентують увагу на необхідності підвищення освітнього рівня студентської молоді з ґендерної проблематики, використовуючи досвід української народної педагогіки, етнічної психологічної та сексуальної культури. В зв’язку з цим додаються нариси з особливостей шлюбно-сімейних стосунків української громади в процесі її становлення та історичного існування.

У посібнику сформульовані контрольні питання та завдання для самостійної роботи студентів, теми рефератів та індивідуальних науково-дослідних завдань, пропонується список основної літератури, у додатках представлені зразки студентських творчих робіт, а також опубліковані джерела й матеріали. Окремо подано словник найважливіших термінів.

 

 

 

ВСТУП. ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ КУЛЬТУРИ

Слово " культура" походить від латинських слів colo, coler (щось вирощувати, доглядати, обробляти). Звідси – culturare (вирощений, оброблений людською працею, доведений до доско­налості). Спочатку ці слова стосувалися праці на землі, однак згодом усе частіше стали вживатись у ширшому значенні – сто­совно духовно-практичної діяльності людини.

Вперше термін "культура" зустрічається в праці "Тускуланські бесіди" римського оратора і філософа Марка Тулія Цицерона: "Культура духу є філософія". Щоб стати філософом, тобто мудрим, вважав він, треба наполегливо вдосконалювати свої розумові здібності. Поступово цей термін починає вживатися як синонім вихованості, освіченості. Пізніше культуру стали розу­міти як "людяність", що виділяє людину з природи, варварського ста­ну. Культура стала мірою того, що відрізняє римлянина від варвара, цивілізовану людину від дикуна, природне від неприродного (тобто штучного).

Саме через культуру пізнається людина як суспільна істота і соціально-діяльна особа, реалізується людське "Я". У сучасній культурології найбільш вживаним є погляд на культуру як складне матеріально-духовне поле самореалізації суб’єкта і соціальних груп, особливу саморегулюючу форму відтворення розумного життя, як складову умову розвитку світу. (Культура, так само як і людина є саморегулюючою складною системою, тому діють одночасно і закони природи, і закони складних систем – синергетика).

Людина як індивід має тілесність. Мета тілесної активності - виживання. Людина як суб’єкт має свідомість. Метою свідомої активності виступає пізнання. Людина як особистість має соціальність; мета соціальної активності - адаптація. Людина як індивідуальність має духовність; мета духовної активності - творчість.

На сьогодні не існує єдиного визначення культури. В науковій та учбовій літературі подається велика кількість визначень. Культура є динамічним явищем, тому її виз­начення постійно оновлюються. Складність також полягає в тому, що культуру вивчають фахівці різних гуманітарних дисциплін, таких як, культурологія, філософія, історія, соціологія, антропологія та інших. Кожна має свої специфічні методи досліджень, тому умовно існуючи визначення можна поділити на описові, історичні, психологічні, соціологічні, філософські, культурологічні. Загальним тлумаченням поняття "культура", на противагу "натурі" (природі) є все те, що створила людина.

Створюючи культуру, люди відділяються від природи і створюють нове позаприродне середовище буття (іграшки та книги, одяг і меблі, скло й бетон, звуки музики та електричне світло). Людство живе ніби на межі двох світів - того, що існує незалежно від нього світу природи, та світу матеріальної культури. Постійне формування все нових і нових завдань і засобів діяльності призводить до того, що люди поступово занурюються в штучно створений ними світ. У цьому відношенні культура протистоїть натурі (природі).

Специфіка людського образу життя, яку покликано фіксувати поняття культури, пов’язана насамперед з особливостями людської діяльності. Проте не всі дії людини є людською, розумною діяльністю. Коли ми дихаємо, приймаємо їжу або реагуємо на полум’я, перше, свідома постановка мети; по-друге, - цілепокладання діяльності. Таким чином, людина колись навчилась діяти, щоб жити, тепер вона живе, щоб діяти.

Німецький філософ Пуфендорф вживає слово "культура" як самостійний термін для оз­начення духовного світу людини, що відрізняє її від звичайного тваринного існування. Культура зв’язується зі світосприйняттям. світобаченням, світовідчуттям того чи іншого народу. За Тайлором, "культура, або цивілізація складається зі знань, вірувань, мистецтва, моральності, звичаїв, засвоєних людиною як членом суспільства". Антрополог К.Віслер вважав, що "культура – це спосіб життя, який наслідує громада чи плем’я".

