Трагедія українського народу у висвітленні зарубіжної історіографії

Оскільки пріоритет у розробці проблем голоду 1932 – 1933рр. на Україні належить представникам зарубіжної історіографії, нині актуальною стає оцінка отриманих ними результатів. Це зумовлено такими обставинами. По-перше, в умовах утвердження нового політичного мислення, розширення гуманітарних зв’язків між країнами все очевиднішою стає шкідливість для радянської історичної науки її ізоляції від світової історичної думки, в рамках якої ведеться дослідження минулого нашої республіки. По-друге, нова ситуація вимагає переходу від конфронтації до діалогу, спільного пошуку історичної правди в дослідженні «білих плям». Це потребує, в свою чергу, відмови від риторики протистояння, політичної лайки, оволодіння навиками наукової дискусії – аргументованої, принципової. Процес цей, що слід підкреслити особливо, може розвиватися лише завдяки зусиллям двох сторін. Інакше взаємне недовір’я не відійде у минуле.

Якщо говорити про оцінки зарубіжної історіографії голоду 1932 – 1933рр. в Україні у наших публікаціях, то слід зауважити, що вони певною мірою відображають складність процесу перебудови вітчизняної історичної науки. Все ще не вдалося позбавитися однобічного підходу до радянологічної літератури, пов’язаного з переоцінкою ступеня її політизації. Наука про наше суспільство на Заході з часу свого виникнення постійно відчувала вплив багатьох факторів, у тому числі і політичних. Саме вони значною мірою, наприклад, сприяли поверненню уваги громадськості і вчених до проблеми голоду 1932 – 1933рр. на початку 80-х, коли наближався піввіковий ювілей трагічних подій на Україні. Зрозуміло, зв’язки у ланці ідеологія – політика – наука являють собою складний механізм, і вивчаючи їх, не слід спрощувати картину, зображуючи, зокрема, всіх авторів численної літератури на тему голоду на Україні «трубадурами антикомунізму і антирадянщини», «прислужниками реакційних сил». Звинувачення в антикомунізмі – не аргумент у науковій полеміці.

Біля витоків сучасної зарубіжної історіографії голоду на Україні стоять автори журнальних і газетних статей, що почали з’являтися на Заході вже у другій половині 1932 р. Оскільки будь-якої офіційної інформації в той час журналісти у Москві не мали, повідомлення ґрунтувалися головним чином на обробці й аналізі результатів їх бесід із свідками тих трагічних подій, на власних враженнях. Голод, як зазначав кореспондент газети «Манчестер Гардіан» М. Маггерідж, «був головною темою усіх наших розмов у Москві. Усі знали про трагедію, існування голоду ніхто не ставив під сумнів». Сам М. Маггерідж, за його словами, був у Києві і Ростові і на власні очі бачив, як розгорталася трагедія.

Слід зауважити, що серед журналістів, акредитованих у Москві, не всі визнавали у своїх кореспонденціях факт голоду.

Крім преси, дипломатичних каналів інформація про голод в України надходила на Захід через українські емігрантські кола. Зокрема, жителі США, Канади, церква отримувала листи від родичів, у яких описувалася ситуація в республіці, її окремих районах. Це спонукало цілий ряд організацій української еміграції здійснювати заходи для привернення уваги громадськості, офіційних кіл США, Канади до трагічних подій на Україні. Мотиви були при цьому різними.

Отже, з самого початку процес формування уявлень про голод на Україні проходив на Заході в контексті складної міжнародної обстановки, зазнавав впливу протиборства різних політичних сил та ідеологічних течій. Все це, безумовно, не могло не позначитися на характері сучасної західної історіографії голоду 1932-1933рр. Їй притаманний цілий ряд особливостей, на що, зокрема, звертається увага на сторінках підготовленого «Комісією» огляду. Його автори поділяють зарубіжну літературу з цієї проблеми на дві групи. До першої відносять публікації, підготовлені американськими, німецькими, англійськими радянологами.

