Історія Березівської загальноосвітньої школи

Школа в селі відкрита священиком у вересні 1885 року. Царська чотирирічна школа працювала до 1961 року. У школі було 4 класи. Вчителями були Никодим, Семен, Задерковський.

Проте навчання було утруднене Столипінською реформою, внаслідок якої у 1912 році на території села утворюється 64 хутори. До 1921 року школи не було. Пов’язано це із частими змінами влади після більшовицького перевороту 1917 року. Оскільки частина західноукраїнських земель, у тому числі і наш район, у 1921 році попали під владу Польщі, то з 1922 по 1939 роки діяла чотирикласна польська школа. У школі навчалося 60 дітей. Навчання було організовано у 4-х класах із 7-річним стажем:

1-й клас – 1 рік навчання

2-й клас – 1 рік

3-й клас – 2 роки

4-й клас – 3 роки

Після закінчення школи учні отримували неповну середню освіту і поступали в гімназію, яка знаходилась в районному центрі Столін (сучасна територія Білорусі). В школі вивчали польську мову, математику, природу, історію Польщі. Серед вчителів були Вольський, Старнічук, подружжя Боберів (Ванда і Владислав). Урок тривав 45 хвилин. Перед уроками учні шикувалися на лінійку. Всі класи разом молилися Богу і співали «Коли рано встаємо, Боже». Після уроків кожен клас окремо молився у своїй кімнаті і дякували Богу за «світло науки».

За навчання виставляли такі оцінки: «барзо добже» - 5, «добже» - 4, «достаточне» - 3, «недостаточне» - 2. місцезнаходженням школи була нинішня територія аптеки. Згодом була побудована нова, яка знаходилася на місці нинішнього будинку культури,але під час війни вона згоріла. На релігійні свята діти не вчилися.

У вересні 1939 року польська школа була закрита, в селі було встановлено Радянську владу. Знову відновлено хутірну систему.

В 1940-41 роках була відкрита прогресивка І – V класи. Вчителі залишалися ті ж самі, що і в польській, а також були і нові – чех В’ячеслав Мризик, Рішард Іван, Серегет. Релігію було заборонено. Вивчали німецьку, російську мови, історію.

Під час війни школа не працювала.

Тільки в 1946 році школа відновила свою діяльність. В 1950 році в селі відкрили семирічну школу. В початковій школі класи були комбіновані (1-3 класи – один вчитель і 2-4 класи теж один), вчилися 6 днів на тиждень по 4-5 уроків на день. Вивчали українську, російську мови, арифметику, історію та природу. Трудового навчання в школі не було.

У 5 клас учні з хуторів ішли до села Березове, де знаходилась семирічка. Згодом було реорганізовано школу у восьмирічку, першим директором якої був Лісовець С.С. Серед вчителів повоєнного часу були:

Сіпко Марія Василівна – завідуюча,

Падалка Людмила Андріївна – директор,

Брунько Марія, Срібна Ліда, Гунькова Віра, Забридла Надія.

Перехрест Марія – працювала на хуторі Перехрестя Березівської сільської ради.

З 1953 року почала працювати десятирічка. Вона була єдиною в цьому краї і тому тут навчалися старшокласники з сіл Переходичі, Вежиця, Старе Село, Глинне, Познань, Хміль. Приміщення десятирічки було старе, в польській Гміні. При директору Барановському В.З. та завучу Нижник М.Л. було добудовано дві класні кімнати і коридор.

Пізніше до школи було приєднано будівлю дитячого садочку, який було закрито. Нині Березівська ЗОШ І-ІІІ ст. має чотири корпуси для навчання, одному з них вже понад 100 років, їдальню, майстерню, бібліотеку. В школі навчається 760 учнів, працює 62 вчителі. Директором школи є Шип Володимир Володимирович, заступником з навчальної частини – Наумович К.Я., заступником з виховної роботи – Барановська О.М.