Французький учений Ламетрі вбачав хід історичного розвитку в освіті й розумо­вому розвитку людини. Французький просвітитель Руссо протиставляв культуру "чистій природі". Культуру стали розуміти як "людяність" на противагу "природ­ності", "тваринності".

Німецький філо­соф Кант бачив основу культури не в самій природі людини, а в сфері її морального існування. В кантівському розумінні культура — це здатність індивіда піднестись від обумовленого його тваринною природою емпіричного, чуттєвого існування, при якому мета його по­ведінки визначається зовнішнім світом, до морального існування, яке дозволяє йому вільно діяти в ім’я цілей, які він сам перед собою висуває, зважаючи на веління морального обов’язку.

За німецьким поетом і драматургом Шіллером завдання культури полягає в гар­монійному примиренні фізичної і моральної природи людини, чут­тєвого і розумового, насолоди й обов’язку. Відновити цілісність людини, позбавити її світ від властивих йому суперечностей і тим самим здійснити головне завдання куль­тури може мистецтво, тобто "царство прекрасної видимості". На думку Шіллера, саме у мистецтві примирюються та згладжуються протилеж­ності фізичного й морального життя людства.

Засновник культурології Уайт вважав, що культура - це ім’я для особливого порядку або класу феноменів. А саме: таких речей та явищ, котрі залежать від реалізації розумової здібності, специфічної для роду людського, кот­ру ми називаємо "символізацією". Якщо точні­ше, то культура складається з матеріальних об’єктів - засобів, пристосувань, орнаментів, амулетів і т. ін., а також дій, вірувань та уста­новок, що функціонують у контекстах символі­зування. Це тонкий механізм, організація екзосоматичних шляхів і засобів, що використову­ються твариною особливого роду - люди­ною, для боротьби за існування чи виживання. Тому людина у нього – символічна тварина.

Майбутнє людства за Уайтом залежить не тільки від уміння вимірювати галактики, розщеплювати атом, винаходити нові засоби лікування, але й від того, яка система духовних цінностей функціонує у кожній конкретній культурі і яким із них людина надає пріоритет. Без справжньої духовності, справжньої культури людство приречене на самознищення. Внаслідок бурхливого розвитку науково-технічного прогресу люд­ство зіткнулося з такими глобальними економічними, військовими та соціальними проблемами, розв’язання яких можливе лише на шляхах утвердження демократії і культури. Тому сьогодні стає актуальним гасло:"Культура врятує світ!"

Деякі визначення культури дуже близькі до поняття ци­вілізації, тому частина дослідників цивілізацію розглядають як синонім культури. Поняття " цивілізація " (від латинського сivilis — громадянський, державний) означає в пер­шу чергу рівень соціального прогресу суспільства на певному іс­торичному етапі його розвитку. Характер цивілізації творить пев­ні виробничі відносини, які складаються між людьми і становлять її частину: в цьому розумінні виділяють античну цивілізацію, бур­жуазну цивілізацію і т.д.

За Морганом цивілізація - це етап суспільного розвитку, що настає за варварством і характеризується утворенням суспільних класів, держави, урбанізацією населення, виникненням письма. Деякі дослідники розглядають цивілізацію як характеристику цілісності культур всіх народів світу в минулому і сучасному (світова цивілізація, цивілізований спосіб життя). Інколи як стан культури в тій чи іншій галузі людської діяльності (технічна цивілізація).

У широкому розумінні слова культура охоплює всю сукуп­ність матеріальних і духовних цінностей, які вироблені упродовж історії людства. У буденній свідомості цей термін використовують до літератури, мистецтва, театру, кіно, культури побуту і т. ін. Тому деякі дослідники визнають відмінність культури як сфери лише духовної діяльності, а цивілізації як матеріальної діяльності. Сукупність культури далеко не вичерпуєть­ся суто духовними цінностями.

Структура культури. Культуру поділяють на матеріальну та духовну.

Матеріальна культура -це сукупність засобів виробництва і мате­ріальних благ, що створюються людською працею на кожному етапі суспільного розвитку їх розподіл та споживання чи використання — це рівень розв’язання екологічних проблем і виживання людства на землі. Матеріальна культура включає фізичні об’єкти, створені руками людини (артефакти). Матеріальна культура характеризує діяльність з точки зору її впливу на розвиток людини.

