Зародження та особливості інституту адвокатури у Стародавній Греції.

Держави-міста, розташовані у найдавніші часи на Пелопоннеському півострові, про які збереглися історичні хроніки, являли собою політичні союзи первинної формації з твердо встановленим і визначеним панівним центром. Усе внутрішнє правління перебувало в руках спадкової династії царів. Суд вершили або самі царі, або старі досвідчені мужі знатного походження. Процес будувався на принципах усності, гласно­сті та змагальності. Позивачі приходили на суд і особисто захищали свої права.

З розвитком суспільного життя з'явилася адвокатура. Процес її становлення можна простежити на прикладі Афін, порівняно з якими інші грецькі держави-міста були незрівнян­но нижчими в культурному відношенні і не залишили будь-яких пам'яток щодо адвокатури. В Афінах рано створилися умови для виникнення адво­катури: демократичний устрій, розвиток громадянського сус­пільства, процвітання ораторського мистецтва, усність та пуб­лічність розгляду справ судами, панування змагального принципу як у цивільному, так і в кримінальному процесі. За таких умов виникла потреба в судовому захисті для осіб, які не володіли юридичними знаннями та красномовством. Особ­ливе значення надавалося останньому. Щодо судової сфери, то в ній красномовство відігравало особливо важливу роль. Оскільки суддями були рядові грома­дяни, які недостатньо розумілися в юриспруденції, то й не дивно, що головну увагу було звернено на красномовство позивачів. Той, хто погано говорив, як правило, програвав справу. Особи, які були позбавлені природою дару слова, не звільнялися від обов'язку захищати себе на суді, до чого їх примушував закон, що породжувало прагнення обійти його, а це, в свою чергу, призвело до складання для позивачів промов, які заучувалися і промовлялися в суді. Спочатку такі промови (логографії) складалися для рідних і друзів, але потім складан­ня їх стало зайняттям особливого прошарку осіб, які назива­лися логографами чи диктографами. Поряд з логографіями розвивається усний захист, спочат­ку у вигляді родинної адвокатури, а потім вільнодоговірної. Хоч логографи існували і у пізніші часи.

Характеризуючи адвокатуру цих часів, слід визначити деякі її особливості, знайомство з якими є необхідним для наступного дослідження. Насамперед зауважимо, що адвока­тура міст-полісів була більш пов'язана з ораторським мистец­твом, ніж із правознавством. Пояснюється це різними причи­нами. З одного боку, еліни приділяли мало уваги розвитку Юриспруденції. З іншого, будучи народом, схильним до прек­расного., вони натхненно віддавали перевагу різним мистецт­вам, філософії, спорту, військовим справам. Якщо взяти до уваги простоту і загальнодоступність законодавства, усність і гласність судочинства, відкритий розгляд справ перед обшир­ною народною аудиторією, то стане зрозумілим, що професій­ні синегори були лише ораторами — майстрами політичних дискусій. Юридичних знань від них ніхто не вимагав. Для цього існував особливий прошарок юрисконсультів, законни­ків (прагматиків), які супроводжували ораторів на суд і підка­зували їм в разі необхідності потрібні факти і відомості. Згідно з характером адвокатури, підготовка до неї полягала не у вивченні правових дисциплін, а в заняттях ораторським мистецтвом та ін. Звичайно, деякі з ораторів були добре обізнані у законах, на першому ж плані стояло красномовство.

Другою особливістю адвокатури було те, що позивачі та їх захисники не завжди могли висловлюватися в суді стільки часу, скільки вони вважали за потрібне. Як це не дивно, дебати сторін були обмежені певними часовими рамками. Цікаво, що таке обмеження існувало для важливих справ, в той час дрібні і незначні не піддавалися ніяким обмеженням. Час визначався водяними годинниками, які називалися клепсидрами. Тому всі справи поділялися на "справи з водою" та "справи без води". Для кожної справи потрібним був різний рівень води в сосуді, залежно від важливості процесу. Можна лише припусти­ти, що кожній стороні визначався певний об'єм води у годин­нику, не дивлячись на кількість ораторів, що мали виступити. Течія води зупинялася під час допиту свідків і ознайомлення з документами чи текстами законів. Використання клепсидри було пов'язане з прагненням дещо обмежити багатослівність ораторів, проте є очевидним, що цей захід, безсумнівно, заш­коджував інтересам захисту.

Зрештою, слід звернути увагу ще на одну сторону антич­ної адвокатури: різкість, брутальність і, навіть, просто непри­стойність багатьох промов ораторів. У запалі ораторського захвату адвокат не жалів нічого: ні доброго імені свого супер­ника, ні честі його жінки і матері, ні скромності слухачів.

 

8. Виникнення та розвиток адвокатури у Римі (період імперії та республіканський період).