Друга Світова війна в долі жителів села Березове.

Україно моя! Ти не вправі тих хлопців забути, -

Їх стежки пролягли, наче зморшки, до твого чола.

Побратими мої! Ви не вправі тих хлопців забути. Бо жива Україна, і правда на світі жива.

 

Настав день 22 червня 1941 року, коли німецькі загарбники віроломно вдерлися на терени нашої держави. Розпочалася Велика Вітчизняна війна.

Наші односельчани вливалися в ряди Червоної Армії, захищаючи свій рідний край, пройшли стежками війни до Праги, Варшави і, навіть, до Берліна. Свідченням цього є нагороди наших односельчан.

Коли розпочалася війна, наше село було окуповане німецько – фашистськими загарбниками. На території нашого краю для підтримки німецької влади відбувається організація поліцейських загонів. Один із таких загонів, у кількості 70 чоловік, було організовано і в селі Березове. Більшість складу цього загону становили жителі сіл Кам’яне і Вежиця. Для підготовки до служби в поліції обирали сильних чоловіків, їх відправляли на навчання в м. Столін (Білорусь). Навчання тривало три місяці. Тих, хто відмовлявся служити в поліції, вішали. Зброя у поліції була різна. Основний загін знаходився у колишньому польському приміщенні (посторонку), яке побудував польський поліціант Гавид. Комендантом був Маринич Степан Миколайович. Невеликі групи поліції розташовувались також на навколишніх хуторах біля села.

Цей загін поліцаїв брав участь у розстрілі мирного єврейського населеня. 460 чолові були зігнані з навколишніх сіл та хуторів і розстріляні за селом, та засипані у ямі, яку вони самі вирили перед розстрілом. Лише одиницям євреїв вдалося втекти і уникнути розстрілу. Притулом їм надавали місцеві жителі, ризикуючи своїм життям, допомагали харчами, одягом. Один із березівчан, Карповець Іван Михайлович, прихистив молодого єврейського хлопчину, якого звали Іцик Сасса.[На початку 90-х років ХХ століття, колишній втікач – єврей, повернувся в село Березове, щоб подякувати своєму рятівникові за допомогу. Саме в той час на місці розстрілу євреїв було відкрито пам’ятник. (Див. «Єврейське поховання»)]

Але на навколишніх хуторах загони поліції довго не затримувалися, оскільки чисельність їх була невелика, вони не могли протистояти партизанським загонам. Почалося об’єднання поліцаїв в один великий загін. Але це протистояння не протрималося довго, оскільки на той час партизанський рух активно розвивався і вів боротьбу із загарбниками.

Навесні 1943 року поліцейський посторонок оточили партизанські загони. Перед початком бою поліцейським було запропоновано здатися і воювати на боці партизан. Під час переговорів, коли один з партизанів стояв біля вхідних дверей, в будівлі пролунав постріл від якого партизан отримав смертельне поранення. Це стало поштовхом для початку бою в якому загинув ще один партизан, який був кулеметником і перекривав поліцаям шляхи відступу до лісу. Вбивши його, поліцаї звільнили собі шлях відступу до лісу і більшості з них вдалося втекти. Партизани взяли в полон 7 чоловік, в тому числі і коменданта. За вбивство своїх товаришів партизани розстріляли полонених.

Партизанський рух

Після знищення останньої поліцейської дільниці в нашій окрузі почалося створення партизанського загону зі стоянкою в урочищі Ковалі. Організатором загону в с. Березове виступив капітан Нирко, що був спеціально направлений в наші краї для організації опору німецько – фашистським загарбникам та їх

сателітам, та Наумович Степан Никифорович – секретар сільської ради. Для навчання юнаків військовій справі запросили колишнього офіцера царської

армії Лісовця Самійла Савича, який добре знав військову справу і свого часу був чудовим командиром, а також Крупича Василя Григоровича та Карповця Петра Сергійовича. Юнаків навчали безпосередньо в селі, а потім відправляли у розпорядження керівництва загону, де їх розподіляли у різні загони. На вересень 1943 року в урочищі Ковалі нараховувалося 5 окремих загонів: Богуцький загін м.. Попудренка, Ленінський, Сталінський, Давидовський, Боженка.