Духовна культура (духовність) пов’язана зі словом "дух" — філо­софським поняттям, що означає нематеріальне начало, на відміну від ма­теріального начала світоіснування і його уявлення. Питання про співвідно­шення духу і матерії — що з них первинне, а що вторинне, похідне — ос­новне питання філософії, яке визначає рівень інтелектуального, мораль­но-етичного, естетичного та емоційного розвитку суспільства. Духовну культуру утворюють норми, правила, еталони, норми поведінки, символи, знання, ідеї, мова. Вона також є результатом діяльності людей, але не творіння рук, а розуму.

Матеріальна культура покликана задовольняти наші фізіологічні потре­би, дати людям насамперед їжу, одяг, житло, полегшити їх зв’язок і спілку­вання, тоді як духовна культура через органи чуттів впливає на наші по­чуття, думки, свідомість, волю, інтуїцію, настрій, психіку тощо.

Американський вчений Л. Уайт у структурі культури ви­діляє три підсистеми: технологічну, до якої належать знаряддя праці і техніка їх використання (знаряддя праці, сировина, технологія ви­робництва, засоби нападу і захисту); соціальну, яка включає стосун­ки між людьми і відповідні типи поведінки (економічна, політична, моральна, військова і професійна культури); ідеологічну, до якої вхо­дять знання, ідеї, філософія, наука, художня культура, міфологія, зви­чаї і традиції, релігія. Визначальною, на думку вченого, є технологіч­на система, оскільки від неї залежить вся життєдіяльність людей.

Деякі теоретики виділяють в окрему структурну частину художню культуру, як специфіку художньо – образної діяльності людини. Феноменом духовної культури – мистецтво.

Частина дослідників акцентує увагу на структурні елементи духовної культури: інтелектуальні (наука, освіта); естетичні (мистецтво, література), етичні (мораль); соціальні (мова, побут, звичаї, право, політика) та релігійні.

Основні функції культури.

Адаптаційна функціякультури, яка дає можливість кожній людині прилаштовуватися до існуючих у суспільстві оцінок і форм поведінки.

Пізнавальна функціякультури полягає в ознайомленні людини зі знаннями, необхідними для пізнання соціальних явищ, для визначення ціннісного відношення до світу.Через культуру, яка об’єднує в органічну цілісність природничі, технічні й гуманітарні знання, людина пізнає світ і саму себе. Кожний етап пізнання, в процесі якого людина ово­лодіває різноманітними формами знань про навколишню дій­сність, є сходинкою до храму культури. Через казки людина розвиває здатність сприймати і переживати уявне як дійсне, вчи­ться розрізняти на конкретно-образному рівні добро і зло, правду і кривду. Історичні знання формують розуміння історичного про­цесу, виховують усвідомлення причетності, до свого народу, нації, людства. Філософія закладає логічний і методологічний фунда­мент осмислення індивідом законів буття і сенсу свого життя. Культурологічним потенціалом наділені також природ­ничі і технічні науки, оскільки вони озброюють людину знаннями про природу і досягненнями цивілізації. Проте поступ цих наук може створювати загрозу технократизації людського мислення, дегуманізації змісту пізнавальної діяльності. Російський філософ XX ст. Вишеславцев стверджував, що інформаційна революція надає не тільки нові технічні можливості, а й пробудження дикунських потягів до руйнації культури. На раптове вторгнення раціонально-технічного розуму колективне безсвідоме реагує пробудженням варварських інстинктів. Тому необхідно не забувати про важливість гуманізації (олюднення).

Аксіологічна функція дає можливість виробити ціннісні орієнтації людини, коригувати норми поведінки та ідентифікувати себе в суспільстві. Оцінка творів духовної й матеріальної культури розглядається в ній як артефакти у їх інформаційно-семіотичному значенні.

Інформаційна функція культури дає людству відповідну інформацію. Тому культура є засобом, що виробляє інформацію. Разом з цим вона є також пристроєм, який запам’ятовує цю інформацію. Якщо порівнювати людське суспільство з комп’ютером, то роль культури в суспільстві аналогічна ролі математичного забезпечення в комп’ютері: вона вміщує у собі мову, пам’ять, програми дій.