Римська адвокатура заслуговує особливої уваги. З неї фактично почався висхідний розвиток світової адвокатури. В Римі, як і в Греції, первісною формою була родинна адвока­тура. Наступним перехідним етапом у її розвитку був, так званий, інститут патронату. Відносини між патронами та клі­єнтами будувалися за аналогією з родинними відносинами. Клієнт, який обрав собі патрона із кровних римських грома­дян (патриціїв), приписувався до їх роду, до родового культу і отримував право називатися родовим іменем. Його ставлення до патрона було не лише родинним, а й вважалося навіть вищим, священнішим, бо родичі не завжди брали участь в родовому культі. Ні він, ні патрон не могли позиватися один з одним, свідчити один проти одного. Клієнт був зобов'язаний ставитися до патрона з повагою, робити йому послуги, випла­чувати за нього і за його дітей викуп у випадках, коли вони потрапляли у полон до ворогів, брати участь своїм майном у покритті боргів чи витрат при відправленні громадської служ­би. Зв'язок з патроном вважався постійним і навіть спадко­вим, і якщо клієнт вмирав бездітним, то його майно перехо­дило до патрона. У свою чергу патрон мав всіляко протегувати клієнту, захищати його інтереси перед судом та ін.

Патронат, як такий, не вніс принципово нового у розви­ток захисту, оскільки був результатом його поширення на осіб, які перебували у стосунках, подібних до родинних. Таке яви­ще, тільки в іншій формі, спостерігалося в Греції, Разом з тим патронат започаткував розвиток вільної адвокатури. Це відбу­валося так. Як відомо, обізнаність в праві та його застосуванні були в Стародавньому Римі прерогативою патриціїв. Лише вони одні допускалися до виконання громадянських обов'яз­ків, участі в державних справах, відправлення правосуддя і захисту своїх клієнтів у суді. У часи відсутності писаного права вони до видання законів XII таблиць, і навіть пізніше, були єдиними, обізнаними в праві людьми. Поки домінував інсти­тут патронату, потреба в юридичному захисті повністю задо­вольнялася адвокатурою родичів і патронів. Але вже при пер­ших царях внаслідок нових соціальних і політичних умов патронат став розхитуватися і розпадатися. Швидке розширен­ня території Риму і збільшення населення за рахунок підко­рення сусідніх племен зробили його цілком недієздатним.

У республіканський період адвокатура залишалася вільною професією. Проте адвокатура в цей період практично так і не отримала законодавчої регламентації. Адвокатура у своїй діяльності керувалася правилами, виробленими практикою і звичаями. Умови зайняття адвокатською діяльністю, як-от: освітній ценз, фахова підготовка, моральні якості тощо — не були визначені. Молоді люди, що виріши­ли присвятити себе цій діяльності, прослуховували курс риторики у викладачів-ораторів, спостерігали, як надаються консультації відомими правознавцями, відвідували засідання судів. Але ні порядок, ні строк, ні навіть обов'язковість цих занять не були встановлені законом.

Питанням, що отримало законодавчу регламентацію, стало питання оплати праці адвокатів. Законом Цінція 204 р. до н. є. адвокату було заборонено брати або обумовлювати гонорар до початку розгляду справи. Гонорар адвокат міг отри­мати лише після закінчення розгляду справи судом у вигляді подарунка.

Адвокатура вважалася почесною, шляхетною діяльністю. Незважаючи на те, що видання законів XII таблиць зробило її більш доступною, все ж аристократич­на тенденція панувала в адвокатурі весь час і в більшості випадків нею займався забезпечений і освічений клас патриціїв.

За часів імперії римська адвокатура, як і судові установи, зазнала певних змін. Перш за все, це позначилося на значному обмеженні адвокатської професії як вільної. Так, за кодексами Юстиніана адвокатура вводилася у рамки певної сис­теми, в якій адвокатська професія прирівнювалася до державної служби. Допуск до адвокатури залежав від вищого адміністративно-судового чиновника провінції або міста. У ній не могли брати участь неповнолітні, особи з фізичними вадами (глухі, німі), позбавлені громадянської честі, притягнуті до кримінальної відповідальності, жінки та ін. Кандидат мав закінчити спеціальний (п'ятирічний) курс в одній з юридичних шкіл та скласти іспити. За часів Юстиніана юридичні школи існували тільки у Константинополі, Римі й Бериті. Усі інші були заборо­нені. Адвокати заносилися до списку за префектурами у порядку їх допуску до професії. Перший у списку звався старшиною. Усі адвокати поділялися на два розряди: штатних та позаштатних. Різниця між ними полягала в тому, що перші, які складали меншість, мали право виступати в усіх судах, а другі, кількісно не обмежені, практикували у нижчих судах. Штатні адвокати призначалися прави­телем провінції з позаштатних.

Дисциплінарний нагляд за адвокатами здійснював правитель провінції. Серйозними професійними порушеннями вважалися: зрада клієнту, вимагання великих гонорарів, наклепи та ін. За ці та інші порушення професійних обов'язків накладалися дисциплінарні стягнення у вигляді штрафу, заборони займатися адвокатською практикою з виключенням із списку. Для адвокатів була встановлена особлива професійна присяга, яку вони виголошували не при вступі до професії, а на початку розгляду кожної судової справи.

На суді адвокат був зобов'язаний утри­муватися від образливих висловів, крім того йому заборонялося свідомо зволіка­ти процес. Щодо гонорару, то до розгляду справи адвокат не мав права наперед обумовлювати винагороду, але після захисту він вже міг ставити таку умову. За наявності домовленості розмір гонорару визначався адвокатом, а у разі відсут­ності, за його позовом гонорар призначав суд, враховуючи складність справи, талановитість адвоката, традиції адвокатури і ранг судової інстанції, але розмір гонорару не міг перевищувати такси, встановленої законом. Незаможним грома­дянам гарантувався захист за призначенням. Зайняття адвокатською діяльністю було заборонено лише суддям та намісникам провінцій.