Саме тут партизани проходили військову підготовку, а тоді їх переправляли через лінію фронту для поповнення рядів Червоної Армії. Серед головних завдань партизанського руху була підривна робота на залізничних коліях. Під час виконання одного з таких завдань на залізничній колії між Остками та Сновидовичами загинули Солодовников Петро Прокопович та Кирилюк Данило Кузьмич. Їх було поховано в урочищі Ковалі, а після війни перепоховані в парку в парку біля будинку культури с. Березове.[Нині на цьому місці стоїть пам’ятник із зіркою, які ставили захисникам в період війни. Лише в 90-х роках минулого століття прізвища похованих були визначені і повідомлено рідних і близьких.] Для оборони села та допомоги партизанським загонам в селі було створено, при допомозі з’єднання Сабурова, групу самооборони, командиром якої був Лісовець С.С. З боку населення відчувалася активна підтримка партизанам.

Коли фронт перейшов наше село, партизани вступили до лав Червоної Армії. Більшість з них загинули на різних фронтах, але деякі повернулися до своїх домівок.

Урочище Ковалі і досі відоме місце. В урочищі в 2000 році були відновлені землянки партизанів, які зруйнували час і людське недбальство. Щороку там проводиться концерт, присвячений дню визволення від фашистсько – німецьких загарбників, привітання ветеранів війни і учасників бойових дій нашого села, виступи прикордонників прикордонної застави «Березове». (Фото 14)

 

Сучасний стан села Березове

Перші поселення були не звичні для нас: на окремих пагорбах стояли дві – три хатини, де проживали представники однієї родини. Населення займалося збиранням ягід та грибів, а також вирощуванням сільськогосподарських культур для власних потреб. Лише з приходом Радянської влади на територію Західної України хутірська система була відмінена, а жителів звезли докупи і створили село з суцільним поселенням. Також було створено колгосп ім. Ворошилова, який очолив простий селянин Наумович С.Г. Але невдовзі мирний спокій села порушила війна, яка призвела до занепаду колгоспу…

Після війни і розрух розпочалася розбудова села, створення нового господарства, яке отримало назву радгосп «Березівський». Першим директором був агроном за фахом, людина з вищою освітою Будзинський Іван Дмитрович. В 1974 році директором радгоспу став житель села Березове, людина з вищою освітою Кравченя Іван Тимофійович, який пропрацював на цій посаді 19 років. За цей час в селі було побудовано багато об’єктів соціально – культурного значення. Саме в цей час проводилось посилене осушення території, і, з метою збереження води в канавах, які були викопані для меліорації земель, було вирішено створити водосховище «дамба». Будівництво дамби було розпочато у 1977 році, на підвищеному місці вирізали сосни, які нараховували сотні років, викопали вручну ставок, навезли піску і висипали височезні береги. Потім з’єднали її з системою каналів, а вже природа сама наповнила водосховище водою. Будівництво дамби тривало близько десяти років і завершилося у 1987 році. Дана територія не залишилася без уваги господарів, водосховище використали для розведення прісноводних промислових риб, ця галузь господарства розвивається і нині.

У 1994 році колектив очолила жінка, теж агроном за фахом, з вищою освітлю, Ніна Григорівна Маринич. В даний час вона очолює СГПП «Злагода». Це рентабельне господарство, одне з кращих в районі. В господарстві налічується 960 голів ВРХ (з них 300 голів абардино – інгульської породи) та 100 голів свиней.