Комунікативна функція виконує передачу культурних цінностей, їх засвоєння та збагачення, які неможливі без спілкування людей, а саме спілкування здійснюється за допомогою мови, музики, зображення тощо, які входять до скарбниці культурних цінностей. Цю функцію культура виконує за допомогою складної знакової (символічної) системи, яка зберігає досвід поколінь в словах, поняттях, формулах науки, обрядах релігії, засобах виробництва, предметах споживання. При цьому одні символічні форми мають яскраво виражений загаль­нолюдський зміст, інші – національний, регіональний, релігій­ний. Залежно від конкретно-історичного плану, характеру сус­пільного середовища вплив символічного виразу культури про­являється у відносинах між людьми по різному. Одні сприяють встановленню дружніх контактів між людьми, народами, інші спричиняються до ворожнечі. Таким чином, символічний зміст культури, забезпечуючи живий зв’язок поколінь, закладає міцний фундамент для становлення духовності людини, розширення її контактів з навколишнім середовищем.

Нормативна функція культури виконує функцію поширення відповідних норм поведінки, які суспільство диктує людині, згідно з якими формується стиль життя людей, їх установки й ціннісні орієнтації, способи поведінки.

Гуманістична та людинотворча функції культури виявляють та реалізують високі цінності людської гідності, пізнання себе, мету свого життя, місце в суспільстві і у світі.

Виховна функція виступає універсальним фактором саморозвитку людства, людини за рахунок власної культурної творчості, в задоволенні матеріальних і духовних потреб, людських здібностей, здійсненні мрій та бажань, досягненні життєвих цілей.

Світоглядна функція культури синтезує в цілісну і завершену форму систему чинників духовного світу – пізнавальних, емоційно-чуттєвих, оцінкових, вольових, формуючи таким чином світогляд людини. Світоглядне мислення і світоглядне уявлення в історичному плані черпають свій зміст у міфології, релігії, науковому пізнанні, тобто в таких формах суспільної свідомості, що включають зміст культури.

Інтегративна функція культури виражається в здатності об’єднувати людей незалежно від їх світоглядної й ідеологічної орієнтації, національної приналежності у певні соціа­льні спільноти, а народи — в світову цивілізацію.

Особливо велика потреба в інтеграційній функції культура відчувається в сучасних умовах, коли в одних регіонах зростає соціальна напруга, а в інших відбувається бурхливий процес інтеграції. Сьогодні культурний прогрес спрямований, з одного боку, на інтеграцію народів, соціальних і культурних систем, з другого - на здобуття національного суверенітету і збереження культурної самобутності.

Основні теорії культури:

Основними моделями часу є циклічна (антична) та лінійна (біблійна). Циклічна модель переважала у давніх цивілізаціях, що формувалися за рахунок землеробства. Лінійна стає провідною в релігіях, що прийшли до уявлення про свідому дію Божої волі, яка спрямовує рух людства до певної мети.

Циклічна модель отримала обґрунтування в роботах Платона та Піфагора, які стверджували, що світовий рух, коли спрямовується богами, відбувається гармонійно, а коли сам по собі – схиляється до хаосу, але саме ці дві фази і утворюють повний цикл. Керований богами підйом забезпечує розквіт природи та покращення людства, але після катастрофічного зламу починається деградація природи та людства. Моральний регрес античні філософи бачили у зміні форм правління (олігархії, демократії, тиранії). Соціально-психологічні зрушення катастрофічного зламу призводять до того, що кожна наступна форма правління неодмінно гірша, ніж попередня.

На Близькому Сході усвідомлення часу відбувалося через лінійну модель. Бог створив космос, який має джерело руху не в собі, а над собою – у вигляді божественних розуму й волі. Якщо світ свідомо створений вищою силою, то це відбувалося заради певної мети, досягнення якої має бути кінцем світу. Таким чином, світ має початок (акт творення), історію (перебіг подій, головно в аспекті драматичних взаємин Бога з людьми) та фінал (кінець світу).

Дослідники культури розглядають категорію космосу, як протилежність усьому беззмістовному й безформному у світі та людині (хаосу). Тому культура уявляється як творення космосу і подолання хаосу в бутті. Змістом культурного процесу є унормування хаосу за рахунок творення космосу.