До другої – праці, написані представниками української еміграції. Зокрема, не можна не зазначити: на її формуванні і розвитку найбільшою мірою позначались ідеологічні та політичні чинники.

Врахування зазначених моментів дасть змогу подолати досить усталені уявлення і стереотипи про “українську нерадянську” історіографію як суцільно упереджений і цілком “науково неспроможний” напрям з західній “голодології”. Його представниками за минулий час створено велику кількість різнопланових видань, зібрано і оброблено значний фактичний матеріал, свідчення очевидців трагедії, проведено чимало заходів для ознайомлення громадськості Заходу із подіями 1932-1933 рр. Багато з того, про що писали західні українознавці, нині визнається за достовірне і в нашій літературі.

Література

1. Веселова О. М., Марочко В. І., Мовчан О. М. Голодомори на Україні, 1932-1933, 1946-1947: Злочини проти народу. — К.; Нью-Йорк, 2000.

2. Голод 1932-1933 років на Україні: очи­ма істориків, мовою документів. — К., 1990.

3. Даниленко В., Бондарчук П. Крах по­літики українізації і голод 1932-1933 рр. Голод — геноцид 1933 року в Україні: історико-політологічний аналіз соціально-демо­графічних та морально-психологічних на­слідків: Матер. Міжнар. наук.-теорет. конф. К., 28 листоп. 1998 р. - К.; Нью-Йорк, 2000.

 

Ігнатуша Олексій

аспірант історичного факультету ЗНУ

Наук. кер.: д. і. н., професор Турченко Ф.Г.

 

ЗАПОРІЗЬКИЙ ІНДУСТРІАЛЬНИЙ КОМПЛЕКС ЯК БАЗОВИЙ КОМПОНЕНТ МОДЕРНІЗАЦІЇ (20–30-ті рр. ХХ ст.)

 

Запорізький індустріальний комплекс відіграє помітну роль у економічному розвитку України. Цю роль значною мірою визначають промислові об’єкти, уведені в дію у 30-х рр. ХХ ст. під час більшовицької модернізації. Тому вивчення характеру індустріалізації регіону дозволить глибше зрозуміти сутність і етапи розвитку його промислового потенціалу.

Історії Запорізького індустріального комплексу приділяли помітну увагу у 60–80-ті рр. ХХ ст. Тоді з’явилися колективні монографії з історії окремих підприємств та статті А.І. Голуба, О.І. Латуна, М.С. Руденка, В.Г. Ткаченка з питань політичного й економічного розвитку регіону. Проте у наступні десятиліття дослідники до проблематики майже не зверталися. Дослідження у зазначеному напрямі активізувалися лише останніми роками.

Окреслимо вимір і місце Запорізького комплексу у більшовицькій індустріалізації.

Потужний імпульс індустріальному будівництву в Україні дав перспективний план Державної комісії з електрифікації Росії. План передбачав будівництво найбільшої в Європі Дніпровської гідроелектростанції і показував, що російські більшовики сприймали Україну як частку своєї держави, організованої у межах колишньої імперії. Передбачалося, що дешева енергія Дніпра сприятиме розвиткові електрометалургійної промисловості Півдня, що у зв’язку з марганцевими родовищами дасть високі сорти сталі.

Для розробки детального проекту будівництва гідростанції у січні 1921 р. уряд РСФРР заснував при Вищій раді народного господарства (ВРНГ) проектну організацію «Дніпробуд» (російською – «Днепрострой». – О.І.), яку очолив інженер-гідробудівник І.Г. Александров.

1925 р. Держплан СРСР створив спеціальну комісію, головою якої призначили Л.Д. Троцького. 13 липня 1926 р. Голова ВРНГ Ф.Е. Дзержинський зазначив, що складання технічного проекту Дніпрогесу завершено. Проектна потужність станції становила 560 Мвт.