Господарство у своєму розпорядженні має близько 1000 га орної землі, де 800 га – це посівні площі (основна культура – озиме жито). «Злагода» має свій автотранспортний парк,в якому нараховується 12 автомобілів, 14 тракторів, 4 зернозбиральних комбайни, 2 КСК – 100 «Рось», безліч інвентарю та причіпної техніки для обробітку сільськогосподарських угідь.

СГПП має також свої підсобні промисли – 2 пилорами, млин та кафе «Фантазія». А також вони харчують учнів Березівської, Заболотської та Познанської шкіл.

В нашому селі діє Березівська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів в якій навчається на даний час 760 учнів, з них довозяться: з с. Грабунь – 68 учнів, з с. Заболоття – 24 учні. Директором школи є Шип В.В., в колективі працює 62 вчителі.

В нашому селі діє також Березівська дільнична лікарня створена в 1950 році, якою керує наш односельчанин, лікар – терапевт з вищою освітою, Маринич М.С. в лікарні працює 75 осіб, з них 5 лікарів, 48 осіб медперсоналу та

техпрацівники. Працює також амбулаторія, стоматологічний кабінет, а також приватний стоматкабінет.

При лікарні працює швидка медична допомога з березня 1990 року, та діє свій парк спецавтотранспорту.

З 1960 року в селі працює аптека, завідує аптекою Шип Л.М.

Працює, для культурного відпочинку молоді, будинок культури. Завідуючим є Маринич С.С., а художнім керівником Маринич М.М.

Для духовного зростання населення в селі є Православний храм Пресвятої Богородиці, засновано його було у 1885 році, але за часів Радянської влади був зруйнований, і лише у 1994 році відбудовано на попередньому місці. Священиком є отець Шепель В.Т.

А в 1990 році було збудовано церкву Христа Віри Євангельської (п’ятидесятників), пресвітором є Хомич П.М., яка в 2002 році була добудована і розширена.

Неподалік села існує Свято – Іверський жіночий монастир, він розташований в урочищі Юзефін. Будівництво монастиря розпочато в 1997 році. Першою ігуменею стала матушка Параскева. На даний час в монастирі проживає і постійно молиться за благополуччя краю і України 70 монахинь і прислужниць.

Саме поряд з монастирем, в урочищі Юзефін, росте найстаріший дуб – Пріарх Уаїнської природи. А поряд ростуть сосни та ялини, вік яких перевищує 300 років. (Фото 11)

Березове – село прикордонне, на в’їзді до села стоїть знак «Прикордонна зона», а в самому центрі села розмістилась прикордонна застава. Створена вона в жлвтні 1993 року, начальником було призначено лейтенанта Венікова М.Л. але постійного місця дислокації застава на той час не мала. Лише в жовтні 1995 року, коли начальником було призначено Будніка Р.М., розпочинається будівництво приміщень постійної дислокації.

На даний час начальником прикордонної застави є лейтенант. на заставі несуть службу 70 військовослужбовців, з яких 25 чоловік – жителі с. Березове.

Протяжність лінії кордону, яку охороняють прикордонники застави «Березове», становить 72 км від с. Будки – Кам'янські до с. Дроздинь. (Ф. 13)

Крім всього вище сказаного в селі працює близько 10 приватних магазинів, які забезпечують населення усім необхідним від мила і прального порошку до вишуканих ковбас, печива і цукерок, від цвяхів до прекрасних меблів. А щоп’ятниці в селі діє ринок продуктів і товарів широкого вжитку.

Березівська сільська рада об’єднує три населені пункти: села Березове, Грабунь і Заболоття. Село Березове має понад 600 дворів, проживає 3,5 тис. чоловік.

Так, наш край – край блакитних озер, широких лісів, непрохідних «живих» боліт, тихоплинних річок, осушених земель та великих сіл ще мало відомий науці та й самим його жителям. Бо, як правило, поліщуки живуть якось замкнуто, відокремлено, ніби у своєму власному світі.