Поступово здійснювався синтез лінійної та циклічної моделей. Якщо взяти історію, то вона за своєю суттю лінійна, бо має початок і кінець, а за формою може уявлятися у вигляді циклів, які змінюють один одного.

Богословська (теологічна) теорія була створена отцями християнської церкви в добу середньовіччя. Термін " культура " вживався в означенні поклоніння - " культу ". В силу того, що Бог є центром і творчою силою світобудови, головне для людини: через пізнання Бога підготуватися до справжнього життя, яке лежить за межами соціального буття.

Концепція культурних коловоротів. Обґрунтував теорію італійський філософ Віко в кінці XVII – поч. XVIII ст. На його думку, розвиток відбувається по колу: люди відчувають спочатку необхідне; потім звертають увагу на корисне, потім помічають зручне, пізніше розважаються насолодами і тому розбещуються розкішшю і нарешті божеволіють, розтрачуючи своє майно. Таким чином, досягнувши вищого ступеня розвитку людство опиняється на початку циклу. Виходячи з циклічного розуміння історії, Віко дійшов висновку про неминучість настання "вторинного варварства", яке буде відрізнятися від первісного дикунства тільки тим, що це буде цинічне "варварство розуму".

Концепція монад це точка зору німецького філософа Лейбніца XVII ст., який вважав, що світ то є рух безлічі одиниць – суб’єктів (монад), тому все мудрий Бог створив гармонійний світ з монад.

Просвітницька теорія культури. У XVIII ст. центром інтелектуального життя стає Франція. Представниками були: Вольтер, Руссо, Лесінг. На поч. XIX ст. – Німеччина: Кант, Гердер. Основною ідеєю просвітницької теорії була гармонізація взаємовідносин, яку можна досягти вихованням шляхом просвіти та на засадах розуму. Спираючись на античні знання, французькі просвітителі стверджували, що найвища цінність для людини – це земне життя, бо це єдина можливість виявити свою індивідуальну неповторність (антропоцентризм). Тому основним висновком була теза, що розум творить культуру.

Німецькі просвітителі, наприклад, Кант заперечував можливість обґрунтування просвітницького "ідеалу розумної людини", бо вважав, що людина від природи зла, тому лише вдосконалюючи свої задатки, здібності і вміння – людина творить культуру.

Серед просвітників виділяється постать німецького філософа Гердера, який висунув ідею неправомірності нав’язування європейської культури. На його думку, безрозсудним було б твердження, що мешканці всіх сторін світу повинні стати європейцями. Вивчаючи слов’янські народи звертав увагу на майбутнє українського народу: " Україна стане новою Грецією. Чудове небо над цим народом, його весела вдача, родючі лани коли-небудь прокинуться від сну і виникне цивілізована нація, ЇЇ кордони будуть простягатися до Чорного моря і звідти по всьому світу. Угорщина, частина Польщі і Росії стануть причетними до тієї нової культури. З Північного Заходу, дух цей розповсюдиться по всій зануреній у сон Європі і спонукає служити такому ж духовному началу". Гердер пояснював, що виховання гуманності є справою, якою слід займатися безперервно, в інакшому разі ми всі… повернемося до тваринного стану, до скотської грубості.

З середини XIX ст. поширюється марксистська теорія культури, яка полягає в розумінні стадійності культурно-історичного процесу, так званий формаційний підхід. Він складається з первісного, рабовласницького, феодального, капіталістичного та комуністичного суспільств. Кожне наступне суспільство є повторенням попереднього, але на більш високому рівні. Розвиток має вигляд спіралі.

Еволюціоністська теорія. У XIX ст. стає популярною еволюціоністська теорія, представники якої стверджували, що розвиток завжди односпрямований, повільний, але обов’язково прогресуючий.

В цей період виділяється російська культурологічна думка, яка ґрунтувалась на державницькій ідеології, підтримуючи ідеологію самодержавства. Навіть Бог розглядався як цар небесний подібно до земного царя. Ідею народів-творців та руйнівників висунув Данилевський, який вважав, що є народи, які творили культури, а є "бичі божі", які її знищували: гуни, монголи, турки. Данилевський ототожнює культурно-історичні типи до живих організмів з народженням, розквітом, старінням і смертю, використовує термін "цивілізація".