22 грудня 1926 р. Рада праці і оборони утворила управління Дніпровського державного будівництва (Дніпробуд), підвідомче Президії ВРНГ СРСР. Його завданням стало: спорудження греблі, будівництво гідроелектростанції, шлюзу, мостів через Дніпро і нових залізничних колій [1, 148]. За ініціативою Політбюро ЦК КП(б)У при ВУЦВК почав діяти Комітет сприяння Дніпробуду. Його очолив голова Раднаркому – В.Я. Чубар [2, 49].

З 1927 р. планували почати будівництво Запорізького металургійного заводу. ВРНГ створила комісію для визначення його виробничої програми з річною виплавкою 650 тис. т.

Наприкінці 20-х років почалося проектування металургійного комбінату у складі металургійного заводу, заводів феросплавів і спеціальних сталей. Спочатку передбачалося довести виплавку електросталі до 30 тис. т на рік, потім до 42, 60, і, нарешті, потужність заводу довели до 74 тис. т металу. Завод високоякісних сталей одержав назву «Дніпросталь» (нині – «Дніпроспецсталь»). З 1929 року почалося проектування Дніпросплаву (заводу феросплавів) як складової частини металургійного комбінату [3, 56].

Першими у експлуатацію серед заводів промислового комплексу були введені Завод інструментальної сталі, Шамотно-дінасовий завод – 10 жовтня 1932 р. До 1934 р. вони підпорядковувалися Управлінню будівництва та експлуатації Запорізького металургійного заводу «Запоріжсталь», а з 25 травня 1934 р. – увійшли до складу комплексу заводів комбінату «Запоріжсталь». 27 жовтня 1939 р. заводи було розділено у самостійні і стали називатися, відповідно, Запорізький електрометалургійний завод «Дніпроспецсталь» та Запорізький вогнетривкий завод.

12 червня 1933 р. став до ладу Дніпровський алюмінієвий комбінат. У грудні 1939 р. з його складу виділили Дніпровський електродний завод, а комбінат отримав назву Дніпровський алюмінієвий завод. Завод виробляв алюміній та його сплави.

10 жовтня 1933 р. ввели в експлуатацію Запорізький завод феросплавів. До 1934 р. він входив до складу управління будівництва та експлуатації Запорізького металургійного заводу «Запоріжсталь». 25 травня 1934 р. його організаційно приєднали до складу комплексу заводів комбінату «Запоріжсталь», а 27 жовтня 1939 р. відокремили у самостійний завод.

Перша черга заводу «Запоріжсталь» почала роботу 13 листопада 1933 р. 25 травня 1934 р. завод увійшов до складу комплексу заводів комбінату «Запоріжсталь». На підставі наказу Наркомату чорної металургії СРСР від 27 жовтня 1939 р. його відокремили у самостійний завод з назвою Запорізький металургійний завод «Запоріжсталь» ім. Серго Орджонікідзе [1, 127–136].

Отже, промислові підприємства в районі м. Запоріжжя, про які ще в 20-х рр. ХХ ст. говорили як про майбутнє, швидко стали реальністю. З 1932 р. заводи, один за одним, увійшли в дію і стали фактором індустріального розвитку країни.

Проектну потужність цих підприємств було збільшено майже вдвічі від початкової. Заводи збудували швидкими темпами. Темпи будівництва і гігантські обсяги планованого виробництва відповідали більшовицьким ідеям прискореного будівництва соціалізму.

Література

1. Запорізький обласний державний архів та його філіал у м. Мелітополі. – К., 1968. – 296 с.

2. Очерки истории Запорожья (Александровска до 1921 г.). – Запорожье, 1992. – 128 с.

3. Руденко Н.С. К истории разработки проектов Запорожского промышленного комплекса / Н.С. Руденко // Запоріжжя в історії та культурі. – Запоріжжя, 1991. – С. 54–56.

 

Краснянська Надія

аспірант історичного факультету ЗНУ

Наук. кер.: д. і. н., професор Ігнатуша О.М.