Формується також і українська культурологічна думка, яка розглядала розвиток культур на основі визнання рівних прав народів на національну самобутність. Досліджували ментальність українського народу. Основою всіх теорій була ідея про самоцінність кожної національної культури. Головними представниками були М.Костомаров, П.Куліш, Т.Шевченко, М.Драгоманов та ін. (більш детально див тему: Національно-культурне відродження України XIX ст.)

Серед теорій XX ст. виділяються концепція локальних культур Шпенглера та локальних цивілізацій Тойнбі. Німецький філософ Шпенглер в роботі "Занепад Європи" заперечує існування загальнолюдської культури і людства як соціального явища: "Людство – порожнє слово. Людство для мене лише зоологічне явище. Я не бачу ні прогресу, ні мети, ні шляху людства, окрім як у головах європейських філософів – прогресистів". На думку Шпенглера, якщо культура "живий організм", то її вік приблизно 1000 років. Потім вона вмирає й залишається лише її оболонка – цивілізація, яка є "бездушним інтелектом".

Англійський історик та соціолог Тойнбі продовжує ідею коловорота, але локальних цивілізацій. Виникнення цивілізації та її подальший прогрес, на думку дослідника, визначаються здатністю людей дати адекватну відповідь на історичні виклики. На початку становлення влада зосереджується в руках керівної еліти. Поступово формується "внутрішній пролетаріат". Це люди, які не здатні ні до праці, ні до захисту батьківщини, але готові до протесту, якщо не задовольняються їх потреби "хліба та видовищ". На зовнішніх рубежах цивілізації з’являються народи, які не зуміли піднятися від первісного суспільства до цивілізаційного рівня. Тоді цивілізація, яка ослаблена внутрішніми суперечностями, може впасти під ударами варварів. Порятунок Тойнбі бачить в ідеї вселенської релігії на основі якої може бути створена єдність світової цивілізації.

Голландський філософ та історик Хейзинга запропонував ігрову теорію культури, згідно з якою вся людська діяльність є грою. Граючи, людство створює поруч з природним світом штучний світ, який і є культурою. В сучасному світі гра поступово перетворюється на спорт, який є сурогатом ігрової діяльності.

Найбільш досконалою, деякі дослідники, сьогодні називають символічну теорію німецького філософа Кассірера, який назвав людину " незавершеною твариною ". Дослідник цим пояснює недосконалість людини. На його думку, незрозуміло чому природа так жорстоко поступила з першими людьми, які в результаті мутацій випали з природних взаємозв’язків, бо людина в меншій мірі, ніж тварина, пристосована до природи була змушена створити штучне середовище як захисний механізм. Культура замінила в людині інстинкти й сприяла створенню світу людини.

Цікавою є ідея пасіонарності (пристрасті) російського дослідника Гумільова, яким він пояснює непереборне прагнення людей до реалізації своїх ідей, цілей, ідеалів. Наявність пасіонарності є передумовою всіх історичних звершень, бо вона виступає творчим (енергетичним) імпульсом до дії. Це бажання скоріше перебороти сірість, млявість буденності заради більш якісного майбутнього, поштовх до дій. Високий ступінь пасіонарності здатний навіть пригнічувати інстинкт самозбереження, тому більшість пасіонаріїв гинуть трагічно. Гумильов стверджував, що якби пасіонарії гинули, не встигнув нічого зробити, ми би до сьогодні жили б в первісній добі.

Популярною стає теорія синергетики лауреата Нобелевської премії з хімії (1977 р.) бельгійського фізика і філософа російського походження Прігожина, в якій робиться висновок, що культура є самоорганізуючою системою. Теорія синергетики розглядається як новий науковий напрям раціонального (не містичного) пояснення розвитку світу (нелінійна наука).

До недавнього часу вважалось, що некерована природна система тягнеться до хаосу. Тобто природна організація середовища знижується до межі – хаосу. Виникає питання: чому за весь час існування все середовище не перетворилось на хаос. Синергетика як наука запропонувала гіпотезу, що природа має здатність самоорганізовуватись.

При наявності енергетичної підпитки природа сама шукає більш високі рівні організації, а не знижує її. Таким чином, хаос має творчий потенціал. Тому не можливо спрогнозувати хід еволюції складної системи, бо можливі відхилення (більярд). Якщо так відбувається в природі, тоді так само і в другій штучній природі – культурі.

Створює культуру людина, яка також є істотою нелінійною в емоціях, поведінці, формуванні інтересів. Захистом від хаосу, деструкції є обряди, традиції, закони, моральні норми, кодекси. Таким чином, культура стає засобом боротьби з хаосом.

Культурні форми

Світова культура - це синтез кращих досягнень національних куль­тур різних народів, що стали загальнолюдським надбанням.

Національна культура охоплює побу­тові, ідеологічні, державно-правові, релігійні чинники, які забезпе­чують збереження й відтворення економічного та морально-духовного потенціалу нації, формують почуття національної свідомості, інтег­рують культуру нації у світову культурну співдружність. Особливість національної культури полягає в тому, що вона характе­ризує інтегральні моменти національного життя, які складають ос­нову нації і забезпечують подальший національно-культурний про­цес. До них відносяться мова, звичаї, традиції народу, релігія, худож­ня культура, національний характер, національна самосвідомість, почуття національної гідності.

Національна культура тісно пов’язана з поняттями: етнос, нація, національна ідентифікація, етос.

Під етносом (з грец. – народ, плем’я), значна кількість дослідників розуміє стійку спільність людей, що історично склалась на певній території, має відносно стабільні особливості культури (включаючи мову) і психіки, а також етнічну самосвідомість.

Значно важче визначити поняття нації. В різних теоріях та концепціях трактовка різна. У німецькій класичній філософії, у Гегеля, нація розглядається як "дух" народу, який набув цілісності та завершеності в державі. За расистськими теоріями, сутність нації виражається в особливому "народному дусі", національному характері, який базується на спільності походження, крові, раси. У соціально-психологічних теоріях атрибутами нації вважаються національні почуття, національна воля. У марксистській теорії ознаками нації є спільність економічного життя, спільність території, психологічного складу, культури. Нації, на їх думку, формуються в добу капіталізму, коли формується загальнонаціональний ринок. Є теорії, які виділяють державу як головний чинник формування нації. Тобто народ стає нацією лише в умовах державного існування.

Вчений української діаспори Всеволод Голубничий визначив сутність національної культури як своєрідне неповторне мовомислення, яке є світовідчуванням нації і виражається в малярському мистецтві, скульптурі, музиці, в піснях, в архітектурі, в театрі… І так як культура взагалі, так кожна національна культура є психічною потребою даної нації, є найбільше типовим, є найбільше синтезуючим вкладником духовної спадщини народу.

Специфіку мислення, світосприйняття прийнято сьогодні називають менталітетом. Менталітет -(з лат. – розум, душевний склад)спосіб мислення народу, його душевний стан. Основними рисами українського менталітету є кордоцентричність (філософія серця за Г.Сковородою), або сердечність; волелюбність, природний демократизм, поетичність, емоційність (емоційно-естетична ментальність), толерантність (терпимість), товариськість, працелюбність, антеїзм (єдність з природою).

Етос – узагальнена характеристика культури шляхом системи цінностей і поведінкового кодексу.

Для самовизначення використовуються поняття – національна ідентифікація, культурна ідентифікація. В пошуках тотожності особистість повинна визначити наявність національної свідомості.

На думку багатьох вчених сучасна українська ідентифікація є прямим продовженням етнічної та мовно-фольклорної ідентифікації української нації, яка почала формуватися з середини ХIХ ст. та були максимально наближені до самосвідомості, менталітету народних, селянських мас. Українське означає – народне, етнографічне.

Українська культура охоплює всю сукупність матеріальних і духовних цінностей, створених українським етносом протягом усієї його історії. Українська культура – це засіб самореалізації етносу у світовому історичному процесі, її своєрідність визначає оригінальність системи національного буття і свідомості українського етносу.

Субкультура – це цілісна культура відповідної соціальної групи всередині "великої національної культури", що складається із стійких норм, ритуалів, особливостей зовнішнього вигляду, мови, художньої творчості, які значно відрізняються від домінуючих у суспільстві.

Сьогодні дослідники виділяють регіональну культуру, сільську культуру, міську культуру, елітарну культуру, контркультуру, кримінальну культуру, маргінальну культуру, масову культуру, молодіжну субкультуру, субкультуру бідності. Деякі дослідники окремо виділяють масову, елітарну, народну як окремі суперкультури.